9. Розвиток особистості та «я-концепція»

9.1. Поняття про розвиток особистості в онтогенезі та його фактори.

9.2. Стадіальність розвитку людини

9.3. Розвиток людини як сходження до індивідуальності

9.4. Я-концепція та її складові, формування та розвиток.

Люди не народжуються,

А стають тими, хто вони є.

К.-А. Гельвецій

9.1. Поняття про розвиток особистості в онтогенезі та його фактори

Розгляд цієї теми хотілося б розпочати не з теоретичних положень, а з думок студентів, які вони висловлювали у творчій роботі „Що робить людину людиною”.

• „Завдання людини – бути щасливою, а людське життя – це, насамперед, творчість”.

• „Нам треба вчитися знаходити сили у поразках, не зазнаватися у перемогах, звертатись до досвіду своїх предків і пошуку чогось свого”.

• „Ми прагнемо мудрості, а мудрість - це розум поєднаний добротою”.

• „Людина – це сяйво зірки, це мікрокосм. Вона має бути творцем і режисером свого життя”.

• „Потрібно залишатись собою, таким, яким ти був на початку життя: щирим і відкритим, трохи наївним і доброзичливим”.

• „Любов до людей, до світу, гармонія з природою, мистецтво, взаємодія з іншими робить людину людиною”.

А лейтмотивом всіх робіт став пошук свого Шляху. Така от студентська мудрість. Коли читаєш, замислюєшся, звідки це тонке, зворушливе відчуття світу і свого місця в ньому. Чи це справді підросло покоління індиго – „нових” дітей, які мають високорозвинену свідомість, підвищену чутливість і є нетерплячими до нещирості та фальші.

На думку Лі Керрола та Джен Тоубер, авторів книги „Діти індиго”, таких дітей відрізняють певні якості. Вони приходять в цей світ з відчуттям своєї величності. Вони не вагаються відносно своєї значущості. Вони не мають абсолютних авторитетів. Вони розгублюються, стикаючись з консервативними системами, де замість прояву творчої думки, суворо дотримуються традицій. Вони часто бачать більш раціональний спосіб зробити щось в школі чи вдома, однак оточуючі сприймають це як „порушення правил” і їх небажання пристосовуватися до існуючої системи. Вони здаються некомунікабельними, якщо не знаходяться у компанії собі подібних. Вони не відгукуються на звинувачення у порушенні дисципліни. Вони не соромляться, даючи вам зрозуміти, чого вони потребують.

З такими дітьми пов’язують розвиток більш високої свідомості, любові, толерантності всього людства. Та як можуть співвідноситись між собою розвиток цілої цивілізації і розвиток окремих людей? Здається, відповідь на це є у Анхеля де Куртьє. „Питання в тому, чи розуміємо ми, наскільки великою є наша власна роль у Всесвіті. Ми звикли думати, що кожен з нас живе в невеликому замкненому світі – ми знаємо декілька людей. Нас знають декілька людей. Але це помилка. Ми всі тісно пов’язані один з іншим. Абсолютно всі! Це легко зрозуміти на прикладі потиску рук. Сьогодні я привітав вас, а ви. В свою чергу, потиснули руку співробітникам... Ті потиснули руки – своїм родичам, близьким, знайомим. Ті – ще сотням, тисячам, мільйонам людей. І в результаті всі ми знайомі – через одно, два, три, ну, можливо через десять потискань рук. Але десять – це зовсім небагато... І так само розповсюджується енергія наших вчинків, наших почуттів, наших думок... Ми маємо навчитись бачити велике у малому і мале у великому. Якщо навчимося, то врятуємося. Якщо ні, то... не навчимося”.¹

