22. Зіставлення поетичного спадку п. Де Ронсара та ж. Дю Белле: тематика, стиль, атмосфера.

Ронсар та ДюБелле були представниками поетичної школи Плеяда, але були дуже різними за своєю тематикою творів. Ця різниця була зумовлена їх типами темпераментів: якщо Ронсар був блискучим холериком, то Дю Белле — глибоким меланхоліком. В творчості Ронсара переважала тематика душевних веселощів та захоплення матеріальною красою світу. У ліричному герої Ронсара сильно виражене прагнення до чуттєвих насолод, в ньому багато темпераменту, гарячої пристрасті. У дю Белле — душевний смуток, філософські роздуми, в його творах присутній тонкий ліризм. Характерний час для творів Ронсара — полудень влітку, що символізує чуттєву зрілість. В дю Белле ж — вечірній час восени, тобто настрій суму

П'єр де Ронсар - видатний поет французького Відродження, жив і творив з 1524 по 1585 рр. у Франції. Він став провідною фігурою літературної групи "Плеяда" ("La Pleiade"), до якої, крім Ронсара, увійшли провідні письменники, поети та драматурги Франції: Жоашен Дю Беллі, Жан Дора, Жак Пелетьє дю Манс, Жан-Антуан Де Баіф, Ремі Белло, Етьєн Жодель, Понтюс Де Тіар.

Cтавив за мету реформування французької літератури і створення віршованих творів, що могли б зрівнятися з класичними. Відмовившись від середньовічної традиції й обравши зразком для наслідування класичну літературу Греції і Риму, він вплинув на розвиток французької поезії двох наступних сторіч.

     Творчість Ронсара нерівноцінна. Афектовані і штучні Оди (Odes, 1550-1553) були явним наслідуванням Піндара та Горація. Так і не завершена епічна поема Франсіада (La Franciade, 1572) була невдалою. Дійсну славу принесла Ронсару лірика - збірники Любовні вірші (Amours, 1552), Продовження любовних віршів (Continuations des Amours, 1555) і Сонети до Олени (Sonnets pour Hlne, 1578). У любовній поезії Ронсара домінують теми швидкоплинного часу, в'янення квітів і прощання з юністю, одержує подальший розвиток мотив Горація "carpediem" ("лови мить").

Ронсар також великий співак природи - річок, лісів, водоспадів. Його внесок у реформу відчувається у поетичній мові автора, особливо ліричній, коли він оспівує красу природи або рідних місць. Велика і різнопланова творчість Ронсара включає майже усі віршовані жанри - від героїчної епопеї до інтимної лірики (він автор п'яти книг "Од", збірників сонетів і пісень "Любовні вірші", "Гімнів" і ін.). Його оди, любовні сонети й есе - найчастіше складені на класичні теми, але повні глибоких людських почуттів і співчуваючої особистісної участі.

Класицизм є однією з найбільш характерних рис усієї творчої діяльності поета. В основу судження самого Ронсара: "Abrege d'аrt poetique" (1565), що розглядало питання віршування, рими, поетичних оборотів, були покладені принципи поезії античності. Щоправда, зачасти він писав штучним складом, але був здатен створювати зразки витонченого поетичного стилю.

     П'єр де Ронсар зверхньо ставився до середньовічних письменників і їхньої мову, але припускав, що в інтересах багатства літературної мови, доцільно включення у неї оборотів і слів, узятих з окремих провінційних діалектів Франції.

Художня діяльність П'єра де Ронсара і досягнуті ним результати дотепер оцінюються по-різному: одні заперечують будь-яке видатне значення творів, підкреслюючи його негативні, певною мірою смішні сторони, інші відзначають заслуги поета. Безсумнівно, що Ронсар багато у чому помилявся: у його творах іноді виявлявся педантизм, в клоняючись класикам, він надто холодно і зневажливо ставився до всієї середньовічної літератури, складав нові слова механічним шляхом, іноді зовсім усупереч духові французької мови. Часто, не знаходячи підтримки серед французьких поетів того часу, він продовжував творити. "Хто живе, даремно жде хвальби зарозумілої юрби" пише П'єр Ронсар.

     Ронсар був твердо переконаний, що докорінний переворот у літературі можна здійснити за кілька років, і хотів продемонструвати це на власному досвіді. Він щиро приймав до серця інтереси французької літератури, уболівав, бо бачачи, що вона не може зрівнятися з грецькою і латинською, і все рівно прагнув піднести її до античного рівня. Творчість П'єра де Ронсара має величезне історично-літературне значення, як для французької літератури, так і для світової культурної спадщини.

Жоашен[1] дю Белле (фр. Joachim Du Bellay ? 1522, замок Тюрмельєр поблизу Ліре, Анжу, Франція — 1 січня 1560, Париж) — один з поетів Франції 16 століття, що входив до поетичного гуртка «Плеяда», очоленого П'єром де Ронсаром

Біографія

Народився в дворянській родині. Батьки рано померли і хлопцем опікувався старший брат. Отримав початкову освіту і багато займався самотужки. У 1547-49 рр. займався разом з Ронсаром та Байфом в колежі Кокре. Сам планував стати священиком. Зустріч з Ронсаром дала інший напрямок кар'єрі дю Белле і той обрав цивільний, нецерковний фах.

Двоюрідний брат Юхима (Жан дю Белле)займав високі посади в католицькій ієрархії Франції. Згодом став кардиналом, серед наближених осіб якого був і відомий архітектор Філібер Делорм . В квітні 1553 року Юхим отримав посаду секретаря кардинала. Того призначили послом в Рим і Юхим відбув в Італію. Чотири роки в Італії справили потужне враження на Юхима як на особу, так і на поета.

