12. Особливості лицарського роману на прикладі «Роману про Трістана та Ізольду» ж. Бедьє.

Ли́царський рома́н (фр. romanz) — оповідний жанр європейської середньовічної літератури, переважно віршований.

Лицарський роман в цілому знаменує початок усвідомленої художньої видумки та індивідуальної творчості. Він становить вершину середньовічної оповідної літератури. "Роман втілює мрію про щастя, відчуття сили, волю до перемоги над злом. Саме в цьому, поза всяким сумнівом, полягала його первинна соціальна функція: вона на багато століть пережила умови, які викликали її до життя.

Самі середньовічні французи розуміли термін «роман» широко, включаючи перекладання різноманітних героїчних і любовних історій «романською», тобто старофранцузькою мовою, але не на теми французької національної історії. Таким чином, «роман» протистояв, з одного боку, літературі латинською мовою, включаючи і латинські джерела античного циклу, а з іншого — французькому героїчного епосу, жестам, «пісням про подвиги». Лицарський роман охоче вдається до атмосфери казковості і прямого використання казкових мотивів іфантастики. Він байдужий до національного минулого і різко пориває з французькою історичною тематикою.

Головний плід бретонського циклу — це романи про Трістана та Ізольду.

Трістан та Ізольда (Tristan & Isolde або Tristan & Yseult) - легендарні персонажі середньовічного лицарського роману XII століття. Паралелі до мотивів роману ми знаходимо в переказах давньосхідних, античних, кавказьких та ін. Але в поезіюфеодальної Європи сказання це прийшло в кельтському оформленні, з кельтськими іменами, з характерними побутовими рисами.

Головним його нововведенням є оригінальна концепція взаємин між трьома основними персонажами. Трістан весь час мучиться свідомістю порушення ним троякого боргу по відношенню до Марка — його прийомного батька, благодійнику ісюзерену (ідея васальної вірності). Це почуття посилюється великодушністю Марка, який не шукає помсти й готовий був би поступитися йому Ізольдою, але захищає свої права тільки в ім'я феодального поняття престижу короля і честі чоловіка.

13. Жанри передновелістики: exemplum, ле, фабліо, шванк.

Фабліо́ також фабльо́ (фр. fabliaux від лат. fabella – невелике оповідання) – старофранцузький жанр оповідання у віршах.

Фабліо мало в середньому близько триста рядків, поєднаних парним римуванням. Сюжети були переважно фривольні, еротичні, аж до непристойного, але багаті на жарти, іронію, сатиру. Часто зображалися пікантні пригоди лицарів, священиків, простих городян та селян, проте без серйозної соціальної критики. Фабліо виникли як пародійні твори, напротивагу “серйозним” лицарським романам та епосам. У фабліо вживалися індоєвропейські казкові мотиви, але також і арабські, через посередництво хрестоносців та арабської Іспанії. Типові сюжети фабліо: жіноча невірність, життя повій та звідниць, недостойна поведінка ченців та священиків. Типовими є образи спритного селянина, обманутого ревнивого чоловіка, бродячого ченця, часом трапляються й образи міщан, іноді лицарів, навіть апостолів й самого бога. Проте жартівливий, часом зухвалий тон залишається незмінним. Особливою рисою фабліо є наявність висновку-моралі у вигляді приповідки чи просто дотепного зауваження.

Авторами фабліо були переважно жонглери, але й представники інших прошарків, зокрема кліру, Серед відомих авторів фабліо були Рютбеф, Готьє Довгий, Гюон ле Руа, Анрі д’Анделі, Філіпп де Ремі (інше його ім'я: Філіп де Бомануар), Ватріке з Кувен, Жан Бодель.

Шванк (нім. Schwank), від середньоверхньонімецької swanc – весела ідея, жарт) – жанр німецької міської середньовічної літератури, аналогічний до французькогофабліо, невелика гумористична оповідь у віршах, а пізніше в прозі, часто сатиричного й повчального характеру. Шванк близький також до жанру новели епохи Відродження.

Шванк виник в Німеччині на початку XIII століття, а розквіту досяг у творчості австрійського поета Штрікера (перша половина XIII століття). У циклі веселих шванків «Піп Аміс» (бл. 1230) представлені строкаті деталі німецької дійсності XIII століття, у центрі оповідей стоїть фігура спритного попа, що отримує для себе користь з будь-якої ситуації. Таке групування шванків у цикли (нім. Schwanksammlung) знайшло поширення і в інших авторів, особливо після появи в 1555 році циклу шванків "Rollwagenbüchlin" Й. Вікрама. З XIII століття шванки часто використовували, як приклади в проповідях чи в школі. Ця традиція збереглася в навчальній системі Німеччини до XVIII століття.

У XIX столітті в німецькій літературі під впливом середньовічних шванків виник жанр драматичного шванка (напр. Ф. і П. Шьонтан: «Викрадення Сабінянок» (нім. Raub der Sabinerinnen, 1885), або Л. Тома "Місцевий поїзд" (нім. Die Lokalbahn, 1905).

"Ле" (фр. lais) — жанр французької л-ри, твір ліричного або лірико-епічного характеру, близький до лицарського роману (два жанри розвиваються паралельно) і відрізняється від нього переважно об'ємом. Типологічно - жанр творчості мінезингерів.

Перші ле розробляли «бретонські» сюжети, в них домінували фантастичні мотиви, серед яких не останнє місце займав мотив зв'язку героя з феєю. Поступово, як і лицарський роман, ле втратили елементи кельтської феєрії, перетворившись на куртуазну віршовану повість.