Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Господарське процесуальне право Підручник Атіка...doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
25.11.2019
Размер:
2.27 Mб
Скачать

ББК 67.304.2

ПЕРЕДМОВА

Г45 Господарське процесуальне право України: Підручник / За

ред. О. І. Харитонової. — К.: Істина, 2008. — 360 с.

ISBN 978-966-8909-11-5

Пропонований авторами підручник є спробою систематизованого викладу курсу господарського процесуального права України. У цьому науковому ви­данні використані результати останніх наукових досліджень у галузі господарського процесу та матеріали судової практики.

Підручник розрахований на викладачів, аспірантів і студентів юридич­них навчальних закладів, адвокатів, працівників судових та правоохоронних органів, юрисконсультів, нотаріусів. Він може також стати у нагоді всім, кого цікавлять питання судового захисту прав у порядку господарського судочинства.

АВТОРСЬКИЙ КОЛЕКТИВ:

Харитонова О.І. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафед­ри підприємницького та комерційного права OHIO А — глава 1 (підрозді­ли 1.2—1.4.), глава 2 (у співавторстві з Г.В. Макаренко), глава 3, глава 4 (підрозділ 4.1 — у співавторстві з В.М. Коссаком, О.В. Бачуном), глава 8 (у співавторстві з Ю.Ю. Акіменко);

Харитонов Є.О. — заслужений діяч науки і техніки України, доктор юри­дичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права ОНЮА — глава 1 (підрозділи 1.1, 1.5);

Коссак В.М. — доктор юридичних наук, професор, завідувач кафедри цивільного права і процесу юридичного факультету Львівського національ­ного університету імені Івана Франка, заслужений юрист України — глава 4 (підрозділ 4.1 — у співавторстві з О.І. Харитоновою, О.В. Бачуном);

Бачун О.В. — Голова адміністративного суду м. Києва — глава 4 (підроз­діл 4.1 — у співавторстві з О.І. Харитоновою, В.М. Коссаком);

Дрішлюк А. І. — кандидат юридичних наук, доцент, суддя Малиновсь-кого районного суду м. Одеси — глава 4 (підрозділ 4.5 — у співавторстві з B.C. Петренко, підрозділ 4.7), глава 5 (підрозділ 5.5), глава 6 (у співавторстві з B.C. Петренко), глава 9;

Квасницька О.О. — кандидат юридичних наук, доцент кафедри підприємни­цького та комерційного права ОНЮА — глава 4 (підрозділ 4.2), глави 7, 10;

Макаренко Г.В. — радник Голови Апеляційного суду м. Києва — глава 2 (у співавторстві з О.І. Харитоновою);

Петренко B.C. — кандидат юридичних наук, доцент кафедри підприємниць­кого та комерційного права ОНЮА — глава 4 (підрозділ 4.4, підрозділ 4.5 — у співавторстві з А.І. Дрішлюком), глави 5, 6 (у співавторстві з А.1. Дрішлюком);

Лаврова К.М. — адвокат, м. Одеса — глава 4 (підрозділи 4.3, 4.6).

Акіменко Ю.Ю. — асистент кафедри права Європейського Союзу та порівнял ь-ного правознавства ОНЮА — глава 8 (у співавторстві з О.І. Харитоновою).

РЕЦЕНЗЕНТИ:

Луць Володимир Васильович — доктор юридичних наук, професор, ака­демік АПрН України;

Карабань Володимир Якович — суддя Вищого господарського суду України, заслужений юрист України.

ББК 67.304.2

ISBN 978-966-8909-11-5 © Колектив авторів, 2008

© Видавництво «Істина», 2008

Найважливішим завданням для усіх державних інституцій України, кожної із гілок влади, науковців-теоретиків та прак­тиків є втілення засад Конституції в реальне життя. Реалізація Основного Закону — це гарантія становлення України як суверенної і незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Перехід до принципів соціально орієнтованої еко­номіки потребує кардинальних змін у механізмі забезпечен­ня правового контролю у господарській сфері. Насамперед це стосується засобів захисту прав суб'єктів господарської діяльності. Необхідним є такий механізм, котрий здатний виконувати функції забезпечення законності та поваги до суб'єктивних прав, гарантувати правову захищеність госпо­дарюючих суб'єктів.

Судова форма захисту є однією з гарантій, передбачених у Конституції України. Судовими органами, що мають за­вданням розв'язувати господарські спори, які виникають між суб'єктами господарської діяльності, є система господарських судів України. Здійснення господарського судочинства відбу­вається за правилами господарського процесуального права, яке є невід'ємною частиною національного законодавства.

Господарський процесуальний кодекс України був прий­нятий 6 листопада 1991 р.

Слід зазначити, що з моменту прийняття цього Кодексу українська правова система зазнала суттєвих змін, утому числі таких, що безпосередньо стосуються судово-правової реформи і розвитку господарського процесуального законодавства. Так, було прийнято нову Конституцію України, що заклала підва­лини реформування судової системи і правосудця, Закон «Про судоустрій України» (2002 p.), яким ця система була значно реформована, Кодекс адміністративного судочинства України (2005 р.) тощо. Крім того, значних змін зазнали матеріальні норми господарського права в зв'язку з прийняттям кодифіко­ваного акта — Господарського кодексу України. Отже, у період з 1991 по 2007 pp. господарське процесуальне законодавство зазнало значних змін та доповнень.

Це стосується також і відповідного курсу «Господарське процесуальне право», яке викладається у вищих юридичних навчальних закладах України.

Автори підручника «Господарське процесуальне право України», враховуючи наявність у господарському процесуаль­ному законодавстві значної кількості нових положень концеп­туального характеру, необхідність їх тлумачення, визначення

З

сутності та особливостей змісту у нових умовах, ставили за мету в невеликому за обсягом підручнику розглянути основні питання господарського процесу та проблеми, що виникають у зв'язку із застосуванням господарського процесуального законодавства на практиці.

Отже, призначенням цього підручника є надання допомоги в ознайомленні з новими положеннями господарського су­дового процесу як працівникам-практикам, так і усім, в кого виникає необхідність захисту своїх прав у такому порядку.

Підручник містить навчальний матеріал в обсязі, передба­ченому програмою відповідної навчальної дисципліни, у ньому розглянуто найважливіші питання господарського процесуаль­ного права. Розгляд основних питань господарського процесу­ального права супроводжується аналізом судової практики.

Підручник підготовано викладачами Одеської національної юридичної академії за участі суддів та правників-практиків.

Автори сподіваються, що цей підручник стане у нагоді сту­дентам, викладачам вищих юридичних навчальних закладів, юристам-практикам, науковцям, а також всім, кого цікавлять питання судового захисту прав у порядку господарського су­дочинства.

С. В. Ківалов, доктор юридичних наук, професор, академік АПНУ, заслужений юрист України

Глава І

ВСТУП ДО ГОСПОДАРСЬКОГО

ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1.1. Історія формування і розвитку господарського процесу

Насамперед слід зазначити, що хоча сам арбітраж як засіб розгляду спорів був відомий ще з античних часів, спеціальні торговельні суди вперше згадуються в історії Стародавнього Риму1.

Сучасні господарські суди своїм історичним корінням мають три види комерційних судів: морські, консульські та ярмаркові.

Поява морських судів була зумовлена необхідністю роз­в'язання спорів між учасниками морських перевезень, які належали до різних держав. Оскільки зробити це за допомогою ' місцевого права було неможливо, у таких судах застосовували право іноземне.

Консульські суди виникли як наслідок станової роздробленості середньовічного суспільства: кожен стан мав свій суд, постала також необхідність у створенні спеціальних, судів для купецтва. Найбільш яскравий вияв виокремлення так званої купецької юрисдикції дістало в Італії, де всі спори, що виникали між членами корпорації, розглядалися судом виборних (consules). З плином часу ці суди, що мали характер третейських, були визнані державою з наданням відповідного статусу.

Ярмаркові суди виникли у франції завдяки поширенню ярмаркової торгівлі. Оскільки торговці, які збиралися на яр­марок з різних місць, не могли створити корпорації, спори між ними мав вирішувати спеціально створений для цього суд. Від процесу вимагались швидкість і простота розгляду справ2.

У найбільш поширеному вигляді торговельні суди виник­ли в Італії як вузькоспеціалізовані морські торговельні суди. З Італії ідея особливого торговельного суду з часом була пе-

4

' Див.: Московский коммерческий суд. Очерки истории Московского коммерческого суда (1883—1908) и его современные деятели / Под ред. Н.А. Победоносцева, Т.М. Годзевича. — СПб., 1909.

* Див.: Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. — Т. 4: Торговый процесс. Конкурсный процесс. — М., 2003. — С. 40—41.

5

ренесена в інші країни Європи, насамперед до Франції, де на час проведення ярмарок з'являлися тимчасові торговельні суди. Постійний комерційний суд був вперше створений у Парижі в листопаді 1563 р.

Перші купецькі корпорації, а також суди для торговців в Україні з'являються у період Київської Русі, у XII ст. Слід зазначити, що в цей час суд ще не був відділений від ад­міністрації1.

Перша спроба створити постійний спеціальний для купец­тва суд належить цареві Олексієві Михайловичу (1667 p.), який ухвалив зібрати всі справи купецькі в одтгаму місці2.

Подальший розвиток торговельні суди отримали за царю­вання Петра, який у 1721 р. спеціально для розгляду торго­вельних справ створив Головний магістрат. Саме у цей період вищою судовою інстанцією стає Сенат, що прийшов на зміну Государевій Боярській Думі і Розправній Золотій Палаті3.

Суди, створені при митницях і ратушах, мали різну назву, залежно від підпорядкованості — митні суди, городові ма­гістрати тощо4.

Перший Статут комерційного суду був прийнятий з ініціа­тиви герцога де Рішельє для міста Одеси 10 березня 1808 р.5. Потім комерційні суди були засновані в Ізмаїлі й Феодосії.

Указ від 14 травня 1832 p., яким були засновані комерційні суди з особливою компетенцією, що проіснували до 1917 р., став досить важливим кроком в історії торговельного судочинства. До компетенції комерційних судів належав розгляд торговель­них і вексельних справ, справ про неспроможність. При цьому спори розглядалися не лише на підставі Статуту торговельного судочинства, а й за правилами Статуту цивільного судочинства. Характерною особливістю судочинства у комерційних судах була швидкість та оперативність у розгляді справ6.

' Див.: Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності органів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — К., 2003. — С. 82.

2 Див. детальніше про це: Ніццький І.Б. Формування системи госпо­ дарських судів в Україні // Вісник господарського судочинства. — 2005. — № І. - С 209—215.

3 Див.: Краткое обозрение истории судоустройства и судопроизводства в России. — М., 1355. - С. 16.

''Див.: Ерошкин Н.П. Очерки истории государственных учреждений дореволюционной России. — М., 1960. — С. 5.

5 Див.: Балух B.C., Сурилов А.А. Одесский арбитражный суд: два века истории. — Одесса, 2001. — С. 26.

6 Див.: Там само. — С. 6.

6

Цим Указом визначалося, які види діяльності належать до торговельних обігів. Зокрема, торгівельними обігами визнава­лись: 1) усі види оптової, роздрібної, дрібної торгівлі, як вільної для всіх станів, так і такої, яка обмежувалася встановленими свідоцтвами; 2) торгівля фабрична та заводська, лавочна, амбарна, крамнична тощо; 3) торговельна промисловість у будівництві, купівлі, ремонті та наймі суден і у їх відправленні; 4) справи, пов'язані з купецькими наказами, продажем, пере­везенням та поставками товарів або так звані справи комісійні, експедиційні та маклерські; 5) грошові перекази на російські та іноземні міста, справи вексельні та банкірські1.

Разом із створенням комерційних судів, що проіснували до 1917 p., Указом від 14 травня 1832 р. в Росії були створені також особливі правила судочинства.

Ще до реформи 1864 р. в Росії Статутом про судочинство по справах торговельних була визначена підвідомчість комер­ційних судів.

Статут цей складався з 16 глав (про підсудність, про заклик і явку в суд, про відводи, про зняття показань сторін, про розгляд через посередників, про докази взагалі і їх різновиди, письмові документи, про особливі види письмових документів, про докази через свідків, про докази присягою, про відповіді і спростування, про перевірку доказів і спростувань, про рі­шення і їх виконання, про скарги на рішення комерційних судів і про апеляції, про судові витрати у провадженні справ у комерційному суді тощо)2.

Комерційні суди, таким чином, розглядали усі спори і позови пов'язані з торговельним обігом, векселями, догово­рами і зобов'язаннями письмовими й усними, всі справи про неспроможність незалежно від статусу осіб.

Не підлягали розгляду комерційним судом спори з приводу купівлі і продажу товарів за готівку в рядах, у крамницях, на ринках, торгах і ярмарках, так само як і справи ремісників між собою і з іншими, в яких платити потрібно за особисту роботу, всі торговельні спори, що не перевищують 150 кар­бованців сріблом.

Щодо підсудності комерційного суду, то його юрисдикція не поширювалася далі того міста, у якому він був заснований, і повіту.

