62.Філософська думка в Києво-Могилянській академії (п.Могила, л.Баранович, і.Галятовський).

МОГИЛА Петро У роздумах М. як мислителя доби бароко виразна тенденція до поєднання середньовічної схоластики й ідей Ренесансу і Реформації, античних та християнських авторів. Синтез західної і східної вченості та культури є їх найприкметнішою ознакою. Здійснюючи цей синтез на основі вітчизняної духовної спадщини селективно, М. сприяв прилученню укр. народу до культурних надбань людства.Визначальною рисою Бога, світу і людини, є, любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя людини посідає в його творах вельми поважне місце. З нею М. пов’язує ідею діяльної любові або доброчинства, що в свою чергу стає основою суспільної злагоди й єдності, наслідком яких є побудова "суспільного блага". Досягнення останнього пов’язується ним з діяльністю держави. М. був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, став думати про майбутню укр. державу. Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада, обмежена законом. Закон і право М. підносив вище будь-якої земної влади (і царської, і церковної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав.

БАРАНОВИЧ Лука, чернече ім’я — Лазар

За своїми філос. поглядами Б. — типовий представник Києво-Могилянської філос. школи, що поєднала в межах барокової схоластики елементи античних, патристичних, ренесансних, реформаційних філос. учень в їхній укр. рецепції. Витлумачував Бога як "слово і образ" і водночас як "всетримаючу" творчу силу й мудрість, що розділяє світ і антисвіт, Суще й Ніщо. Світ вважав складеним з чотирьох стихій, що, змішуючись у різних пропорціях, породжують розмаїття сущого і визначають вдачу кожної окремої людини. Поділяючи людину на "внутрішню" і "зовнішню", стверджував, що перемога першої веде до переображення людини, її перевтілення у "нового Адама" як універсального ідеалу досконалої людини. Шлях до переображення людини вбачав в освіті й вірі.

ҐАЛЯТОВСЬКИЙ Йоаникій

. Серед "цнот", доброчесностей, які уславлює Ґ., можна побачити не тільки стандартні християнські чесности — побожність, виконання всіх обрядових таїнств (молитви, посту, сповіді, причастя тощо), сувору аскетичність, покірливість, смиренність, терплячість, а й такі загальні позитивні моральні якості, як вдячність, справедливість, гостинність, людяність, прагнення допомогти ближньому, дотримування православної віри, вміння її обстоювати, готовність захищати батьківщину, жертвувати на церкву, шпиталі, визволяти і викупляти полонених. У своїх проповідях Ґ. торкався й загальнофілос. проблем, зокрема проблеми сутності людини, співвідношення у ній духовного й матеріального первнів, свободи волі й відповідальності людини за свої вчинки, розмірковувань про місце розуму, інтелекту, волі, природних афектів у психосоматичній структурі людини. Переконаний у необхідності гармонійного співіснування в людині її тілесного й духовного принципів, Ґ. наполягає на цінності земного життя, на особистій відповідальності індивіда за його вчинки, за його вибір між добром і злом, намагається вказати своїм слухачам реальні шляхи спасіння, які не передбачають зречення світу. Поділяючи світ на великий, що складається з неба і чотирьох елементів, малий (людину) і середній (увесь "народ людський"), носієм зла Ґ. вважає останній, тобто суспільство з характерним для нього несправедливим устроєм. Спосіб осягнення Бога як остаточної мети християнина Ґ. вбачає у самопізнанні. Важливою доброчесністю він уважає вченість, у тому числі й літ. працю. Торкається Ґ. і питання про справедливі та несправедливі війни, "слушную й неслушную брань". До справедливих він відносить війни за православну віру або ті, метою яких є захист батьківщини; вкрай негативно ставиться до чвар всередині країни, розглядає їх як найтяжчий гріх "братовбивства". Серед суспільних вад велику увагу приділяє несправедливості в судах.