4) Поняття куртуазного кохання в контексті середньовічної культури. (Теоретичне джерело №2) «Трістан та Ізольда» – це роман про вірність чи зраду? Аргументуйте свою думку прикладами з тексту.

Куртуазна любов — це середньовічна європейська концепція лицарського благородства і вираження любові і захоплення.[1] Як правило, стосунки куртуазної любові були таємницею і мали місце тільки серед дворянства.[2] Її також зазвичай не було між чоловіком і дружиною.[3]Літературний контекст лицарської любові можна знайти в більшості видатних авторів середньовіччя, серед них — це Джефрі Чосер, Джон Гауер, Данте, Марі-де-Франс, Кретьєн де Труа, Готфрід Страсбурзький і сер Томас Мелорі. Середньовічні жанри, в яких мотиви куртуазної любові можна знайти — це лірика, романтика і алегорії.Історичний аналіз куртуазної любові проводиться на перетині різних історичних шкіл. Такого роду історична школа, що розглядає раннє середньовіччя, що акцентує увагу на манірності і патріархальності теократії, дивиться на куртуазну любов як на „гуманістичну“ реакцію на пуританський образ католицької церкви[19]. На думку вчених, які притримуються цієї точки зору, куртуазна любов є умовою для піднесення жіночності як носія благородства, духовних і моральних сил, на відміну від західноєвропейського середньовічного шовінізму стосовно жінок, яких вважали близькими до темних сил. Засудження куртуазної любові на початку 13 століьья в Церкві як еретичне

5)Шлях від легенди до роману: літературні обробки роману про Трістана та Ізольду.

Сказання про сумну любов Трістана та Ізольди були оброблені багатьма талановитими письменниками 12-13 століть і лягли в основу цілого ряду куртуазних романів. Романи Беруля і Тома спирались на міфологічну традицію. Роман Беруля ближче до кельтських прототипів, особливо в окресленнi образу Ізольди. Роман Тома традиційно розглядався як куртуазна версія роману Беруля. Це не тільки лицарський етикет у поведінці персонажів, культури виховання Трістана; характерна тема страждань, для якого щастя немислиме. В 1900 році Бедьє намагається реконструювати первісний текст і на основі цього створює свій роман про Трістана та Ізольду, який одночасно відтворює архетипний сюжет і є прекрасним літературним твором. Кретьєн де Труа дав перші "романні" обробки сказано про головних героїв "бретонського циклу" - про короля Артура, королеву Геньєвре, рицарів і багатьох інших. Створений потім тип роману був потім повторений в десятках книг його наступників на майже всіх мовах Середньовічної Європи.]

Семінар 3

1.У «Декамероні «проблематика загальнолюдська і водночас соціальна.Перед читачем конкретні риси епохи, коли купці запановували і досягали дворянських титулів, але в подальшому йтиметься не про багатія Францезі, а про бідного нотаріуса Шапелето, негідника, який є втіленням усіх можливих загальнолюдських вад. Попри все, Шапелето не тільки знаходить за земного життя покровителя в особі найбагатшого купця Францезі, а й після смерті ухитряється потрапити до святих, мощам якого поклоняються парафіяни.

Сатира Боккаччо спрямована проти багатьох статусів феодалізму: дворянських привілегій, грубого насильства володарів, самодержавства та свавілля. Антиклерикальна сатира в «Декамероні» перш за все спрямована проти релігійного аскетизму. Боккаччо охоче вибачає прогріхи юним черницям, котрі хитро оминають монастирські заборони, але жорстоко висміює лицемірних старих гріховодників. Достатньо згадати новелу, в якій ігуменя монастиря вночі вибігає зі своєї келії, щоб упіймати на гарячому юну черничку, і похапцем одягає на голову кальсони свого дружка (друга новела дев'ятого дня). Служителі церкви у Боккаччо — дармоїди, шахраї, розпусники і лицеміри, які прикидаються мудрецями та аскетами, письменник-гуманіст часто ставить їх у найкомічніші ситуації, висміюючи брехню різного ґатунку суспільних лжеавторитетів. З явною симпатією змальовує епізоди земного кохання, котре у нього завжди поєднує плотське та духовне, і ніколи не виступає самим лише плотським інстинктом.

