Гуманістичний напрям(XIV — XV століття)

У філософії Відродження гуманістичний напрям зливався з літературою й набував художньо-образної форми.

У центрі гуманістичних сентенцій стояла людина й пов'язані з нею проблеми природи, історії та мовиПри цьому гуманістичний контекст вивчення людини мав прагматичну мету — виховати нову людину з новими якостями, високим рівнем духовних та естетичних цінностей, багатогранністю проявів особистої культури. Рівень освіченості людини був показником її морального самовдосконалення. (Данте Алыгэры, лоренцор Валла)

У основу пантеїзму (від греч. пан - усе, і теос - бог; ототожнення бога і світу, бога і природи) ліг синтез, з одного боку античного атомізму (Эпикура і Лукреция), а з іншого боку - платонізму і аристотелизма. Атомістичну концепцію будови матерії розвивали Валла, Галілей, Монтень, пантеїстичну, - Микола Кузанский, Джордано Бруно. Дж. Бруно прагне продумати ідею Бога у світлі новітніх даних. Він вважає, що існуючі у світі протилежності співпадають. Співпадаючи один з одним, вони можуть бути не чим іншим, як абсолютною тотожністю. Бог і є ця абсолютна тотожність, світове ціле, яке скрізь і ніде. Безглуздо уявляти собі Бога як щось ізольоване, він є світове ціле. Якщо Бог - це світове ціле, то безрозсудно шукати джерело руху поза світом, він міститься у самому світі, в усіх його складниках, в мінімумі. Матерія є зовсім не потенція, вона є саморушне буття. У світовому цілому співпадають світова душа і світовий розум. Мислення теж є рух. Весь світ виступає як щось живе. Перед нами возрожденческий гилозоизм (від греч. "гиле" - матерія і "зое" - життя).

Гуманізм як широкий громадський рух складається уперше саме в епоху відродження. Традиційна християнська етика бачила вершину моральної досконалості в причетності Богові, в ім'я чого звеличується аскетичний подвиг пригнічення природних спрямувань людини. Гуманісти відроджують ідеали античних епікурейців, але без їх спокійного і пасивного відношення до життя. Схоластичній релігії протиставляється право на істину і пошук її; догматизм, преклоніння перед авторитетами піддаються різкій критиці. Чернечим подвигам все частіше протиставляється найзвичайніша праця. Італійські гуманісти (Лоренцо Валла, Альберти) означали свої знання як "гуманітарні штудии" (studia humanitatis), тобто "пізнання речей, які відносяться до життя і устоїв і які удосконалюють і прикрашають людину" (до них відносили риторику, поезію, граматику, історію і моральну філософію).

55.Особливості філософії Нового часу: емпіризм та раціоналізм. Проблема методу пізнання (ф.Бекон, р.Декарт).

Філософія Нового часу в цілому може бути охарактеризована як раціоналізм в широкому сенсі: впевненість у здатності розуму розгадати загадки природи пізнати навколишній світ і самої людини і в кінцевому рахунку перетворити природу, переробити суспільство і людину на розумних засадах. Вищою метою раціоналізму вважалося раціональне ж осягнення Бога. У межах раціоналізму боролися два підходи — емпіризм і раціоналізм (у вузькому сенсі). Не заперечуючи ролі розуму, прихильники емпіризму підкреслювали вихідне значення чуттєвого досвіду, висували на перший план спостерігаючий і експериментальний розум. У свою чергу прихильники раціоналізму, не заперечуючи значення чуттєвого пізнання і досвіду, вихідними і фундуючими вважали ідеї розуму (напр., в якості вроджених ідей або розумних прагнень, апріорі закладених і в самій природі, і в чуттєвому пізнанні).

Засновником емпіризму вважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній. Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо.