18.Фольклор (думи і пісні) періоду Гетьманщини.

Фольклор - це мудрість народу, це народна поетична творчість. Сама наука про фольклор, фольклористика, оформилася як окрема галузь на початку ХІХ ст. у працях М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського, М.Костомарова. Специфічними ознаками фольклору є спосіб збереження (фіксації) в пам’яті поколінь, усна форма творення й побутування, традиційність, варіантність, неспеціалізованість, колективність. Найпоширенішими жанрами українського фольклору, які побутували у ХУІ-ХУІІІ ст., були думи, історичні пісні, пісні-хроніки та балади. Століттями тривала боротьба українського народу проти гноблення соціального, національного, релігійного. Історичні обставини склалися таким чином, що довго ворожою народу силою була, окрім турецьких і татарських орд, шляхетська Річ.Отже, зрозуміло, що гнів українського народу спрямований не на польський народ, а не магнатів і старшину. Завдяки тому, що думи, історичні пісні, балади жили лише в усній формі і передавалися з уст в уста від покоління до покоління, а також що в них найбільше відображалася жива мова українського народу, його життя і побут того періоду, ми маємо реальне підтвердження багатьом історичним подіям та постатям (бо в думах та історичних пісням відображено дуже багато історичних імен та історичних подій), а також - що дуже важливо - відображення тогочасної української народної живої мови. Отже, роль фольклору у розвитку української літературної мови ХУІ-ХУІІІ ст. надзвичайно вагома, і не залишилась непомітною.

19. Світська література України в др. Пол. XVII – XVIII ст. Козацькі літописи.

Після Люблінської унії (1569), коли розгорнулася широка національно-визвольна боротьба українського народу проти наступу шляхетської Польщі на Україну, боротьба розгорілася і в українській літературі. В цей період виникає зовсім нова за своїм жанром т.з. полемічна література. У галузі полеміки виступали І.Вишенський, Стефан Зизаній, Герасим Смотрицький. XVIII ст. в історії української культури характеризується подальшим розвитком гуманістичних традицій, що знайшло відображення в творчості визначного українського мислителя Г.С.Сковороди. Аналіз творчості Сковороди свідчить, що в його творах звучать ідеї протесту проти соціальної несправедливості, проти зла, що панує в суспільстві. Сковорода вбачав конкретних носіїв зла. Саме їх філософ і піддав критиці. Ними, на думку українського гуманіста, є пани, царі, царські чиновники, різного роду кар’єристи. Силою свого таланту Сковорода показує нікчемність цих людей, що живуть за рахунок селян. Основне місце в його творчості займають філософські трактати і діалоги, з літературних творів відомі збірка поезій “Сад божественных песней” та збірка байок “Басни харковскія”. До речі, жоден його твір не друкувався за його життя, більшість творів його розповсюджувалася в Україні в рукописних списках. Як філософ і письменник Г. Сковорода був енциклопедично освіченою людиною, добре знав не тільки античні філософські твори Сократа, Платона Аристотеля, Сенеки, але й новітні, зокрема Декарта, Спінози, Канта. Вплив творчості Сковороди помітний в художніх творах С. Гребінки, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітку-Основ’яненка. Всі вони продовжували прагнення Сковороди зв’язати свою творчість з культурою народних мас. Роки національно-визвольної боротьби українського народу на чолі із Б. Хмельницьким породили такий літературний жанр як козацькі літописи. Серед них літопис Самовидця висвітлює хід війни від її початку і до 1702 р. Автор літопису невідомий, ясно одне  він учасник повстання, близький до Хмельницького. Літопис гадяцького полковника Г. Граб’янки. Автор показує хід війни від початку до 1710 р. Найбільш детальним, науково-обгрунтованим є літопис Самійла Величко. В ньому використані документи, літературні твори. Кінець XVIII ст. характерний важливою подією в літературі України. В 1798 р. в Петербурзі було видано поему І. П. Котляревського “Енеїда” (3 частини). Поява цього твору, написаного розмовною мовою, поклала початок новій українській літературі.