Концепція людської особистості в автора «Декамерона «цілком гуманістична, особисті заслуги людини він поціновує більше, аніж приналежність до шляхетного роду. Саме кохання, яке у Боккаччо завжди гармонійно поєднує плотське і духовне начала, є вираженням людяності. Змальовуючи жваві епізоди життя, психологізовані характери, Боккаччо не цурається і повчальності. Його десять персонажів з обрамлюючої новели вислозлюють свої думки з приводу новел, ці десять персонажів — голос автора, в міркуваннях якого можуть зустрічатися і суперечливість, і різноголосся. Стиль розповіді в «Декамероні» просторічний, близький до розмовного, зі значною кількістю побутової лексики, хоча в її вживанні автор знає міру. Якщо можна сказати, що Данте створив мову італійської поезії, то Боккаччо створив мову італійської прози, майже незмінну від часів «Декамерона».

Боккаччо черпав сюжети з різних джерел: тут античні легенди, середньовічні перекази, куртуазні повісті, міські фабльо, але найчастіше — сучасні письменнику анекдоти та реальні випадки з життя. Новели систематизовані: першими йдуть сатиричні, потім — авантюрні з крутійськими, але загалом привабливими героями, а кінцеві новели — про людську шляхетність, де персонажі явно ідеалізовані. Задум «Декамерона» позначений впливом Данте: якщо згадати, що у «Божественній комедії» нараховується рівно сто пісень і епізоди так само вибудовані за принципом готичної вертикалі, від низького до високого, від грішників «Пекла» до найсвятіших «Раю», схожість обох композицій стає очевидною. Та й концепція світу була також гармонійною — доброго і злого у світі порівну, при цьому зло внизу, а добру належить вись, що певною мірою уособлювало собою і майбутнє. Новаторство Боккаччо полягало в тому, що дантівську композицію космічного простору він переніс винятково на одне лише земне, повністю вилучивши образи чортів та ангелів і відмовившись від алегоричного зображення життя. Універсальність «Декамерона» задовольняється самим лише земним простором.

Новела Боккаччо широко вводить діалог, що було його художнім новаторством, вона настільки багата на події, що драматурги багато разів запозичували сюжети з «Декамерона «для своїх драм. Український композитор Д.С. Бортнянський написав оперу на сюжет новели про сокола — «Сокіл» (1786).

Наприкінці життя автор «Декамерона «дуже змінився, неодноразово хотів зректися свого шедевру і знищив би його, коли б це було можливо. Все частіше поринав він у думки про смерть і страх перед потойбічними муками, зблизився з церковниками і багато каявся у колишніх прогріхах. Провів останні роки у Флоренції. Уже важкохворим, Боккаччо приїхав помирати в Чертальдо, маленьке містечко побіля Флоренції.

В Україні наприкінці XVII — поч. XVIII ст. з'явився перший український віршований переказ дев'ятої новели четвертого дня, здійснений з віршованої польськомовної переробки. Повністю «Декамерон» вийшов друком 1928 р. у перекладі Л. Пахаревського і П. Майорського, а в 1964 р. — у неперевершеному перекладі М. Лукаша.

У «Декамероні» Боккаччо показує, що за містом товариство молодих людей не просто розважається, а живе влаштованим суспільним життям. Зі змісту книжки стає зрозуміло, що найсерйознішим у житті товариства «Декамерона» були оповідки та їх обговорення. Вони розповідаються заради самих оповідачів, оскільки їх цікавить реальне життя, а не потойбічна дійсність, інтерес до якої спостерігався у добу середньовіччя.