Розвиток є основним засобом існування особистості на всіх етапах її життя. Розвиток людини – це процес і результат кількісних і якісних змін у властивостях і якостях індивіда, які відбуваються у анатомо-фізіологічному дозріванні людини, у вдосконаленні його нервової системи і психіки, зміні в його пізнавальної і творчої активності, збагаченні його світогляду та поглядів. Розвиток особистості – складний процес, пов’язаний з постійними змінами, переходами з одного стану в інший, кількісних змін у якісні і навпаки. Він відбувається постійно, при будь-яких видах її активності і у будь-яких видах діяльності. Ознаками розвитку є:

• поява новоутворень;

• диференціація психічних функцій;

• формування нових психологічних стратегій рішень, професійних та соціальних завдань;

• цілісність та інтегративність психічної організації особистості;

• ускладнення та урізноманітнення зв’язків між різними властивостями та характеристиками особистості;

• накопичення нових потенцій розвитку;

• розширення та поглиблення зв’язків особистості з оточуючим світом, суспільством, іншими людьми.

Проблеми індивідуального розвитку людини – онтогенезу – досліджуються різними галузями психології. В загальній психології вивчаються психічні функції – сприйняття, мислення, мовлення, увага, пам’ять, уява. В психології особистості розглядаються такі особистісні новоутворення, як мотивація, самооцінка та рівень домагань, ціннісні орієнтації, світогляд і т. ін. Соціальна психологія надає можливість відстежити залежність індивідуального розвитку людини від соціальних груп. Цілеспрямований вплив на розвиток людини вивчається педагогічною психологією. Індивідуальними особливостями розвитку займається диференціальна психологія. Вікова психологія робить акцент на динаміці розвитку, тому її називають генетичною психологією (від грецьк. „генезис” – походження, становлення).

До нашого часу гострим для психологічної науки залишається питання про фактори, що впливають на онтогенез. „Спадковість чи середовище визначають розвиток людини?” – так можна охарактеризувати сутність суперечності між біологізаторським та соціологізаторським підходами. З позицій першого дитина розглядається як істота біологічна, наділена від природи певними здібностями, рисами характеру, формами поведінки. Спадковість визначає весь хід її розвитку, його темп (швидкий чи повільний) та межі (буде дитина обдарованою, багато досягне чи залишиться посередністю). Біологічний фактор, крім спадковості, включає особливості протікання внутрішньоутробного періоду життя дитини. Хвороба матері, ліки, які вона приймала під час вагітності, можуть викликати затримку психічного розвитку дитини чи інші відхилення. Впливає на наступний розвиток і сам процес народження, тому необхідно, щоб дитина запобігла родової травми і вчасно зробила перший вдих.

Витоки протилежного підходу можна знайти в ідеях філософа XVII сторіччя Джона Локка. Він вважав, що дитина з’являється на світ з душею чистою, як біла воскова дошка (tabula rasa). На цій дошці вихователь може написати все, що завгодно, і дитина, не обтяжена спадковістю, виросте такою, якою її хочуть бачити близькі дорослі. Отже, цей підхід ґрунтується на уявленнях про необмежені можливості формування особистості і основним фактором розвитку визнає середовище.

Л.С.Виготський підкреслював єдність спадкових та соціальних моментів розвитку. Так, вітчизняні психологи вважають, що успадковуються, принаймні, темперамент та задатки здібностей. Темперамент треба враховувати і цінувати те найкраще, що він привносить. Задатки надають процесу розвитку здібностей своєрідність, полегшуючи чи ускладнюючи його, оскільки розвиток здібностей залежить не тільки від задатків. Якщо дитина з абсолютним музичним слухом не буде регулярно грати на музичному інструменті, його спеціальні здібності не набудуть розвитку і успіхів у виконавському мистецтві він не досягне. До того ж задатки мають багатозначний характер: дитина з абсолютним музичним слухом може стати скрипалем, піаністом, співаком чи диригентом і т. ін.

Спадковість присутня у розвитку всіх психічних функцій дитини, але має як би різну удільну вагу. Елементарні функції (починаючи з відчуттів та сприйняття) більш зумовлені спадковістю, ніж вищі (мимовільна пам’ять, логічне мислення, мовлення). Чим складнішою є функція, тим довший шлях її онтогенетичного розвитку, тим меншим є вплив на неї спадковості.

