Пізнання як предмет філософського аналізу
Пізнання - це процес взаємодії об'єкта і суб'єкта, сутністю якого є перетворення предметного змісту у зміст мислення ( а кінцевою метою — досягнення істини.)
+Процес піз-ня, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-практичного відношення до світу можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через категорії "суб'єкт" та "об'єкт".
Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філ-ією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насамперед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності. Суб'єкт піз-ня визначається і як суспільство в цілому.Сусп-во виступає суб'єктом пізн-я опосередковано, через пізнавальну діяльність окремих людей, але люди формуються як суб'єкти пізн-я лише в їхній спільній діяльності, зумовленій певною системою суспільних відносин, формами спілкування, певним рівнем розвитку суспільного виробництва, культури та самого піз-ня. Суб'єктом пізн.є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної практики і пов'язана з усією сукупністю суспільно-історичних умов та відносин шляхом засвоєння надбань матеріальної та духовної культури суспільства. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота, оскільки всі пізнавальні здібності і можливості, вся пізнавальна діяльність у своїх суттєвих проявах реалізується лише в суспільстві і через суспільство. Об'єкт пізн-я — це те, на що спрямовується на основі практики пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом піз-ня може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізнавальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаємини, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність взагалі, в усій поліфонії її проявів. Пізнання може бути спрямованим на дослідження не лише об'єктивного світу, й ідеальних об'єктів, наприклад, числа, площини і т.п. в математиці.
Категорії діалектики
Щоб точніше і глибше відображати об’єктивну дійсність, людина виробляє певний арсенал логічних засобів мислення, своє коло понять. Поняття – це думка, в якій відбиваються властивості, зв’язки і сторони предмета, що повторюються. В мові поняття визначаються словом. Наприклад, слова “студент”, “університет”, “аудиторія” тощо мають певну ступінь узагальнення, абстрактності. Але є поняття, в яких фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Такі поняття є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування (відходу від конкретного).
Ось приблизний шлях такого абстрагування: “це троянда” (має конкретну визначеність – “це”); “троянда” (тут ми вже абстрагуємося від визначення “це”). Слово “троянда” фіксує більш загальне, ніж маємо у словосполученні “це троянда”. Далі додаємо слово “квітка”. Воно охоплює всі існуючі квіти, тобто ми подумки відходимо від конкретної різноманітності квітів, бо увага концентрується на тому загальному, що є у всіх квітів. Слово “рослина” включає весь рослинний світ і є більш широкою абстракцією. Так ми можемо йти далі шляхом абстрагування (відходу від конкретності). На цьому шляху більш загальним поняттям буде поняття “живе”, що містить не лише рослинний, але й весь тваринний світ. Поняття “живе” має уже дуже високий рівень абстрагування. Такі поняття називають категоріями (грец. – ствердження; основа; загальна оцінка).
Кожна наука, вивчаючи певні сторони дійсності, обов’язково приходить до вироблення і формування своїх категорій. Так, математика пов’язана з такими категоріями, як “число”, “диференціал”, “інтеграл” тощо. В арсеналі біології є категорії “вид”, “спадкоємність”, “змінність” та ін. Однак, не дивлячись на певну ступінь загальності, категорії конкретних наук застосовуються лише в окремих сферах буття і відбивають зв’язки та відношення, які характерні для даних сфер. Від категорій конкретних наук суттєво відрізняються категорії діалектики. Ця відмінність полягає в тому, що категорії діалектики відображають не просто суттєві властивості і зв’язки класу явищ об’єктивного світу, а найбільш загальні властивості і зв’язки, що притаманні усім матеріальним процесам. Отже, категорії діалектики – це гранично широкі форми ідеального відображення об’єктивного світу, які служать вихідними принципами пізнання і духовно–практичного перетворення дійсності.
Категорії діалектики можна поділити на два види: субстанційні і співвідносні. Субстанційні категорії вживаються окремо, безвідносно до інших. До таких категорій належать категорії “буття”, “матерія”, “рух”, “розвиток”, ”простір”, “час”, “суперечність” і т. д. Вони фіксують певні загальні властивості об’єктивної дійсності, але не дають безпосереднього уявлення зв’язку цих категорій з іншими. Співвідносні категорії, на відміну від субстанційних, органічно пов’язані одна з одною, в процесі пізнання передбачають одна одну; з’ясувавши одну, не можна не враховувати іншу. До таких категорій відносять: одиничне і загальне; явища і сутність; форма і зміст; частина і ціле; причина і наслідок; випадковість і необхідність; можливість і дійсність.
Розглянемо ці категорії більш конкретно.
Одиничне і загальне. Це філософські категорії, що відображають діалектичну єдність і відмінність між речами та явищами дійсності. Так, категорія “одиничне” відображає в предметі, явищі те, що притаманне тільки даному предмету, явищу. “Загальне” – це тотожність, що об’єктивно існує між предметами, речами, явищами у рамках конкретної якісної визначеності. Ні одиничне, ні загальне не можуть існувати самостійно. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Як загальне, так і одиничне існує лише в окремому. Всяке окреме є єдністю протилежностей. Воно водночас і одиничне, і загальне. Всяке загальне є частинкою, елементом, стороною окремого, оскільки воно відображає останнє не повністю, не цілком, а однобічно – те, що є тотожним у предметах. Одиничне за своїм змістом, проявом багатше від загального, яке є абстрактним. Однак загальне глибше розкриває зміст, сутність речі.
Проміжною категорією між одиничним і загальним є поняття “особливе”. Особливе – це те, що є загальним у відношенні до одиничного і одиничним у відношенні до загального. Наведемо приклад: водень – одиничне; газ – особливе; хімічний елемент - загальне. Поняття “газ” є загальним щодо поняття “водень”. У свою чергу поняття “газ” є одиничним стосовно поняття “хімічний елемент”.
Категорії одиничного, особливого і загального в процесі пізнання відіграють роль його опорних пунктів, сходинок від незнання до знання.
Явище і сутність. Це категорії, які визначають різні ступені пізнання, кожна з яких відображає реальний рівень глибини осягнення об’єкту. Сутність – це філософська категорія для позначення внутрішньої, відносно прихованої й стійкої сторони об’єктивної дійсності, яка визначає природу предмета, процесу і властиві їм закономірності розвитку. Явище – це категорія для позначення в предметі, процесі того, що знаходить свій вияв безпосередньо, з’являється перед нами.
Діалектичний взаємозв’язок між сутністю і явищем виявляється в тому, що:
а) сутність і явище нерозривно пов’язані між собою. Явище не може існувати без того, що в ньому є, тобто без сутності. В сутності немає нічого, що не виявлялося б так чи інакше;
б) єдність сутності і явища не означає їх співпадання, тотожності. Сутність завжди прихована за явищем. Якби форма виявлення і сутності речей безпосередньо співпадали, то наука була б непотрібна;
в) явище більш динамічне, мінливе, ніж сутність, а сутність стійка, менш мінлива. Вона зберігає себе у всіх змінах. Але, будучи стійкою щодо явища, сутність не залишається абсолютно непохитною;
г) явище більш багате, ніж сутність. Воно має в собі не тільки виявлення внутрішнього змісту, суттєвих зв’язків об’єкта, але й будь-які випадкові відношення, особливі риси останнього.
Специфічною формою взаємовідношення і сутності і явища, що фіксує їх суперечливий зв’язок між собою, є видимість. Це однобічне неадекватне відображення нашими відчуттями прояву сутності речей, точніше, яких-небудь сторін сутності. Мета наукового пізнання і полягає в тому, щоб за видимістю розкрити сутність речей і явищ.
Зміст і його форма. Ці категорії є подальшою конкретизацією сутності і явища. Зміст – це сукупність елементів, сторін, властивостей, зв’язків і тенденцій, що складають даний предмет, процес, явище.
Чи може зміст існувати сам по собі?
Кожен, хто був на заводі, знає, що перед складанням машини завжди є всі деталі, весь її “зміст”. Але чи можна сказати, що перед нами машина? Звісно ні. Машина з конвеєра зійде тоді, коли всі деталі будуть правильно зібрані або їм буде надана відповідна форма. Зміст завжди мусить бути оформлений – в протилежному випадку його немає, як нема машини, хоча поряд лежить купа всього того, з чого вона робиться. Отже, будь-якому предмету, явищу притаманні не лише зміст, але і форма. Форма – це спосіб організації предметів і процесів, які становлять зміст. Іншими словами, форма речі є організація стійких внутрішніх зв’язків між елементами, що дозволяє їй виступати як єдине ціле і виконувати всі властиві функції.
