Какой модерн. Том 1 (Научное издание)-2010

О л е к с а н д р М а м а л у й

І все ж таки повчитись, безумовно, є чому. Принаймні, два показових уроки, подані Марксом і марксизмом, заслуговують залишитись незабутими. Один з них є позитивнотеоретичним, другий поки (на зламі століть) виглядає скоріше негативно-практичним.

1. Досі ще не зовсім усвідомлено, що саме Маркс по суті розпочав науково-теоретичну легитимацію всієї феноменальної, «появно-непоявної» за Ж. Дерріда, сфери людського життя. Грубо механістичне трактування тези про детермінацію свідомості суспільним буттям ледве не повністю заслонило евристичний ефект від марксовського відкриття так званої перетвореної форми (verwandelte Form). Як вважає Славой Жижек, найвизначнішою заслугою Маркса стало те, що явища, які повсякденній свідомості уявляються лише випадковим відхиленням або суб’єктивним викривленням «нормального» функціонування суспільства, він запропонував розглядати як необхідний продукт природ- но-історичного розвитку формаційної системи.6 Завдяки цьому перетворені форми – а їх перетвореність полягає в тому, що в них форма набуває самостійного значення і претендує бути своїм єдиним змістом, тобто втіленням самої себе, «тілом без тіла», «феноменальним тілом», – одержують право на законне існування, принаймні, у межах даної системи. І хоча вони не мають власного субстанційного, а тільки феноменальне буття, проте це не є підставою для зведення їх лише до побічного ефекту якихось випадкових оман і самообманів нашої свідомості, аберацій розфокусованого зору, примхів свавільного фантазування. У безкінечній низці перетворених форм разом з суто еконо-

6 Див.: Жижек С. Возвышенный объект идеологии. М.: Художественный журнал, 1999. С. 134. Зауважимо, що цей аспект «уроків Маркса» Славой Жижек експлікував більш фундаментально, ніж Дерріда. Не втратила свого значення і робота: Мамардашвили М. Превращенные формы. О необходимости иррациональных выражений // Мамардашвили М. Как я понимаю философию. М.: Прогресс, 1990. С. 315-328.

108

Д е р р і / д а / д і а д а

мічними явищами (товарно-грошовий фетишизм, додаткова вартість, процент, криза, тощо) Маркс визнає – в якості таких же необхідних, природно-історичних, але похідних «артефактів» реального функціонування капіталістичної системи – і всілякі видимості, привидності, примарності, ірраціональності, фікції, ілюзії, фантоми. Функціональний спосіб існування останніх виявляється зовсім не таким вже фіктивним, ілюзорним чи примарним. Вони не тільки не зайві, безпритульні надмірності, а, навпаки, функціонально незамінні, хоча і незвичайні, реалії посейбічного світу, посейбічного, але – внаслідок конкретно-історичних підстав – перевернутого, зачарованого, ірраціонального світу. Таким чином, перший урок Маркса з даного приводу свідчить про те, що (в визначеному сенсі) люди вже давно і таки доволі навчились жити з привидами. Більш того, мабуть, надто звиклись з таким при-марним життям, яке їм при-видиться як справжнє і в цьому світі єдине можливе.

Так до чого ж тоді ці заклики Дерріда навчитися жити з привидами? Що він має на увазі? Відповідь на це, однак, вже так би мовити від протилежного, краще пояснює другий урок Маркса.

2. Якщо К. Маркс легітимізує «привидно-феноменаль- ний» вимір людського життя, то робить це він зовсім не для того, щоб «навчити(сь) жити з привидами». Навпаки, він захоплений революційним пафосом подолання саме спотвореності соціокультурного світу, його остаточного очищення від будь-яких суспільних «потвор» і «почвар». Не уживатися, а до кінця позбавлятися усілякої привидності людського життя, або, кажучи словами Критики Готської програми, «знищити це суспільне прокляття»7 – вирішення цієї епохальної задачі Маркс намагається обумовити радикальними змінами первісних, корінних засад і фундамен-

7 Маркс К., Енгельс Ф. Твори. К.: Держполітвидав УРСР, 1963. Т. 19. С. 17.

109

О л е к с а н д р М а м а л у й

тальних причин, а не похідних і поверхових наслідків. І він був впевнений, що реалізація такої стратегії вперше уможливлювалась виявленням перетвореності та ірраціональності соціальних, культурних і взагалі життєвих форм як необхідно закономірного породження конкретно-історично- го суспільства, перш за все і в кінцевому рахунку його базисних, виробничо-економічних відносин. Звідси більш, ніж загальновідомий і бездоганно логічний висновок: лише безстрашне і безкомпромісне усунення існуючого суспільства в цілому, разом з його базисом і всією надбудовою відкриває шлях до позбавлення від привидності, примарності і спотвореності життя взагалі. Набагато більший, ніж лише загальновідомий умовивід, бо з ним пов’язана півторасторічна практика небувалого за своїм невтримним ентузіазмом, всесвітнім розмахом, героїчно і фарсово трагічною ходою, до відчаю суперечливими наслідками рево- люційно-визвольного руху.

На тлі гучної та бентежачої поразки, до якої реалізація комуністичного проекту йшла через згубні технікоекономічні і екологічні провали та жахливі тоталітарні патології, судження Дерріда про його (проекту) абсолютну унікальність, сингулярність сьогодні звучать як визивно несвоєчасні. Проте, чи не є це як раз ті «несвоєчасні думки», які може дозволити собі єдино тверезий серед поголовно п’яних? Кожному тут треба визначитись самому. Що до Дерріда, то він безпрецедентність цієї події «в історії людства, в усій історії світа та землі, в усьому тому, що можна назвати історією взагалі» (с. 77) вбачає в уперше установленому нерозривному зв’язку між загальною теорією і інтернаціональною практикою, між філософсько-науковим дискурсом, що «претендує розірвати з міфом, релігією, націоналістичною “містикою”», і «світовими формами суспільної організації» (там само). Подобається це комусь чи викликає огиду, але є фактом, що до практики революцій-

110

Д е р р і / д а / д і а д а

но-комуністичної дії «ще жоден організований політичний рух в історії людства не поставав як гео-політична течія...» (с. 34). Тому заради вшанування та увічнення тих, хто назавжди залишився по різні сторони всесвітньої барикади і своїм життям/смертю волає до її рятівничого демонтажу, і навіть попри всього того тяжкого травматизму, який постійно ниючою раною зарубцював непомірну ціну комуністичного досвіду в людській пам’яті, необхідно рахуватись з тим, що «ця єдина спроба все ж мала місце» і «закарбувала урочисто-вступну та єдину в історії відмітину» (с. 77). І якщо це так, то «хочемо ми цього чи ні, яким би не було наше усвідомлення її значення, ми не можемо, – наполягає Дерріда — не бути її нащадками» (там само), бо вона відкрила «простір, в якому ми тепер живемо і який сьогодні сягає своїх меж, меж землі та меж політики» (с. 34).

При всій революційності, в тому числі в науці та по відношенню до науки, Маркс як людина свого часу залишався прихильником класичного взірця наукового пізнання. Ця обставина, звичайно, не могла не позначитися і на його розумінні «привидних» феноменів. Відкрив перетвореність соціальних форм, він вписав їх функціональне буття у предметний спосіб існування сущого. І це стало вирішальним фактором науково-теоретичної легітимації всієї феноменальної, в тому числі і «привидної» сфери. Проте, підведення під останню реально існуючих базисних структур і конкретно-історичне виведення її з них містило у собі вельми підступне обмежування. Всілякі «примари», «потвори» і «привиди» одержували формальну «прописку» у світі предметно сущого, але і глибинна вкоріненість у світі неосяжного науковим розумом «ні-що» цим ніскільки не зачіпалась. Тому лише за задумом і тільки на перший погляд, примарність людського існування могла б наближуватися у такий спосіб до свого неминучого кінця. Насправді ж, як це не дивно, їй ще більше «розв’язувались руки». Минущість

111

О л е к с а н д р М а м а л у й

земних, соціально-економічних і ціннісно-культурних передумов спотвореності і завороженості людського життя виявилась, принаймні, відкладеною на невизначений термін, якщо не взагалі сумнівною або і зовсім неможливою.