' Див.: Клеандров М.И. Экономическое правосудие в России: про­шлое, настоящее и будущее. — М., 2006. — С. 35.

1 Див.: Фурсов Д.А. Процессуальный режим деятельности арбитражного суда первой инстанции: Дисс. .. канд. юрид. наук. — М., 1996. — С. 17,

7

На початку XX ст. комерційні суди діяли у Москві, Пе­тербурзі, Одесі та Варшаві. Діяли вони на підставі Статуту судочинства торговельного 1903 р.

В Україні після перемоги Лютневої революції 1917 р. разом із державними інституціями створюється і судова система. Зокрема, продовжує своє існування Одеський комерційний суд1, який було скасовано лише у 1920 p., але нові комерційні суди не створюються, хоча нормативна база для цього була.

У Росії першим Декретом про суд 1917 р. комерційні суди було ліквідовано. В роки громадянської війни, у період «воєн­ного комунізму» діяв адміністративний порядок вирішення господарських спорів. Другий Декрет про суд 1918 р. містив пряму заборону судових позовів між різними казенними уста­новами. Фактично господарські спори того часу розглядалися адміністративним шляхом, часто — партійними органами.

Період НЕПу вимагав відмови від адміністративного спосо­бу розв'язання господарських спорів, що вже тоді вирізнявся громіздкістю, неефективністю та практично відсутністю про­цесуального оформлення. Наслідком цього стала господарська реформа, яка розпочалася у 1921 р. Нею було запроваджено комерційний розрахунок: підприємства отримували оперативну та майнову самостійність. Відповідно до цього взаємовідноси­ни між господарськими організаціями почали грунтуватись на договірній основі. Отже, виникла необхідність у спеціальних органах для врегулювання спорів між суб'єктами господарю­вання. Постановою від 3 квітня 1922 р. Президія Вищої Ради Народного Господарства створила Арбітражну комісію при Вищій Раді Народного Господарства (ВРНГ) і арбітражні ко­місії при її місцевих органах — промбюро в губраднаргоспах. Попередники органів Держарбітражу — Арбітражна комісія при Раді праці й оборони і арбітражні комісії при обласних і губернських економічних нарадах були створені майже півроку потому — постановою ВЦВК і РНК РРФСР від 21 вересня 1922 p., яка затвердила Положення про порядок вирішення майнових спорів між державними установами і підприємс­твами. Очолювала цю систему Виша арбітражна комісія при Українській економічній Раді.

У 1926 р. постановою ЦВК та РНК затверджено Положення про арбітражну комісію ВРНГ СРСР, у якій містилася заборо-

на передачі спорів, що виникають між установами і органами системи ВРНГ, на вирішення цивільного суду1.

Спори розв'язувалися в порядку, близькому до правил цивільного судочинства, який проте мав особливості. 14 бе­резня 1923 р. приймаються Правила провадження справ в арбітражних комісіях. Організаційно арбітражні комісії були підпорядковані органам управління народного господарства.

Отже, на цей час загалом було закінчено організацію ар­бітражних комісій як органів, що вирішують майнові спори між суб'єктами господарювання, однак їх правова природа була суперечливою, а становище — не досить з'ясованим. Це було пов'язано з їх подвійністю у правовому статусі: з одного боку, арбітражні комісії вирішували економічні спори міждер­жавними організаціями та підприємствами, з іншого — були підпорядкованими державному органу, який мав право ска­совувати та змінювати їх рішення. Таким чином, вже з самого початку формування арбітражних комісій постала нагальна необхідність у їх реорганізації.

Постатювами ЦВК і РНК СРСР від 13 грудня 1929 р. і 4 березня 1931 р. були ліквідовані відповідно відомчі і державні арбітражні комісії з метою зміцнення єдності судової системи СРСР, підвищення господарської дисципліни і відповідаль­ності господарських органів за свою роботу2.

Загальні суди, на які було покладено розгляд господарських спорів, не справлялися з цим завданням, тому вже через 16 днів державну арбітражну систему було відновлено. З травня 1931 р. приймається Положення про державний арбітраж. Відповідно до нього органи Держарбітражу були неправомочні розглядати спори між господарськими органами того самого відомства, що базуються на загальнодержавному або місцевому бюджеті. Поступово вирішення майнових, а потім і переддоговірних спорів між господарськими органами одного відомства стали доручати спеціально створеним у відомствах підрозділам — відомчим арбітражам.

У 1934 р. прийняті Правила розгляду і вирішення майнових спорів, які містили процесуальні норми про порядок пору­шення справи, підготовки позовних матеріалів до слухання і вирішення спорів в органах Держарбітражу.

1 Див.: Середа А., Середа О. Становлення судової системи в Україні (1917—1918 pp.) // Підприємництво, господарство і право. — 2004. — № 9. — С. 20.

1 Див.: Боровик С.С., Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав суб'єктів господарювання в арбітражних судах України. — К., 2001. — С. 10.

2 Див.: Собрание законодательства СССР. — 1931. — № 14. — Ст. 135.

8

В юридичній літературі висловлюється точка зору про те, що саме ці Правила поклали початок історії арбітражного проце­су. Наприклад, Т. Абова вбачає важливу роль перших Правил 1934 p., що проіснували аж до початку 60-х років, в забезпе­ченні законності, закріпленні основ арбітражного процесу1.

Надалі були прийняті нормативні акти, покликані вдоско­налити роботу державного арбітражу (постанова від 23 липня 1959 р. «Про поліпшення роботи державного арбітражу»2; По­ложення про державний арбітраж при Раді Міністрів СРСР від 17 серпня I960 p., відповідні положення про державні арбітражі союзних республік, постанова «Про підвищення ролі органів державного арбітражу й арбітражів міністерств і відомств у народному господарстві» тощо)3.

Постановою Ради Міністрів СРСР від 17 січня 1974 р. «Про подальше удосконалювання організації і діяльності органів державного арбітражу»4 Держарбітраж СРСР був перетворений на союзно-республіканський орган.

Відповідно до ст. 163 Конституції СРСР 1977 р. спори між підприємствами, установами й організаціями вирішувалися органом, що не належав до судової системи, але здійснював широкі юрисдикційні функції стосовно прав та інтересів со­ціалістичних юридичних осіб.

Державні арбітражі були спеціальними органами, що в межах наданої їм широкої компетенції захищали права й охоронюваїгі законом інтереси соціалістичних юридичних осіб при вирішенні господарських спорів, а також сприяли організації належного правового регулювання відносин, що виникали у господарсько­му обігу, у різних його сферах. Відомчий арбітраж виконував ті самі завдання в межах певної галузі.

Крім системи Держарбітражу СРСР і відомчих арбітражів, механізм вирішення господарських спорів складався також з інших ланок — органів, інстанцій, структур тощо. Положення зазначених органів було змінено в 1987 р. Вони перетворилися в єдину відокремлену систему, їхній правовий статус було закріп­лено у Конституції СРСР і конституціях союзних республік.

Зміни, що відбулися в економічному та суспільному житті, впровадження ринкових механізмів, запровадження плюраліз­му права власності тощо спричинили також потребу в порядку

розв'язання спорів між суб'єктами господарювання. Державні арбітражі Законом України від 4 червня 1991 р. «Про арбіт­ражний суд»1 перетворюються на судові органи, покликані здійснювати правосуддя у господарських відносинах. Того ж року прийнято Арбітражний процесуальний кодекс (АПК) України2, яким встановлювалася процедура захисту прав та інтересів суб'єктів підприємницької діяльності.

Подальший розвиток арбітражних судів, пов'язаний з концепцією судово-правової реформи в Україні, яка відіграла позитивну роль як у визначенні основних напрямів рефор­мування судів, так і у встановленні кола тих проблем, котрі є супутніми і без вирішення яких неможливе становлення судової влади як самостійної гілки державної влади3.

Наступним етапом у реформуванні судової системи стало прийняття Конституції України 1996 р.4, якою встановлено ос­новні засади судочинства. Відповідно до Конституції правосуд­дя в Україні здійснюється судами, делегування функцій судів, а також виконання цих функцій іншими органами і посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у країні, судочинство здійснюється винятково Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, система судів загальної юрис­дикції будується за принципами територіальності і спеціалі­зації, ланками судової системи є місцеві, апеляційні суди та вищі спеціалізовані суди, а також Верховний Суд України як найвища судова інстанція. У зв'язку з цим вносяться зміни до законів України від 15 грудня 1992 р. «Про статус суддів», від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України», до АПК.

Так, замість арбітражних судів запроваджено господарські суди, які є спеціалізованими судами у системі судів загальної юрисдикції, АПК відповідно став Господарським процесу­альним кодексом (ГПК) України, а Вищий арбітражний суд України — Вищим господарським судом України.

Господарські суди поділяються на місцеві, апеляційні, Вищий господарський суд України. Всі господарські суди не­залежно від рівня здійснюють правосуддя шляхом розв'язання господарських спорів, розгляду інших справ, віднесених до їх

1 Див.: Абова Т.Е. Арбитражный процесс в СССР. Понятие, основные принципы. — М., 1985. — С. 32—33.

2 Див.: СП СССР. — 1959. — N° 15. - Ст. 105.

3 Див.: Там само. — 1970. — № 15. — Ст. 122.

4 Див.: Там само. - 1974. — № 4. — Ст. 19.

1 Ведомости Верховного Совета УССР. — 1991. — № 36. — Ст. 469

2 Ведомости Верховного Совета Украины. — 1992. — № 6. — Ст. 56 5 Див. детальніше про це: Шицький І.Б. Формування системи гос­ подарських судів в Україні // Вісник, господарського судочинства 2005. — № 1. — С 209—215.

4 Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № ЗО. — Ст. 141.

10

И

компетенції законодавством. Основним завданням при роз­гляді підвідомчих спорів є захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів у сфері підприємництва чи іншої економічної діяльності, сприяння зміцненню законності і запобігання правопорушенням у цій сфері.

1.2. Предмет і метод господарського процесуального права

Що стосується визначення поняття господарського про­цесуального права, то тут варто згадати про традиційне для вітчизняної правової доктрини розуміння галузі права як ор­ганічної сукупності норм, що регулюють певні відносини за допомогою певного методу1.

Ґрунтуючись на такому методологічному посиланні, значна кількість правознавців розрізняє галузі права за предметом і методом правового регулювання-. При цьому багато хто під­креслює, що галузь національного права охоплює суспільні відносини, які вирізняються певною єдністю, хоча й не є зовсім тотожними3.

Отже, господарське процесуальне право вирізняється насамперед своїм предметом і методом. Щодо визначення предмета господарського процесу, у дуже спрощеному вигляді його можна визначити як сукупність суспільних відносин, що виникають у зв'язку із розглядом господарських спорів і регулюються нормами господарського процесуального права. Однак це питання потребує досить детального дослідження.

Враховуючи те, що господарський процес виник не на рів­ному місці — йому передувала тривала історія становлення та розвитку арбітражного процесу, слід використовувати також і ті категорії, що вироблені теорією арбітражного процесу.

Слід з цього приводу зазначити, що у радянській літературі точилися дискусії щодо визначення як самого поняття «арбіт­ражний процес», так і галузевої належності відповідних норм.

Так, деякі автори визначали арбітражний процес як діяль­ність арбітражного суду щодо розгляду й вирішення госпо­дарських спорів, яка нерозривно пов'язана з арбітражними правовідносинами. Інші дослідники визначали арбітражний процес як порядок вирішення арбітражним судом, третейським судом спорів, що виникають між організаціями при укладен­ні, зміні та розірванні господарських договорів чи з інших підстав, а також порядок безпосереднього врегулювання цих розбіжностей учасниками господарських відносин1.

Існувала й інша точка зору, пов'язана з тим, що діяльність міжнародних комерційних судів, морських арбітражних ко­місій при торгово-промислових палатах, біржових арбітражів, яка є третейською за своєю природою, не входить у поняття арбітражного процесу2.

Арбітражний процес з огляду на його управлінську природу відносили також до галузі адміністративного права3.

А. Добровольський, послідовно обстоюючи думку про самостійність арбітражного процесуального права, відзначав те, що норми арбітражного процесуального права повністю формулюють принципи арбітражного провадження, його мету та завдання, права і обов'язки осіб, що беруть участь у справі, підвідомчість господарських спорів тощо4.

На сьогодні уявлення про господарське процесуальне право як про самостійну галузь сумнівів не викликає. У літературі на користь цього наводяться такі аргументи:

  • чітка визначеність законодавством правової природи господарського суду як органу правосуддя;

  • наявність правових норм, що регулюють їх діяльність і мають свій суб'єкт, об'єкт регулювання та зміст;

  • ці норми закріплюють постадійний розвиток процесу, вони об'єднані в окремі інститути і становлять певну систему;

  • наявність самостійних джерел права, що .містять органі­заційно-правові та процесуально-правові норми5.

1 Див.: Морозова Л.А. Теория государства и права: Учеб. — М., 2003. — С. 230.

! Див.: Чсрданцев А.Ф. Теория государства и права: Учеб. — М, 2001. — q 237—238; Малько А.В. Теория государства и права: Учеб. — М., 2001. — С- 194.