Діалектична взаємодія між змістом і формою виявляється в тому, що:
1. Зміст і форма перебувають у тісному взаємозв’язку. Ні за яких реальних умов, ніде і ніколи не існує неоформленого змісту і беззмістовної форми. Спроба відокремити форму від змісту, приписати формі самостійне значення веде до формалізму (від лат. – стосується форми);
2. В єдності змісту і форми головним є зміст. Форма завжди змінюється внаслідок трансформації змісту. Не якась зовнішня сила, а саме зміст формує себе. Так, розвиток науки, відкриття нових законів, об’єктивних істин вимагає й нових відповідних уявлень, формул, теорій, які оформлюють зміст цих нових законів;
3. Єдність форми і змісту передбачає відносну самостійність, активну роль форми щодо змісту. Відносна самостійність форми проявляється: а) у відставанні форми від розвитку змісту. Зміст ніколи не залишається на одному рівні. Він змінюється. Форма також не залишається незмінною. Проте порівняно зі змістом вона більш стійка, менш рухлива. Це пояснюється тим, що зміст має власний рух, тоді як форма від нього залежить. Форма, на відміну від змісту, виступає як більш консервативна сторона явища. Вона неминуче відстає від свого змісту; б) у зворотній дії форми на зміст. Ця дія подвійна: форма або сприяє перетворенню змісту, або гальмує його. Звичайно, якщо форма відповідає руху змісту, вона створює умови для його прискореного розвитку. А якщо виникають суперечності між ними – зміст не може належно розвиватися, йому заважає стара форма. Тож рано чи пізно настає момент вирішення суперечностей. Відповідно новому змісту створюється нова форма. Отже, суперечність між змістом та формою є одним із джерел зміни предметів і явищ, перетворення їх на інші предмети і явища.
Частина і ціле; елемент, структура, система. Частина і ціле – категорії, які відображають відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, елементів і зв’язків, що їх об’єднує і приводить до появи в цій сукупності нових властивостей та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їх розчленованості (схема 7.6.):
Схема 7.6. Діалектика цілого і частини
Так, наприклад, частинами молекул Н2О як єдиного цілого є два атоми водню і один атом кисню. Ціле ж не зводиться до простої сукупності його частин. Добре відомо, що водень горить, кисень підтримує горіння, але вода, звичайно, горінню перешкоджає.
Діалектика розглядає частину і ціле в їхній діалектичній єдності. При утворенні цілого виникає нова якість, яка не зводиться до суми властивостей частин; проте вона визначається частинами – їх кількістю і певним типом їхньої взаємодії. Тому діалектика вважає, що пізнання цілого може бути успішним лише за умови знання властивостей його частин і, навпаки, дослідження частин повинно спиратися на попереднє знання цілого.
Відомі три різних типи цілості:
а) механічне ціле (купа піску, каміння, бо їх частини входять у ціле і виходять із нього, практично не змінюючись);
б) організоване ціле, коли частини видозмінюються;
в) органічне ціле, коли частини саморозвиваються (живі організми).
“Ціле” і “частина” – це категорії, які схожі і взаємопов’язані з поняттями “система”, “структура”, “елемент”. Елемент (лат. – первинна речовина) – відносно неподільна частина цілого. Поняття частини ширше за своїм обсягом ніж поняття “елемент”, що є не будь-якою частиною, а тільки відносно неподільною. Причому поняття “частина” співвідноситься з поняттям “ціле”, тоді як поняття “елемент” співвідноситься з поняттям “структура”. Структура (лат. – будова, розміщення, порядок) – це спосіб закономірного зв’язку між складовими частинами предметів і явищ. Система (грец. – поєднання, утвір) – це сукупність визначених елементів, між якими існує закономірний зв’язок чи взаємодія. Структура кожної системи, передусім залежить від її складових елементів. У свою чергу і властивості елементів значною мірою обумовлюються структурою системи, що вони її утворюють.
За характером елементів і структури вирізняють різні види систем.
Найпоширенішим є поділ систем на матеріальні, що існують в об’єктивній реальності, та ідеальні, що є відображенням її, виразом людської свідомості. За кількістю елементів і зв’язків розрізняють прості і складні системи.