Те «ні-що», яке незмінно уникає предметно-наукового зору і будь-якої маркірованості; та апофатична прірва, яка своєю бездонною таємничістю навіює тривогу, жах, відчай і водночас віру, надію, любов; той хаос, який при належному відношенні постає повним можливостей хаосмосом; та фундаментальна не(д)осяжність, яка є гарантом істинності буття, не обмеженого і не переобтяженого «людським, занадто людським», – все це, якщо всерйоз «вчитися жити з привидами», потребує філософської реабілітації і осмислення. І тут вже не обійтись без залучення М. Гайдеґґера до продовження уроків К. Маркса. Але – може це вже зрозуміло? – таке залучення потрібне зовсім не для заперечення, викриття, подолання чи повчання одного іншим. Адже саме в зв’язку з ставленням до Маркса і Ніцше сказано: «Усяке спростовування в полі сутнісної думки – глупство. Сперечання між мислителями – “любляче сперечання” самої суті діла»8. Як відомо, Гайдеґґер допускає можливість «продуктивного діалогу з марксизмом», вважаючи, що «марксистський погляд на історію перевершує інші історичні теорії», оскільки Маркс, «осмислюючи відчуження, проникає в сутнісний вимір історії»9.

Подібний додатковий урок Гайдеґґера виходить з перегляду західноєвропейської метафізичної установки щодо безбуттєвості не(д)осяжного «ні-що». Відмова «ніщо» в бутті є за-буттям істини (буття), під-міна буття сущим, тобто під- буття-міна-сущого, взаємовідчуження істини і буття, онтології та онтики. Ось саме в цій покинутості сущого істиной

8 Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Хайдеггер М. Время и бытие. М.: Республика, 1993. С. 205.

9 Там же. С. 207.

112

Де р р і / д а / д і а д а

ібуттям метафізично укорінені бездомність, безпритульність, безбуттєвість новоєвропейської людини, її недостеменність, привидність, спектральність.

Повертаючи «ні-що» буттєвість та істинність, Гайдеґґер разом з тим поглиблює у меонічну безкінечність і «...сліди

... слідів...» всієї «при-види-міст-ності» нашого світу. Тому під тим, що, здавалося би після і завдяки Марксу, підводило базисну твердиню і конкретно-історичну детермінованість всієї пере- і спотвореної сфери життя-до-смерті, знову розверзлась темна безодня невизначеності. Кінець передісторії як історії спотворення історії спектральністю, як фінальний кінець передісторичної реінкарнації духу опинився... без кінця саме наприкінці свого повного і остаточного втілення. Всесвітньо-історичний рух до безпривидності і безпримарності світу обернувся лише приводом до небувалої реанімації та ініціації нових привидів і примар вселенського масштабу.

Напевне, спільний урок Маркса-Гайдеґґера в інтерпретації Дерріда істотно додає ясності у розуміння події, можливо, найбільш травматизуючої в усій людській історії – комуністичного тоталітаризму. Йдеться про безпрецедентну історичну травму не тільки – хоча і перш за все – через приголомшливі гекатомби та пароксизми смерті, але й через спустошуюче роз-чарування і небачену фрустрацію на грунті незбагненного розриву між величчю цілей, що, безумовно, почерпнуті з «царству честі»10, і занадто дорогою, кривавою ціною – до того ж нікчемно використаних – результатів. Отже, гайдеґґерівський «буттєво-історичний» погляд на комунізм як досвід науково-технічно-індустріально- го улаштовування суспільного життя пов’язує його зі здійсненим Марксом перевертанням метафізики в формі гегелівської діалектики, після чого – також внаслідок «паралель-

10 Див.: Камю А. Бунтующий человек. М.: Политиздат, 1990. С. 346.

