4.7. Тафальні ландшафти1

Демографами підраховано, що до сьогодення на Землі жило понад 80мрлд. осіб (20 тисяч поколінь, при умові, що строк життя одного покоління складає 30 років). З цієї загальної кількості близько 3,6 млрд. Осіб загинуло на війнах за минулі 5-6 тис. років. Є багато доказів того, що смертність у первісну епоху була виключно висока. Найважче було жителям районів помірного й холодного поясів, де голод, особливо в зимовий період, забирав житгя мільйонів людей.

Для ушанування померлих створювались спеціальні споруди або виділяли окремі території для поховання, що представлені антропогенними ландшафтними комплексами. Вони є найбільш старими і, напевно, одними з універсальних структур. Збільшення кількості поховань стало "генератором" для розвитку сакральних ландшафтів і забезпечило людство багатою інформацією відносно минулого.

Доісторична практика похованя під помешканнями або поблизу них ймовірно велась від одного із найстародавніших видів могильників. Такі ландшафтні комплекси, пов'язані з похованнями, знаходять повсюдно  на пагорбах північної Європи, некрополю Мікен, у ступах Індії, насипах в шататі Огайо (СІЛА) і долині Міссісіпі; інша форма поховань представлена приміщеннями, штучно створеними усередині скель, наприклад, у долині Королів (біля Тіби, Єгипет); у Петрі (зараз у Йорданії); і в Етрарії (тепер в Італії). Ранні християнські поховання представлені підземними галерами відомими як катакомби.

З розвитком цивілізації, поховання ставали більш складними. Тіло. часто містилося у саркофазі (контейнері). Єгипетські піраміди, створені для фараонів у 2000р. до н.е., вважалися одним із Семи див світу. Можна відзначити чудове скульптурне поховання (350? р. до н.е.) короля Мавсола в Галікарнасі (тепер Бодрум), звідки пішла назва «мавзолей». Базиліка святого Петра в Римі (XVII ст.), створена для поховання Папи І, і Ескоріал в Іспанії (XVI ст.), створений для саркофагів іспанських королів, а багато християнських церков мають біля сакральних споруд поховання у вигляді цвинтарів.

Розміри та різноманітність цих ландшафтних комплексів активно збільшуються, змінюється їхня структура та функціональне призначення, що призводить до необхідності їхньої класифікації. Якщо антропогенні ландшафти розглядати через "призму" класифікації за змістом, то виділяють вісім основних класів (Мільков, 1973; Денисик, 1998), в яких є різноманітні типи ландшафтних комплексів. Але, врахувавши специфічну діяльність людини, пов'язану з похованнями, можна виділити ще один тип  тафальний (рис. 34), (від грецького taphe  ''поховання, могила'') [3], із двома підтипаї могильників і мегалітів. Їх можна зустріти майже в усіх класах антропогенних ландшафтів (в селитебних  цвинтарі, мавзолеї, склепи катакомби; в сільськогосподарських  кургани, дольмени; в белігеративних  цвинтарі, кургани тощо).

Рис. 34. Класифікація тафальних ландшафтів

Могильники представлені комплексами поховань, уособлених від поселень. З'явились в мезоліті. За обрядом поховання в цьому типі виділяють труположення та трупоспаления (захоронення попелу). Форми тафальних ландшафтних комплексів різноманітні: від простих ям до велетенських гробниць. Підтип могильників можна підрозділити на окремі групи видів: безнасипні та насипн. Античні могильники здебільшого називаються некрополями (серед найбільш відомих: Дилілонський давніх Афін, некрополь Фів у Єгипті, некрополі Ольвії та Києва [5,9]), катакомбами; християнські й мусульманські могильники  цвинтарем (кладовищем), мавзолеєм; могильники із захороненням попелу (після кремації) в різних ємностях  колумбарієм (на цвинтарі Оледорф, у Німеччині, створено колумбарій на 413 589 урн).