Причина і наслідок. Практика показує, що виникнення будь-якого явища зумовлено чимось іншим, фактором чи факторами, які породжують його. Явище, дія якого призводить до виникнення нового явища, називається причиною. Те саме явище, що виникає під впливом причини, називається наслідком.
Усі явища у світі, усі зміни, процеси неодмінно виникають внаслідок дії певних причин. У світі немає і не може бути безпричинних явищ. Положення, що всі явища у світі причинно зумовлені, визначає закон причинності. Філософів, які визнають цей закон, поширюють його дію на всі явища, називають детерміністами, філософів, які заперечують закон причинності, – індетерміністами.
Між причиною і наслідком існує складний діалектичний взаємозв’язок (схема 7.7.):
Схема 7.7. Причинно-наслідковий зв’язок
1) причина у часі випереджає наслідок. Наслідок не виникає раніше дії причини. Але це не означає, що будь-яке явище, яке передує наступному, перебуває з ним у причинному зв’язку. (Ніч передує ранку, але вона не є причиною ранку.);
2) причина, за певних умов, обов’язково породжує наслідок або декілька наслідків. Причина і наслідок пов’язані так, що, якщо з’являється причина і достатні умови, неминуче виникає і наслідок;
3) причина і наслідок взаємодіють між собою. В цій взаємодії не тільки причина активна, але і наслідок. Він здійснює зворотний вплив на причину. Наприклад, ідеї відображають буття, але, виникнувши, активно впливають на зміни суспільного буття через практичну діяльність людей;
4) одне й те саме явище з одного боку виступає як причина, а з другого – як наслідок. Наприклад, дощ – наслідок певних метереологічних умов, але він сам стає причиною великого врожаю; врожай приводить (стає причиною) до зміцнення економічної могутності держави. Таким чином, виникає причинно-наслідковий ланцюг явищ. Однак, якщо ми розглядаємо тільки два окремих явища, то вони не можуть мінятися місцями;
5) на взаємодію причини і наслідку впливають відповідні умови. Умови – це такі явища, які необхідні для виникнення певної події, але самі по собі її не зумовлюють. Серед умов можуть бути такі, які сприяють виникненню наслідку, а можуть бути й такі, що запобігають діям причини. Одна й та сама причина за певних умов викликає різні форми наслідків;
6) причину не слід ототожнювати з приводом. Привід – це подія, яка безпосередньо передує іншій події, робить можливим її виникнення, але не породжує і не визначає її. Привід швидше провокує дію, ніж створює її.
Поняття причинно-наслідкового зв’язку виконує важливу методологічну функцію. Знаючи причини і умови, за яких виникає певний наслідок, людина не тільки передбачає виникнення його, але й здатна породжувати той наслідок, що для неї більш необхідний. Це дозволяє людині пізнати минуле і передбачити майбутнє.
Необхідність і випадковість. Ці філософські категорії відображають різні типи зв’язків речей і явищ одне з одним. Необхідність – це внутрішні, стійкі, суттєві зв’язки явищ, які визначають їх закономірні зміни і розвиток. Необхідність витікає з сутності явища, процесу і неминуче відбувається в даних умовах. Так, смерть будь-якого живого організму неминуча, оскільки вона обумовлена його природою і внутрішніми процесами, які в ньому відбуваються.
Але чи все, що з’являється у світі, виникає як необхідне? Ні, у світі є й випадкові явища, події. Випадковість – категорія, яка визначає проблематичність або необов’язковість виникнення, або існування об’єктів; випадковим є те, що за певних умов може бути, а може і не бути. Випадковість відображає моменти дійсності, які витікають переважно з зовнішніх умов, поверхових, нестійких зв’язків і побічних для даного явища обставин.
На проблему необхідності або випадковості існування речей склалися дві точки зору. Одна з них абсолютизує необхідність: ніякої випадковості у світі немає, все здійснюється з невідворотною неминучістю. Скасовуючи випадковість, ця точка зору відкриває дорогу фаталізму. Це віра в долю, в приречення. Інша точка зору гіпертрофує випадковість. Тут, навпаки, із дійсності виключаються будь-які внутрішні залежності, об’єктивна зумовленість явищ – усе зводиться до випадковості.