3 Див.: Лаптев В.В. Предмет и система хозяйственного права. — М., 1969. - С. 21-

12

1 Див.: Абова Т.Е. Арбитражный процесе в СССР: понятие, основные принципы. — М., 1985. — С. 59.

'Див.: Арбитражный процесс: Учеб. / Под ред. М.К.. Трсушникова. — М., 1993. -С. 11.

3 Див.: Арбитраж в СССР / Под ред. М.С. Шакаряна. — М., 1981. — С. 23-24.

4 Див.: Арбитражный процесс в СССР / Под ред. А.А. Добровольского. — М., 1982. - С. 23.

5 Див.: Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського проце­ суального права України: Навч. посіб. — Суми, 2005. — С. 10.

13

Визначаючи поняття «господарський процес», його роз­глядають в кількох аспектах. По-перше, як визначений нор­мами господарського процесуального права постійний рух справи, який виник у сфері господарської діяльності між особами, визначеними ГПК. По-друге, як встановлену нор­мами господарського процесуального права форму діяльності господарських судів, спрямовану на захист оспорюваних чи порушених прав організацій та громадян, які займаються під­приємницькою діяльністю без створення юридичної особи.

З огляду на це предметом господарського процесуального права визнають господарські та інші спори, які розглядають господарські суди в межах встановленої для них підвідомчості та підсудності. Встановлені нормами господарського проце­суального права порядок порушення провадження у справі, розгляд і вирішення спорів, їх перегляд, а також виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду називають гос­подарською процесуальною формою'.

Не погоджуючись з таким визначенням предмета госпо­дарського процесуального права зазначимо, що господарський процес є категорією ширшою і охоплює всю ту сукупність суспільних відносин, що складаються у сфері розв'язання господарських спорів та справ про банкрутство, інших справ при здійсненні правосуддя у господарських судах і врегульовані нормами господарського процесуального права.

Отже, предметом господарського процесуального права є від­носини, які складаються у зв 'язку із здійсненням господарського судочинства.

Господарське процесуальне право це сукупність норм і принципів, що встановлюють процедуру розгляду і розв 'язання господарських спорів та справ про банкрутство при здійсненні правосуддя у господарських судах. Ці процесуальні норми пов­ністю регулюють всі процесуальні дії та діяльність учасників господарського процесу.

Господарський процес це порядок, який опосередковує захист майнових прав і законних інтересів суб'єктів господа­рювання, за допомогою якого реалізуються норми матеріального права.

Щодо визначення правової природи правовідносин, що охоплюються предметом господарського процесуального пра­ва, слід зазначити таке.

Маючи специфічний зміст, галузі процесуального права спрямовані насамперед на те, щоб забезпечити втілення у життя норм матеріального права. У цьому сенсі, залишаючись самостійними галузями, вони мають похідне значення відносно матеріальних галузей.

Тому, розглядаючи суть господарських процесуальних пра­вовідносин, найголовнішим критерієм поділу правовідносин слід визнати сферу права, у якій вони виникають. Звідси випливає, що відповідно до розмежування сфери приватного та публічного права необхідно розрізняти приватні та публічні правовідносини.

У зв'язку з цим варто зазначити, що поділ права на публічне і приватне у сучасній юриспруденції, який має важливе зна­чення для класифікації правових явищ, разом з тим вимагає застереження щодо двох важливих моментів.

По-перше, хоча право в цілому має офіційний, державний і у цьому сенсі «публічний» характер, слід мати на увазі, що поняття «публічне» може застосовуватися у юриспруденції також і в більш вузькому значенні, коли стосується лише тієї частини права, котра має відношення до функціонування держави як суб'єкта правовідносин.

По-друге, публічне та приватне право — це не галузі права у їхньому традиційному розумінні, а швидше сфери, зони права, котрі іноді називають сеттер галузями або надгалузями. Будучи супергалузями, що існують на наднаціональному рівні, вони охоплюють групу галузей національного права. Зокрема, до сфери публічного права відносять адміністративне, фінансове, кримінальне, процесуальне право та інші; до приватного — цивільне та деякі інші галузі права1.

Сфера публічно-правова враховує інтереси насамперед пуб­лічні, загальні, а отже, такі, що з деякою часткою умовності можуть бути названі державними. У цій сфері суб'єктивне пра­во формується за нормативним, вольовим принципом. Тому, коли йдеться про публічне право, саме держава за допомогою законодавчих актів визначає публічний інтерес. Він домінує у цих відносинах. Тут виражається воля держави і за допомо­гою правових норм відбувається узгодження індивідуальних інтересів у синтезованому інтересі публічному.

На цьому підґрунті вимальовуються специфічні власти­вості публічно-правових та приватно-правових відносин як

'Див.: Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського проце­суального права України: Навч. посіб. — Суми, 2005. — С. 10.

' Див.: Алексеев С.С. Частное право: Научно-публиішстический очерк. — М., 1999. — С. 24—25.

14

таких, що акцентують увагу передусім на обов'язках суб'єктів (публічно-правові відносини) або на правах уповноважених учасників (приватно-правові відносини)1.

Проте встановлення особливостей публічних та приватних правовідносин недостатньо для повної характеристики їх як правових явищ. Необхідно також розглянути їх співвідношення з іншими видами у класифікації правовідносин.

Ця класифікація має найбільш загальний, універсальний характер, оскільки відображає основний поділ на сфери права як такого суспільного явища, що є невід'ємним складовим елементом загальної світової цивілізації (культури)2 і знахо­дить свій вияв та реалізується у правовідносинах відповідного типу.

Враховуючи ту обставину, що публічне та приватне право за своєю суттю є наднаціональними феноменами, які на рівні національних правових систем дістають прояв у відповідних галузях національного права, логічною підставою подальшої класифікації «за ієрархічним» принципом правовідносин на рівні національних правових систем є «галузева ознака». З урахуванням цієї ознаки відбувається поділ правовідносин на державно-правові, адміністративно-правові, цивільно-правові, кримінально-правові, процесуально-правові тощо — відповідно до галузі національного права, яка з урахуванням поставлених перед нею завдань (виконуючи свої специфічні, характерні для неї функції) забезпечує регламентацію суспільних відносин пев­ного типу властивими їй юридичними способами та засобами.

Процесуально-правові відносини — це особлива самостійна форма суспільних відносин, яка здійснюється для реалізації матеріально-правового відношення. Для розмежування цих правових відносин у юриспруденції свого часу була запропо­нована цікава позиція, з якою можна з деякими застережен­нями погодитися, — кожне з них виражає та охороняє різні цінності: матеріальне право — справедливість, процесуальне — правову безпеку3.

Насамперед слід зазначити, що будь-які процесуальні від­носини виникають з приводу і у зв'язку з матеріально-право-

1 Див.: Харитонова О.І., Харитонов Є.О. Приватне і публічне право та деякі аспекти теорії правовідносин / Проблеми законності. Республікансь­ кий міжвідомчий науковий збірник. — Вип. 53. — 2002. — С. 142—149.

2 Див., напр.: Харитонов Є.О., Харитонова О.І. Рецепції приватного права: парадигма прогресу. — Кіровоград, 1999. — С. 13—14.

1 Див.: Имре Сабо. Основы теории права / Пер. с венг. — М., 1974. — С 56-57.

вими відносинами, що їх вторинність щодо останніх можна простежити через певну діяльність уповноважених суб'єктів.

Сам характер процесуальних відносин визначає можливість і необхідність їх більш детальної правової регламентації порів­няно з іншими. Лише норми процесуального права можуть бути підставою для застосування засобів процесуальної від­повідальності.

Крім того, процесуальним правовим відносинам властиве виникнення, як правило, на підставі сукупності юридичних фактів, тобто фактичного (юридичного) складу, в той час як поодинокі юридичні факти тут часто не мають значення.

Враховуючи те, що кожен процес має публічно-правовий характер, можна дійти висновку, що господарсько-процесу­альні відносини також належать до відносин публічного права. Водночас їх особливістю є те, що хоча вони й регулюються за допомогою імперативного методу, але складаються з приводу господарських відносин, котрі часто мають приватно-правовий характер.

Метод господарського процесуального права визначається двома обставинами.

По-перше, виникнення господарського процесу, його розвиток, перехід з однієї стадії до іншої залежить від волі заінтересованих осіб.

По-друге, суд, який є обов'язковим суб'єктом госпо­дарських процесуальних відносин, має владні повноваження у цих правовідносинах, що мають публічно-правовий характер. Тому у методі правового регулювання поєднуються методи субординації та координації. Субординаційний (імперативний) метод знаходить прояв у тому, що:

  • процесуальні норми забезпечують чільне положення суду як органу державної влади;

  • суд має право контролю за діями сторін;

  • всі дії відбуваються відповідно до чітко встановленого нормами права порядку здійснення правосуддя;

  • рішення суду в необхідних випадках виконуються за до­помогою примусу.

Координаційний (диспозитивний) метод дістає прояв у такому:

  • встановлення рівності сторін перед законом і судом;

  • свобода користування сторонами своїми процесуальними правами;

• встановлення гарантій прав суб'єктів господарського процесу.

Оскільки поняття господарського процесу тісно пов'язане з правом на захист, це право закріплс.ц£-#.сз^-,1.fdfer:

16

Відповідно до неї підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспо­рюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємни­цької діяльності.

Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.

Право на звернення до суду є специфічним процесуальним нравом.

Це право може бути розглянуте в двох аспектах:

  1. як абстрактне право, тобто як потенційна можливість відповідних суб'єктів на звернення до господарського суду за захистом порушеного права або законного інтересу;

  2. як персоніфіковане право, тобто як право конкретної юридичної чи фізичної особи, яка вважає, що її права та охо-ропювані законом інтереси порушено і необхідне втручання органу судової влади для їх визнання та належної реалізації.

Право на звернення до господарського суду як абстрактне право є невід'ємним елементом правового статусу всіх юри­дичних осіб, які зареєстровані як такі у встановленому законом порядку, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Право на звернення до господарського суду як абстрактне право перетворюється на конкретне право у випадку наявності у суб'єкта інтересу в захисті його прав та інтересів. Право на звернення до господарського суду як суб'єктивне право ре­алізується у формі права на подання позову.

Частиною 1 ст. 1 ГПК встановлюється коло осіб, що мають право на звернення до господарського суду. До них належать: підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підпри­ємницьку діяльність без створення юридичної особи і в уста­новленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Крім того, закріплене також право зазначених осіб на звернення до господарського суду не лише за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а й для вжиття передбачених ГПК заходів, спрямо­ваних на запобігання правопорушенням.

Право на звернення до господарського суду закріплене також за державними та іншими органами, громадянами, що не є суб'єктами підприємницької діяльності, у випадках, встановлених законодавством України. Зокрема, такою вказів­кою закону закріплюються права прокурорів та їх заступників на звернення до господарського суду в інтересах держави, Рахункової палати, яка звертається до господарського суду в інтересах держави в межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України тощо.

Крім того, можливість участі громадян, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, випливає з Закону України від 14 травня 1992 р. «Про відновлення платоспроможності борж­ника або визнання його банкрутом». Громадянин може бути кредитором юридичної особи, наприклад, володіючи цінни­ми паперами, випущеними юридичною особою, і має право звернутися до господарського суду.

Форми судового процесу передбачені ст. 4-1 ГПК. Нею встановлене загальне правило, згідно з яким госпо­дарські суди вирішують господарські спори в порядку позов­ного провадження.

Позовне провадження є основним видом як господарського, так і цивільного судочинства, правова природа якого визначаєть­ся особливостями відповідних матеріальних правовідносин, що характеризуються рівністю суб'єктів. Будь-який учасник цих правовідносин, який вважає поведінку іншого суб'єкта непра­вомірною, може звернутися до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів або для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Засобом порушення господарської справи є позов. Позовна форма захисту права характеризується рівністю сторін спору, а також дією принципів змагальності та диспозитивності.

Крім того, у ГПК закріплене положення, відповідно до якого господарські суди розглядають справи про банкрутство у порядку провадження, передбаченому ГПК, з урахуванням особливостей, встановлених Законом «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Президія Вищого господарського суду України у своїх рекомендаціях від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про від-

18

19

новлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» зазначила таке.

Введення передбаченого Законом «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» особливого порядку, спрямованого на відновлення платос­проможності боржника або визнання його банкрутом, та за­стосування ліквідаційної процедури має на меті задоволення вимог кредиторів (повне або часткове). При цьому наслідки порушення провадження у справі про банкрутство впливають на права та обов'язки усіх кредиторів боржника.

Підставою для введення такого порядку є стан неплатос­проможності боржника, який встановлюється судом за наяв­ності передбачених вказаним Законом ознак.