113

О л е к с а н д р М а м а л у й

ної» акції Ніцше по перевертанню платонізму – філософія досягає крайньої межі свого розвитку.11 У перекладі з мови Гайдеґґера це означає констатацію остаточного відчуження сущого від буття – саме остаточного, оскільки йдеться про відчуження від буття сущого в цілому як повністю «олюдненого» світу. Як про це говориться в Німецькій ідеології, комуністи мали намір взяти під свій суспільний контроль геть усі умови вільного розвитку індивідів аж до фіхтевського «поштовху» із зовні, тобто, включаючи і будь-який вплив зовнішнього світу.12 Однак спроба тотального подолання відчуження призвела до граничного поглиблення метафізичного відчуження від буття та його істини. Намагання раз і назавжди покласти край спектральності феноменального світу ознаменувалось суцільною спектралізацією людського життя.

Тут ми змушені залишити М. Гайдеґґера і передчасно припинити його участь у «здвоєному» уроці разом з К. Марксом. На жаль, прийдеться й опустити аналіз зв’язку його тоталітарно-нацистського гріхопадіння з реабілітацією «ніщо» і намаганням стати «медіумом», віщаючим людям істину буття.13

Знову до слова запросимо Ж. Дерріда.

Вже більше століття померлий Маркс будоражить уми живих, сповіщаючи про себе через нагальність, неодмінність, неминучість своїх приписів: як в тому разі, коли вони виправдовують себе безпосередньо і позитивно, так і в тому, коли вони приковують до себе увагу опосередковано

11Див.: Хайдеггер М. Время и бытие. М.: Республика, 1993. С. 205, 207; Шмидт А. Господство субъекта. О хайдеггеровской интерпретации Маркса // Западная философия: итоги тысячелетия. Екатеринбург/Бишкек, 1997.

12Див.: Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 3. С. 76, 254, 282.

13Див. про це: Лаку-Лабарт Ф. Трансценденция кончается в политике // Социо-логос постмодернизма. М., 1996; Хабермас Ю. Хайдеггер: творчество и мировоззрение // Историко-философский ежегодник’89. М.: Наука, 1989; Философия Мартина Хайдеггера и современность. М.: Наука, 1991.

114

Де р р і / д а / д і а д а

інегативним чином, внаслідок неможливості їх втілення та й неможливості погодитися з цією неможливістю. В цьому нас разом з Марксом відвідує істина Кузанця14, яка, за словами С. Франка, виражає мудрість усіх істинних філософів15: attingitur inattingibile inattingibiliter* – не(д)осяжне (д)осягається через не(д)осягнення.

Вчитися жити з привидами, якщо сподіваємось кінець кінцем (навчитися) жити – принаймні, цей (не)простий висновок слід винести з великостраждального та багатозначущого уроку з приводу самої рішучої і непримиренної війни з привидами, яка точилась і ще продовжує точитися навколо «привиду комунізму».

К.Маркс – безстрашний революційний борець з привидами – проголошує необхідність першочергового перетворення комунізму із привиду, що неприкаянно «бродив» у соціокультурному просторі тогочасної Європи, у наявну і живу, матеріалізовану реальність. Ось він – парадокс «заперечення заперечення»: усунення («перше заперечення») спектральної феноменальності людського світу очікується через «скидання» («заперечення заперечення») привиднопримарної форми комунізму і ствердження його всезагальної істинності. Але на противагу непозбутному жаху перед фантомарністю тлінного життя, що є граничним екзистен- ційно-онтологічним витоком комуністичного уповання, стара Європа виплеснула власну ре-акцію панічного жаху перед загрозою – і вже далеко не фантомною – комуністичної революції. Жах на жах ... і в результаті – безжалісна війна «між сполученими та в той же час тероризованими фантомом таборами, фантомом іншого і своїм власним фантомом як фантомом іншого. Священний Альянс тероризований фантомом комунізму і розв’язує проти нього

14Див.: Николай Кузанский. Соч. В 2 т. Т. 1. М.: Мысль, 1975. С. 472.

15Див.: Франк С.Л. Соч. М.: Правда, 1990. С. 559.

115

О л е к с а н д р М а м а л у й

війну, яка й досі тягнеться, але війну проти табору, який і сам по собі організований терором фантому, того, що протистоїть йому, та того, що він носить у собі» (с. 89). Мабуть, тільки той, хто здатний перейнятися розумінням, що генезис тоталітаризму постає з надзвичайно складного перехрестя «взаємних реакцій на страх фантому, який комунізм навіяв ще з минулого століття, на терор, який він вселяв у своїх ворогів та який повернувся проти нього і який він відчув на собі самому, щоб прискорити жахливу реалізацію, магічну здійснюваність, анімістичне втілення емансипуючої есхатології...» (с. 89-90), – тільки той і здатний зажадати, ні, не тільки зажадати, а й насправді бути на рівні «справедливості без помсти», без підрахунку образ, горя, страждань і сльоз, навіть, як це не важко, без взаємного пред’явлення скорботних мартирологів. Жодна «калькуляція» втрат і витрат, поразок і перемог, падінь і тріумфів, ніякий «кошторис» домагань і досягнень, провин і виправдань, відповідальності і обов’язку не можуть дати беззаперечної переваги, тому що жодному масовому політичному рухові, а не тільки фашизму і нацизму, «ні лібералізму, економічному і політичному, ні різним течіям у марксизмі не вдалося вийти з двох останніх кривавих сторіч, уникнувши обвинувачень у злочинах проти людства»16.

Ні, ще й досі люди не навчились, не вміють і особливо не виявляють бажання вчитись вмінню «жити з привидами». І немає ніякої надії, що вони цьому можуть навчитись безпосередньо у Маркса. Скоріше за все, Маркс тричі б перевернувся у своїй труні, якщо б дізнався, що його вважають вчителем сумісного життя з привидами. Чому дійсно намагається навчити(сь) Маркс, так це вмінню змінювати життя таким чином, щоб жити без будь-яких антагонізмів,

16 Лиотар Ж.-Ф. Заметка о смыслах «пост» // Иностранная литература. 1994. № 1. С. 57.

116

Д е р р і / д а / д і а д а

взаємовідчужуючих людину від людини, чоловіка від жінки, покоління від покоління, клас від класу, націю від нації, місто від села, центр від периферії, небо від землі, свідомість від буття, теорію від практики, ідеал від дійсного руху, культуру від цивілізації, прекрасне від життя, багатство від праці, індивідуальне від соціального, минуле та майбутнє від сучасного, всілякі привидності і примарності від реальної дійсності. А для цього немає іншого шляху, ніж насамперед подолати протилежність праці і капіталу, тобто праці і теж праці, живої і актуальної праці та праці минулої і мертвої, привласненої і капіталізованої, а разом з цим покласти край і іншій протилежності – між формами життєвого часу і, відповідно, діяльності: між часом необхідним і часом вільним, тобто між необхідною діяльністю по відтворенню засобів існування і вільною творчою самодіяльністю по продукуванню своєї власної особистості. Тільки визволення від цього фундаментального антагонізму позбавить і від усіх інших, похідних, спотворюючих і фантомізуючих людське життя суперечностей та протистоянь. Однак таке революційне навчання очікуванню прийдешнього життя без антагонізмів (і їх привидів) спалахнуло небувалою за своєю неосяжністю і тривалістю пожежею глобальної ворожнечі, ненависті, насильства, терору – півторавіковою непримиримою боротьбою «за» і «проти» примари світлого комуністичного майбуття.

І що ж, хіба жахливі наслідки цієї згубної війни без кінця і без правил змогли переконати людей або хоча б для початку володарів їх дум у рятівній необхідності навчитись, нарешті, жити з привидами? На превеликий жаль, ні і ще раз ні. Бо, як влучно зауважив Дерріда, хай і з іншого приводу, «ми все ще на цвинтарі, гробокопачі тяжко працюють!»

(с. 98 – виділено мною. – О.М.). Адже як тільки (недо)розвинутий соціалізм надірвав сили, а може, й спробував пе-

117