8. Проблеми філософської онтології античності.

Онтоло́гія — це вчення про буття, розділ філософії, у якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування. Проблема буття – це проблема сутності всього існуючого, а також проблема єдності світу як цілого.

Першими, хто  почав займатися  онтологічними проблемами були Платон та Арістотель. за Платоном, буття – це сукупність ідей (ейдосів), тобто форми або ж сутності як відображення  багатоманітності  світу  речовин.  Платон  проводить межу  між буттям та виникненням чуттєвого  світу сприйняття, а також буттям і неосяжною основою – благом.

На відміну від Платона, Арістотель – учень і його вихованець, висуває  цілу низку онтологічних тем: буття як реальність, єдність протилежностей, божественний розум і інші.

Парменід – Буття - це те, що дійсно є, що є справжнім світом, що знаходиться за світом предметно-чуттєвим. Парменід вчив, що воно не виникло, не унічтожімо, єдино, нерухомо, нескінченно в часі. Воно ні в чому не потребує, позбавлене чуттєвих якостей, а тому його можна осягати тільки думкою, розумом.Парменідовская інтуїція буття піддалася критиці ще в античності через що випливають з неї висновків про необхідність пам'ятати, що розум людини не є самодостатнім. Так, софісти (наприклад, Протагор, V-IV ст. До н.е.) намагалися змістити акцент філософування з буття на людину, який, з їхньої точки зору, є міра всіх речей, місце виявлення існування чого б то не було. Сократ (V ст. До н.е.) також не погодився з приниження суб'єктивного розуму. Він вважав, що між останньою і людиною існує дистанція, яку можна подолати лише за допомогою власного мислення, що має свої норми і правила логічного аргументування. Кініки (V-IV ст. До н.е.) відмовилися визнавати проблему буття в силу того, що вона примушує людину розміряти своє життя з Істиною, Добром, Благом. Закликаючи людей спиратися тільки на самих себе у всіх своїх справах і думках.

Геракліт: стабільного, стійкого буття зовсім нема, сутність буття у вічному становленні, в єдності буття і небуття.Геракліт, за глибину і загадковість думок, які дуже часто висловлював в складних поняттях і образах, одержав прізвище Темний. Першооснову світу він бачив в постійному русі, течії речей, змінах, які втілилися у його формулі «panta rhei» «все тече». На відміну від перших натурфілософів, які відшуковували сталу першоречовину, Геракліт визнавав лише змінність. Вогонь для нього був втіленням самих перетворень. Постійна рухливість вогню трактувалась Гераклітом як вираз зміни світу взагалі.

9. Категорія буття в філософії середньовіччя.

У Середні віки буття постає в окресленні абсолюту. Бог як абсолютне буття протистоїть світові, природі; за своїми якостями він вічний, незмінний, всеохоплюючий; він є запорукою того, що буття невмируще. Буття тут розпадається на самодостатнє та породжене, перше та похідне

В кожному бутті Ф.А. розмежовує сутність і існування. Для нього кожна річ через існування дотикається Бога. Але для існування всіх речей необхідно дещо таке, що само за своєю природою є існуванням. В ньому немає різниці між сутністю й існуванням, тому що сутність цього дещо є існування Це ядро будь-якого існування, існування за сутністю, св. Фома називає Богом. Буття, сутністю якого є існування, є причиною всієї дійсності. Бог знаходиться біля джерела будь-якої речі й усе пронизує. Бог, який знаходиться в глибині речей, одночасно з цим нескінченно перевищує кожну річ. Це таємниця, яка не може бути осягнутаЦентральне місце в середньовічній філософії займає онтологічна проблема - проблема буття. І хоча конкретне трактування цієї проблеми в Августина, Еригуени, Аквінського різне, усі вони, про що було вже сказано вище, виходили з принципу креаціонізму - створення світу Богом з нічого.

Таким чином, хоча середньовічна філософія і не заперечує буття світу, його об'єктивного існування, вона проводить розмежування між буттям речей світу, усього, що в ньому існує, у тому числі і нашого мислення, і буттям Бога. Справжнє буття, досконале, незмінне має лише Бог. У ньому, на думку Хоми Аквінського, нерозривно злиті сутність і існування.