Помер у віці близько 40 років. Його поховали в каплиці собору Нотр Дам де Пари.

Літератор дю Белле

Незважаючи на короткий життєвий термін, Юхим багато зробив для французької мови і поезії. Італійські впливи відбилися на поезії дю Белле і той був послідовником італійця Петрарки. Запозичав у італійців дю Белле і теми для своїх поезій. Цілком розділяючи забобони епохи і залученість до латини, як мови освітчених людей 16 століття, дю Белле тим не менше засудив обов'язкове використання латини і наслідування тільки римським поетам.

А передчасна смерть обірвала розвиток поета, що і сам відійшов від петраркізму і збагатив поезію Франції як новими поетичними жанрами (елегія, епопея, ода), так і французьку мову взагалі.

Надруковані твори

«Олива» (L'Olive, Recueil de poesies, 1549), збірка віршів — декілька од і 50 сонетів

«Звхист і уславлення французької мови» (La défense et l'illustration de la langue françoise), трактат

«Ліричні вірші» (Vers lyriques), збірка од.

«Промови» (Discours), 1556-59

«Різні поеми. Кохання» Divers poèmes; Les amours.

«Жалі» (Regrets), збірка віршів

«Старожитності» (Antiquités), збірка віршів

«Сільські ігри» (Divers jeux rustiques), збірка віршів

«Поемата» (Poemata) збірка віршів латиною

«Придворний поет» (Pote courtisan), 1559, сатира

23. Шекспіра як вершина сонетної лірики Ренесансу.

Поеми та сонети Шекспіра ще сильно повязані з епічною та ліричною книжною традицією і грунтуються на ній, але водночас вони сповнені багатого гуманістичного змісту, створюють нову реалістичну поетику, відтворюють живу дійсність. Поезії Шекспіра відкривають новий, вищий етап у розвитку поезії Ренесансу. Вперше збірка сонетів була надрукована у 1609 р. видавцем Томасом Торпом.Основним змістом сонетів є розповідь поета про своє глибоке почуття дружби до юнака довершеної краси і своє сповнене пристрасті кохання до смуглявої леді. Дослідники, розглядаючи сонети як автобіографічні твори, здавна дошукуються тих реальних осіб, які були прототипами друга і коханої. Протягом XIX і XX ст. висловлювалися різні здогадки. Наприкінці XIX ст. особливо популярною була версія, нібито за образом смуглявої леді криється придворна дама Єлізавети Мері Фіттон. Уже в наш час, у 1973 p., англійський історик А. Роуз висунув нову гіпотезу, згідно з якою прототипом смуглявої леді була донька придворного музиканта італійця Б. Бассано Емілія, одружена з Вільямом Ланьє, батько якого також служив музикантом при дворі. Та, зрештою, рішення цієї загадки не може впливати на сприйняття шекспірівських сонетів. Вони є видатним явищем поетичної творчості і становлять невмирущу естетичну цінність, незалежно від того, хто були прототипи створених образів.Сонети Шекспіра становлять сюжетний цикл. Хоч кожний з сонетів це завершений вірш, важливий  сам по собі, але взяті разом вони створюють певний сюжет, який будується на розвитку відносин між поетом, другом і смуглявою леді.Поетом володіють дві сильні пристрасті — дружба і кохання, найдорожчі йому дві людини — друг і смуглява леді, які не чужі один одному.Поет прославляє друга, його довершеність, мріє увіковічити його красу своїм поетичним словом. Почуття до нього, світле і самовіддане, збагачує душу поета благородними переживаннями.Кохана поета — жінка далеко не ідеальної краси. Але поет кохає саме таку, не ідеальну, а земну, для нього вона найпрекрасніша з усіх жінок. Любовна пристрасть поета нездоланна, проте болісна. Смуглява леді, легковажна і нещира, мучить поета своєю непостійністю і примхливістю. Поет усвідомлює, що вона не варта кохання, що це почуття робить його рабом негідної жінки, збіднює морально і може штовхнути на компроміс з брехнею і пороком. Але кохання цілком оволоділо ним, і кожна мить уваги коханої і взаємності наповнює його щастям. Так кохання породжує у поета стан внутрішньої дисгармонії, постійний розлад між розумом і почуттям. А до всього, кохана затьмарила дружбу поета. Вона звабила друга. Поет страждає від зради найдорожчих людей і все ж готовий відступитися від свого кохання заради щастя друга. Але щастя немає, поет бачить, що смуглява леді невірна і другові, і страждає за нього. У численних сонетах поет веде літературну полеміку. Він виступає проти евфуїстичної поезії, її викривляючої реальність декоративності, захищає правду і простоту в мистецтві, виходячи з розуміння прекрасного як правдивого відтворення земної краси.Образ ліричного героя надзвичайно поширює тематику і реальний зміст сонетів. Це досягається також усією поетичною системою, виробленою автором. Безумовно, Шекспір ще наслідує поетичну традицію, користується умовностями, усталеними в тогочасній ліриці, і в її дусі не раз створює пишний і складний образ,Але загалом образна система Шекспіра спирається вже на інше начало, має джерелом своїм живу реальність. Метафори, порівняння, розгорнуті малюнки в сонетах  передають реальні взаємини між людьми в суспільстві і дійсні явища природи. Таким чином, розповідь про почуття поета повязується і з світом природи, і з життям суспільства.