4.2. Провадження у справах за участю іноземних підприємств і організацій

Іноземні суб'єкти господарювання мають право звернутися за захистом порушених прав і інтересів до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю гос­подарських спорів.

Захист прав передбачає різні дії. В юридичній літературі й законодавстві для позначення цих дій використовуються такі терміни, як «види», «методи», «заходи», «засоби» і «форми» захисту.

Термін «засоби захисту» позначає найширше поняття, що означає матеріальні й процесуальні дії щодо захисту. Напри­клад, у ч. З ст. 55 Конституції вжито термін «засоби правового захисту».

Поняття «форми захисту» прав означає порядок або різ­новид юридичної діяльності, пов'язаної із захистом прав у цілому. Застосовуються неюрисдикційні (самозахист) і різні юрисдикційні форми захисту (судові, адміністративні, змі­шані). Одні способи можуть бути реалізовані безпосередньо самими учасниками матеріальних відносин, інші — вимагають звернення до юрисдикційних органів'.

Юрисдикційна форма захисту багато в чому зумовлена відповідними вимогами про захист (підвідомчість, підсудність, склад юрисдикційного органу, розмір державного мита, про­цесуальні строки, правила доказування тощо). У свою чергу юрисдикційні органи мають різну компетенцію, надають різні процесуальні гарантії захисту.

Згідно з приписами ГПК для іноземних суб'єктів госпо­дарської діяльності передбачений національний режим судо­вого процесу при розгляді справ, підвідомчих господарським судам України. Оскільки в ГПК відсутній інститут договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутися до місце­вого господарського суду тільки відповідно до вимог ГПК про територіальну й виключну підсудність справ, які підлягають розгляду в першій інстанції.

Виходячи з вимог статей 38, 39 Закону «Про зовнішньоеко­номічну діяльність», ст. 73 Закону «Про міжнародне приватне право», спори що виникають між суб'єктами зовнішньоеко­номічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності, підлягають вирішенню зокрема господарськими судами України.

Відповідно до ст. 124 Конституції юрисдикція суду поши­рюється на усі правовідносини, які виникають у державі, але завжди постає питання щодо розмежування компетенції з ви­рішення судових справ. Зважаючи на конститутивне значення спеціалізації, слід визначити поняття господарської юрисдикції (підвідомчості) як нормативно визначеної компетенції суду з вирішення справ у порядку господарського судочинства. Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підпри­ємств і організацій визначається за правилами, встановленими статтями 12—17 ГПК.

Відповідно до змісту статей 1, 2 ГПК спори за участю юри­дичних осіб (у тому числі іноземних підприємств та організацій) і громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без ство-

' Див.: Вершинин А.П. Внешнеэкономическое право. Введение в правовое регулирование внешнеэкономической деятельности. — М., 2001. - С. 198.

76

77

рення юридичної особи, у тому числі спори, які виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів та з інших підстав, підвідомчі господарським судам.

Розгляд спорів за участю іноземних суб'єктів підприємств і організацій регулюється статтями 123—125 ГПК.

Специфіка господарських спорів та покладених на госпо­дарський суд завдань полягає у тому, що господарський суд при здійсненні захисту прав та охоронюваних законом інтересів не може діяти інакше, як у формі, встановленій законом для його органів.

Перевага цієї форми захисту прав іноземних суб'єктів гос­подарської діяльності перед іншими формами базується на застосуванні принципу арбітражу та полягає у тому, що гос­подарський суд при розгляді спору сприяє досягненню згоди між сторонами. Принцип арбітражу найбільш оптимально гарантує як встановлення істини у справі, так і врахування закону господарських інтересів сторін. Принцип арбітражу означає також участь представників сторін у розгляді справи та прийняття щодо неї відповідної ухвали.

Як уже зазначалося, розмежування компетенції між окреми­ми ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо роз­гляду і вирішення підвідомчих їм справ називають підсудністю. На відміну від юрисдикції, за якою розмежовується компетенція між різними органами щодо вирішення господарських справ, підсудність розмежовує компетенцію в одній і тій самій сфері (щодо вирішення господарських справ), але вже між різними судами. Критеріями такого розмежування можна вважати:

• завдання суду щодо розгляду та вирішення справи;

• категорію справ;

• вказівку суду.

Оскільки міжнародне право не містить норм, які розме­жовують компетенцію судових органів різних держав, кожна держава самостійно, використовуючи неоднакові критерії, визначає межі компетенції власних установ юстиції.

Підсудність поділяється на загальну та спеціальну. Загальна підсудність полягає у тому, що національні суди компетентні розглядати міжнародний спір, а спеціалізована підсудність ототожнюється з національною територіальною юрисдикцією та означає встановлення суду, який наділений територіальною юрисдикцією стосовно певного спору. Отже, визначення під­судності спорів з «іноземним елементом» запозичене з норм про внутрішню територіальну юрисдикцію.

Крім правил встановлення підсудності, визначених стаття­ми 13—17 ГПК, в Законі «Про міжнародне приватне право» передбачені загальні правила підсудності судам України справ з

іноземним елементом. Отже, компетенція господарських судів України щодо розгляду справ за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності визначається з урахуванням статей 75—77 Закону «Про міжнародне приватне право».

Підсудність судам України справ з іноземним елементом виз­начається на момент відкриття провадження у справі, незважаю­чи на те, що в процесі провадження у справі підстави для такої підсудності відпали або змінилися, крім випадків, передбачених уст. 76 Закону «Про міжнародне приватне право». Суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо у суді чи іншому юрис-дикційному органі іноземної держави є справа із спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав (ст. 75 Закону «Про міжнародне приватне право»).

Необхідно враховувати, що господарські суди можуть при­ймати до свого провадження та розглядати справи за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності, якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи, крім випадків виключної підсудності.

В цьому разі йдеться про арбітражне застереження — угоду сторін про передачу до господарського суду (арбітражної ін­ституції) всіх або деяких спорів, які виникли або можуть ви­никнути між ними у зв'язку з конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні.

Прихильники «договірної» теорії (Ф. Кляйн, Ф. Марлен,

B. Хагер та ін.) вважають, що арбітражна угода є звичайним цивільно-правовим договором. Прихильники «процесуальної» теорії, такі як Кореню, А. Пилле, Фуайє та ін., арбітражну угоду розглядають як угоду процесуального характеру. Інший підхід пропонує «змішана» теорія, її прихильники, такі як

C. Ганак, С. Лебедев, А. Нуссбаум, Дж. Саиссе-Холл, Ф. Сур- виль, Г. Цірат, вважають, що арбітраж у цілому є складним, ком­ бінованим явищем, що бере свій початок у цивільно-правовому договорі й одержує процесуальний ефект на підставі конкрет­ ного національного законодавства. Прихильники «автономної» теорії, наприклад, В. Штейнер, вважають, що арбітражна угода взагалі не є цивільно-правовим договором, тому що жоден із цивільно-правових договорів сам по собі не може породжувати процесуальних наслідків. З іншого боку, арбітражна угода не є й угодою в галузі процесу, оскільки арбітраж виходить за межі державної юрисдикції¹.

.. .'Г^ив'^: U'P^aT Г.А. Міжнародний комерційний арбітраж: Навч. посіб. — К., 2002. - С 23, 28.

78

7

Найбільш обгрунтованою є «змішана» теорія. Необхідно погодиться з думкою деяких авторів, що арбітраж — це такий правовий інститут, що містить у своєму складі як матеріально-правові, так і процесуально-правові елементи.

Предметом арбітражної угоди є домовленість сторін про виключення конкретного кола спірних правовідносин, які виникли або можуть виникнути між сторонами арбітражної угоди, з підсудності державних судів і про передачу таких спорів на вирішення третейського суду (арбітражу).

Практика свідчить, що найчастіше сторони передбачають лише арбітражну інституцію, яка буде розглядати спір, і право, що підлягає застосуванню. Якщо в арбітражному застереженні не зазначений конкретний арбітражний орган, то у випадку виникнення спору у відповідача з'являється можливість запе­речити компетентність арбітражного органу, у який була подана позовна заява, аргументуючи це тим, що сторони мали на увазі не цей арбітражний інститут. Така ситуація може призвести до серйозної затримки початку прийняття справи до розпишу, що, у свою чергу, дозволить відповідачеві, якщо в нього є такий намір, припинити діяльність свого підприємства й ліквідувати його. Отже, може виявитися, що до моменту початку розгляду спору по суті відповідач юридично перестане існувати, внаслідок чого позивач втрачає як фактичну, так і юридичну можливість захистити свої права й одержати належну компенсацію'.