Головною ідеологічною проблемою середньовічної культури було ставлення людини до Бога. Ця проблема розглядається у двох перших новелах «Декамерона» і розв’язується Боккаччо по-новому. Один із оповідачів, Панфіло, наголошує, що в ній він має на увазі «не божественну мудрість, а людське розуміння»

Третю новелу першого дня розповідає Філомена. Вона говорить: «Тут уже було сказано багато прекрасних слів і про Бога, і про істинність нашої віри, тож якщо ми тепер перейдемо до справ і вчинків смертних, то в цьому не буде нічого незвичайного».

Третя новела першого дня :У Боккаччо людський розум завжди перемагає тупість, відсталість, забобони, а добре ставлення пробуджує людяність. Так чинить Саладін, «не приховавши від єврея, що він, Саладін, задумував над ним учинити…» Лихвар також стає кращим: він перестає скупитися й охоче дає Саладінові необхідну суму. Однією із заслуг Боккаччо є те, що його герої думають і діють як люди, які живуть у реальному світі. Герої «Декамерона» не вільні від суспільства і його майнових забобонів. Це яскраво продемонстровано Боккаччо у восьмій новелі другого дня.

Вагому роль для Боккаччо в «Декамероні» відіграють не середньовічні стани і касти, а реальна земна людина, яка завдяки своїм учинкам і розуму здатна піднятися над власним становищем у суспільстві – такого висновку доходить читач, ознайомившись зі змістом цих новел.

Як і для всіх великих письменників епохи Відродження, для Боккаччо найважливішим було утвердження нових загальнолюдських ідеалів любові, благородства, розуму, доблесті, краси. Ці нові ідеї часу послідовно втілено в новелах «Декамерона». Згідно з традицією доби Боккаччо запозичував сюжети оповідок у місцевому фольклорі, історичних переказах, лицарських романах тощо. Новели, як правило, починаються з посилання на «реальний факт» або на якунебудь розповсюджену думку, які потрібно розглянути й осмислити. У новелах «Декамерона» відтворено ставлення Боккаччо до основних питань часу: до Бога, церкви, чернецтва, «товстого люду». Поряд із цим уперше в оповідках доби Відродження бачимо зображення приватного життя людей, яке викликає особливий інтерес у читача. Простих і знатних людей – графів, королів, єпископів, купців, лихварів, бідних городян, селян – автор показує у їхньому повсякденному приватному житті. В оповідках він змальовує їх то зі співчуттям, то з осудом, незважаючи на їхній соціальний стан. У новелах Боккаччо, як і в усій літературі ренесансної доби, вчить саме життя, вчить жити, а не помирати, як того вимагали середньовічні моралісти. Читаючи збірку Боккаччо, ми бачимо різних людей в однакових ситуаціях: перед обличчям небезпеки, в коханні, у скрутних чи фатальних обставинах. І хоча поводяться вони по-різному, виявляючи спритність чи дотепність, недалекоглядність чи дурість, автор судить їх однаково справедливо. Він показує, що всі люди близькі один до одного в найголовнішому – у виявленні людяності. Тому в його новелах світ уперше постає не розділеним на стани, віросповідання, на грішних і праведних, а єдиним цілим, світом багатогранним і неподільним. «Декамерон» є яскравим зразком жанру новели, який уперше був розроблений Боккаччо в епоху Відродження. Для його оповідок характерні ознаки цього жанру, які стали класичними: непередбачуваний збіг обставин, елемент незвичайності, несподіваний фінал. Звідси й походить назва жанру – новела («новина»).