Господарські суди мають враховувати, що встановлення в Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» особливого порядку задоволення майнових вимог кредиторів не передбачає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку (оскільки ст. 12 Закону пере­дбачено введення мораторію на задоволення вимог кредиторів одночасно з порушенням провадження у справі), а спрямоване на забезпечення визначеності обсягу його майна протягом усієї процедури банкрутства, створення необхідних умов як для подолання неплатоспроможності боржника, так і для більш повного задоволення вимог кредиторів, що дістає вияв у за­безпеченні усіх кредиторів рівними правовими можливостями при задоволенні їх вимог, реалізації їх прав і законних інтересів, забезпеченні конституційного принципу рівності усіх перед законом, зокрема за умов, коли майна боржника недостатньо для повного задоволення усіх вимог кредиторів.

За таких умов у справі про банкрутство вирішується завдання справедливого і пропорційного розподілу між кредиторами май­нової (конкурсної) маси боржника. Отже, господарські суди не повинні допускати під час провадження у справі про банкрутс­тво індивідуального задоволення вимог окремого кредитора за рахунок майна боржника, яке належить до конкурсної маси, як такого, що порушує права і законні інтереси інших кредиторів та учасників провадження у справі про банкрутство і суперечить встановленому законом спеціальному регулюванню-

Винятки з цього правила можуть бути встановлені лише законом, зокрема у разі задоволення вимог поточних кре­диторів, вимог щодо оплати (стягнення) заробітної плати та інших вимог, на які не поширюється дія мораторію.

Провадження у справах про банкрутство складається зі стадій встановлення факту неплатоспроможності боржника

та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення кредиторів та інвесторів, проведення санації (якщо остання можлива) чи визнання боржника банкрутом та його ліквідації або укладення мирової угоди.

Усі зазначені процедури становлять цілісний і відокремле­ний від позовного провадження процес, метою якого є задово­лення вимог кредиторів у випадку неможливості відновлення платоспроможності боржника.

При розгляді справ про банкрутство господарським судам також слід враховувати, що спеціальні норми, які регулюють питання щодо задоволення вимог кредиторів під час провад­ження у справах про банкрутство, можуть міститися й в інших законодавчих актах.

Так, Законом України від 29 листопада 2001 р, «Про вве­дення мораторію на примусову реалізацію майна» встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна де­ржавних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%, норми якого є спеціальними по відношенню до норм Закону.

Відповідно до зазначеного Закону мораторій застосовується зокрема щодо продажу в процесі провадження справи про бан­крутство майна, визначеного статтями 22—26, 30, ч. 11 ст. 42, п. 2 ч. 6 ст. 43 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», щодо визнання боржника банкрутом, відкриття ліквідаційної процедури і продажу майна підприємства.

Отже, під час дії Закону «Про введення мораторію на приму­сову реалізацію майна» господарські суди не повинні виносити постанови про визнання банкрутами державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25%, про відкриття ліквідаційної процедури та дозволяти продаж об'єктів нерухомого майна та інших основ­них засобів виробництва, шо забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств.

1.3. Принципи господарського судочинства

Наука і навчальна дисципліна господарського процесуально­го права, як і інших галузей, користуються поняттями, визна-

20

21

ченнями та категоріями, виробленими за тривалий період часу в теорії права взагалі і в теорії цивільного процесу зокрема.

Саме поняття «принцип» означає основні найзагальніші, вихідні положення, засоби, правила, що визначають природу і соціальну суть явища, його спрямованість і найсуттєвіші властивості1.

Отже, принципи господарського процесу це основні засади, що визначають характер організації господарського суду, його діяль­ності щодо здійснення правосуддя у господарських відносинах.

У теорії процесуальних галузей права (цивільного процесу­ального, господарського процесуального) принципи прийнято класифікувати за такою підставою, як об'єкт регулювання.

За цією ознакою всі принципи господарського процесуаль­ного права поділяють на дві великі групи:

  1. принципи організаційні, що визначають устрій госпо­дарських судів;

  2. принципи функціональні, що визначають процесуальну діяльність суду й учасників процесу.

Ці дві групи принципів перебувають у взаємному зв'язку, причому нерідко один і той самий принцип с і організаційним, і функціональним2.

Але крім галузевих принципів, застосовуються також при­нципи, що мають головне, визначальне значення для судо­чинства в цілому. При цьому вони можуть бути одночасно і галузевими принципами.

Під принципами (засадами) судочинства незалежно від га­лузевої приналежності розуміють передбачені законодавством пов 'язані з метою і завданням останнього основні ідеї, які відобра­жають специфіку інститутів, стадій, особливості процесуальної діяльності суду та всіх інших учасників процесу*.

Чинним законодавством закріплено такі принципи судо­чинства, як рівність перед законом і судом, гласність, зма­гальність, верховенство права, незалежність.

Принцип незалежності суддів є як конституційним (за джерелом закріплення), так і міжгалузевим (за сферою за­стосування) принципом судочинства. Він закріплений у ст. З

1 Див.: Колодій A.M. Принципи права України: Монографія. — К., 1998. - С 17.

2 Див.: Арбитражный процесе: Учеб. пособ. / Под ред. Р.Е. Гукасяна. В.Ф. Тараненко. — М., 1996. — С 27.

5 Див.: Городовенко В. Принцип незалежності суддів і підкорення їх лише законові як один з основних принципів судочинства в Україні // Право України. — 2002. — № 4. — С 125.

Закону «Про статус суддів», ст. 8 Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України, ст. 18 Кримінально-процесуального кодексу (КПК) України, які передбачають, що при здійсненні правосуддя судді і народні засідателі (при розгляді криміналь­них справ) незалежні та підкоряються лише закону. Гарантіями реалізації цього принципу є: порядок обрання (призначення) і звільнення суддів, право судді на відставку, передбачена за­коном процедура здійснення правосуддя, заборона втручання у здійснення правосуддя, відповідальність за неповагу до суду, недоторканність суддів, наявність органів суддівського самов­рядування, створення необхідних організаційно-технічних та інформаційних умов для діяльності судів, належне матеріальне та соціальне забезпечення суддів.

До організаційних принципів належать такі:

  1. Принцип призначення суддів господарських судів вищими органами державної влади. Судді обираються Верховною Радою України безстроково. Порядок обрання суддів встановлено Законом «Про статус суддів». Перше призначення судді на посаду здійснює Президент України строком на п'ять років.

  2. Принцип одноособового і колегіального розгляду справ. Відповідно до ст. 4-6 ГПК справи у місцевих господарських судах розглядаються суддею одноособово. Будь-яку справу, що належить до підсудності цього суду залежно від категорії і складності справи може бути розглянуто колегіально у складі трьох суддів.

Так у законодавстві вирішується питання про склад міс­цевого господарського суду при розгляді ним господарської справи. За загальним правилом справи розглядаються суддею одноособово. Але будь-яка справа залежно від її категорії та складності може бути розглянута судом колегіально у складі трьох професійних суддів.

Суддя, який розглядає господарську справу одноособово, діє як суд. Це означає, що він одноособово вирішує всі питання, пов'язані з судовим розглядом справи і постановляє судове рішення іменем України. Після набрання законної сили таке судове рішення стає обов'язковим. Це ж стосується і судових рішень, винесених колегіально.

При розгляді справ колегіально усі судді мають рівні з го­ловуючим права і судове рішення вважається прийнятим за умови, якщо за нього проголосувала більшість суддів.

Відповідно до п. 10 роз'яснення Президії Вищого арбітраж­ного суду України від 10 грудня 1996 р. № 02-5/422 «Про судове рішення» рішення господарського суду може прийматись тіль­ки тим суддею (суддями), який брав участь у розгляді справи.

22

23

У разі необхідності заміни судді в процесі розгляду справи або додаткового введення судді до складу суду розгляд справи слід починати спочатку, про що головою господарського суду або його заступником повинна виноситись ухвала. У разі необхідності цією ж ухвалою продовжується строк вирішення спору, але не більше як на один місяць (ч. З ст. 69 ГПК). При цьому необхідно мати на увазі, що відповідно до ч. 4 ст. 20 ГПК заява про відвід судді має подаватись, як правило, до початку розгляду справи.

Обов'язковість колегіального розгляду справи закріплена у ч. 2 ст. 4-6 ГПК і стосується перегляду в апеляційному по­рядку рішень місцевих господарських судів. Такий перегляд здійснюється апеляційними господарськими судами колегією суддів у складі трьох суддів.

Колегіальний порядок розгляду справ встановлений також для перегляду рішень місцевих і апеляційних господарських судів у касаційному порядку. Перегляд господарських справ у касаційному порядку здійснюється Вищим господарським судом України колегією суддів у складі трьох або більшої не­парної кількості суддів.

  1. Принцип самостійності суддів, їх незалежності і підпоряд­кування лише закону закріплений у ст. 129 Конституції і ст. 14 Закону «Про судоустрій України». Цей принцип означає, що суд у здійсненні ним правосуддя є незалежним від будь-яких органів державної влади. У своїй діяльності судді підкоряються лише законові.

  2. Принцип гласності і відкритості господарського процесу за­кріплено у ст. 4-4 ГПК, відповідно до якої розгляд справ у господарських судах відкритий, за винятком випадків, коли цс суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці, або коли сторони чи одна із сторін обгрун­товано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті.

Цей принцип закріплено також у п. 7 ч. З ст. 129 Консти­туції і у ст. 9 Закону «Про судоустрій України».

Відкритий розгляд справи означає, що кожен громадянин, якому виповнилось 16 років, вправі бути присутнім в залі су­дового засідання і може робити письмові нотатки. Відкритий судовий розгляд посилює громадський контроль за діяльністю суду, сприяє підвищенню у суддів та осіб, які беруть участь у справі, почуття відповідальності, забезпечує виховний вплив судового процесу.

Випадками обмеження зазначеного принципу є такі: 1) коли це суперечить вимогам щодо охорони державної, комерційної або банківської таємниці; 2) коли сторони чи одна із сторін

24

обгрунтовано вимагають конфіденційного розгляду справи і подають відповідне клопотання до початку розгляду справи по суті. Отже, перелік підстав обмеження принципу гласності у господарському судочинстві є вичерпним (закритим).

Наявність хоча б однієї із вказаних ознак має наслідком обмеження дії принципу гласності.

Державна таємниця в Законі України від 21 січня 1994 р. «Про державну таємницю» (в редакції Закону від 21 вересня 1999 р.) визначається як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зов­нішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України, та які в законодавчому порядку визнані державною таємницею і підлягають охороні державою.

Зміст відомостей, що становлять державну таємницю, формує та публікує в офіційних виданнях Служба Безпеки України, отже, на практиці не виникає значних ускладнень з ідентифікацією таких відомостей і відповідно з правильним застосуванням цього винятку з принципу гласності.

Банківська таємниця визначається у ст. 60 Закону України від 7 грудня 2000 р. «Про банки і банківську діяльність» як інформація щодо діяльності та фінансового стану клієнта, яка стала відомою банку у процесі обслуговування клієнта та взаємовідносин з ним чи третім особам при наданні послуг і розголошення якої може завдати матеріальної чи моральної шкоди клієнту.

Визначення поняття комерційної таємниці дає також новий Господарський кодекс (ГК) України у ст. 36 «Неправомірне збирання, розголошення та використання відомостей, що є комерційною таємницею». Відповідно до цієї статті відомості, пов'язані з виробництвом, технологією, управлінням, фінан­совою та іншою діяльністю суб'єкта господарювання, що не є державною таємницею, розголошення яких може завдати шкоди інтересам суб'єкта господарювання, можуть бути виз­нані його комерційною таємницею.

Щодо другого випадку обмеження гласності і відкритості розгляду господарським судом справи слід зазначити, що вимагається дотримання принаймні трьох умов. По-перше, вимога про конфіденційний розгляд справи має бути обгрун­тованою. По-друге, відповідне клопотання має бути подане до початку розгляду справи по суті. І, по-третє, право подати таке клопотання має одна із сторін або сторони.

Гласність судового процесу та його фіксування технічними засобами вперше закріплено Конституцією як засада здійснен-

25

ня правосуддя. Відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 129 Основного Закону реалізація принципу гласності судочинства забезпечується за допомогою повного фіксування судового господарського процесу технічними засобами. Повний і точний запис судо­вого процесу технічними засобами важливий як для суду, так і для осіб, які беруть участь у справі. Фіксування судового господарського процесу технічними засобами усуває сумніви у вірності і повноті ведення протоколу судового засідання, підвищує довіру до суду.

Зі ст. 81-1 ГПК випливає, що господарський суд може здійснювати стенографічний, а також аудіо- чи відеозапис судового засідання. Отже, фіксування судового процесу тех­нічними засобами є правом, а не обов'язком господарського суду, яке він реалізує на власний розсуд.

В цьому разі уточнюється поняття технічного засобу, який використовується — звукозаписувальний, відеозаписувальнии технічний засіб, крім того, фіксування може здійснюватися за допомогою стенографії.

5. Принцип мови судочинства закріплюється у ст. З ГПК, щоправда ця стаття має відсильний характер. Так, згідно зі ст. 10 Закону «Про судоустрій України» судочинство в Україні прова­диться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом.