Особливість арбітражного застереження полягає в тому, що визначити ідеальну формулу досить складно, проте легко встановити дефектне, безграмотне застереження. Із цього приводу Президія Вищого господарського суду України в роз'ясненні «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій» зазначила, що домовленість про третейський суд повинна бути точною інакше арбітражну угоду не може бути виконано й відповідно спір буде розглядатися господарським судом. Отже, серед істотних умов арбітражного застереження (вид арбітражу, коло спірних питань переданих на розгляд до арбітражу, місце для арбітражу ad hoc) особливу увагу необхідно приділяти правильній назві інституцій ного арбітражу, якщо сторони обирають цей вид.

Питання власної компетенції вирішує сам арбітраж. Це так звана доктрина «компетенції», що одержала свою корот­ку назву в німецькій правовій системі і є на сьогодні досить

поширеною. Суть доктрини полягає в тому, що арбітражу надана можливість самому вирішувати питання про свою компетенцію.

Наведімо приклад, що особливо яскраво демонструє спів­відношення права судового органу самостійно визначати свою компетенцію й права сторони на ЇЇ оскарження.

Незважаючи на чітку вказівку іншого, ніж Міжнародний комерційний арбітражний суд при Торгово-промисловій па­латі України, органу в арбітражному застереженні, арбітраж прийняв до розгляду справу. Відповідач (голландська фірма) поспішив надіслати відзив на позов, не скориставшись правом (не обов'язком) заявити про заперечення компетенції Міжна­родного комерційного арбітражного суду до подачі відзиву. На цю обставину (відзив) послався у подальшому Апеляційний господарський суд м. Києва, мотивуючи відмову в частині визнання некомпетентним арбітражу.

Крім того, Апеляційний господарський суд м. Киева не зацікавила організаційно-правова різниця між Міжнародним комерційним арбітражним судом як самостійним арбітражним органом (інституційний арбітраж) і Торгово-промисловою па­латою України, що також, будучи самостійною організаційною одиницею, має право створювати третейський суд ad hoc (ст. 11 Закону України від 2 грудня 1997 р. «Про торгово-промислові палати в Україні»). ї вказівка в арбітражному застереженні «пи­тання підлягає врегулюванню в Торгово-промисловій палаті України» — зовсім не означає, що спір автоматично передається на розгляд Міжнародного комерційного арбітражного суду.

Дійсно, з відзивом відповідач втратив право заперечувати компетенцію арбітражу перед самим арбітражем у порядку доктрини «компетенція компетенції», але відповідач не втратив права заперечувати рішення в цілому, посилаючись зокрема й на це процесуальне порушення.

У ст. 16 Закону України від 24 лютого 1994 р. «Про міжна­родний комерційний арбітраж»', на яку послався апеляційний господарський суд, встановлено право, а не обов'язок, подати до Міжнародного комерційного арбітражного суду заяву про визначення компетенції; у статті так і зазначено: «може бути подана». Надання відзиву на позов не позбавляє сторону права заперечити надалі компетенцію Міжнародного комерційного арбітражного суду; Закон України «Про міжнародний комер­ційний арбітраж» такої заборони в прямій і виключній формах

¹ Див.: Мельник О. Захист прав суб'єктів ЗЕД у міжнародному комерцій­ному арбітражі // Юридичний журнал. — 2004. — № 2. — С. 156—174.

80

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 25. — Ст. 198.

81

не встановлює. Незалежно від того, зверталася сторона з від­повідною заявою про компетенцію чи ні, апеляційний госпо­дарський суд відповідно до ст. 34 вказаного Закону самостійно повинен перевірити, чи відповідав склад третейського суду, арбітражна процедура угоді сторін. Міжнародний комерційний арбітражний суд у першій частині рішення чітко вказав, чим керувався, визначаючи свою компетенцію.

Підстава для компетенції — угода сторін, що може поля­гати в:

• арбітражному застереженні (у тексті самого контракту);

• обміні листами, повідомленнями по телетайпу, телеграфу тощо;

• окремій угоді сторін (арбітражній угоді), на підставі якої спори за всіма угодами між зазначеними сторонами підлягають розгляду в певному арбітражі;

• обміні позовної заяви й відзиві на позов, у якому одна зі сторін затверджує наявність арбітражної угоди, а інша проти цього не заперечує.

Арбітраж може послатися на одну з наведених підстав і, мотивуючи свою компетенцію, закріпити їх у рішенні, а апеля­ційна й касаційна інстанції мають самостійно їх перевірити.

Предметом розгляду в апеляційному господарському суді є не оцінка намірів сторін дійти згоди щодо компетентного органу (саме так оцінив апеляційний господарський суд на­даний відзив на позов), а безпосереднє рішення Міжнарод­ного комерційного арбітражного суду, у якому він встановив підстави своєї компетенції. На підставі цих та інших доводів Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу.

Сторони не мають права вирішувати підсудність шляхом укладення арбітражної угоди (арбітражного застереження) у випадках, коли встановлена виключна підсудність.

Так, у ст, 77 Закону «Про міжнародне приватне право» передбачений перелік випадків виключної підсудності, який не є вичерпним. Отже, підсудність судам є виключною, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на те­риторії України; якщо спір пов'язаний з оформленням прав інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні; якщо спір пов'язаний з реєст­рацією або ліквідацією на території України іноземних юри­дичних осіб, фізичних осіб підприємців; якшо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України; якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України; якшо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні; в інших випадках, визначених законами України.

82

На практиці мали місце випадки, коли сторони, місце­знаходження яких за межами України, в арбітражних засте­реженнях зазначали, шо спори за укладеними контрактами підлягають юрисдикції Вищого господарського суду України. Це груба помилка.

Господарські суди можуть приймати до свого провадження і розгляду справи, якщо відповідач у справі на території Украї­ни має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи-відповідача.

Під місцем проживання фізичної особи-підприємця розуміють житловий будинок, квартиру, інше приміщення, яке придатне для проживання в ньому (іуртожиток, готель тошо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово, яке знаходиться за визначеною адресою, за якою здійснюється зв'язок з фізичною особою-підприємцем (ст. 1 Закону України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєст­рацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»').

Місцезнаходження юридичної особи розглядається зако­нодавцем як адреса органу або особи, які відповідно до уста­новчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Поняття постійного місця проживання та постійного місцезнаходження закріплене у ст. 1 Закону «Про зовнішньо­економічну діяльність».

Справи про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України, та в інших випадках, визначених законами України та міжнародним договором України, також можуть при­йматися до провадження та розгляду господарськими судами.

Господарський суд має право розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якшо місцезнаходжен­ням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України та якщо іноземне підприємство чи організація має па території України нерухоме майно, шодо якого виник спір.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності, мають право відкривати на території України свої відокремлені підрозділи. Поняття відокремлених підрозділів (філії, представництва) закріплене у ст. 95 ЦК. Відповідно філій — це відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезна­ходженням та здійснює всі або частину її функцій, а представ­ництво — це також відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням, однак здійснює лише представництво і захист інтересів юридичної особи.

83

Визначення представництва іноземного суб'єкта госпо­дарської діяльності дане в ст. 1 Закону «Про зовнішньоеко­номічну діяльність» та відповідно до Інструкції про порядок реєстрації представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності в Україні, затвердженої наказом Міністерства зовніш­ньоекономічних зв'язків і торгівлі України від 18 січня 1996 р. № ЗО, представництво іноземного суб'єкта господарювання не є юридичною особою та не займається комерційною діяль­ністю. У всіх випадках воно діє в інтересах і за довіреністю іноземного суб'єкта господарювання та виконує спої функції відповідно до чинного законодавства України.

Чинним законодавством не передбачена реєстрація відо­кремлених підрозділів юридичних осіб, винятки становлять відокремлені підрозділи іноземних суб'єктів господарської діяльності. Відповідно до ст. 5 Закону «Про зовнішньоеко­номічну діяльність» реєстрацію представництв іноземних суб'єктів господарської діяльності здійснює центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики.