2.Творчість Джованні Боккаччо має велике значення в аспекті розвитку літературних форм та жанрів. Новела, яка була використана в «Декамероні», існувала й раніше, але саме завдяки цьому письменникові вона вдосконалилась й увійшла в літературу повноцінним новим жанром, який тривалий час був основним у так званій «міській літературі». Він заклав основи розвитку пасторалі в європейській літературі (твори «Німфи з Ф’єзоле» та «Амето»). «Ф’ямметта» - твір, який багато, в чому випередив розвиток літератури, ставши зародком психологічного роману як нового жанру, який виникне та розвинеться значно пізніше. У творчості Боккаччо тривалий час співіснували залишки середньовічного світогляду та світогляду доби Відродження. «Воюючи» із Середньовіччям, Боккаччо звертається до античних образів та мотивів, які письменник переосмислив та до яких звертався як до своєрідного виправдання своїх гуманістичних теорій. Кохання у творах Боккаччо зображене з використанням різних образів та різних сюжетних колізій: це не лише ідилічні картини щастя розділеного почуття, але часто й нечесність, вчинки, гідні засудження. Але одне виправдовує Боккаччо у своїх творах - прагнення до щастя у коханні і право людини на звичайне людське щастя. Не заперечуючи релігії чи її приписів, він, проте, не боїться порушувати тему нечесності, хабарництва та аморальності у лавах священиків, чим, за великим рахунком, прислужується саме утвердженню релігії та її розквіту. Проблематика творчості Боккаччо дуже різноманітна (навіть у «Декамероні» коло висвітлених проблем доволі широке), але у будь-яку нову чи традиційну тему письменник вносить гумапістичний пафос Ренесансу та власні роздуми.

«Декамерон» – знаменує для новели епоху її генеалогічного відділення та розвитку в письменствах різних народів. Джованні Боккаччо написав «Декамерон» і новела перетворилася на класичний літературний жанр, який було трансформовано з «позицій найпередовішого світогляду свого часу – ідей Відродження, а це давало несподіваний ефект новизни: літературна новела виростала на конфлікті старого й нового – рутини й новітнього світосприймання. Боккаччо сміливо поєднав фольклорну техніку трактування сюжетів з літературними прийомами, з досвідом античного й сучасного йому письменства; на імперсональний жанр він наклав відсвіт своєї небуденної особистості. Так літературна новела стала твором особистісного характеру, на відміну від тієї примітивної імперсональної, що була притаманна фольклорній оповідці, зокрема анекдотові»

Такий симбіоз фольклору й літератури у різних виявах проявила новела на певній стадії свого розвитку і в інших національних культурах. З одного боку, на ній позначаються особливості фольклору певного народу, а з іншого – прикмети його письменства у переломленні крізь творчий темперамент автора.

3. Якщо звернутися до логіки розташування новел «Декамерона», то принцип обрамлення простежується і в їх послідовності: вільна тема новел I дня знаходить продовження в новелах дня IX. Теми новел II і III днів співзвучні один одному (подолання примх долі, завдяки випадковостям або винахідливості і наполегливості), як і теми YII і YIII днів (глузування дружин над чоловіками і взаємні жарти чоловіка та жінку). Композиційний центр книги - новели Y дня, з одного боку, знаходиться в опозиції до IY: новели Y дня оповідають про щасливе кохання, здатної подолати всі перешкоди і мінливості долі, новели IY дня, навпаки, розповідають про трагічну любов і загибелі закоханих під дією ворожих обставин.

І все ж таки внутрішня композиція обрамлюючої новели — контраст поміж хаосом як найстрашнішим життєвим явищем і гармонійною людською особистістю, представленою десятьма оповідачами.

Але важливі не тільки самі ці новели, але також і їх сюжетне обрамлення. Відкривається «Декамерон» вражаючим описом чуми, що лютує у Флоренції. Побачивши загибель тисяч людей і жахливий хаос, що запанував в місті, Боккаччо з гіркотою пише: «Ореол, що осявав закони божі і людські, згаснув...» Зіткнення з такою страшною бідою, із смертю загострило бажання жити, викликало прагнення не дати згаснути «ореолу» біля тих, у кого він ще зберігся. Тому розповідачі «Декамерона» хочуть радіти життю і насолоджуватися прекрасною природою. В епізодах, що увійшли до «рамки», в яку обрамлені новели збірки, представлений ніби «світлий оазис» в «кривавій пустелі»: гарні, натхненні молоді люди, зайняті танцями, музикою, співом, витонченою трапезою і цікавою бесідою, під час якої і розповідаються новели збірки.