Мова судочинства визначається ст. 18 Закону України від 28 жовтня 1989 р. «Про мови в Українській РСР». Встанов­лення національної мови судочинства випливає з принципів Загальної декларації прав людини, Декларації про державний суверенітет України. Враховуючи вимоги ст. 18 Закону «Про мови в Українській РСР», згідно з якими крім української мови, якою провадиться судочинство в Україні, воно може здійснюватись національною мовою або мовою, прийнятною для більшості населення тієї чи іншої місцевості, суд вправі, якщо сторони не володіють мовою судочинства цієї місцевості, вести судовий процес іншою мовою, зрозумілою всім учасни­кам процесу, постановивши про ие відповідну ухвалу. Судовий господарський процес може провадитися мовою більшості населення як виняток із загального правила.

Все діловодство у господарському суді здійснюється ук­раїнською мовою.

Відповідно до роз'яснення Президії Вишого господарсько­го суду України від 31 травня 2002 р. № 05-4/608 «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних під­приємств і організацій» провадження у справах за участю сторін, які знаходяться на території України, здійснюється

українською мовою, а провадження зі справ, у яких бере участь сторона, що знаходиться на території держави з числа республік колишнього СРСР — російською.

Господарський суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекладом на українську або російську мову з урахуванням вимог ст. 21 Закону «Про мови в Українській РСР». При цьому слід мати на увазі, що у разі нотаріального посвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не від­повідність перекладу оригіналові. Тому якщо у господарського суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автентичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її проведення компетентному спеціалісту-перекладачу.

Особам, які беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, надається право користуватися у судовому процесі рідною мовою, а також послугами пере­кладача, У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Такою, що не володіє мовою, якою провадиться судочинс­тво, вважається особа, яка не розуміє або погано розуміє зви­чайну розмовну мову, не може вільно нею спілкуватися. До функціональних принципів можна віднести такі. 1. Принцип законності. Законністю є такий статі життя сус­пільства, в якому існує якісне і несуперечливе законодавство, а прийняті норми права поважаються й реалізуються органами влади, посадовими особами, організаціями і громадянами.

В умовах законності у випадку порушення права держава забезпечує організаціям і громадянам-підприємцям належний захист цього права у встановленому ГПК процесуальному порядку.

Господарський процес є формою захисту права судом. Законність у діяльності господарських судів означає відповід­ність рішень господарських судів, процесуальних дій суддів, учасників процесу нормам матеріального і процесуального права, тобто закону. За змістом реалізація принципу законності полягає у вимозі до суддів правильно застосовувати норми матеріального права і здійснювати процесуальні дії, керуючись законодавством про судочинство в господарських судах.

Реалізація принципу законності в господарському процесі забезпечується окремими процесуальними гарантіями. До них належать насамперед гарантії, що становлять зміст інших принципів господарського процесуального права, наприклад

26

27

незалежність суддів господарського суду і підпорядкування їх тільки Конституції і законам, рівність перед законом і судом, змагальність процесу і рівноправність сторін, гласність роз­гляду в господарських судах, безпосередність і безперервність судового розгляду тощо.

Законодавець, детально регламентуючи господарський процес, все-таки допускає можливість судових помилок. Для їх усунення і для відновлення законності передбачені стадії перегляду судових рішень, а саме — стадія перегляду рішень, що не набрали законної сили, в апеляційному порядку і стадії перегляду рішень, які набрали чинності, і постанов у каса­ційному порядку. Слід також назвати такі гарантії реалізації принципу законності, як можливість відводу судді, участь про­курора в справі, участь в господарському процесі державних органів, органів місцевого самоврядування й інших органів, можливість сторони мати представника, чітка регламентація форми і змісту позовної заяви тощо. Крім того, гарантією принципу законності в арбітражному процесі є також вста­новлена письмова форма рішення і докладно регламентований його структурний зміст.

Метою господарського процесу є насамперед встановлен­ня в результаті розгляду справи дійсних фактичних обставин справи і вірне застосування норм матеріального права.

Норми матеріального права вважаються порушеними чи неправильно застосованими у випадку, коли:

  • господарський суд не застосував закону, що підлягає застосуванню;

  • господарський суд застосував закон, що не підлягає за­стосуванню;

  • господарський суд неправильно витлумачив закон.

Правильному застосуванню закону завжди передує проце­суальна діяльність сторін і господарського суду, пов'язана із встановленням підстав виникнення, зміни або припинення суб'єктивних прав і обов'язків сторін, тобто юридичних фак­тів. Цей процес передбачає як встановлення фактів, з якими сторони пов'язують виникнення, зміну чи припинення права, так і правову оцінку встановлених фактів.

Принцип законності не можна вважати реалізованим, якшо у конкретній справі господарський суд не встановить повною мірою і вірно дійсні обставини у справі, права та обов'язки сторін. Чинне законодавство про арбітражне судочинство передбачає перелік доказів, за допомогою яких встановлюють­ся фактичні обставини (ст. 32), порядок їх надання (ст. 33), правила оцінки доказів (ст. 43).

Принцип законності означає, що при розгляді та розв'язанні справи господарським судом має бути дотримана встановлена законодавством процесуальна форма його діяльності. Процесу­альна форма діяльності господарського суду встановлює порядок визначення осіб, які беруть участь у справі, порушення провад­ження, повідомлення та викликів учасників, підготовки справи до судового розгляду, ведення справи, винесення рішення тощо1.

2. Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом закріплений у п. 1 ч. З ст. 129 Конституції, ст. 7 Закону «Про судоустрій України», де зазначено, що правосуддя у господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом. Статтею 22 ГПК також закріплено, що сторони користуються рівними процесуальними правами. Це означає, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Вказаний принцип закріплений також у кримі­нальному, цивільному та адміністративному процесуальному законодавстві України. Відповідно до ст. 16 КПК, ст. 5 ЦПК, ст. 10 Кодексу адміністративного судочинства (КАС) України судочинство у кримінальних, цивільних й адміністративних справах здійснюється на засадах рівності громадян перед законом і судом незалежно від яких-небудь цензів, прямо заборонених Коїгституцією.

Зміст принципу рівності громадян перед законом і судом полягає в тому, що при вирішенні господарських спорів гос­подарський суд застосовує цивільні й інші матеріальні закони до всіх підприємств і громадян рівною мірою. Крім цього, пра­вове становище будь-якого учасника господарського процесу визначається лише його процесуальним статусом (позивач, відповідач, третя особа, експерт тощо) і жодною мірою не залежить від того, хто є учасником процесу — організація чи громадянин, а також від їх ознак. Особи, які мають однакове процесуальне становище, завжди наділяються однаковими правами. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом, будучи обумовленим демократизмом процесу­альної форми, є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, обмеження будь-чиїх процесуальних прав. Це дозволяє

1 Див.: Арбитражный процесс: Учеб. / Под ред. М.К. Треушникова, В.М- Шерсткжа. — М., 2001. - С. 51.

29

сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати пок­ладені на них обов'язки.

Крім того, правосуддя в усіх господарських та інших спорах, віднесених законом до відання господарського суду, здійснюється лише судами, які належать до єдиної системи господарських судів. Створення спеціальних судів, що розгля­дають господарські спори організацій і громадян, незалежно від будь-яких обставин, законом не передбачено.

3. Принцип змагальності є одним з основних принципів су­дочинства. Слід зазначити, що лише нещодавно змагальність судочинства отримала у нас конституційне закріплення (п. 4 ч. З ст. 129 Конституції), принцип змагальності закріплено також у ГПК, де в ст. 4-3 зазначено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і запере­чення поданими суду доказами, а господарський суд створює їм всі необхідні для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства умови.

Зазначений принцип є правилом, відповідно до якого осо­би, заінтересовані в результаті справи, вправі обстоювати свою правоту в спорі шляхом подання доказів, участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами, шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду в судовому засіданні. Принцип змагальності поширюється також на інших осіб, які беруть участь у справі, і вони зобов'язані доводити обставини, що мають значення для справи, на які посилаються для під­твердження своєї позиції. Змагальність є різновидом активності заінтересованої особи. Особи, що беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту своїх прав і охоронюваних законом інтересів. Водночас розпоряджання зазначеними правами здійснюється під контролем суду.

У цивільному процесуальному праві принцип змагальності зазвичай поєднують з принципом об'єктивної істини1. Принцип змагальності забезпечує повноту фактичного і доказового ма­теріалу у цивільній справі, що є важливою умовою істини2.

В. Семенов зазначає, що у судовому процесі лише на суд пок­ладено обов'язок встановити істину. Однак без вільного змагання сторін прийняття правосудного рішення не є можливим3.

1 Див.: Советский гражданский процесе. — М., 1964. — С. ЗО.

2 Див.: Советский гражданский процесе. — Л., 1984. — С. 43.

3 Див.: Семенов В.М. Понятие и система принципов советского граж­ данского процесуального права // Сборник уч. трудов Свердловского юридического института. — Вып. 2. — Свердловск, 1964. — С. 223.

30

А. Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряд­жатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи і з правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази1.

Таку саму думку поділяв К. Юдельсон, який вважав зма­гальність правом сторін розпоряджатися доказами, свободою сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободою суду, його правом не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, правом суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх2.

М. Гурвич визначив цей принцип як такий, відповідно до якого особи, які беруть участь у справі, насамперед сторони, повідомляють про обставини, що мають значення для справи, і надають необхідні докази, підтримуючи свої вимоги і запе­речення, обстоюючи свою правоту. До змісту цього принципу він також відносить змагальну форму процесу3.

Змагальність в господарському суді істотно впливає на весь процес формування і дослідження фактичного матеріалу, необ­хідного для розгляду справ, що надходять, визначає дії сторін та інших учасників процесу із збирання і дослідження доказів, послідовність здійснення цих дій та їх правові наслідки, роль судді в цьому процесі. Відповідно до принципу змагальності кожній зі сторін в господарському процесі забезпечуються широкі можли­вості для обстоювання зайнятої нею в спорі позиції4.

Засади змагальності передбачають; 1) залежність дій суду від вимог позивача і заперечень відповідача, суд вирішує справу в обсязі вимог, заявлених сторонами; 2) можливість вільного використання засобів доказування; 3) право кожної сторони доводити факти, які обґрунтовують її вимоги та заперечення; 4) можливість надання сторонами додаткових доказів на про­позицію господарського суду.

Слід зазначити, що принцип змагальності у його кла­сичному розумінні не передбачає ініціативи суду у збиранні доказів на користь тієї чи іншої сторони у випадку, коли до-

1 Див.: Клейнман А.Ф. Советский гражданский процесе. — М, 1954. —

2 Див.: Юдельсон К.С. Советский гражданский процесе. — М., 1956. —

3 Див.: Советский гражданский процесе. — М., 1975. — С. 31—33.

* Див.: Притика Д.М. Арбітражний суд: проблеми організації та діяль­ності: Монографія. - К., 2000. — С 225.

31

казів, наданих сторонами, недостатньо для вирішення справи. Але у ст. 38 ГПК встановлено правило, відповідно до якого у випадку, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

Статтею 4-3 ГПК на розвиток зазначеного принципу пере­дбачено, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду до­казами. Крім того, закріплене правило, відповідно до якого з метою реалізації принципу змагальності господарський суд створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

Зазначений принцип тісно пов'язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого с важливою умовою для з'ясування обставин справи.

4. Принцип диспозитивності. Зміст принципу диспозитив-ності у господарському процесі становлять такі елементи, як порушення справи у господарському суді; визначення харак­теру та обсягу позовних вимог, розпорядження матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, зокрема, від­мова від позову, визнання позову, укладення мирової угоди; порушення апеляційного, касаційного провадження, поста­новления питання про перегляд справи за нововиявленими обставинами; вимога примусового виконання судового акта господарського суду1. Процесуальний принцип диспозитив­ності відповідає принципу особистої ініціативи2.

Зазначений принцип певним чином отримав свій розвиток у новому господарському законодавстві України, що закріплює право сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати в господарському суді свої матеріальні і процесу­альні права. Зокрема, зазначено, що будь-яка заінтересована особа вправі звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених і прав, і законних інтересів у порядку, вста-

1 Див.: Васильєв СВ. Хозяйственное судопроизводство Украины. — Харьков, 2002. — С. 35.

1 Див.: Каллистратова Р.Ф. Государственный арбитраж. — М., 1973. — С. 108.

новленому ГПК. Угода про відмову від права звернення до господарського суду є недійсною (ст. 1 ГПК). Але конкретно принцип диспозитивності у законодавстві не закріплений.

Однак принцип диспозитивності не означає абсолютної самостійності суб'єктів господарського процесу, оскільки такі процесуальні дії, як відмова позивача від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову, укладення мирової угоди сторонами, підлягають контролю з боку господарського суду. Господарський суд вправі відмовити у визнанні таких дій, якщо вони суперечать законам або при цьому порушуються права і законні інтереси інших осіб. Отже, стверджувати про необмеженість дії принципу диспозитивності навряд чи можна, оскільки здійснення сторонами багатьох диспозитивних дій відбувається під контролем господарського суду, що є цілком виправданим.

5. Принцип об'єктивної істини. Цей принцип означає, що господарський суд має приймати рішення у справі після того, як у засіданні будуть встановлені дійсні взаємини сторін і фактичні обставини. Цей принцип нерозривно пов'язаний із принципом законності, оскільки рішення господарського суду є законним лише тоді, коли у справі встановлена об'єктивна істина. Для досягнення цієї мети господарському суду надані досить широкі права. Принцип об'єктивної істини випливає і зі ст. 82 ГПК України, відповідно до якої рішення у госпо­ дарському спорі приймається суддями господарського суду за результатами обговорення всіх обставин справи.

На реалізацію цього принципу спрямовані й інші інститути і норми господарського процесу, зокрема перегляд рішень, ухвал, постанов господарського суду за нововиявленими обста­винами, перегляд їх в апеляційному та касаційному порядку, право господарського суду виходити за межі заявлених вимог тощо.

6. Принцип оперативності (швидкості). Цей принцип від­ повідає завданням зміцнення законності у господарських відносинах, своєчасного виконання договірних зобов'язань, усунення недоліків у господарській діяльності. Водночас важ­ ливо, щоб рішення господарського суду не лише оперативно приймалися, а й і швидко виконувалися, на що особливо наголошується в ГПК. Принцип швидкого й оперативного розгляду господарських спорів спрямований на своєчасне усунення конфліктів, що заважають нормальному функціо­ нуванню господарського механізму.

32

33

1.4. Джерела господарського процесуального права

Джерелами господарського процесуального права є норма­тивно-правові акти, що містять норми, які регулюють порядок здійснення правосуддя у господарських відносинах.

У ст. 4 ГПК встановлено, що господарський суд вирішує господарські спори, зокрема, на підставі Конституції, ГПК, ін­ших законодавчих актів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Чільне місце серед цих нормативно-правових актів посідає Конституція.

Основний Закон є найвищим правовим актом, яким виз­начене місце судової влади у системі органів державної влади, вимоги до порядку і умов її здійснення, засади організації судової системи і діяльності судів, основні положення про судоустрій. У ст. 8 Конституції встановлено, що Конституція має найвишу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії. Суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативного акта з погляду відповідності їх Конституції і у всіх необхідних випадках за­стосовувати Основний Закон як акт прямої дії.

Господарські суди безпосередньо застосовують Конститу­цію у таких випадках: 1) якщо зі змісту норм Конституції не випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом; 2) якщо закон, який був чинним до прийняття чи набрання чинності Конституцією, після цього суперечить їй; 3) якщо правовідносини, що розглядаються судом, законом не врегульовано, а нормативний акт, прийнятий Верховною Радою або Радою міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції; 4) якщо укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-правового характеру підлягають застосуванню судами при вирішенні конкретних судових справ, суперечать Конституції.

Постановою Пленуму Верховного Суду України від 1 листо­пада 1996 р. № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» встановлено положення, відповідно до якого у випадку, коли зі змісту конституційної норми випливає необхідність додаткової регламентації її положень законом, суд при розгляді справи повинен застосовувати тільки той закон, який грунтується на Конституції та не суперечить їй.

Закон «Про судоустрій України» визнав таким, що втратив чинність, Закон України від 4 червня 1991 р. «Про господарські суди». Закон «Про судоустрій України» визначає правові засади

організації судової влади та здійснення правосуддя в Україні, систему судів загальної юрисдикції, основні вимоги щодо формування корпусу професійних суддів, систему та порядок здійснення суддівського самоврядування, а також встановлює загальний порядок забезпечення діяльності судів та регулює інші питання судоустрою. Цим законом встановлено систему господарських судів та їх повноваження.

Основним джерелом господарського процесуального права є ГПК.

Господарські суди вирішують господарські справи також на підставі норм чинного законодавства. Так, частина норм господарського процесуального права міститься в Законі «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Норми зазначеного Закону передбачають особ­ливості провадження справ про банкрутство і є спеціальними стосовно норм ГПК.

При вирішенні спорів господарськими судами застосо­вується широке коло законів та інших нормативних актів, які містять окремі норми, що стосуються провадження у госпо­дарських судах, зокрема про визначення підвідомчості спорів господарському суду (закони України від 7 лютого 1991 р. «Про власність», від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність» тощо).

Діяльність господарського суду регулюється і деякими нор­мами цивільно-процесуального та адміністративно-процесу­ального законодавства. Так, на підставі ст. 16 ЦПК у випадку об'єднання кількох пов'язаних між собою вимог, з яких одні підвідомчі суду, а інші — господарському суду, всі вимоги підлягають розгляду в суді. Відповідно до п. 6 Перехідних та прикінцевих положень КЛС встановлюється підвідомчість адміністративних справ, що розглядаються господарськими судами, до початку діяльності місцевих (окружних) та апеля­ційних адміністративних судів. Такі справи, підвідомчі госпо­дарським судам відповідно до ГПК, вирішуються відповідним господарським судом за правилами КАС.

Господарські суди застосовують при вирішенні спорів та­кож міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Міжнародним договором України відповідно до Закону Ук­раїни від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України» є договір, укладений у письмовій формі з іггоземною державою або іншим суб'єктом міжнародного права, який регулюється міжнародним правом, незалежно від того, міститься договір в одному чи кількох пов'язаних між собою документах, і не-

34

залежно від його конкретного найменування (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо. У ст. 19 зазначеного Закону встановлений порядок дії міжнародних договорів України на території України. Відповідно до цієї статті чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Вер­ховною Радою України, є частиною національного законо­давства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Якщо міжнародним договором України, який набрав чин­ності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Господарські суди повинні керуватися вимогами ст. 4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підпри­ємства, організації.

Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК передбачена можливість застосу­вання господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним догово­ром. Визначаючи право, якому підпорядковуються права та обов'язки сторін зовнішньоекономічного договору (контрак­ту), господарським судам слід виходити з такого.

Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законо­давства України, а не окремих законодавчих актів, шо регулюють відповідні відносини сторін. У разі відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може міститися як в міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства, так і в національному законодавстві.

Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирі­шення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяль­ності від 20 березня 1992 p., укладена державами — учасницями СНД у м. Києві, уст. 11 якої встановлено правила застосування цивільного законодавства однієї держави — учасниці СНД на території іншої держави — учасниці СНД. Згідно з цими правилами зокрема права та обов'язки сторін за договором визначаються законодавством країни — місця укладення та­кого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізій­ної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин,

36

господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства, а саме — до при­писів Закону України від 23 червня 2005 р. «Про міжнародне приватне право».

Відповідно до ч. 5 ст. 4 ГПК у разі відсутності законо­давства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї.

Звичаї у сфері зовнішньоекономічних зв'язків у ряді ви­падків тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнародною торговельною палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів (редакція 1993 p., видання МТП № 500), Уніфіковані правила по інкасо (редакція 1978 p., видання МТП № 322), Офіцій­ні правила тлумачення торговельних термінів Міжнародної торгової палати Інкотермс (редакція 2000 p., видання МТП № 560).

Згідно з Указом Президента України від 4 жовтня 1994 р. № 566/94 «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за до­говорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України»1 розрахунки за зовнішньоекономічними договора­ми (контрактами), укладеними суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предметом яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфі­кованих правил та звичаїв для документарних акредитивів та Уніфікованих правил по інкасо Міжнародної торговельної палати. Суб'єкти підприємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоекономічних договорів (контрактів) мають забезпечувати додержання вимог, передба­чених зазначеними уніфікованими правилами. Згідно з Ука­зом Президента України від 4 жовтня 1994 р. N° 567/94 «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів»2 зазначені Правила можуть застосовуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, утому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

Отже, господарський суд у вирішенні спору у сфері між­народної торгівлі застосовує звичаї у разі відсутності законо­давства, що регулює спірні відносини або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.

1 Урядовий кур'єр. — 1994. — № 154—155.

2 Там само.

37

Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р.'.

У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд виходить з того, що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному розділом 3 частини III вказаної Конвенції.

Договори, що набрали чинності з моменту підписання їх Президентом України, публікуються у «Відомостях Верховної Ради України», в газеті Верховної Ради України та у «Зібранні діючих міжнародних договорів України».

Опублікування міжнародних договорів України у «Зібранні діючих міжнародних договорів України», а також забезпечення їх офіційного перекладу державною мовою України здійснює Міністерство закордонних справ України (підпункт 15 п. 4 Положення про Міністерство закордонних справ України, затвердженого Указом Президента України від 12 липня 2006 р. № 960).

Міжнародні договори СРСР, що є обов'язковими для України як його правонаступниці, опубліковано у збірниках міжнародних договорів СРСР.

Судам слід мати на увазі, що порядок і терміни набрання чинності міжнародними договорами України визначається такими договорами або в інший спосіб, узгоджений сторонами договору.

У випадку неповноти, неясності, суперечливості чи від­сутності відповідного законодавства господарські суди мають вирішувати спір за допомогою аналогії закону та аналогії права.

Застосування аналогії закону можливе за таких умов: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії господарського права, тобто є господарськими правовідносинами; 2) вказані правовідносини не врегульовані господарським та цивільним законодавством; 3) існують норми, що регулюють подібні за змістом господарсько-правові відносини.

Якщо використати аналогію закону для регулювання гос­подарсько-правових відносин неможливо, наприклад, через відсутність норм, що регулюють подібні відносини, то засто­совується аналогія права. Аналогія права полягає у застосу­ванні загальних засад господарського та цивільного права,

1 http://zakon.rada.gov.ua/ 38

встановлених законодавством. Умовами застосування аналогії права є такі: 1) відносини сторін перебувають у сфері дії госпо­дарського права; 2) зазначені правовідносини не врегульовані господарським та цивільним правом; 3) відсутні норми, що регулюють подібні за змістом правовідносини.

Крім того, заповнення прогалин можливе за допомогою використання окремих видів судової практики.

Відразу слід зауважити, що значення судової практики за­лежить від системи приватного права. У англо-американській системі вона є формою цивільного права, в інших системах приватного права відіграє допоміжну роль.

Українська традиція приватного права належить до кон­тинентальних систем, тому судовий прецедент офіційно не є джерелом права в Україні.

Водночас не можна недооцінювати значення судової прак­тики, а її роль потребує спеціального розгляду.

Насамперед потрібно звернути увагу на те, що поняття «судова практика» має кілька аспектів.

По-перше, під цим терміном розуміють керівні роз'яснення вищих судів стосовно застосування господарського законо­давства. Такі роз'яснення містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України, керівних роз'ясненнях Президії Вищого господарського суду України. Вони приймаються на основі аналізу і узагальнення судової практики, даються в по­рядку судового тлумачення і с обов'язковими при вирішенні господарських спорів у справах відповідної категорії.

По-друге, існує така форма, як «правові позиції щодо розгля­ду окремих категорій господарських справ», висловлені судовою колегією в господарських справах Верховного Суду України, яка, безумовно, не є джерелом господарського права, хоча й слугує орієнтиром при розгляді певних категорій справ.

Отже, виникає ситуація, коли, з одного боку, формально судовий прецедент не визнаний, а з іншого — всі державні органи, насамперед суди, зобов'язані керуватися тлумаченням норм, даним Верховним Судом, Вищим господарським судом України. У зв'язку з цим з приводу оцінки правової природи керівних роз'яснень вищих судів існують різні погляди: одні правознавці зазначають, що керівні роз'яснення Верховного Суду містять норми права, інші — заперечують такий підхід.

Наша позиція, зокрема щодо суті керівних постанов Пле­нуму Верховного Суду України, полягає у такому.

Повноваження Верховного Суду в цьому питанні визначені Законом «Про судоустрій України», який передбачає, що Вер­ховний Суд вивчає і узагальнює судову практику, аналізує судову

39

статистику і дає керівні роз'яснення судам з питань застосуван­ня національного законодавства, які виникають при розгляді судових справ. Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України є обов'язковими для судів, інших органів і посадових осіб, котрі застосовують закон, щодо якого дане роз'яснення.

Отже, хоча формачьно постанови та роз'яснення пленумів витих судів покликані лише тлумачити і роз'яснювати сенс господарського законодавства, фактично вони є формою (джерелом) господарського процесуального права.

По-друге, термін «судова практика» використовують для позначення багаторазового, уніфікованого розв'язання судами однієї і тієї ж категорії справ.

Судова практика, якщо тлумачити її як сукупність судових рішень, не є формою (джерелом) права. Кожен суддя, вирішу­ючи справу, щодо якої вже склалася певна судова практика, водночас не зв'язаний висновками, зробленими іншими судами з подібної категорії справ. Він виносить ріхиення, грунтуючись на своєму внутрішньому переконанні, яке склалося внаслідок правової оцінки встановлених судом обставин справи.

Проте судова практика, що складається таким чином, ві­дображає тенденції тлумачення і застосування законодавства і може спричинити непрямий вплив на рішення в кожному окремому випадку. Тому вивчення і аналіз практики судів різних рівнів, безумовно, доцільне і корисне.

1.5. Господарське процесуальне право як наука і навчальна дисципліна

Господарське процесуальне право розглядається не лише як галузь права, а й як наука та навчальна дисципліна.

Наука господарського процесуального права становить собою вчення про господарський процес як галузь права, об'єднане в систему понять, категорій, думок, концепцій, теорій.

Крім того, господарське процесуальне право є системою знань про закономірності господарсько-процесуального право­вого регулювання певних суспільних відносин, що виникають у зв'язку із здійсненням правосуддя у господарських справах.

Предметом науки господарського процесуального права є концепція господарського процесу, норми господарського процесуального права (господарського процесуального зако­нодавства); господарські процесуальні відносини; юридичні факти (обставини), завдяки яким ці відносини перетворюються

на правовідносини; умови і порядок реалізації господарських процесуальних прав і обов'язків; практика застосування норм господарського процесуального права (господарського проце­суального законодавства).

Наука господарського процесуального права вивчає поняття господарського процесуального права як галузі права та його місце у загальній системі права, систему і зміст господарсько-процесуальних правових інститутів; джерела господарського процесуального законодавства, їх види і значення, засоби та методи тлумачення господарських процесуальних норм і ефективність їх вивчення.

Сучасна наука господарського процесуального права не обмежується вивченням господарського процесуального права лише якоїсь однієї країни, тим паче локалізованої на певному відтинку часу. Тому предметом науки господарського процесу­ального права є також форми господарського процесуального законодавства і практика їх застосування в інших державах. У зв'язку з цим органічною частиною науки господарського процесуального права повинно стати порівняльне господарське процесуальне право, що має на меті визначення загального і особливого у різних системах права, можливість імплемен­тації концепцій, засад господарського процесуального права, окремих правових рішень або їх сукупності.

Крім того, важливою складовою господарського процесу­ального права є історія становлення і розвитку господарсько­го (арбітражного) процесу. Вивчення історії господарського процесуального права дає можливість як запозичити позитив­ний досвід минулого, так і (хоч би деякою мірою) уникнути повторення помилок. До того ж вивчення історії і характеру розвитку господарського процесуального права дозволяє виз­начити його тенденції на сучасному етапі.

Отже, предмет науки господарського процесуального права істотно відрізняється від предмета господарського процесу­ального права як галузі права і об'єкта господарського про­цесуального законодавства як сукупності норм, шо регулюють господарські процесуальні відносини.

Господарське процесуальне право як навчальна дис­ципліна є однією з головних дисциплін юридичного циклу, обов'язковою для вивчення студентами-юристами незалежно від типу вищого навчального закладу, факультету, спеціалі­зації тощо.

Предметом цієї навчальної дисципліни є господарське процесуальне право у всіх трьох вказаних вище проявах: як галузь, як система законодавства, як наука.

40

Завдання її полягає у передачі студентам-юристам суми знань про господарський процес, поняття, категорії тощо, про галузь господарського процесуального права, систему господарського процесуального законодавства і практику його застосування.

В результаті вивчення цієї навчальної дисципліни студенти повинні отримати ґрунтовні теоретичні знання у галузі гос­подарського процесуального права, розуміти закономірності, характер і тенденції розвитку господарського процесуального права.

Крім того, вимагається надійне засвоєння головних поло­жень господарського процесуального законодавства, форму­вання уміння тлумачити закон та обґрунтовувати і захищати свою позицію з відповідних питань господарського процесу­ального права. Це потребує вироблення навичок практичної роботи з нормативним матеріалом, аналізу конкретних випад­ків з судової практики і змодельованих ситуацій.

Цим визначається система навчальної дисципліни «Госпо­дарське процесуальне право», яка має такі розділи:

  1. Вступ до господарського процесуального права (сукуп­ність відомостей про поняття, предмет, метод, принципи, системи господарського процесуального права і закономірності його розвитку).

  2. Загальні положення про систему господарських судів, питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам, процесуапьні строки, стадії господарського процесу, форми господарського процесу тошо.

  3. Вчення про учасників господарського процесу, їх про­цесуальні права і обов'язки.

  4. Загальні положення про позов у господарському про­цесі.

  5. Вчення про докази і доказування у господарському процесі.

  6. Загальні положення вирішення господарських спорів у першій інстанції.

  7. Загальні положення про перегляд судових рішень в апе­ляційній інстанції.

  8. Загальні положення про перегляд судових рішень у ка­саційній інстанції.

  9. Загальні положення про перегляд рішень за мововияв-леними обставинами.

  1. Загальні положення про виконавче провадження.

  2. Особливості провадження у справах про банкрутство тощо.

Список рекомендованої літератури:

  1. Арбитражный процесе: Учеб. / Под ред. М.К. Треушни-кова, В.М. Шерстюка. — М., 2001.

  2. Балух B.C., Сурилов А.А. Одесский арбитражный суд: два века истории. — Одесса, 2001.

  3. Боровик С.С, Джунь В.В., Мудрий С.М. Захист прав суб'єктів господарювання в арбітражних судах України. — К 2001.

  4. Васильев СВ. Хозяйственное судопроизводство Украи­ны. — Харків, 2002.

  5. Городовенко В. Принцип незалежності суддів і підкорен­ня їх лише законові як один з основних принципів судочинства в Україні // Право України. — 2002. — № 4. - С 124—127.

  1. Клеандров М.И. Экономическое правосудие в России: прошлое, настоящее и будущее. — М., 2006. — С. 35.

  2. Колодій A.M. Принципи права України: Монографія. — К, 1998.

  3. Притика Д.М. Арбітражний суд: проблеми організації та діяльності: Монографія. — К., 2000.

  4. Притика Д.М. Правові засади організації і діяльності ор­ганів господарської юрисдикції та шляхи їх удосконалення. — К., 2003.

  1. Фурсов Д.А. Процессуальный режим деятельности арбитражного суда первой инстанции: Дисс. ... канд. юрид. наук. - М., 1996.

  2. Харитонова О.І., Харитонов СО. Приватне і публічне право та деякі аспекти теорії правовідносин // Проблеми за­конності: Республіканський міжвідомчий науковий збірник. — Вип. 53. - 2002. - С 142-149.

  3. Чернадчук В.Д., Сухонос В. В. Основи господарського процесуального права України: Навч. посіб. — Суми, 2005.

  4. Шершеневич Г.Ф. Курс торгового права. — Т. 4: Тор­говый процесе. Конкурсный процесе. — М-, 2003.

  5. Юдельсон К.С. Советский гражданский процесе. — М., 1956.

42

43

Глава II

ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ

ГОСПОДАРСЬКОГО

СУДОЧИНСТВА

2.1. Правова природа господарських судів та їх місце у судовій системі України

Відповідно до ст. 1 Закону «Про судоустрій України» де­ржавна влада в Україні здійснюється на засадах поділу її на законодавчу, виконавчу і судову.

Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримі­нального та конституційного судочинства.

Судова система будується на принципах територіальності і спеціалізації.

Принцип територіальності передбачає розбудову системи судів загальної юрисдикції відповідно до системи адміністратив­но-територіального устрою, закріпленої у ст. 133 Конституції. Цей принцип обумовлений потребою здійснення правосуддя па всій території України і доступності його для всього населення. Визначальна вимога принципу територіальності полягас в тому, шо мережа судових органів має рівномірно поширюватись на всі адміністративно-територіальні одиниці України.

Принцип спеціалізації у розбудові судів загальної юрисдикції передбачає згідно з Конституцією утворення судово-ієрар­хічних ланок зі спеціалізованою компетенцією в окремих, найважливіших для суспільства галузях законодавства. Такою лапкою є система господарських судів, до компетенції яких віднесено вирішення господарських спорів та розгляд справ про банкрутство1.

Спеціалізація стосовно судових органів передбачає, що:

  • справа вирішується професіоналом;

  • при здійсненні внутрішньої спеціалізації забезпечується оптимальний розгляд різних справ у межах процесу;

  • існує певна група відносин, специфіка яких вимагає розробки самостійної процесуальної форми;

1 Див.: Бондаренко І. Судова система України та її реформування у сучасних умовах // Право України. — 2002. — № 8. -- С. 38.

44

• мають бути встановлені норми права, шо регламентують відповідний вид процесуальних правовідносин і відображають їхню специфіку'.

Отже, спеціалізованим є орган, який відповідає таким ви­могам:

  1. Він має бути призначений для розгляду певного кола справ. Справи, то розглядаються, повинні мати специфіку, яка визначає їх розв'язання у цьому органі. Коло таких справ має бути або чітко визначене у законодавстві, або ж ознаки таких справ мають бути нормативно визначені.

  2. Цей орган має діяти на підставі кодифікованого акта, тобто він має бути відокремлений у своїй регламентації від норм, що регулюють інші відносини.

  3. Відокремлення це має стосуватися не тільки і не стільки тих чи інших норм, скільки певної, однорідної групи відносин, що вимагають самостійного врегулювання, оскільки характер норм права визначається відповідним характером відносин.

  4. Цей орган повинен мати власну процесуальну форму, що дозволяє в той же час віднести його до єдиної, як і сукупність норм, системи.

Відповідно до Конституції в системі судів загальної юрис­дикції утворюються загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій, при цьому до спеціалізованих належать господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спе­ціалізовані.

Основними ознаками господарської юрисдикції як системи спеціалізованих судових установ є: організаційна єдність при диференціації функції правосуддя стосовно різних ланок спе­ціалізованих судів, єдиний предмет судового захисту і судової діяльності, єдина процесуальна форма і процесуальне законо­давство, що регламентує процесуальний порядок розгляду та розв'язання юридичних справ2.

Крім цього, спеціалізовані суди як гілка судів загальної юрисдикції повинні мати єдине організаційно-процесуальне підґрунтя діяльності із здійснення правосуддя у визначеній процесуальним законом сфері правовідносин. Єдність систе­ми судів і правосуддя забезпечується єдиним статусом суддів

1 Див.: Рассахатская НА. Проблемы специализации гражданско-про­цессуальной деятельности / Проблемы доступности и эффективности правосудия в арбитражном и гражданском судопроизводстве: Материалы Всероссийской научно-практической конференции. — М., 2001. — С. 212.

! Див.: Проблемы науки гражданского процессуального права / Под ред. В.В. Комарова. — Харьков, 2002. — С. 312.

як носіїв судової влади, єдністю основних конституційних принципів судочинства.

З урахуванням цього структура господарських судів згідно із Законом «Про судоустрій України» складається із місцевих господарських судів, апеляційних господарських судів, Вищого господарського суду України.

Водночас щодо спеціалізованих судів часто застосовуються поняття «юрисдикція» і «підсудність», «підвідомчість»1. Вва­жаємо, шо загальне поняття «компетенція» для судів краще виражати за допомогою поняття «юрисдикція» як традиційного і більш точного з огляду на головні цілі правосуддя. Юрисдик­ція означає судочинство, здійснення правосуддя2.

Характерною ознакою господарської юрисдикції є єдиний предмет судового захисту і судової діяльності, який відображає спеціалізацію зазначеної юрисдикції і обсяг правового захисту у господарському судочинстві.

Господарські суди розглядають весь комплекс питань пра­вового регулювання господарських відносин, що виникають між суб'єктами права, насамперед суб'єктами підприємницької діяльності. З огляду на комплексний характер таких відносин предметом судового захисту є суб'єктивні права і законні інте­реси зазначених суб'єктів (суб'єктивна ознака обсягу судового захисту), предметом судової діяльності — господарські спори (об'єктивна ознака обсягу судового захисту).

Отже, основними завданнями господарського суду є:

  • захист прав і законних інтересів учасників господарських правовідносин;

  • сприяння зміцненню законності у сфері господарських відносин;

• внесення пропозицій, спрямованих на удосконалення правового регулювання господарської діяльності3.

Господарські суди становлять єдину систему спеціалізо­ваних судів, яка має три ланки. Відповідно до компетенції господарські суди поділяються на місцеві, апеляційні, Вищий господарський суд України. Всі господарські суди незалежно від ланки, здійснюють правосуддя шляхом розв'язання гос­подарських спорів, розгляду інших справ, віднесених до їх компетенції законодавством.

1 Див.: Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дед. — Свер­дловск, 1973.

г Див.: Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 178-179.

3 Див.: Господарське процесуальне право України: Підруч. / За ред. В.Д. Чернадчук. — Суми, 2006. — С. 8.

46

Місцевими господарськими судами є Господарський суд Автономної Республіки Крим, господарські суди областей, міст Києва і Севастополя. Місцеві господарські суди є судами першої інстанції, вони також розглядають господарські спра­ви у зв'язку з нововиявленими обставинами у передбачених законом випадках.

Основним у діяльності місцевих господарських судів є розв'язання господарського спору, вирішення справи по суті.

Місцевий господарський суд до того ж вивчає і узагальнює судову практику, а також здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Голова місцевого суду виконує такі обов'язки:

  1. здійснює функції судді у порядку, встановленому ГПК;

  2. головує в судових засіданнях, призначає суддів як голо­вуючих у судових засіданнях, розподіляє інші обов'язки між суддями;

  3. веде особистий прийом, організовує роботу суду щодо прийому громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг;

  4. керує вивченням і узагальненням судової практики і веденням судової статистики, вносить подання в державні органи, громадські організації і службовим особам про усу­нення порушень закону, причин і умов, що сприяли вчиненню правопорушень;

  5. керує роботою канцелярії суду;

  6. організовує роботу з підвищення кваліфікації праців­ників суду;

7) здійснює інші повноваження, надані йому законом. Зазначена група господарських судів належить до найнижчої

ланки системи.