Науковий світогляд не визнає ні першої, ні другої точки зору. Необхідність і випадковість не існують окремо. Їх взаємозв’язок полягає в тому, що випадковість виступає як форма прояву необхідності і як її доповнення. Наприклад, реформи, які проводяться в Україні, мають необхідний характер. Випадковим елементом у них є конкретні політичні діячі, які направляють ці реформи.
Діалектика необхідності і випадковості припускає два суттєвих моменти. По-перше, випадковість у ході розвитку може перетворюватися на необхідність. Так, закономірні ознаки того чи іншого біологічного виду спочатку зявляються як випадкові відхилення і нагромаджуються, а на їх основі формуються необхідні якості живого організму. По-друге, необхідність пробиває собі шлях через велику кількість випадковостей. Наприклад, розвиток суспільства складається із діяльності багатьох людей, які мають різні цілі, характери. Переплетіння, схрещування і зіткнення усіх цих прагнень призводить у результаті до певної лінії розвитку, яка має строго необхідний, обов’язковий характер.
Як і всі закони і категорії діалектики, необхідність і випадковість є вузловими пунктами пізнання об’єктивної дійсності. Функції цих категорій не є рівноцінними. Випадкове в пізнанні завжди виступає як початкова інстанція, необхідність – як мета. Пізнавальна діяльність розгортається як рух від випадкового до необхідного.
Можливість і дійсність. Ці категорії підкреслюють процесуальність, тобто виражають становлення буття. Як відомо, з нічого не виникає щось нове, воно може виникнути тільки за певних передумов, закладених у лоні старого. Буття нового в його потенціальному стані і є можливістю. Можливість – це філософське поняття, яке відображає об’єктивно існуючий і внутрішньо зумовлений стан предмета у його незавершеному, потенційному розвитку. Дійсність є філософська категорія, яка характеризує реалізоване, актуалізоване буття: дійсність є реалізованою можливістю.
В кожній наявній ситуації існує певний набір можливостей, реалізація однієї з яких означає усунення інших. На “протиборство” і характер реалізації можливостей накладають відбиток умови, які є зовнішніми й випадковими щодо внутрішньо необхідних тенденцій. Тому дійсність завжди являє собою діалектичну єдність зовнішнього і внутрішнього, сутності і явища, необхідного і випадкового. У сфері суспільного розвитку й підкорення природи перетворення можливості на дійсність упорядковується свідомим вибором і діяльністю людей.
Зрілість можливості може змінюватись у межах від неможливості до дійсності. Характеристику можливості в цьому плані можна зробити з урахуванням її якісної і кількісної міри. Якісно можливості поділяться на формальні і реальні. Формальна – це можливість з низькою ймовірністю здійснення, яка наближається до нуля. А втім ця можливість допускається законами природного і соціального розвитку. У цьому розумінні вона докорінно відрізняється від неможливості, яка йде врозріз із законами природного і соціального буття; неможливим є те, що суперечить законам об’єктивного світу. Неможливо, наприклад, збудувати вічний двигун, неможливе вічне життя для людини тощо. Найвищу міру здійснення має реальна можливість, для реалізації якої склалися всі необхідні умови. Наприклад, можливість польоту людини в космос була колись тільки формальною, а тепер вона стала реальною.
Набагато точнішою буде кількісна характеристика можливості. Якщо неможливість визначити через “0”, а «дійсність» через “1”, то всі проміжні значення від “0” до “1” будуть характеризувати ступінь можливості. Міра можливості називається ймовірністю. Навколо умовної осі ймовірності можна показати увесь спектр можливості (схема 7.8.).
Схема 7.8. Перехід можливості в дійсність.
Завершуючи розгляд категорій діалектики, зробимо загальний висновок:
1) категорії діалектики – універсальні форми мислення, в яких відображаються найзагальніші зв’язки, властивості і відношення, що мають місце в об’єктивній дійсності;
2) в категоріях діалектики сконцентровано досвід і предметно-причинну діяльність багатьох поколінь людського суспільства. Без понять і категорій, що в них знаходять своє відображення результати пізнання, саме пізнання сьогодні було б неможливим;
3) особливостями категорій діалектики є: об’єктивність, визначеність, зв’язок з практикою, історичність, рухливість, тощо.