Це обрамлення — не технічний прийом введення художнього матеріалу, а текст, що має глибокий сенс. Це і є те, що стали потім називати «бенкетом під час чуми», тобто таке становище, коли вдаються до радості і веселощів не від хорошого життя, а швидше для того, щоб забутися.

Таким чином, дев'ять днів «Декамерона» утворюють щодо закінчене композиційне єдність з змістовно і композиційно виділеним центром, а саме в Y і YI дні «Декамерона», в першому показаний джерело людяності в людині, у другому - герої-сучасники, носії цієї людяності в її вищому прояві словесному, творчому: причому, Джотто сміється як над співрозмовником, так і над собою, а Кавальканті не вигадує вірші, а показує перевагу розуму поета і гуманіста над обмеженим обивательським дотепністю. При цьому, серед героїв YI дня є і благородна дама і бідний кухар, яким осторота розуму і красномовство допомогли врятувати честь і життя.

Таким чином, не тільки любов, а й володіння красномовством, здатність правильно висловити в слові свої наміри, думки або почуття, ще одна риса, що виявляє людини в людині і сприяє пробудженню людяності. Більш того, остороумний відповідь кухаря рятує його від гніву господаря, який спочатку мав намір убити Кібіо. Філологічна домінанта, властива раннього гуманізму, знаходить вираз у пріоритеті красномовства, що затверджується в новелах YI дня «Декамерона». Отже, дев'ять днів «Декамерона» з'єднані внутрішньої тематичної перекликом і замкнуті в кільце повтором I дня в IX. Але IX день не останній в «Декамерон».

Беручи до уваги загальну дидактичну, моральну настанову книги, новели Х дня можна ідентифікувати як мораль, що підводить підсумок цілого, як певне узагальнення. Тема Х дня - щедрість і великодушність. Новели, составлющіе Х день «Декамерона» об'єднує принцип показу персонажа в розвитку, причому, динаміка образу спрямована від нелюдяності, черствості, поганих намірів до перетворення, набуття можливості пробачити, полюбити помилувати іншої людини. Підставою для цієї динаміки були не зовнішні обставини, а благородний, великодушний вчинок, соверешенно іншою людиною. Тит і Джізіппо готові взяти на себе провину в убивстві, щоб врятувати один одного від страти, зворушений таким благородством вбивця сам зізнається у скоєному, але володар, вражений їх благородстовм, милує свех трьох (8 новела Х дня). Відкривається Х день новелою про невдачливого лицаря, «недолю» якого береться виправити іспанський король, щедро наділяє лицаря дарами (сам бідолаха з двох закритих скринь із золотом і з землею, звичайно, вказав на скриню з землею). Уже перша новела показує, що людина може зайняти місце сліпий Фортуни і виправити її несправедливість, нагородивши гідних. Завершує Х день знаменита новела про Гризельде, яка викликала суперечливу реакцію у слухачів: дами знайшли, що випробування, яким чоловік піддав Грізельду, занадто суворі

Та ж думка прозвучала і заключних словах оповідача Дионео, не виключає можливості іншого розвитку подій, за яке бідну Грізельду навряд чи можна було засудити: «Що можна сказати з цього приводу, як не те, що і в бідні хатини спускаються з неба божественні духи, як в царствені покої такі, які були б достойніше скоро стане європейською державою, ніж панувати над людьми? Хто, крім Грізельди, міг би перенести з особою не тільки не полита сльозами, але і веселим, суворі і нечувані випробування, яким піддав її Гвальтьері? А йому було б по заслузі, якщо б він напав на жінку, яка, будучи вигнаної з його будинку в сорочці, знайшла б кого-небудь, хто б так вибив їй хутро, що з цього вийшло б гарну сукню ». Але завершувала «Декамерон» історія про смирення.

