Концепція

Неоплатонізм виник в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл — найвідоміші представники цього завершального в античній філософії напряму думки.

Еманація. Джерело світла, що поширюється в темряві.

Неоплатоніки конструювали вчення про ієрархічність будови Дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві). «Єдине» як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. В цьому розумінні «Єдине» шляхом поступового послаблення в низхідному порядку обумовлює «розум», потім «душу», «Космос», «матерію» (під якою, як і у Платона, розуміється небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків — це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини неречовинна, безтілесна, вона пов'язана не тільки з тілом, а й з божественною душею. Мета земного життя — звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і наступного після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше проводиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це перебування в собі — вихід з себе — повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому його визнано християнською церквою святим.

Ідеї неоплатонізму про існування ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв'язок божественного та світського не загинули разом з розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію Середньовіччя (Пліфон) та на філософію доби Відродження і Нового часу.

49.Основні принципи середньовічної християнської філософії.

Основними принципами філософії Середньовіччя є:

1. Теоцентризм - центром світу є Бог

2. Монотеїзм - єдинобожжя

3. Теодіцея - виправдання бога-творця в наявність зла на землі.

4. Супранатуралізм - все в світі має надприродну природу

5. Сотеріологізм - орієнтація всієї життєдіяльності людини на порятунок душі

6. Ревеляціонізм - принцип Богооткровенность

7. Креаціонізм - створення світу Богом з нічого

8. Антропоцентризм - людина є центр Всесвіту, вінець творіння Бога

9. Провіденціалізм - божественний задум зумовлює історію людей як

лан порятунку людини

10. Есхатологія - вчення про кінець світу.

11. Символізм - знаходження прихованих символів в речах для пошуку втраченої єдності

12. Екзегез - тлумачення релігійних текстів

13. Герменевтика - тлумачення будь-яких текстів.

50.Ранньохристиянська апологетика.

Середньовічна філософія починається періодом апологетики, представники якої досить агресивно виступали із критикою античної культурно-філософської спадщини. До відомих апологетиків ІІ-Ш ст. належать Тертуліан, Юстін, Климент, Татіан, Оріген. Апологетики виступали проти утиску на християнство як з боку світської влади, так і з боку «язичницьких», тобто античних філософів. Деякі твори апологетиків були спрямовані проти ранньохристиянських єресей. В боротьбі проти античної культури апологетики поступово перейшли до заперечення не тільки філософії, але й розуму взагалі. Тер-туліану належить відомий вислів: «Вірую, тому що абсурдно». Але, незважаючи на вороже відношення до античної філософії, апологетики все ж не могли уникнути її впливу. Факти співпа-діння деяких положень християнського віровчення з ідеями античної філософії апологетики пояснювали впливом християнства на філософію (Татіан).

Водночас апологетики інтенсивно шукали в античній спадщині ідеї, придатні для формування «нового філософського мислення» (Климент, Оріген). Так, Климент не відкидав, як Терту ліан, філософію, але підпорядковував; її одкровенню, гадаючи, що в ньому істина дана цілком і безпосередньо, а в філософії -1- опосередковано і частково. Філософія, на його думку, сама по собі може бути тільки пропедевтикою (вступом) до християнства, але не може дати істинного гносису (знання), який насправді є навіть і не знанням, а станом душі: вищий ступінь віри, блаженства у душі як радісний і мирний настрій в душі, а після смерті — як вічний божественний спокій.