Підсудність спору, однією із сторін в якому є не юридична особа, а її відокремлений підрозділ, визначається залежно від того, уповноважений цей підрозділ здійснювати в гос­подарському суді повноваження сторони у справі чи ні. Ці повноваження можуть бути зазначені у статуті, положенні або довіреності, але стороною у справі є все ж юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ.

Право господарського суду розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо вони мають на те­риторії України нерухоме майно, шодо якого виник спір, також закріплене у ст. 77 Закону «Про міжнародне приватне право». У цій статті спори щодо нерухомого майна, яке знаходиться на території України, віднесені до виключної підсудності.

Іноземне підприємство та іноземна організація, які мають право звернутися за захистом порушених прав та інтересів, не можуть визначатися з позиції ст. 117 ГК, де іноземним під­приємством визнане унітарне або корпоративне підприємство, яке створене згідно із законодавством України, діє виключно на основі власності іноземців або іноземних юридичних осіб, або діюче підприємство, придбане повністю у власність цих осіб.

Відповідно до ст. З Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність» іноземні суб'єкти господарської діяльності (іно­земні підприємства та організації) — це суб'єкти господарської діяльності, які мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

84

Водночас Закон «Про міжнародне приватне право» містить термін «іноземні особи», який включає іноземних юридичних осіб, іноземні держави та міжнародні організації.

Отже, аналіз нормативно-правових актів дозволяє дійти висновку, що до господарських судів за захистом своїх поруше­них або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів можуть звертатися іноземні суб'єкти господарської діяльності, які зареєстровані згідно з вимогами іноземного законодавс­тва та мають постійне місцезнаходження або постійне місце проживання за межами України.

Так, до іноземних суб'єктів господарювання належать:

• іноземні господарські організації — іноземні юридичні особи, зареєстровані відповідно до законодавства іноземної держави;

• іноземні громадяни — зареєстровані відповідно до зако­нодавства іноземної держави як підприємці без утворення юридичної особи;

• міжнародні об'єднання, організації, які діють як юридичні особи;

• держава як юридична особа та специфічний суб'єкт гос­подарських відносин;

• територіальні громади і органи регіонального управління, які мають статус юридичної особи.

Іноземні суб'єкти господарської діяльності мають право звертатися до господарських судів за захистом своїх поруше­них або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів. При цьому якщо з поняттям порушених або оспорюваних прав в юридичній літературі все зрозуміло, то з приводу по­няття «охоронюваний законом інтерес» донедавна існували розбіжності.

В зв'язку з відсутністю у законодавстві України чіткої де­фініції поняття «охоронюваний законом інтерес», необхідно виходити із офіційного тлумачення вказаного поняття Кон­ституційним Судом України, викладеного в рішенні цього Суду від 1 грудня 2004 р. № 18-рп/2004 у справі за конс­титуційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес).

Поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 ст. 1,ч. 1 ст. 123 ГПК, у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» слід розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та (або) нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не

опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовіс­ності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Справи за участю іноземних підприємств і організацій роз­глядаються господарським судом за правилами, встановленими ГПК, однак провадження має свої особливості.

Так, господарські суди у розв'язанні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації керуються вимогами ст. 4 ГПК щодо вибору законодавства, яке має застосовуватися. Зокрема, в ч. 4 цієї статті передбачена можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у випадках, передбачених законом або міжнародним договором.

Особливості провадження справ за участю іноземних підприємств і організацій полягають у наданні інозем­ною особою документів, які підтверджують наявність у неї правосуб'єктності; наданні до господарського суду належним чином легалізованих та перекладених українською мовою документів; процедурі повідомлення про слухання справи іноземної особи, що бере участь у справі, яка знаходиться або проживає за межами України.

Порядок визначення правового статусу іноземної особи може бути передбачений міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

У разі відсутності у міжнародному договорі такого порядку суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного зако­нодавства.

Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за законом країни, де створено (інкорпоровано) цю юридичну особу.

Правовий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має постійне місце проживання.

Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтверджується, як правило, випискою з торговельного (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно зареєстровану контору. Право­вий статус іноземних суб'єктів господарювання може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового стату­су, що визнаються як такі законодавством країни створення, громадянства або місця знаходження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни.

На вимогу господарського суду іноземні підприємства або організації повинні надати документ, виданий уповноваженим органом іноземної держави у встановленій формі, легалізований, якщо інше не передбачено законом або міжнародним догово­ром України, що є доказом правосуб'єктності юридичної особи (сертифікат реєстрації, витяг з торговельного реєстру тощо).

Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу у судовому процесі, але не виключає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення по суті правильності вміщених у ньому відомостей.

Крім того, необхідно враховувати, що 22 грудня 2003 р. для України набрала чинності Конвенція, що скасовує вимогу ле­галізації іноземних офіційних документів¹. Однак ця Конвенція застосовується у відносинах з державами, що не висловили заперечення проти приєднання України до Конвенції. Запе­речення проти приєднання України до Конвенції висловили Бельгія та Федеративна Республіка Німеччина. Відповідно до ст. 12 Конвенції це означає, що на території України не прийматимуться документи цих країн, завірені апостилем, а продовжуватиме застосовуватися вимога дотримання процеду­ри консульської легалізації. Консульська легалізація полягає у встановленні та посвідченні оригіналів підписів на докумен­тах і актах, та відповідності їх законам держави перебування (країни консула).

Офіційні документи, які використовуються на території держав — учасниць Конвенції, мають бути посвідчені спе­ціальним штампом «apostille*, проставленим компетентним органом держави, в якій було складено документ.

Процедура посвідчення офіційних документів апостилем встановлена Правилами проставлення апостиля на офіційних документах призначених для використання на території інших держав, затвердженими наказом Міністерства іноземних справ, Міністерства освіти і науки України, Міністерства юстиції України від 5 грудня 2003 р. № 237/803/151/5².

Правила проставлення апостиля на офіційних документах, призначених для використання на території інших держав, ре­гулюють порядок проставлення спеціального штампа «apostille» на офіційних документах, які були складені на території Украї­ни, яким відповідно до ст. 5 Конвенції, засвідчуються справж-

¹ Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.1. Харитонової. — К., 2006.

² Офіційний вісник України. — 2003. — № 51 (ч. 2). — Ст. 2708.

8(

ність підпису, якість, в якій виступала особа, що підписала документ, і у відповідному випадку — автентичність відбитка печатки або штампа, яким скріплений документ.

Відповідно до п. 2 вказаних Правил апостиль простав­ляється:

— на документах, які виходять від органів судової влади

України;

• на документах, які виходять від органів прокуратури України, органів юстиції;

• на адміністративних документах;

• на документах про освіту та вчені звання;

• на документах, оформлених державними і приватними нотаріусами;

• на офіційних свідоцтвах, виконаних на документах, підпи­саних особами у їх приватній якості, таких як офіційні свідоцтва про реєстрацію документа або факту, який існував на певну дату, та офіційних і нотаріальних засвідченнях підписів.

Зазначені Правила не поширюються:

— на документи, видані закордонними дипломатичними установами України;

— на адміністративні документи, що прямо стосуються комерційних або митних операцій.

Апостиль не проставляється на оригіналах, копіях та фото­копіях паспортних документів, військових квитків, трудових книжок, дозволів на носіння зброї, свідоцтв про реєстрацію транспортних засобів (технічних паспортів), посвідчень особи, нормативно-правових актів, роз'яснень та правових висновків щодо їх застосування, документів, що мають характер листу­вання.

Крім того, 7 жовтня 2002 р. між країнами СНД в м. Ки-шиневі підписана Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, яка набула чинності з 27 квітня 2004 р.¹.

Відповідно до ст. 12 зазначеної Конвенції документи, які на території однієї договірної сторони видані або посвідчені компетентною установою або спеціально на те уповноваже­ною особою в межах її компетенції, за встановленою формою та скріплені гербовою печаткою, приймаються на територіях всіх інших договірних сторін без будь-якого спеціального посвідчення. Документи, що на території однієї договірної сторони розглядаються як офіційні документи, користуються

¹ Офіційний вісник України. — 2005. — № 44. — Ст. 2824.

88

й на території всіх інших договірних сторін доказовою силою офіційних документів.

Відповідно до ст. 38 Закону «Про зовнішньоекономічну діяльність« спори, що виникають між іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності, можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті Украї­ни та іншими органами вирішення спору, якщо це не супере­чить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.

Господарські суди вправі розглядати спори, коли міжнарод­ним договором передбачена можливість укладення письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності та іноземним суб'єктом господарської діяльності. Обираючи господарський суд України як орган, який розгля­датиме господарський спір, сторони норм пророгаційної угоди мають додержуватися вимог міжнародного договору та норм ст. 16 ГПК щодо виключної компетенції господарських судів України. Це положення також кореспондує із роз'ясненням Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних під­приємств і організацій».

Однак арбітражні угоди (арбітражні застереження) не завж­ди мають юридичну силу. Так, якщо колізійна норма вказує на виключну підсудність, то допускається тільки один варіант країни суду. Наприклад, абсолютна більшість конвенцій та національних законів відносить спори з приводу нерухомого майна до виключної підсудності суду тієї країни, де знахо­диться спірна нерухомість. Крім того, відповідно до загального правила позовні заяви до перевізника можуть пред'являтися тільки за місцем знаходження органу управління транспорт­ною організацією.

Крім того, розглядаючи спори за участю іноземних підпри­ємств та організацій, необхідно враховувати положення Закону «Про міжнародне приватне право» стосовно підсудності судам України справ з іноземним елементом.

Іноземні підприємства та організації мають процесуальні права й обов'язки нарівні з підприємствами та організаціями України, тобто на іноземних суб'єктів господарської діяльності поширюється національний режим.

Національний режим означає, що іноземні суб'єкти гос­подарювання мають обсяг прав та обов'язків не менший ніж суб'єкти господарювання України. Такий режим застосовуєть-

89

ся щодо всіх видів господарської діяльності іноземних підпри­ємств й організацій, діяльності, пов'язаної з їх інвестиціями на території України, а також шодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною в економічні союзи.

Отже, норма, закріплена у ст. 123 ГПК, узгоджується зі ст. 1 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійснен­ням господарської діяльності.

Зазначена Угода встановила, що підприємства та організації, які розташовані на території країн СНД та підписали ию Угоду, можуть безперешкодно звертатися до господарського суду інших країн СНД і користуватися там правами і нести обов'язки, рівні з суб'єктами господарювання країни, в якій буде розглядатися спір. Господарські спори, як правило, повинні розглядатися арбітражними (господарськими) судами країни-відповідача.

Положення, які вказують на національний режим, іноземних суб'єктів господарювання, містяться й у Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримі­нальних справах, підписаній в Мінську 22 січня 1993 p., Про­токолі до цісї Конвенції від 28 березня 1997 Р-, Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаній у Кишиневі, міжнародних угодах, яких на сьогодні налічується близько ЗО.

До країн, з якими Україною укладені двосторонні міжна­родні договори про правову допомогу, належать: Китайська Народна Республіка, Республіка Польща, Литовська Респуб­ліка, Республіка Молдова, Естонська Республіка, Монголія, Республіка Грузія, Латвійська Республіка, Республіка Узбекис­тан, Соціалістична Республіка В'єтнам, Республіка Македонія, Чеська Республіка, Турецька Республіка, Угорська Республіка, Румунія, Грецька Республіка, Республіка Куба.

На території України в порядку нравонаступництва застосо­вуються двосторонні міжнародні договори колишнього СРСР із Болгарією, Угорщиною, В'єтнамом, Грецією, Йеменом, Кіпром, Румунією, Фінляндією, Італією. Також на сьогодні відсутні заперечення щодо застосування таких договорів з Албанією, Алжиром, Іраком, Корейською Народно-Демок­ратичною Республікою і Тунісом.

Оформлене правонаступництво України у таких міжнарод­них договорах, які є чинними на сьогодні: Договір між СРСР і Угорською Народною Республікою про надання правової допомоги у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1958 p.; Угода між СРСР і Австрійською Республікою з питань цивільного процесу 1970 p.; Договір між СРСР і Фінляндсь-

кою Республікою про правовий захист та правову допомогу у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1978 p.; Договір між СРСР і Алжирською Народною Демократичною Рес­публікою про взаємне надання правової допомоги 1982 p.; Договір між СРСР і Республікою Кіпр про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах 1984 р.

Так, відповідно до Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаної в Кишиневі, український позивач має право звернутися до українського суду з позовною заявою до нерезидента із СНД, якщо на території країни-позивача:

• здійснюється торгівля, промислова або інша господарська діяльність підприємства відповідача або його філії;

• вже виконано або повинно бути виконано зобов'язання за договором, що є предметом спору;

• була спричинена шкода, у справах про стягнення шкоди. Аналогічні положення містяться й в конвенціях України з

Польшею, Прибалтикою, Італією та іншими країнами. А на­приклад, українсько-кіпрська конвенція дозволяє звертатися за захистом порушених прав та інтересів до господарського суду України з кіпрською стороною утому разі, якщо спірний договір був укладений на території України.

Отже, правосуб'єктні іноземні підприємства та організації нарівні з суб'єктами господарювання України мають процесу­альні права та несуть процесуальні обов'язки сторін (позивача та відповідача), передбачені ст. 22 ГПК, повинні виконувати зобов'язання, зокрема щодо сплати судових витрат, мають право виступати як треті особи, з відповідними правами та обов'язками, передбаченими статтями 26, 27 цього Кодексу, використовувати інститут процесуального правонаступниптва, брати участь у провадженні зі справ про банкрутство відповідно до ст. 12 ГПК та Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного договору із встановленням особливостей провадження зі справ про банкрутство для кредиторів-нерезидентїв, на кре-диторів-нерезидентів поширюється національний режим про­вадження у справах про банкрутство без будь-яких винятків і особливостей (роз'яснення Президії Вищого господарського суду України «Про деякі питання практики розгляду справ за участю іноземних підприємств і організацій»).

У разі коли іноземні особи, які беруть участь у справі, що розглядається господарським судом, знаходяться або прожива­ють за межами України, такі особи повідомляються про судовий

90

9і

розгляд ухвалою господарського суду шляхом надсилання до­ручення до установи юстиції або іншого компетентного органу іноземної держави з урахуванням вимог Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах (Гаага, 1965 р.)\ яка відповідно до Закону України від 19 жовтня 2000 р. «Про приєднання України до Конвенції про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах»² набрала чинності для України з 1 грудня 2001 р. і відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства.

Конвенцією про вручення за кордоном судових та поза­судових документів у цивільних або комерційних справах і Конвенцією про отримання за кордоном доказів у цивільних або комерційних справах (Гаага, 1970 р.)³ із заявами та засте­реженнями передбачено зокрема, що зазначеним у конвенціях центральним органом в Україні є Міністерство юстиції Ук­раїни, яке складає підтвердження про вручення документів і забезпечує передачу документів у цивільних або комерційних справах центральному органу юстиції іншої держави.

Особливий порядок надання правової допомоги встанов­лено Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, у ст. 5 якої передбачено зокрема, що у разі надання правової допомоги компетентні суди та інші органи держав — учасниць СНД зносяться один з одним безпосередньо. У разі звернення господарського суду з приводу падання правової допомоги документи, викладені українською або російською мовою, надсилаються поштовим зв'язком безпосередньо до суду, до компетенції якого належить вирішення господарських спорів на території відповідної де­ржави — учасниці СНД, чи іншого органу цієї держави. При виконанні доручення про надання правової допомоги компе­тентні суди застосовують законодавство своєї країни.

Відповідно до Закону «Про приєднання України до Кон­венції про вручення за кордоном судових та позасудових до­кументів у цивільних або комерційних справах» Верховна Рада України постановила приєднатися від імені України до назва­ної Конвенції із заявами та застереженнями, згідно з якими центральним органом, який має право отримувати документи від інших договірних сторін, а також складати підтвердження про вручення, є Міністерство юстиції України.

Витрати, пов'язані з перекладом відповідних документів, а також з оплатою за вручення їх за кордоном, згідно з цією Конвенцією під час судового розгляду має нести заінтересо­вана сторона. Після закінчення розгляду справи такі витрати розподіляються господарським судом на загальних підставах, визначених ч. 5 ст. 49 ГПК.

При вирішенні питання щодо забезпечення своєчасного повідомлення у належній формі іноземних учасників судово­го процесу про час і місце розгляду справи, строк розгляду справи подовжується господарським судом, оскільки згідно з Конвенцією про вручення за корлоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, зокрема, судове рішення не може бути винесене, поки не буде вста­новлено, що судовий документ було вручено або доставлено особисто відповідачеві і це було здійснено в належний строк, достатній для здійснення захисту.

У випадку, передбаченому ч. 2 ст. 15 Конвенції про вручен­ня за кордоном судових та позасудових документів у цивільних або комерційних справах, суд може постановити рішення, зокрема якщо з дати надіслання документа минув термін, який суддя визначив як достатній для цієї справи і який становить щонайменше 6 місяців.

Відповідно до ст. З ГПК мова судочинства визначається ст. 21 Закону «Про мови в Українській РСР». Згідно з ос­танньою нормою провадження зі справ за участю сторін, які знаходяться на території України, здійснюється українською мовою, а провадження зі справ, у яких бере участь сторона, що знаходиться на території держави з числа республік ко­лишнього СРСР — російською.

Міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, також можуть передбачати норми про мову взаємовідносин щодо правової допомоги. Так, у ст. 7 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від 31 жовтня 1992 р. встановлено, що при наданні правової допо­моги кожна з договірних сторін користується державною мовою своєї країни з доданням завіреного перекладу всіх документів на державну мову іншої сторони або на англійську мову¹.

У разі коли письмові докази подаються до господарського суду іноземною мовою, додається їх посвідчений у встановле­ному порядку переклад українською мовою. Господарський суд

' Офіційний вісник України. — 2004. — № 31. — Ст. 2124.

² Там само. — 2000. - № 46. — Ст. 424.

³ Там само. — 2005. — № 44. — Ст. 2821.

¹ Офіційний вісник України. — 2006. — № 46. — Ст. 3102.

93

на підставі ст. 38 ГПК може витребувати офіційний переклад цих документів державною мовою.

Слід мати на увазі, що у разі нотаріального посвідчення перекладу нотаріус посвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналові. Тому якщо у господарського суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автен­тичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її проведення компетентному спеціаліс-ту-перекладачу згідно з вимогами ст. 41 ГПК.

Оскільки на іноземні підприємства і організації поширюєть­ся національний режим судового процесу, зазначені особи по­винні виконувати зобов'язання, зокрема щодо сплати судових витрат. Судові витрати можуть сплачуватися уповноваженими представниками — резидентами України, які ведуть справу у господарському суді від імені іноземних суб'єктів господарю­вання і мають відповідні повноваження згідно зі ст. 28 ГПК.

Стягнення судових витрат з іноземних підприємств і ор­ганізацій може здійснюватися за наказом господарського суду з рахунків цих осіб та їх представництв і філій у банках України. В інших випадках стягнення судових витрат може здійснюватися в порядку виконання судових рішень на підставі міжнародних договорів.

Вирішуючи спір за участю суб'єктів господарювання дер­жав — учасниць СНД, суди мають враховувати, що Угоду про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав (Ашгабат, 1993 р.) і Угоду про порядок взаємно­го виконання рішень господарських та економічних судів на території держав — учасниць СНД (Москва, 1998 р.) Україною не підписано, а отже, їх положення в Україні не діють.

Таким чином, механізм виконання рішення господарсько­го суду в частині стягнення з іноземної особи державного мита відсутній. Тому господарські суди приймають до свого провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви про збільшення розміру позовних вимог виключно за умови надання суду доказів про зарахування у дохід державного бюд­жету суми державного мита у встановленому розмірі. У цьому випадку достатнім доказом факту надходження державного мита до державного бюджету України є довідка відповідного територіального органу Державного казначейства України.

Господарським судам слід враховувати, що процесуатьні пільги та переваги іноземним учасникам судового процесу надаються на умовах взаємності у випадку, якщо надання

таких пільг обумовлено міжнародним договором про правову допомогу за участю України.

Законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, зако­нодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України. Припис ч. З ст. 123 ГПК захищає між­народний паритет прав національних суб'єктів господарської діяльності в господарських відносинах з підприємствами та організаціями іноземних держав.

Подання до господарського суду позову до іноземної дер­жави, залучення її до участі у справі як третьої особи, на­кладення арешту на майно або грошові кошти, що належать іноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на майно іноземної держави в порядку примусового виконання судового рішення господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, зазначивши, шо учасником судового процесу може бути іноземний суб'єкт господарювання, законодавець закрі­пив у ГПК принцип судового імунітету.

Імунітет держави випливає із засад державного суверенітету (етапі 1, 2 Конституції), хоча прямо не закріплений в Ос­новному Законі України. Імунітет іноземної держави полягає у тому, що вона не підлягає юрисдикції іншої держави. Так, іноземна держава не може бути притягнена до суду іншої держави як відповідач, крім випадків безпосередньо наданої на це згоди (відмови від імунітету). Основою цього права є принципи суверенності та суверенної рівності держав.

Імунітет (від лат. immunitas, immunitatis — звільнення віт чо­гось) становить юридичне право не підкорятися деяким загаль­ним законам, а у певних випадках — право, надане державам, міжнародним організаціям і особам, які посідають в державі особливе становище. Принцип непідпорядкування однієї суве­ренної держави дії законодавства іншої або вилучення держави та її органів з-під дії юрисдикції іншої держави походить з посольського права та на сьогодні став загальновизнаним.

Отже, судовий імунітет полягає у непідсудності іноземної Держави без її згоди судам України (par in parem поп habet jurisdkdionem — рівний над рівним не має юрисдикції).

У широкому розумінні судовий імунітет передбачає:

• судовий імунітет у вузькому розумінні слова — саму не­підсудність однієї держави суду іншої;

94

95

• імунітет від попереднього забезпечення позову;

• імунітет від примусового виконання судового рішення;

• майновий імунітет (імунітет власності).

В юридичній доктрині та практиці різних правових систем відомі дві теорії розуміння імунітету держави: імунітету абсо­лютного та функціонального (обмеженого).

Радянське законодавство базувалося на концепції абсолют­ного імунітету, яка передбачала, що висування в національних судах позовів до іноземної держави, накладення арешту на майно такої держави або примусове виконання винесеного проти неї судового рішення допускаються лише за згодою відповідної держави. Українське процесуальне законодавство, як і раніше, грунтується на концепції абсолютного імунітету. Однак у повсякденній практиці зовнішньоекономічної діяль­ності спочатку Радянський Союз, а потім і Україна змушені відмовлятися від імунітету.

У деяких міжнародних договорах із зовнішньоекономічних питаїгь Радянський Союз (Україна продовжила участь у між­народних договорах СРСР) прямо відмовився від імунітету стосовно деяких категорій угод або певної категорії майна. До таких належать договори, що передбачають за відповідних умов відмову від імунітету торговельного представництва Ук­раїни за кордоном за угодами, укладеними або гарантованими торговельними представництвами. У зв'язку з розширенням зовнішньоекономічної діяльності, зокрема із залученням іноземних інвестицій для створення на українській території підприємств із іноземним капіталом, спочатку Радянський Союз, а потім і Україна уклали ряд міжнародних угод про взаємний захист капіталовкладень (інвестицій), які передба­чають, що спори, пов'язані з капіталовкладеннями, розгляда­ються в міжнародному комерційному арбітражі. Відповідно до чинного в певних країнах законодавства це означає відмову від імунітету. До теперішнього часу укладено кілька десятків угод такого змісту.

У ст. 125 ГПК закріплена теорія абсолютного імунітету, яка передбачає, що подання до господарського суду позову до іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої особи, накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать іноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення на майно іноземної держави в порядку примусового виконання судового рішення госпо­дарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави.

Принцип абсолютного імунітету зазначений також у ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право» та під компетентним органом законодавець розуміє уряд, міністерства, до повнова­жень яких належить надання такої згоди, що передбачається внутрішнім законодавством.

Однак ст. 125 ГПК допускає можливість дії принципу обмеженого імунітету у випадках, передбачених законами України або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Утих випадках, коли в порушення норм міжнародного пра­ва України, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий самий судовий імунітет, який відповідно до частин 1, 2 ст. 79 Закону «Про міжнародне приватне право» забезпечується іноземним державам, їх майну та представни­кам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито щодо цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.