Наративні рівні. Наприклад, поняття “наративний фрейм/рамка” може охоплювати внутрішніх нараторів та вставлені наративи, паратексти, позатекстувальні елементи на кшталт реклами книжки, обкладинки тощо. Нарати́в, іноді наррати́в (англ. і фр. narrative — розповідь, оповідання, від лат. narrare — розповідати) — історично і культурно обґрунтована інтерпретація деякого аспекту світу з певної позиції. У літературі наратив — лінійний виклад фактів і подій у літературному творі, тобто те, як воно було написано автором.

Боккаччо пропонує і оформлює новелу у вигляді короткої оповіді, в якій ідеться про одну або декілька незначних побутових подій, в яких бере участь невелика кількість героїв. 1. П’ять змін, внесених Боккаччо у традицію короткої оповіді, стають ідентифікаційними особливостями новели. По-перше, у новелі оповідь втрачає свою автономність, вона входить до складу одного цілого. Зокрема, у Боккаччо кожні 10 історій одного дня об’єднуються за якоюсь тематикою (наприклад, розповіді на антиклерикальну тематику або про нещасливе кохання), а всі новели загалом розказують одними й тими ж оповідачами у тосканському маєтку поблизу Флоренції. По-друге, всі сюжети новел зводяться до якогось спільного знаменника, а саме – непередбачуваного фіналу історії (пуанту). Наприклад, закохані, що попри всі перепони стають щасливими, або герой, що неочікувано випутується з халепи. По-третє, новела характеризується драматизацією та частковою інтеріоризацією героя. Це означає, що драматичний конфлікт виражається не через хитросплетіння долі або сили добра і зла, а завдяки самостійності та винахідливості героя. Інтеріоризація є частковою, бо хоча поведінка героя і вказує на його почуття, звички та переконання, проте вона не розриває його внутрішній світ.  По-четверте, в новелі відсутній явний дидактизм, не ілюструється ніяка абстрактна філософія, це не означає, що новела нічому не навчає, просто це повчання, виражене у прихованій формі через висміювання вад людини та оспівування всього здорового та природного, тобто за допомогою художніх засобів.  П’ята особливість новели – це її своєрідний стиль, який оформлюється завдяки композиційній та риторичній обробці. В усьому: від відбору фраз до організації місця дій та самих подій – відчувається кропітка праця автора новели.

6. Сатира Боккаччо спрямована проти багатьох статусів феодалізму: дворянських привілегій, грубого насильства володарів, самодержавства та свавілля. Антиклерикальна сатира в «Декамероні» перш за все спрямована проти релігійного аскетизму. Боккаччо охоче вибачає прогріхи юним черницям, котрі хитро оминають монастирські заборони, але жорстоко висміює лицемірних старих гріховодників

Природному началу Боккаччо протиставляє неприродні закони суспільства, церковний аскетизм і заборони станового характеру. Одна з найкращих у «Декамероні» — перша новела четвертого дня про принца Танкреда Салернського, який убив коханця своєї дочки Гісмонди і підніс їй у золотій чаші серце коханого. Танкред не був жорстоким від природи, але, амбіційний у питаннях честі, не міг знести того, що його дочка покохала простого слугу Гвіскардо і принизилася до таємного зв'язку.

Концепція людської особистості в автора «Декамерона «цілком гуманістична, особисті заслуги людини він поціновує більше, аніж приналежність до шляхетного роду. Саме кохання, яке у Боккаччо завжди гармонійно поєднує плотське і духовне начала, є вираженням людяності. Змальовуючи жваві епізоди життя, психологізовані характери, Боккаччо не цурається і повчальності. Його десять персонажів з обрамлюючої новели вислозлюють свої думки з приводу новел, ці десять персонажів — голос автора, в міркуваннях якого можуть зустрічатися і суперечливість, і різноголосся. Стиль розповіді в «Декамероні» просторічний, близький до розмовного, зі значною кількістю побутової лексики, хоча в її вживанні автор знає міру. Якщо можна сказати, що Данте створив мову італійської поезії, то Боккаччо створив мову італійської прози, майже незмінну від часів «Декамерона».