Апеляційні суди є другою ланкою у системі господарських судів України.

Інститут апеляційного провадження є для українського господарського судочинства новим, він прийшов на зміну перевірці законності і обгрунтованості рішень господарських судів у порядку нагляду1.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції щодо рішень місцевих судів, як суди першої інстанції у госпо­дарських справах, що віднесені до їх підсудності законом, а також переглядають рішення у зв'язку з нововиявленими обставинами.

1 Див.: Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна B.C. та ін. Арбітражний процес. — Ч. II. — Харків, 2000. — С 147—164.

47

Апеляційний суд здійснює такі функції:

  • розглядає справи в апеляційному порядку відповідно до процесуального закону;

  • вивчає та узагальнює судову практику;

  • аналізує статистику вирішення господарських спорів;

  • подає пропозиції Вищому господарському суду України щодо вдосконалення правового регулювання господарської діяльності і практики вирішення господарських спорів та щодо порушення перед Конституційним Судом України питання про офіційне тлумачення законів України;

  • проводить роботу, спрямовану на попередження право­порушень у сфері господарських відносин;

  • здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Апеляційні суди в Україні створюються і діють в Автоном­ній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, якшо інше не передбачено законом.

У назві апеляційних судів використовується назва населених пунктів, в яких вони знаходяться.

Апеляційні суди складаються з обраних Верховною Радою України безстроково чи призначених Президентом України у межах п'ятирічного строку суддів.

Народні засідателі цих судів обираються Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласною Київською і Севас­топольською міськими радами, на території яких знаходиться відповідний суд, строком на 5 років за поданням голови апе­ляційного суду у необхідній кількості.

Зі складу суддів апеляційного суду загальними зборами відповідного суду обираються голова суду та його заступники відповідно до кількості судових палат суду або заступник го­лови суду у разі відсутності судових палат.

В апеляційному суді розпорядженням голови цього суду можуть утворюватися судові палати, якщо інше не передбачено законом, а також судові палати для розгляду справ у першій інстанції.

Судові палати в апеляційних судах очолюються заступни­ками голови суду.

В зазначених судах може угворюватися президія як консуль-тативно-дорадчий орган при голові апеляційного суду. Кіль­кість членів і склад президії апеляційного суду затверджуються зборами суддів цього суду за поданням його голови.

Голова апеляційного суду має право у разі необхідності своїм розпорядженням залучати суддів однієї судової палати для розгляду справ іншої спеціалізації або в іншій інстанції.

Голова апеляційного суду поряд із виконанням повноважень судді виконує такі обов'язки:

І) затверджує персональний склад судових палат;

  1. утворює колегії суддів для розгляду судових справ у разі відсутності судових палат;

  2. організовує роботу із вивчення і узагальнення судової практики, аналізу судової статистики;

  3. скликає загальні збори суду і вносить на розгляд цих зборів питання, що потребують їх вирішення;

  4. розподіляє обов'язки між заступниками голови суду;

  5. організовує роботу щодо підвищення кваліфікації суддів відповідного суду і працівників апарату суду;

  6. організовує роботу із народними засідателями та при­сяжними;

8) організовує роботу суду щодо приймання громадян і розгляду пропозицій, заяв і скарг;

9) здійснює інші повноваження, надані йому законом. Вищі спеціалізовані суди є вищими судовими органами спе­ ціалізованих судів.

Вони складаються з обраних до них Верховною Радою Ук­раїни суддів, зі складу яких загальними зборами відповідного суду обираються голова суду та його заступники.

У вищих спеціалізованих судах може утворюватися пре­зидія як консультативно-дорадчий орган при голові вищого спеціалізованого суду. Кількість членів і склад президії вищого спеціалізованого суду затверджуються зборами суддів цього суду за поданням його голови.

Виші спеціалізовані суди діють як суди касаційної інстан­ції щодо рішень місцевих та апеляційних судів, а у випадках, передбачених законом — як суди апеляційної інстанції щодо рішень апеляційних судів, ухвалених у першій інстанції, а та­кож переглядають справи за нововиявленими обставинами.

Виші спеціалізовані суди вивчають та узагальнюють судову практику, дають рекомендаційні роз'яснення з питань застосу­вання законодавства, а також здійснюють інші повноваження, надані їм законом.

Найвища ланка у системі господарських судів — Вищий господарський суд України, що є судом касаційної інстанції.

Голова вищого спеціалізованого суду поряд із виконанням повноважень судді здійснює такі повноваження:

  1. утворює колегії суддів для розгляду судових справ;

  2. організовує роботу щодо вивчення та узагальнення су­дової практики, аналізу судової статистики;

  3. скликає загальні збори суддів відповідного суду та вно­сить на їх розгляд питання, що потребують їх вирішення;

  4. визначає обов'язки заступників голови суду;

  5. організовує роботу з підвищення кваліфікації суддів відповідного суду та працівників апарату суду;

48

49

6) здійснює інші повноваження, надані йому законом.

Заступник голови вищого спеціалізованого суду поряд з виконанням повноважень судді здійснює відповідно до роз­поділу обов'язків керівництво роботою структурних підрозділів апарату суду та інші повноваження, надані йому законом чи доручені головою суду, виконує повноваження голови вищого спеціалізованого суду у разі його відсутності.

2.2. Правовий статус судці господарського суду

У 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про статус суддів», де вперше в історії українського законодавс­тва закріплене положення про те, що судді є носіями судової влади і здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої і виконавчої влади (ч. 1 ст. 1).

Цей Закон встановлює важливі гарантії незалежності суддів, передбачає їхній політичний і підприємницький нейтралітет. Вони не можуть бути народними депутатами, належати до будь-яких політичних партій і рухів, входити до складу органів виконавчої влади й інших державних органів, займатися під­приємницькою діяльністю.

Прийнято деякі принципові положення щодо статусу суддів, у тому числі конкурсний відбір кандидатів на судові посади в загальних і господарських судах першої інстанції на основі успішної здачі кваліфікаційного іспиту, додаткової гарантії не­доторканності судді, які поширюються не тільки на його особу, а й на житло, службове приміщення, транспорт, засоби зв'язку, кореспонденцію, майно, шо йому належить, і документи.

З прийняттям нових законів, що стосуються органів судової влади, однозначно вирішене питання про належність до цієї влади господарських судів.

Законодавством передбачений порядок створення кваліфі­каційних комісій суддів господарських судів та інші принципові норми, що характеризують господарський суд як самостійну і незалежну структуру не тільки в системі органів державної влади, а й серед органів самої судової системи.

Відповідно до ст. І Закону «Про статус суддів» професійні судді (далі — судді) та залучені у визначених законом випадках для здійснення правосуддя представники народу є носіями су­дової влади в Україні, які здійснюють правосуддя незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Судді є посадовими особами

судової влади, які відповідно до Конституції наділені повнова­женнями здійснювати правосуддя і виконувати свої обов'язки на професійній основі в Конституційному Суді України та судах загальної юрисдикції. Судді мають необхідні для здійснення правосуддя повноваження, передбачені законами України.

Судді у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежними, підкоряються тільки закону і нікому не під­звітні. Гарантії незалежності суддів встановлюються вказаним Законом, а також Конституцією України. Держава гарантує фінансове та матеріально-технічне забезпечення суддів.

Згідно зі ст, б Закону «Про статус суддів» судді зобов'язані:

• при здійсненні правосуддя дотримувати Конституції та законів України, забезпечувати повний, всебічний та об'єктивний розгляд судових справ з дотриманням встановлених законом строків;

  • додержувати вимог, передбачених ст. 5 цього Закону, службової дисципліни та розпорядку роботи суду;

  • не розголошувати відомостей, що становлять державну, військову, службову, комерційну та банківську таємницю, таєм­ницю нарадчої кімнати, відомості про особисте життя громадян та інші відомості, про які вони дізналися під час розгляду справи в судовому засіданні, для забезпечення нерозголошенпя яких було прийнято рішення про закрите судове засідання;

  • не допускати вчинків та будь-яких дій, що порочать звання судді і можуть викликати сумнів у його об'єктивності, неупередженості та незалежності.

Відповідно до ст. 7 Закону «Про статус суддів» на посаду судці може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів гро­мадянин України, не молодший 25 років, який мас. вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає в Україні не менш як 10 років та володіє державною мовою.

Суддею апеляційного суду, якщо інше не передбачене за­коном, може бути громадянин України, який досяг на день обрання 30 років, має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як 5 років, в тому числі не менш як З роки на посаді судді.

Суддею вищого спеціалізованого суду може бути громадя­нин України, не молодший 30 років, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як 7 років, в тому числі не менш як 5 років на посаді судді.

Суддею Верховного Суду України може бути громадянин України, який досяг на день обрання 35 років, має вищу юри­дичну освіту, стаж роботи у галузі права не менш як 10 років, в тому числі не менш як 5 років на посаді судді.

Необхідною умовою для зайняття посади судді будь-якого суду, вказаного у ч. 1 ст. 7 вказаного Закону, є складання

50

51

кваліфікаційного екзамену. Ця умова не поширюється на осіб, які мають відповідний стаж роботи на посаді судді, давність якого не перевищує П років.

Особливі вимоги, необхідні для зайняття посади судді господарських судів, визначаються Конституцією, Законом України від 16 жовтня 1996 р. «Про Конституційний Суд Ук­раїни» та іншими законами України.

Не може бути суддею особа, яка має судимість, обмежена у дієздатності або визнана недієздатною за рішенням суду.

Уст. 11 Закону «Про статус суддів» визначаються гарантії незалежності суддів. Незалежність суддів забезпечується:

  • встановленим законом порядком їх обрання (призначен­ня), зупинення їх повноважень та звільнення з посади;

  • особливим порядком присвоєння військових звань суддям військових судів;

  • передбаченою законом процедурою здійснення правосуддя;

  • таємницею прийняття судового рішення і забороною її розголошення;

  • забороною під загрозою відповідальності втручання у здійснення правосуддя;

  • відповідальністю за неповагу до суду чи судді;

  • правом судді на відставку;

  • недоторканністю суддів;

  • створенням необхідних організаційно-технічних та інфор­маційних умов для діяльності судів, матеріальним і соціальним забезпеченням суддів відповідно до їх статусу;

  • особливим порядком фінансування судів;

  • системою органів судового самоврядування.

Всі державні органи, установи та організації, органи місце­вого самоврядування, громадяни та їх об'єднання зобов'язані поважати незалежність судових органів і не посягати на неї.

Гарантії незалежності судді, включаючи заходи його право­вого захисту, матеріального і соціального забезпечення, пере­дбачені цим Законом, поширюються на всіх суддів України і не можуть бути скасовані чи знижені іншими нормативними актами України і Автономної Республіки Крим.

Стаття 15 Закону «Про статус суддів» містить положення про припинення повноважень суддів. Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:

  1. закінчення строк}', на який його обрано чи призначено;

  2. досягнення суддею 65 років;

  3. неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

  4. порушення суддею вимог щодо несумісності;

  1. порушення суддею присяги;

  2. набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

  3. припинення його громадянства;

  4. визнання його безвісно відсутнім або оголошення по­мерлим;

  5. подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження судді припиняються у разі його смерті.

Про наявність підстав для припинення повноважень судді та про висунення кандидатур для обрання суддею голова суду, в якому працює суддя, або голова вищестоящого суду повідомляє орган, який призначив або обрав суддю, в строк не більше одного місяця з дня виникнення підстав, передбачених цим Законом. До повідомлення додаються документи, які свідчать про наявність підстав для припинення повноважень судді.

Суддя не пізніш як за місяць до досягнення 65-річного віку повинен подати особисту заяву про припинення своїх пов­новажень на ім'я голови суду чи голови вищестоящого суду, органу, який призначив або обрав суддю. В разі неподання у встановлений термін особистої заяви повноваження судді припиняються через місяць з дня досягнення відповідного віку без права на відставку.

Список рекомендованої літератури:

  1. Бондаренко І. Судова система України та її реформуван­ня у сучасних умовах // Право України. — 2002. — № 8. — С 37-41.

  2. Господарське процесуальне право України: Підруч. / За ред. В.Д. Чернадчук. — Суми, 2006.

  3. Осипов Ю.К. Подведомственность юридических дел. — Свердловск, 1973.

  4. Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна B.C. та ін. Арбітраж­ний процес. — Ч. II. — Харків, 2000.

  5. Проблемы науки гражданского процессуального права / Под ред. В.В. Комарова. — Харьков, 2002.

  1. Рассахатская Н.А. Проблемы специализации граждан­ско-процессуальной деятельности / Проблемы доступности и эффективности правосудия в арбитражном и гражданском судопроизводстве: Материалы Всероссийской научно-практи­ческой конференции — М., 2001. — С. 212—217.

  2. Тихомиров Ю.А. Теория компетенции. — М., 2001.

52

53

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.