Судовий імунітет міжнародних організацій визначається законодавством України та міжнародними договорами Украї­ни. Зі змісту цієї норми вбачається, що судовий імунітет може поширюватися на міжнародні організації, тому в кожному окремому випадку доказування про наявність судового імуні­тету лежатиме на міжнародній організації, яка є стороною в судовому процесі.

4.3. Учасники господарського процесу

Визначення поняття учасників судового процесу. Важливе значення для господарського судочинства має визначення кола суб'єктів, які беруть участь в розгляді господарського спору, обсягу їх процесуальних прав та обов'язків. При безпосеред­ньому судовому розгляді конкретного господарського спору його учасники повинні мати чітке уявлення щодо того, чи можуть вони здійснювати ті чи інші дії, в якій формі або яким чином вони мають здійснювати ці дії, від яких дій потрібно утримуватись та взагалі як поводитись в господарському суді. Від цього залежить насамперед ефективність судового процесу в досягненні головної мети — справедливого вирішення спору на засадах змагальності та законності. Тому в чинному ГПК правам та обов'язкам учасників судового господарського про-

96

97

несу присвячено 14 статей (статті 18—31) в окремому розділі IV «Учасники судового процесу», а також деякі статті в інших розділах Кодексу.

Процесуальне законодавство взагалі та ГПК зокрема мають насамперед практичну спрямованість, тобто безпосередньо сприяють та забезпечують дотримання законності при здійс­ненні правосуддя фахівцями в галузі права в конкретних судо­вих справах. Тому Кодекс не містить офіційного визначення поняття «учасник судового процесу», а лише визначає коло осіб, які є його учасниками. Але науковий підхід до вивчення кожного явища потребує насамперед його визначення з пог­ляду наукового пізнання.

В юридичній науці існує кілька підходів до визначення по­няття «учасники господарського судового процесу». Як вважають Д. Притика, М. Тітов, В. Щербіна, учасники господарського про­цесу — це особи, які здійснюють при вирішенні господарських спорів господарським судом передбачені законом процесуаль­ні дії¹. В. Беляневич визначає учасника судового процесу як юридичну чи фізичну особу, яка наділена законом певними процесуальними правами та на яку покладено певні процесу­альні обов'язки, бере участь в судочинстві з метою захисту своїх прав чи законних інтересів або сприяння суду у всебічному повному та об'єктивному розгляді справи та вирішенні спору². Інші автори визначають учасників як осіб, які мають у справі юридичну заінтересованість, тому наділені правом впливати на рух господарського процесу³. Різне тлумачення цього поняття пояснюється досить широким колом осіб, яких процесуальний закон відносить до учасників судового процесу, та особливос­тями процесуальної правосуб'єктності кожного учасника.

У ст. 18 ГПК визначено, що до складу учасників судово­го процесу належать: сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у процесі у випадках, передбачених цим Кодексом. Перелік, який визначений цією статтею, не є вичерпним. До складу учасників необхідно додати представ­ників сторін і третіх осіб, в тому числі адвокатів (статті 28,44), судових експертів (ст. 31), перекладачів (ст. 44), посадових осіб чи інших працівників підприємств, установ, організа-

цій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи (ст. 30 ГПК). Крім того, в справі про банкрутство діє дещо інший склад учасників згідно зі ст. 1 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом». Сторонами в цьому процесі є боржник (банкрут) та кредитор (представник комітету кредиторів), інші учасники провад­ження у справі про банкрутство — арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна боржника (орган, уповноважений управляти майном), а також у випадках, передбачених цим Законом, інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство.

Відповідно до Закону «Про судоустрій України» до штату апарату суду належать також помічники суддів, наукові кон­сультанти та судові розпорядники. Ці особи не згадуються в чинному ГПК, тому відповідно до ст. 18 цього Кодексу на сьогодні не можуть вважатися учасниками судового процесу. Втім, деякі з них, наприклад судовий розпорядник, виконують в процесі окремі процесуальні функції. Судовий розпорядник забезпечує додержання особами, що знаходяться в суді, вста­новлених правил, виконання ними розпоряджень головуючого в судовому засіданні (ст. 132 Закону «Про судоустрій України»). При цьому за розпорядженням головуючого судовий розпо­рядник приймає від учасників судового процесу документи, докази та інші матеріали, що стосуються розгляду справи, і передає їх суду в судовому засіданні, забезпечує дотримання вимог процесуального законодавства щоло того, щоб свідки, які допитані судом, не спілкувалися з тими, яких суд ще не допитав, у разі необхідності надає допомогу секретарю судо­вого засідання у забезпеченні фіксування судового процесу технічними засобами, та виконує інші функції, передбачені Тимчасовим положенням про службу судових розпорядників та організацію її діяльності, затвердженим наказом Державної судової адміністрації України від 21 квітня 2004 р. № 51/04¹. Тому відсутність судового розпорядника в складі учасників судового процесу не відповідає сучасному розвитку зако­нодавства. В проекті нового ГПК² судовому розпоряднику відведено місце в колі учасників та зазначені функції, які він виконуватиме в судовому процесі (ст. 59 проекту).

¹ Див.: Притика Д.М., Тітов М.І., Щербіна B.C. та ін. Арбітражний процес: Навч. посіб. — Ч. II. — Харків, 2001. — С.63.

² Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 144.

¹ Див.: Арбитражный процесе: Учеб. пособ. / Под ред. Р.Е. Гукасяна, В.Ф. Тараненко. — М., 1996. — С 66.

¹ Офіційний вісник України. — 2004. — № 18. — Ст. 1297.

² Господарський процесуальний кодекс України, проект закону // www.rada.gov.ua

98

Центральною постаттю судового процесу є суддя (ст. 19 ГПК). Учасником судового процесу є секретар суду (ст. 81-1 ГПК).

Отже, за своїм становищем, правами та обов'язками, закріп­леними у законі, учасники судового процесу суттєво різняться, але їх участь в судовому процесі спрямована на досягнення єдиної мети — правильного вирішення господарського спору.

Отже, учасник судового процесу — це особа, яка наділена певними процесуальними правами та обов'язками та бере участь в судовому процесі відповідно до процесуального закону з метою вирішення господарського спору відповідно до закону.

Суддя — головний учасник судового процесу. Суддя госпо­дарського суду — учасник судового процесу, який є посадовою особою господарського суду, наділений повноваженнями здій­снювати правосуддя і виконувати свої обов 'язки на професійній основі в господарському суді.

Суддя безпосередньо здійснює судочинство, діє від імені суду та виносить рішення у справі іменем України. Справи у господарських судах, залежно від інстанційної належності, роз­глядаються суддею одноособово або колегіально у складі трьох, або більшої непарної кількості суддів. Суддя безпосередньо не заінтересований у розв'язанні спору на користь тієї чи іншої сторони, в чому власне й полягає його професійний обов'язок. Ця обставина відрізняє суддю від більшості інших учасників процесу, які так чи інакше мають юридичну заінтересованість у справі. Тому прихильники поділу учасників судового про­цесу за критерієм юридичної заінтересованості взагалі не називають суддю учасником судового процесу. Відповідно до роз'яснення Президії Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу Украї­ни»¹ учасниками судового процесу є сторони, треті особи, прокурор, інші особи, які беруть участь у справі у випадках, передбачених ГПК, зокрема судові експерти, перекладачі, посадові особи чи інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, шо виникають під час розгляду справи. Тобто Вищий арбітражний суд України, діючи із суто практичною метою, також не вказав суддю у складі учасників. Це не тому, що суддя не належить до кола цих осіб, а тому, шо в арбітражній практиці з цього приводу питань взагалі не виникало. Чинний ГПК визначає суддю як учасника судового

процесу, оскільки ст. 19 «Суддя» міститься в структурі розділу, окремо присвяченого його учасникам. Правильним видається погляд колективу авторів «Науково-практичного коментарю Господарського процесуального кодексу України» за редакцією О. Харитонової¹, які зазначають, шо позиція, відповідно до якої суддя (судді) господарського суду не належить до учасників судового процесу, викликає певні зауваження, адже суддя бере участь у справі, на що є також пряме посилання в ч. 1 ст. 20 ГПК, тобто: «Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо він є родичем осіб, які беруть участь в судовому процесі, або буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів у його неупередженості. Суддя, який брав участь в розгляді справи, не може брати участі в новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю».