Декамеронівська республіка або гурток це перша гуманістична утопія євр. відродження.

7.Аналіз тексту новели Провідною жанровою ознакою будь-якої новели є парадоксальні перевороти у перебігу подій. По-перше, про молодого монаха розповідалося, що його сили і свіжість не могли ослабити ні суворі пости, ні бдіння. І те, що він виявився здатним скоїти гріх з жінкою є елементом несподіванки. По-друге, абат, довідавшись про вчинок монаха, вирішує викрити його, але не при всіх, щоб не соромити жінку. Але, побічавши жінку, він цілком змінює наміри, з якими йшов до келії монаха. Це другий елемент несподіванки. По-третє, абат, який хотів покарати монаха, дізнається, що монах також може викрити його. Звичайно, найбільшою несподіванкою стає фінал. Ні абат, ні монах, не отримують покарання, як очікувалось. Більш того, вони стають спільниками: «Простив ему и наказав молчать о виденном, вместе с нми осторожно вывел девушку, и, надо полагать, они не раз приводили ее снова». 2). Гола фабульна конструкція: гріх монаха – винахідливість монаха – абат стає жертвою кмітливості монаха – пуант, - обростає різноманітними подробицями: місце дії (монастир, келія, абатова кімната), почуття та роздуми героїв, деталізація дії (наприклад, утіхи абата з дівчиною). 3). В новелі з’являються вказівки на почуття, думкита переживання персонажів: монах, дізнавшися, що його викрито, засмучується і починає думати, що йому вдіяти: «Зная, что за это ему воспоследствует большое наказание, он сильно опечалился; тем не менее ничего не показав о своем горе девушке, он быстро сообразил многие средства, изыскивая, не найдется ли какое-нибудь для него спасительное...» Абат став міркувати, як краще вчинити: викрити монаха в присутності братії, або дізнатися від дівчини, що сталося. Побачивши дівчину, він знову починає роздумувати: «Никто не узнает и никогда, а скрытый грех наполовину прощен». В деякій мірі розкриваються і почуття дівчини: «...девушка, вся растерянная, боясь посрамления, пустилась в слезы...». Тобто, очевидно, що такий показ думок та почуттів персонажів є першим кроком на шляху до зображення внутрішнього світу людини. 4) Боккаччо, як гуманіст відмовляється від нав’язування будь-Якого повчання. Ствердження ідей гуманізму відбувається за допомогою художніх засобів: це логіка послідовності і неочікуваний фінал. Якщо проаналізувати тект новели, стає зрозумілим, що автор не виступає проти тілесних стосунків з жінками навіть серед монахів, адже він стверджує відмову від аскетизму і здорове ставлення до всього природного, в т.ч. і до потреб тіла. Водночас за допомогою переходу до протилежного, він засуджує лицемірство служителів церкви, які проповідують святість, самі грішать, відчуваючи безкарність. З іншого боку, неочікуванний фінал прославляє активність і винахідливість героя, завдяки яким завжди можна знайти вихід з будь-якої ситуації. Завдяки рамковій конструкції, автор індивідуалізує себе, таким чином визначаючи себе як деміурга, показує, що людина через творчість може поміряітися силами з Богом – Творцем. Так, уникаючи прямого дидактизму, автор на своєму прикладі затверджує принцип.

Ранній Ренесанс ще не створив реалістичного художнього методу, але проклав йому шлях і мав певні вагомі досягнення, які й дозволяють говорити про реалізм Боккаччо в «Декамероні». Тут є ознаки соціального реалізму, «висміювання станових привілеїв» (Б. Храпченко), і хоча глибокі психологічно розвинуті характери ще відсутні, немає їхнього розвитку, але почасти психологічна аргументація дуже точна. Італійського письменника-гуманіста споріднює з В. Шекспіром рідкісне розмаїття життєвих картин, поєднання трагічного, драматичного, комічного, веселого в цих малих фресках, які сумарно складають широку панораму життя епохи раннього Відродження.

Семінар 4

Семінар 5