29. Вплив прийняття християнства на культуру київської русі

Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалися і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ «чудотворних» ікон, культ святих. Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію на порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. У процесі поширення та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженням літературною мовою на Русі стала церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм.

30. Книгописання та бібліотеки на русі

Зазвичай освітні осередки водночас ставали й центрами виготовлення книжок. Є підстави вважати, що в домонгольський період книгописання розвивалося досить інтенсивно. Проте, оскільки чимало осередків книжності було знищено, книжок першої половини XIII ст. дійшло до нашого часу набагато менше, ніж кодексів з наступних десятиріч. Порівняно краще збереглися книжкові пам’ятки Галицько-Волинського князівства другої половини XIII — першої половини XIV ст. Натомість майже повністю втрачено рукописи з Чернігівщини. На розвитку українського книгописання негативно позначилася втрата української державності наприкінці XIV ст. Тому особливе значення мало зміцнення культурних контактів з південними слов’янами. Через посередництво болгарів та сербів в Україну проникали раніше не перекладені з грецької мови твори візантійської літератури, а також південнослов’янські та поодинокі пам’ятки західноєвропейської літератури. Зрозуміло, що такий літературний потік відчутно збагачував тогочасний тематичний репертуар української книжки. Творчий зв’язок української книжності з болгарською та сербською позначився і на правопис! українських рукописів, і на їх оформленні.

Доля Софіївської та Святославової бібліотек пов’язана з іншою книгозбірнею – Київо – Печерською Лаври, яка збагачувалася за рахунок знатних осіб. Тут знаходилися художня і книгописна майстерня. Саме в стінах Лаври 1113 року була створена Нестором Літописцем “Повість временних (минулих) літ”. Також тут ним були написані “Чтение о жизни и о погублении Бориса и Глеба” і “Життя Феодосія”. Про книгописну майстерню монастиря згадує Нестор у “Житті Феодосія”. Він розповідає про великого Никона, що “писав книги”. У 1068–1073 рр. Никон складав так званий Київський літописний ізвод про надзвичайно вмілого книжкового майстра Іларіона, що переписував книги “ і вдень і вночі”. Поповнювалася бібліотека монастиря й дарами від князів. Так “Києво – Печерський патерик” розповідає, що чернігівський князь Святослав Давидович (Микола Святоша), онук Святослава Ярославовича, у 1106 році постригся в ченці Печерського монастиря і в келію свою перевіз велику бібліотеку, яку після смерті заповідав монастиреві. Про бібліотеку Печерської лаври з захопленням писав у 1652 році Павло Алепський: „Тут є прекрасне книгосховище, де знаходяться надзвичайно дорогі книги... В пошуках архімандрита Печерського ми бачили старі грамоти на пергаменті”. На жаль, ця бібліотека майже повністю згоріла 1718 року. Чимало бібліотек у 10-13 століттях було і в Галицько-Волинській землі. Про Тимофія в Галичі Іпатіївський літопис писав, що то „премудр книжник”. Князь Володимир Васильович щедро відпускав кошти для церковних і монастирських бібліотек. Його літописець називав книжником і філософом. Цей князь власною рукою „списа Євангеліє, апокріф і апостол”. При його дворі існувала книгописна майстерня. Велика книгосбірня була у Клима Смолянича з-під Переяслава, який згодом став Київським митрополитом. Була власна бібліотека у ченця Києво-Печерського монастиря Григорія, на яку не раз зазіхали злодії. Коли ж їх спіймали. і вони стали перед судом, ченцю стало їх жаль і він подарував книги київському тисяцькому, щоб той змилувався і відпустив винних. Решту книг Григорій щоб не спокушати людей, продав, а гроші роздав бідним. З цього свідчення випливає, що і в боярина Яна Вишатича, нащадка легендарного Добрині, який був київським тисяцьким з 1089 по1093 рік, була неабияка бібліотека. Лаврентівський літопис розповідає, що під час пожежі 13 травня 1185 року у Володимирі на Клязьмі жителі виносили з палаючих будинків „куни, і книги, і поволоки”. Це свідчить про те, що власні бібліотеки були і в заможних громадян. З тих давніх часів до нас дійшло не так вже й багато книг, але часто з’являються нові. Все нові покоління читачів пірнають в ці ріки мудрості, добуваючі дорогі перли знань.