1. Групу безнасипних могильників представляють:

Катакомби, які є системами підземних порожнин, здебільшого штучного походження (складалися з коридорів і камер (крипт) для поховання), що споруджували язичники, іудеї, християни і сарацини. Християнські катакомби відомі в околицях Риму, у Неаполі, на островах Сардинія і Сищшія (Італія), в Олександрії (Єгипет), на Мальті, а також в інших областях Середземномор'я  у Передній і Малій Азії, на Балканах, а також в Україні  у Керчі, Києві, Вінниці, Одесі [10,11]. З ландшафтного погляду їх можна віднести до підземних ландтиафтно-техногенних систем, функціонування яких повністю залежить від впливу технічного блоку. У тих катакомбах, які не використовуються за призначенням, поступово втрачаються типові риси (обвалюються стінки та склепіння, засипаються проходи) і відбувається трансформація у власне антропогенний ландшафт, який інколи використовується людиною зовсім для інших потреб (після реконструкції  під підвали, склади тощо).

Термін "катакомби'' (ймовірно походить від латинської назви сatacumbas, означаючи у порожнечах) застосовувався в стародавності до місця, що знаходилось менш ніж у 3 км на південь від Риму, у низині, уздовж Аштієвої дороги, між церквою св. Себастьяна і цирком Максенція. Християнський цвинтар біля цього місця з IV в. називався Сoemeterium аd Сatacumbas, або "місце для спання" (у християнській релігії, смерть була просто сном перед відродженням), і згодом катакомбами стали називати всі гробниці такого типу. Тепер, в околицях Риму відомо понад 40 катакомб, більшість з яких були заново виявлені з початку 1800-х років або випадково, або на основі даних древніх Itineraria, тобто Путівників для перших прочан, що відвідували гробниці мучеників. Деякі катакомби (наприклад, виявлені в 1956 на Віа Латина, менш ніж у кілометрі від Порта Латина) відносно невеликі, інші досить великі. Так, катакомба Доміцілли на Віа Ардеатіна представляє собою лабіринт коридорів довжиною до 13 км, що перетинають один одного під різними кутами і на декількох рівнях. Довжина галерей (ambulacra) у римських катакомбах, за скромними оцінками, складає від 100 до 150 км, а можливо, перевищує 500 км. У цих галереях і у численних з'єднаних з ними похоронних камерах (сubicula) нараховується від 600 000 до 800 000 поховань. Усі вони вирубані в пористому вулканічному туфі, на якому лежить римська Кампанья. Найпростіший тип похоронного спорудження в катакомбах  loculus, прямокутна ніша, вирубана перпендикулярно до стіни коридору або склепу. Іноді тіла померлих поміщали до ніш, викопаних в стіні коридору або склепу¹. Такий тип могил зветься forma. Більш складний тип похоронного спорудження  ''столова гробниця'' (sepulcrum a mensa), що представляє собою вирубану в стіні прямокутну нішу. Іноді зустрічаються гробниці з входом у виді арки  arcosolium. Найбільш дорогими були поховання в мармурових саркофагах. Згодом, коли збільшилася кількість поховань, катакомби були розширені в галереї-стільники. Коли одного рівня не вистачало, викопувалися сходи, і земляні роботи здійснювались нижче (з утворенням багаторівневої системи, іноді до п'ятого рівня).

Стіни катакомб, і особливо стіни склепів, покриті тисячами фресок на сюжети Старого і Нового Завіту.

Цвинтарі, які використовуються для поховань, досить часто зустрічаються поблизу сакральних ландшафтів (Личаківське у Львові, Метсакальмісту у Талліні, Арлінгтонський у Вашингтоні (рис 35), Пер-Лашез у Парижі, Байковий у Києві). У

Рис. 35

XVIIXVIII ст. з'являються військові, морські, тюремні (наприклад, за стінами Шліссельбурської фортеці), інфекційні, національні¹. Більшість діючих цвинтарів можна віднести до ландшафтнотехногенних систем, покинутих  до власне антропогенних ландшафтів, які часто використовуються під забудову промислових та житлових споруд, створення скверів та парків². Тепер цвинтарі є найбільш поширеним видом тафальних ландшафтів як за розмірами (до 400 га), так і за загальною кількістю.

Таблиця 7