60.Філософські ідеї Київських книжників (Володимир Мономах, Митрополит Іларіон, Климент Смолятич, Феодосій Печерський, Нестор Літописець).

Іларіон

Серед книжників XI ст. особливе місце посідає Іларіон. він був пресвітером при церкві у княжому селі Берестові під Києвом. У 1051 р. Ярослав Мудрий і собор єпископів Київської держави поставили Іларіона київським митрополитом. Перший митрополит з русичів був соратником Ярослава Мудрого в боротьбі за об'єднання Русі, однакові права руської та грецької церков, незалежність руського народу, поборником освіти.

однак слава його як філософа пов'язана з відомим публіцистичним твором "Слово про закон і благодать".

Для нього історія і світ не просто діляться на царство світла і царство пітьми (мороку), а на двох богів: першого — бога Ветхого (Старого) Завіту деміурга, який створив матеріальний світ і його закономірності, жорстоко карає за порушення своїх заповітів; другий — бог Нового Завіту, невідома давньому світові вища, непізнавана, всеблага сутність. Пояснення історичного процесу Іларіон здійснює в межах провіденціалістичного і теологічного уявлення, згідно з яким ритм і спрямованість, кінцева мета, до якої прагне історія, передбачені Богом в його пророцтвах. якій підпорядковується описання історичного процесу.

Феодосій народився близько 1036 р. в багатій сім'ї, яка володіла помістями у Василеві

Феодосій Печерський як ідеолог православної церкви обстоював основні положення її світорозуміння, доходячи до протиставлення світу землі, як світу зла, божественне трансцендентне начало, даючи традиційне для християнства розуміння людини, а також ідеї виборності чернецтва, винятковості "ангельського чину". Водночас, проповідуючи основи християнської етики і моралі, закликав ченців повністю відмовитися від миру, викривав користолюбство, зажерливість іноків, вимагав від братії покаяння, повного звіту у справах і помислах, дотримування постів і молитов. Як і Іларіон, пов'язував служіння Богові не зі словом, а з ділом, підкреслюючи, що "люби божия не є словесехь сьвершаетея, но в делехь деятельньїхь", однак вищий сенс служіння Богу вбачав у "бдении и молитвах". Останнє випливало не тільки з його світоглядних, а й гносеологічних позицій.

Основу соціальних поглядів Феодосія Печерського становила ідея "боговибраності князя", згідно з якою світська влада йде від Бога. Світські володарі не зберігають, а тільки захищають правовіру, стоять на сторожі божих і церковних інтересів. Що стосується провідної ролі в державі, то вона має належати духовній, а не світській владі. Активно втручаючись у політичне життя, Феодосій доводить необхідність створення над суспільством, світською владою чернечого нагляду, який, не обмежуючись чисто релігійними справами, поширювався б на всі політичні відносини.

Нестор народився близько 1056 р., Підсумком творчості Нестора є об'єднання роздрібленого матеріалу літописань і цілісне його осмислення відносно історії Руської землі у створеній ним редакції "Повісті врем'яних літ".

"Повість врем'яних літ" — це не тільки свідчення руху оформленої історії Русі, а й важливий документ в дослідженні історико-філософських уявлень, пошуків у давньоруській суспільній думці.

Сучасне буття осмислюється ним як історичне, а історія постає як найбільш суттєва іпостась пережитого літописцем буття, де йдеться про історію в самому широкому розумінні цього слова. В її контекст вписуються події сучасного для літописця життя всесвітнього масштабу, динамізм часу, а географічні межі опису охоплюють світ від Британії до Індії та Індонезії. Сюди включаються також події позачасової священної історії, починаючи з дня творення світу. Стрижнем історіософських поглядів Нестора стає ідея боговибраності слов'янського народу, захисту та збереження єдності руської держави, включення слов'янства в контекст церковної історії, але з точки зору земних справ, політики, місця слов'ян серед інших народів. Історичний процес тлумачиться ним, виходячи з ідеї "Божого блюдіння", характерної для середньовічних філософів, які вважали, що все у світі передбачено Богом і все, як хороше, так і погане, добре і зле у світі відбувається з волі Бога в нагороду чи покарання народу. Історія роду людського розглядається Нестором як арена боротьби добра і зла, диявола і Бога. Диявол спокусив Адама і Єву, по його наученню потомки Адама і Єви почали поклонятися ідолам, не послухали посланих богом пророків, у силу чого Бог змушений був покарати світ з тим, щоб апостоли рознесли світло істини по всьому світі. Для руської землі таким апостолом став Володимир, який ввів християнство.

Володимир Мономах

Державний і політичний діяч, великий князь Київський, Володимир Мономах Питання світобудови Володимир Мономах розглядав з точки зору традиційного для християнства уявлення.

Роздумуючи про милість Бога, Володимир Мономах вчив пам'ятати про убогих і слабих, поважати старших і менших, не думати про накопичення багатства та скарбів, застерігав від клятвопорушення і неправди, гордині, а особливо від обману, лінощів, п'янства і блуду, бо в них гине душа.

Принципам концепції загального примирення Мономах підпорядковував також відносини між князями. Виступав з осудженням усобиць, вбивств, викликаних боротьбою за владу, заповідав берегти мир і згоду як основні принципи поведінки в єдності з добром і красою.

Даних про життя та діяльність Климента Смолятича небагато. Відомо, що він був монахом Зарубського монастиря біля Києва. У 1147 р. київський князь Ізяслав Мстиславович і собор єпископів без санкції константинопольського патріарха поставили Климента Смолятича київським митрополитом.

Другий митрополит-русич був високоосвіченою людиною свого часу, Значне місце Климент Смолятич відводив проблемам походження та суті знання, стверджуючи, що основна мета пізнання — розуміння слави і величності Бога, можлива тільки через дослідження речей природи. Провідне місце у цьому процесі він відводив розуму, який, спираючись на органи чуттів, виявляється здатним досягти істини. На Його думку, душа розумна, але все, чим вона володіє, поставлено її почуттями. Розум зобов'язаний управляти почуттями, бо він є господарем, а почуття його слугами.

61.Філософські ідеї мислителів українського відродження Юрій Котермак (Дрогобич – псевдонім від місця його народження) народився у 1450 році в місті Дрогобич, в родині солевара. За наказом папи Сикста ІV працював над прогностіконом на наступний рік. Для такої місії необхідно було дуже чітко орієнтуватися в астрології. Все ж таки зі значними зусиллями, мислитель видає книгу і називає її «Прогностична оцінка поточного 1483 року». Працю було видано в місті Рим у 1483 році. Дуже часто у своїх дослідженнях, Дрогобич зазначав про те, що багато небезпек загрожує населенню християнських країн, у зв’язку з їхнім пригніченим станом і впливу на них князів та панів.

Філософ стверджує, що людський інтелект може пізнати закономірності матеріального і зичного світу. Але він і гадки не мав, що католицька церква може скористатися його науковими здобутками. Папа Сикст ІV використав його наукові досягнення з іншою метою – введення інквізиції і Ради у законний спосіб. Сикст ІV не спинявся на досягнутих результатах своєї діяльності, ним було введено сувору цензуру усіх книг, які видавалися у друкарнях.

ПАВЛО РУСИН.

П. Р. — один із зачинателів культури Відродження в Україні. Обстоював ренесансно-гуманістичну ідею про спроможність людини своїми зусиллями, доброчесністю і доблестю дійти богоподібності, досягти земного безсмертя. Був прихильником концепції природного права, захищав особисті свободи. Стверджував право людини на повноцінне життя, свободу сумління, керівництво власним розумом. Відсутність або порушення якогось із цих прав розглядав як свідчення варварства і деспотизму. Ідеальною формою державного правління вважав освічену монархію, обмежену законом. У руслі ренесансно-гуманістичної традиції підносив поезію, поціновуючи її вище від історії та філософії. У поетичній творчості розвивав неоплатонівську ідею близькості поета до пророка. Поетичне слово називав даром богів, їхнім дитям "гомінким і солодким".

ОРІХОВСЬКИЙ-РОКСОЛАН Станіслав О.-Р. — обстоює суспільно-договірне походження держави, принципи шляхетського парламентаризму, ідеї природного права, незалежність світської влади від церкви, певною мірою захищає інтереси третього стану, а іноді навіть низів суспільства. Природне право ставить вище від людських законів, які в разі потреби можна змінювати. Обґрунтовує характерні для гуманістичної етики принципи спільного блага (блага народу), патріотизму, служіння державі, підпорядкування приватних інтересів спільному добру. О.-Р. — один із перших європейських ідеологів освіченої монархії. Значне місце приділяв проблемі війни і миру.

Обстоюючи гуманістичні погляди на історію, на місце і роль людини в іст. процесі, О.-Р. розглядає історію не як реалізацію наперед визначеного божественного припису, а як розгортання людської драми. На його переконання, "історик нічого не повинен вигадувати, а писати лише правду: не керуватися ні дружбою, ні ненавистю". В історичному знанні О.-Р. знаходить засіб пробудження самосвідомості народу, іст. пам’яті, виховання патріотичних почуттів. Себе вважав представником і укр. народу, і польської держави (gente Rutenus, natione Polonus).

ВИШЕНСЬКИЙ Іван В. — представник містико-аскетичного напряму в укр. філос. думці кінця XVI — поч. XVII ст., орієнтованого насамперед на греко-візантійські і давньоруські духовні цінності. Творчість В. засвідчує вплив ісіхастських та ранньохристиянських ідей (з помітним реформаційним забарвленням). Підґрунтям поглядів В. на проблеми пізнання, моралі, права, мови, освіти стала загально-філос. концепція співвідношення Бога, світу і людини, яку він розв’язує, виходячи з ідеї несумірності Бога і світу, протиставлення трансцендентного світу як світу істини й добра та створеного Богом з нічого, нестабільного, тимчасового, гріховного світу зла, де панують жорстокість, сваволя, неправда, підступ, зрада й насильство. З розриву сутнісного зв’язку, сумірності Бога і світу, Бога і церковної ієрархії у В. випливає рішуче розмежування духовної та тілесної або "внутрішньої" і "зовнішньої" природи людини (першої — як пов’язаної зі світом трансцендентним і спрямованої на його пізнання, другої — як невід’ємної частки природи і суспільства). Сутність "внутрішньої" людини В. убачав в умі — найвідчуженішій від усього живого, пов’язаній з Богом частці людської душі, що була спрямована на пізнання божественної істини і здійснювала це пізнання в акті одномиттєвої інтуїції. Сенс людського життя, на думку В., полягав у набутті людиною найвищого рівня внутрішньої духовності, переображенні її у "внутрішню" людину, входженні у стан "обоження" через самозаглибленість, самопізнання, моральне вдосконалення, інтеріоризацію християнських істин, здійснення життя в істині, що в свою чергу передбачало такі морально значущі людські діяння, як цілковите самозречення, відмову від усього мирського (в тому числі від рідних і близьких), постійний самопримус, приречення себе на добровільні злидні й поневіряння, цілковите усамітнення у монастирських стінах тощо. Великого значення у цьому процесі В. відводив зусиллям самої людини, що свідчить про його опертя на концепцію людського самовладдя як одну з провідних концепцій, створених греко-візантійською і давньоукр. думкою.