66. Детермінізм

Детерміні́зм (лат. determinatus — «визначений», «обмежений») — філософське вчення про загальну об’єктивну зумовленість явищ природи, суспільства та людської психіки, зокрема волі, внаслідок причинності, тобто такого зв’язку явищ, за якого одне явище (причина) за певних умов породжує інше (дію). Зокрема, детерміністичний підхід відстоює діалектичний матеріалізм.

Відповідно до різних галузей знань загальні принципи детермінізму спеціалізуються: фізичний детермінізм, органічний детермінізм, соціальний детермінізм тощо.

На принципі детермінізму ґрунтується діалектико-матеріалістичне вчення про активно-практичну чинність людини та її свободу.

Домарксистський детермінізм ототожнював причинність з необхідністю, заперечував випадковість, що призводило до фаталізму, імовірність розглядав поза детермінізмом, статистичні зв'язки протиставляв матеріальній детермінації явищ.

Марксистські філософи вважали, що метафізичний детермінізм виявився неспроможним пояснити природні та соціальні явища.

Діалектико-матеріалістичний детермінізм виходить з визначення багатоманітності відношень детермінації. Його зміст поряд з положенням про причинність розкривається в категоріях взаємозв'язок, взаємодія, абсолютне і відносне, необхідність і випадковість, закон, умова, можливість і дійсність, підстава і наслідок.

67. Наукове пізнання

Наукове пізнання — це форма процесу пізнання, головною функцією якого є вироблення й теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні.

Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на будь-які теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об'єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів. На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов'язане з суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Елементи системи «наука» нерозривно пов’язані між собою, зумовлюють здатність науки виконувати певні соціальні функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції, наука включається в процес розвитку, а цілі суспільства стають органічними стимулами розвитку науки. Соціальні функції науки носять об’єктивний характер і визначаються суспільними потребами.

З точки зору взаємовідносин суспільства і науки, головною функцією є практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, а й перетворювати його, ставати безпосередньо продуктивною силою суспільства.

Відкриваючи об’єктивні закони розвитку природи і суспільства, наука сприяє розвиткові суспільного виробництва, всіх сфер діяльності. Тому практична функція науки тісно пов’язана з гносеологічною. У міру розвитку науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Це означає, що чим вищий рівень розвитку науки, тим ширші можливості для подальшого пізнання дійсності. Гносеологічна функція певним чином підпорядкована практичній, адже пізнання здійснюється насамперед заради практичних цілей. Гносеологічна функція не однаково реалізується різними галузями знань. Так природничі та гуманітарні науки виконують пізнавальну функцію, а технічні науки мають в основному прикладне значення.

У сучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачити спрямованість розвитку дійсності.

Наукове знання є цінністю як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей. Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в суспільстві значно зростає. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві. В реальному житті, однак, всі соціальні функції науки тісно пов’язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено.