4.8. Мовлення

Мовлення як психічне явище належить до найбільш складних і важливих явищ в житті людини. Слід розрізняти поняття мови і мовлення.

Мова – це людський засіб спілкування в духовному і практичному житті людини, що являє собою систему знаків для передачі, прийому і використання інформації. Мовленням називається процес застосування людиною мови для спілкування.

Відмінності між мовою і мовленням полягають в наступному: кожне слово у мові є узагальненим поняттям, у той час як мовлення - конкретне, суб’єктивне і неповторне; мова є спільною для народу, що нею користується, мовлення ж індивідуальне; мова завжди характеризується набором певних правил, мовлення ж може здійснюватись з певними порушеннями; мовлення включає в себе не тільки мовні (вербальні, словесні) засоби, але й невербальні (міміка, жести, пози тощо).

Фізіологічною основою мовлення є умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку. Подразниками для неї є слова - умовні подразники, згідно вчення І.П. Павлова про другу сигнальну систему - виражені в усній чи письмовій формі. Периферійний чи голосовий апарат мовлення складається з різних частин: енергетична система дихальних органів, що необхідна для виникнення звуку, - легені і головний дихальний м’яз – діафрагма; генераторна система – звукові вібратори (голосові зв’язки гортані), при коливанні яких утворюються звукові хвилі; резонаторна зона – носоглотка, череп, гортань і грудна клітина. Діяльність периферійного мовленнєвого апарату підкоряється корі великих півкуль головного мозку, яка її спрямовує і функцією якої вона є. У забезпеченні мовлення беруть участь всі ділянки кори, однак найбільшу роль відіграють зоровий, слуховий та руховий аналізатори.

Значення мовлення у психічній діяльності людини дуже важливе. Без мовлення неможливий розвиток вищих психічних функцій і почуттів, тобто тих, що вважаються притаманними лише людині (моральних, естетичних, інтелектуальних). Виділяють такі функції мовлення: сигніфікативна – забезпечує можливість відображенням об’єктивної реальності через поняття; інформативна і кумулятивна – забезпечує передачу і збереження інформації; комунікативна – забезпечує встановлення зв’язків між людьми; активаційна – завдяки мовленню людина спонукає себе та інших людей до дій; емотивна (експресивна) – надає можливість передавати іншим людям свої почуття, переживання, ставлення; регулятивна – забезпечує можливість регулювання соціальної поведінки тощо.

Виділяють такі види мовлення:

1. за формою подання інформації: усне (звукове); письмове (знакове чи символічне);

2. за доступністю для сприймання іншої людини: зовнішнє – промовляння вголос; внутрішнє – промовляння подумки, „про себе”;

3. за змістом і способом виникнення: ситуативне - невід’ємно пов’язане з ситуацією, в якій воно відбувається, актуальними подіями і відповідними відчуттями, часто незв’язне, хаотичне (наприклад, випадкова розмова на зупинці з приводу тривалої відсутності автобусу); контекстне – зв’язне, часто попередньо продумане і адекватно оформлене незалежно від безпосередньої ситуації, містить певний предмет (контекст) (наприклад, ділова розмова керівника з підлеглим);

4. за кількістю активних учасників: монологічне - в розмові активно бере участь тільки одна людина, інші слухають, сприймають її промову (доповідь, лекція, виступ тощо); діалогічне – в розмові активно беруть участь два чи більше учасників, що по-черзі промовляють та сприймають певні повідомлення (розмова друзів, переговори тощо).

Індивідуальні властивості мовлення залежать від його виду, відрізняються змістовними та формальними ознаками. До формальних (допоміжних) ознак усного мовлення належать темп, тембр і гучність мовлення, емоційне забарвлення повідомлення, дикція, міміка і пантоміміка, наголоси на певних смислових одиницях тощо. До змістовних ознак усних і письмових промов можна віднести їх доступність (точність використаних мовленнєвих засобів для адекватного вираження думок), довільність (високий рівень мовленнєвої активності і здатності до управління своїм мовленням, відсутність мовленнєвих штампів, готовність підтримати розмову на будь-яку тему); варіативність (здатність про одне і те ж говорити по-різному, використовуючи різні мовленнєві засоби стильові особливості); виразність – вміння виказати у свідомості слухачів наочні образи за допомогою прикладів, метафор, алегорій, порівнянь); емоційність (здатність впливати на емоції і почуття співрозмовників); логічність (послідовність розгортання аргументації, утримання на основній ідеї); літературність (точність використання слів, правильність наголосів, закінчень); доречність (відповідність змістовних і стилістичних особливостей мовленнєвого висловлювання ситуації взаємодії) та інші.

У розвитку мовлення особливе значення має різноманітний досвід реалізації мовленнєвої діяльності: розмови, читання, виступи, написання творів, переказів, переговори тощо. Особливе значення має своєчасне виявлення індивідуальних недоліків мовлення та їх можливе виправлення. Наприклад, для розвитку швидкості мовлення можуть використовуватись скоромовки. Гарний ефект надають спеціальні групові тренінгові вправи, в яких можна змоделювати реальні ситуації спілкування і мовленнєвої діяльності. Для попередження можливих проблем у спілкуванні рекомендується слідкувати за своїм мовленням, намагатись не використовувати слова-паразити, нецензурні фрази, і, по можливості, постійно збагачувати свій словниковий запас.