Відвід судді, тобто висловлення недовіри до суду, — це єдина можлива процесуальна дія проти судді з боку окремих учасників судового процесу — позивача, відповідача та проку­рора, якщо останній є учасником розпишу конкретної справи, що є однією з гарантій об'єктивного розгляду справи у суді. Інші особи не мають права заявити відвід судді. Відвід має бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Заявляти відвід після початку вирішення спору можна лише у разі, якщо про підставу відводу сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті. Тобто якщо сторона заявить відвід судді після початку розгляду справи, це може бути приводом для відхилення заяви.

Так, Вищий господарський суд України, розглядаючи 27 липня 2005 р. справу № 38/278 за касаційною скаргою ВАТ «Науково-дослідницький інститут приладобудуван­ня...» не прийняв до розгляду повторну заяву про відвід колегії суддів, оскільки про зміну складу колегії відповід­но до розпорядження від 20 липня 2005 р. сторонам було оголошено до початку засідання суду, крім того, заявлене клопотання про відвід не відповідає вимогам ст. 20 ГПК, оскільки заявлене 27 липня 2005 р. після початку розгляду справи судом.

Закон покладає на суддю обов'язок заявити самовідвід, якщо суддя є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, або якщо буде встановлено інші обставини, що викликають сумнів

¹ Вісник Вищого арбітражного суду України. — 1998. — № І.

Див : Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. - К., 2006. - С 48.

100

к

у неупередженості судді, або суддя, який брав участь у розгляді справи, не може брати участі у новому розгляді справи у разі скасування рішення, ухвали, прийнятої за його участю. Це оз­начає, що за наявності таких обставин суддя має відмовитися від розгляду справи з власної ініціативи, навіть якщо з боку інших осіб, які мають право заявити відвід судді господарського суду, не було заперечень або заяв про відвід.

Проте не зовсім вдалим видається структурне розміщення цієї норми саме в розділі IV. Цілком зрозуміло, що право заявити відвід судді є одним з найважливіших прав окремих учасників. Тому порядок відводу судді традиційно зберігаєть­ся на сьогодні в структурі розділу, присвяченого правам та обов'язкам учасників, незважаючи на численні зміни, внесені до Кодексу. Але в проекті нового ГПК стаття, присвячена по­рядку відводу судді та взагалі складу та функціям господарсько­го суду, міститься в окремій главі «Склад суду. Відводи», що видається більш гармонійним з погляду юридичної техніки.

Правове становище судді та вимоги до судді як носія судової влади, регулюються законами «Про статус суддів», «Про судоустрій України». На посаду судді кваліфікаційною комісією суддів може бути рекомендований громадянин Ук­раїни, не молодший 25 років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як 3 роки, проживає в Україні не менш як 10 років і володіє державною мовою. Суддями спеціалізованих судів можуть бути також особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. У цьому разі на посаду судді спеціалізованого суду може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший ЗО років, який проживає в Україні не менш як 10 років, володіє державною мовою, має вищу освіту у галузі знань, що охоплюються межами юрисдикції відповід­ного спеціалізованого суду, та стаж роботи за спеціальністю не менше 5 років. Не можуть бути рекомендовані на посаду професійного судді громадяни, які визнані судом обмежено дієздатними або недієздатними, мають хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню обов'язків судді, щодо яких провадиться дізнання, досудове слідство чи судовий розгляд кримінальної справи або які мають незняту чи непогашену судимість.

Вимоги судді, що ставляться ним у межах передбачених законом повноважень господарського суду, є обов'язковими для посадових осіб, державних та інших органів, господарських та інших організацій і підприємств, до яких вони звернуті. Зазначені вимоги можуть буги адресовані як сторонам у справі

(наприклад, обов'язково надати відповідачу відзив на позов, надати позивачу необхідні документи тощо), так і підприємс­твам, установам та організаціям, які не беруть участі у справі (наприклад, вчинити певні дії, надати необхідні документи, висновки тощо, необхідні для вирішення спору).

Судді у своїй діяльності іцодо здійснення правосуддя є не­залежними, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні. Гарантії незалежності суддів встановлюються законом, а також ст. 129 Конституції.

Секретар суду — учасник судового процесу, який є посадовою особою господарського суду та веде фіксацію судового процесу.

Секретар не належить до складу суду, але також безпосеред­ньо не заінтересований у розв'язанні спору на користь тієї чи іншої сторони з огляду на загальні принципи судочинства та його належність до апарату суду. Секретар підписує протокол судового засідання одночасно із суддею (головою суду) протягом триденного строку з дня його складання. Це єдині повноважен­ня секретаря судового засідання господарського суду, зазначені в чинному ГПК, а саме в ст. 80-1. Сучасне ставлення до фік­сації судового процесу інакше, тобто за допомогою технічних засобів, що закріплене насамперед в п. 7 ч. 2 ст. 129 Конституції, знайшло відображення в частинах 7—9 вказаної статті ГПК, відповідно до якої на вимогу хоча б одного учасника судового процесу в суді першої чи апеляційної інстанції при розгляді справи по суті або за ініціативою суду фіксування судового процесу здійснюється за допомогою звукозаписувального тех­нічного засобу. Відтворення технічного запису судового процесу здійснюється в судовому засіданні при розгляді справи судом у першій інстанції, в апеляційному чи касаційному порядку, а також при розгляді зауважень на протокол судового засідання на вимогу сторін чи за ініціативою суду. Питання про видачу копії технічного запису учаснику процесу, про його відтворення поза судовим засіданням вирішуються головуючим у кожному окремому випадку залежно від обставин.

Всі господарські суди мають необхідне технічне обладнання та виконують вимоги закону про повне фіксування процесу за допомогою технічних пристроїв. Але процесуальний закон не згадує, хто саме, або за допомогою якої посадової або службової особи здійснюється фіксування судового процесу технічними засобами та виготовляються копії технічного за­пису. Про те, що саме секретар судового засідання здійснює технічну фіксацію судового процесу, можемо дізнатися з п. 2.8 Інструкції про порядок фіксування судового процесу техніч­ними засобами, затвердженої наказом Державної судової ад-

102

103

міністрації України від 21 липня 2005 р. № 84^і. У цій Інструкції вказано, що повноваження для звукозапису судових засідань, створення архівних та робочих копій фонограм покладаються на секретаря судового засідання або працівника, визначеного головою суду (далі — секретар).

На відміну від інших процесів (цивільного, адміністратив­ного судочинства), де діяльність секретаря детально регла­ментована процесуальними кодексами з огляду на необхід­ність належного фіксування ним подій в судовому засіданні або за допомогою технічних засобів, або шляхом складання протоколу судового засідання, в господарському процесі така регламентація відсутня, шо є безумовним недоліком чинно­го Кодексу. Незважаючи та те, що секретар виконує одну з найважливіших функцій судового процесу — його фіксацію, сторони або прокурор не можуть висловити недовіру секрета­реві, на відміну від відводу судді, оскільки це не передбачено процесуальним законом. Крім того, Кодексом не визначено перелік осіб, які не можуть бути секретарем судового засідання в конкретній справі. Цей недолік спробують усунути автори за­конопроекту ГПК, який вже згадувався раніше. Згідно зі ст. 22 законопроекту секретар судового засідання не може брати участь у розгляді справи та підлягає відводу (самовідводу) з підстав, зазначених у ст. 20 цього Кодексу, тобто якшо він є близьким родичем чи свояком (батьки, подружжя, брати, сестри, діти, а також батьки, брати, сестри і діти подружжя), усиновителем чи усиновленим, опікуном чи піклувальником сторони або інших осіб, які беруть участь у справі, перебуває в особливих стосунках з особою, яка бере участь у справі, або робив публічні заяви, давав оцінку по суті цієї справи, а також якщо існують інші обгрунтовані підстави вважати його заінтересованим у результаті розгляду справи. Зазначений проект в цілому теж має недоліки, але запропоновані зміни Щодо висвітлюваної теми відповідають сучасним вимогам до судочинства.

