12. Проблема свідомості в античності.

Свідомість – це особлива форма відображення, регуляції та управління ставленням людей до навколишньої дійсності, до самих себе та своїх способів спілкування, які виникають і розвиваються на основі практично-перетворювальної діяльності.

Вперше розрізняли матерію і свідомість софісти, а за ними - Сократ. У Платона об'єктивний зміст актів свідомості відокремлюється в особливий світ ідей, протилежних всьому матеріальному світу.

Проблематика філософії свідомості започаткована ще в античності. Платон та Аристотель є попередниками сучасних дуалістів, оскільки вважали, що розум існує як окрема від матерії онтологічна реальність. Відповідно до Платона, свідомість сходить, переборюючи чотири щаблі, від нижчого до вищого. Спочатку — стан невизначеності, коли виникають образи, подібні до сновидінь. Потім виникає думка, що дозволяє відрізняти матеріальні предмети від їхнього відбиття у свідомост.

Третій крок — перехід на рівень розуму, коли усвідомлюються не тільки конкретні об’єкти, але також ідеї; людина оперує ідеями, а не тільки реаліями.

Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям буття недоступне. Тому Буття - це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе. Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання. Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину.

13. Категорії «дух», «душа», «розум», «віра» в середньовічній філософії.

Повною протилежністю античної концепції духу є середньовічне християнське вчення про дух, який у середньовічних філософів так само об'єктивний, чистий від усього матеріального, повний творчих енергій і божествен, але який, крім того, і в цьому його специфіка, є і особою, особистим абсолютом Тепер абсолютний особовий дух творить світ (ні з чого) і доля цього світу неповторювана. Дух ("Дух святий") є животворящою функцією самого абсолюту, на відміну від його багатьох інших таких же особових функцій. Середньовічна християнська концепція духу є монотеїзм (єдиноначальність, єдинобожність, одностайність).

ДУХ — у середньовічному світобаченні єдино справжня форма буття або буття як таке, корінь будь-якого існування; основні якості духу - самототожність, абсолютна активність, позапросторовість, неподільність, єдність, вічність, у середньовіччі Бог є Бог-Дух.

Людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло. Душа людини божественна і вічна. Природа й тварини, душі не мають (дуалізм). Природа ж, тварини розглядаються як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини.

У своїй теорії пізнання (гносеології) Августин чимало уваги приділяє вірі. На його думку, розуміння світу, яке виникає в наслідок пізнання, тісно пов`язане з вірою. Вірі А. віддає перевагу над розумом, бо тільки віра, як він вважає, може пізнати Бога. Віра ж пов`язана з волею, й тому воля в його вченні стоїть над розумом. Воля розуміється ним як активне начало, а розум як начало пасивне. Воля, свобода волі мислиться як сутність духа, духовного життя, що протистоїть античному розумінню співвідношення між волею й розумом. Отже, Августин у цьому питанні стоїть на позиції ірраціоналізму (вчення, що вважає основою світу волю, яка нібито не може бути адекватно пізнана розумом, а осягається інтуїцією, вірою), волюнтаризму (вчення, що проголошує першоосновою буття волю як ірраціональну силу)

Однією з головних проблем філософії Середньовіччя була проблема співвідношення віри і розуму, теології і філософії

Ф.А.розмежовує "істини розуму" і "істини одкровення", області філософії й області теології. Але оскільки джерелом істини, у кінцевому підсумку, є Бог, то ці істини не можуть суперечити одна одній. Але людський розум обмежений у часі й у просторі, він має справу з явищами об'єктивного світу, тому сфера його судження обмежена і далеко не всі істини одкровення йому підвладні. Але це не означає, що істини одкровення, що не підвладні розумові, протирозумові, вони просто надрозумові. І тому, якщо філософія входить у суперечність з теологією, вона повинна упокоритися і погодити свої висновки з останньою. До цього варто додати, що, на думку Аквінського, і об'єкт пізнання в них один - Бог. Але розум не в змозі відповісти на запитання про сутність Бога. Але в той же час він не безпомічний у питанні про існування Бога.