Поза соціального середовища дитина розвиватись не може. Пригадаємо казку про Мауглі – сильного, мужнього, самовідданого своїм друзям- тваринам, здатного до любові, отже, наділеного найкращими людськими якостями. І в реальному житті були випадки, коли в лісах знаходили дітей, загублених зовсім маленькими, які зростали серед тварин. Але вони бігали на карачках і видавали такі ж звуки, як і їх прийомні батьки. Коли такі діти потрапляли до людей, вони дуже слабко розвивалися інтелектуально, не дивлячись на напружену працю вихователів. Якщо дитині було більше, ніж три роки, вона не могла навчитися повноцінно розмовляти, вимовляючи лише невелику кількість простих слів. Чому ж так відбувалося? В психології є поняття „сензитивні періоди розвитку” – періоди найбільшої чутливості до певних впливів. Якщо сензитивний період розвитку мови – від року до трьох років, був прогаяний, компенсувати втрату надалі майже неможливо. Доцільно зазначити, що оптимальним періодом для засвоєння етичних норм є дошкільний вік, для основ наук – молодший шкільний, для розвитку абстрактного мислення – підлітковий.

Л.С.Виготський висунув положення про ведучу роль навчання у психічному розвитку. Вищі психічні функції формуються спочатку у сумісній діяльності, співробітництві, спілкуванні з іншими людьми і поступово переходять до внутрішнього плану, стають внутрішніми психічними процесами дитини. Коли вища психічна функція формується в процесі навчання, спільній діяльності дитини та дорослого, вона знаходиться у зоні найближчого розвитку. Це поняття вводиться Л.С.Виготським для позначення області тих процесів, які ще не дозріли, знаходяться у стадії дозрівання. Коли ці процеси будуть сформовані і стануть „вчорашнім днем розвитку”, стане можливим їх діагностувати, наприклад за допомогою тестових завдань. Фіксуючи, наскільки успішно дитина самостійно може впоратись з цими завданнями, ми визначаємо актуальний рівень розвитку. Потенційні можливості дитини, тобто зону її найближчого розвитку, можна визначити у спільній діяльності – допомагаючи їй виконати завдання, з яким вона ще не може впоратись самостійно.

Навчання за Л.С.Виготським веде за собою розвиток і має орієнтуватися на зону найближчого розвитку. У той же час, воно не повинно відриватися від розвитку дитини.

Л.С.Виготський встановив чотири основних закономірності психічного розвитку.

1. Циклічність. Проявляється в тому, що темп і зміст розвитку змінюються: періоди підйому, інтенсивного розвитку поступаються періодам уповільнення, затухання. Цикли розвитку характерні як для окремих психічних процесів (пам’яті, мовлення, мислення тощо), так і для розвитку психіки людини взагалі. Такий цикл являє собою і віковий період як стадія розвитку, про що мова піде далі.

2. Нерівномірність розвитку. Різні сторони особистості розвиваються нерівномірно, непропорційно. Наприклад, у ранньому віці домінує розвиток сприйняття, у дошкільному – пам’яті, у молодшому шкільному - мислення.

3. „Метаморфози” розвитку. Розвиток не зводиться до кількісних змін, це низка перетворень кількісних змін у якісні. Психіка людини є своєрідною у кожному віковому періоді, вона якісно відрізняється від того, що було раніше, і того, що буде потім.

4. Поєднання процесів еволюції та інволюції у розвитку людини. Процеси інволюції (”зворотного розвитку”) як би вплетені до процесу еволюції. Те, що розвивалося на минулому етапі, відмирає чи перетворюється. Наприклад, дитина, яка навчилася розмовляти, перестає лепетати. У молодшого школяра зникають дошкільні інтереси, деякі особливості мислення, що були притаманні йому раніше. Якщо інволюційні процеси запізнюються, спостерігається інфантилізм: дитина переходячи до нового віку, зберігає старі дитячі риси.