Сторони господарського процесу — учасники судового процесу, між якими виник спір з матеріальних господарських правовідносин, у зв'язку з чим вони безпосередньо заінте­ресовані у розв'язанні справи господарським судом на їхню користь.

Сторонами господарського процесу є позивач та відповідач (ст. 21 ГПК).

Позивач — особа, на захист суб'єктивних прав і охоронюва-них законом інтересів якої відкривається господарська справа У суді та розпочинається господарський процес.

Відповідач — особа, яка за заявою позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання його права і охоронюваного законом інтересу'.

Господарські суди вирішують господарські спори у порядку позовного провадження, передбаченому цим Кодексом (ст. 4-1 ГПК), тобто позивач звертається до суду з позовною заявою До відповідача. Лише у провадженні в справах про банкрутс­тво кредитор (або навіть боржник) звертається із заявою про порушення справи про банкрутство, оскільки згідно зі ст. 4-1 ГПК цей процес має певні особливості.

Сторони є головними особами, які беруть участь у справі, адже без них неможливий сам процес. Вони мають у справі особистий юридичний інтерес, який може бути протилежним за матеріальним (визначається спірними цивільними, госпо­дарськими, іншими матеріальними правовідносинами) і про­цесуальним (визначається наслідками розв'язання матеріаль­но-правового спору, одержання певного за змістом рішення суду) характерами.

Сторони господарського процесу повинні мати цивіль­ну правоздатність, тобто здатність мати цивільні права та обов'язки (статті 25, 91 ЦК) та повну дієздатність, тобто здатність своїми діями набувати цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та не­сти відповідальність у разі їх невиконання (статті ЗО, 92 ЦК). Господарське право використовує поняття господарської ком­петенції, тобто сукупності господарських прав та обов'язків суб'єктів господарювання (ст. 55 ГК).

Процесуально-правове становище сторін визначається при­нципом рівності їх перед законом і судом (ст. 4-2 ГПК), суть якого полягає в тому, що сторони в господарському процесі наділяються рівними можливостями щодо обстоювання своєї позиції у господарському суді. Рівність сторін у господарсько­му процесі забезпечується принципами диспозитивності та змагальності. Сторони мають право:

• знайомитися з матеріалами справи;

• робити з них витяги;

¹ Офіційний вісник України. - 2005. — № 32. — Ст. 1974. 104

¹ Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. К., 2006. - С. 53.

105

• знімати копа;

• брати участь у господарських засіданнях;

• подавати докази;

• брати участь у дослідженні доказів;

• заявляти клопотання;

• давати усні та письмові пояснення господарському суду;

• наводити свої доводи і міркування з усіх питань, шо ви­никають під час судового процесу;

• заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу;

• оскаржувати судові рішення господарського суду в апе­ляційному і касаційному порядку;

• заявляти відвід судді або експерта (статті 20, 31 ГПК);

• користуватися іншими процесуальними правами, нада­ними ГПК.

Як правило, реалізація сторонами наданих їм прав є правом, а не обов'язком. Однак є процесуальні права, які водночас є обов'язком для сторін (наприклад, право сторін подавати докази, брати участь у їх дослідженні тощо), Закон покладає на сторони обов'язок доводити законність і обгрунтованість своїх вимог з метою захисту власних інтересів, зокрема кож­на зі сторін повинна довести ті обставини, на які вона по­силається як на підставу своїх вимог або заперечень (ст. 33 цього Кодексу).

Крім наданих законодавством процесуальних прав, на сто­рони покладаються також процесуальні обов'язки. Сторони зобов'язані:

• добросовісно користуватися належними їм процесуаль­ними правами;

• виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони;

• вживати заходів щодо всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.

Добросовісність в користуванні належними сторонам пра­вами означає, що сторони не мають права зловживати своїми правами. Зловживання правом — це особливий тип право­порушення, яке здійснюється уповноваженою стороною при реалізації нею належного їй права, пов'язане з використанням заборонених конкретних форм у межах дозволеного їй законом загального типу поведінки¹. Нормативне поняття «зловживання

правом» в матеріальному аспекті використовується в ч. З ст. 13 ЦК, тобто не допускаються дії особи, шо вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в ін­ших формах. Заборона зловживання правами прямо закріплена в ст. 17 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. Проблема зловживання правом як матеріальним, так й процесуальним, стороною господарського процесу, стає дедалі більш нагальною при розгляді справ в судах.

Верховний Суд України в касаційній постанові Судової палати в господарських справах від 11 квітня 2006 р. у справі № 31/215 вказав, шо відповідно до ч. З ст. 16 ЦК суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин 2—5 ст. 13 цього Кодексу, згідно з ч. З якої не допускаються дії особи, шо вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Прикладом зловживання процесуальним пра­вом сторони може бути постанова Вищого господарського суду України від 27 липня 2006 р. у справі № 3/127-36/119-16/749.

Колегія суддів дійшла висновку, шо позивачем в справі було допущено зловживання правом стягнення на свою користь витрат на послуги адвоката відповідно до ст. 49 ГПК. Судова колегія зазначила, що з акта приймання адво­катських послуг, інших документів, шо містяться у справі, не можна зробити повноцінний висновок про обсяг нада­них адвокатом послуг. Наданий до суду акт взагалі тільки закріплює той факт, шо послуги надані в строк. Він не містить будь-яких посилань щодо обсягу наданих послуг та їх вартості, тобто не має достатніх критеріїв для визначен­ня обсягу наданих адвокатських послуг (зокрема вартості окремих видів послуг). Сам адвокат брав участь лише в одному судовому засіданні, де спір по суті не розглядався, оскільки був відсутній відповідач, відповідно враховую­чи і підготовчі дії адвоката, оплата його послуг в розмірі 180 тис. грн. є неспівмірною, та рішенням підтвердив факт зловживання правом на стягнення за рахунок відповідача витрат на сплату послуг адвоката в певній сумі.

Процесуальні обов'язки сторін можна поділити на дві групи:

1. загальні, які полягають у добросовісному користуванні належними їм процесуальними правами;

2. спеціальні, що полягають у виконанні певних процесу­альних дій (наприклад, повідомляти суд про зміну юридичної

¹ Див.: Грибанов В.П. Осуществление и зашита гражданских прав. — М., 2000. - С. 63.

106

¹ Офіційний вісник України. — 2006. — № 32. — Ст. 2371.

107

адреси; позивач зобов'язаний надати позовну заяву з додани­ми до неї документами господарському суду та відповідачу, а скаржники — копії апеляційних та касаційних скарг тощо)¹.

На підставі особливого становища у справі закон наділяє сторони додатковими правами щодо впливу на хід розгляду справи, притаманними лише позивачеві або відповідачеві.

Позивач — учасник судового процесу, який звертається до господарського суду за захистом порушених або оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача.

Звертатись до господарського суду мають право підпри­ємства, установи, організації, інші юридичні особи (в тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі — підприємства та організації). Тобто загалом юридичні особи та фізичні особи — підприємці. У випадках, перед­бачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб'єктами підприємницької діяль­ності. Прикладом може бути п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК, відповідно до якого справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) господарських товариств, пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства (окрім трудових спорів), підвідомчі господарським судам. Звісно, що членами підприємницьких товариств (акціонерами, засновниками, учасниками) можуть бути фізичні особи, що не мають статусу суб'єктів підприємницької діяльності. Тобто позивачами в цих справах можуть бути громадяни України, особи без громадянства та громадяни іноземних держав, якшо вони є власниками корпоративних прав, які вони вважають порушеними або оспорюваними.

В ч. 4 ст. 22 ГПК визначено права, які належать тільки позивачеві. Позивач вправі до прийняття рішення у справі:

• змінити підставу або предмет позову;

• збільшити розмір позовних вимог;

• відмовитись від позову;

• зменшити розмір позовних вимог.

'Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 57.

Вказані права не можуть бути реалізовані під час розгляду справи в апеляційній або касаційній інстанції, що підтвердила Президія Вищого арбітражного суду України в роз'ясненні «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України». Зазначені права можуть бути використані позивачем під час нового розгляду справи у першій інстанції після скасування рішення і передачі у встановленому порядку справи на новий розгляд суду першої інстанції.

При цьому Виший арбітражний суд роз'яснив, що зміна предмета позову означає зміну матеріально-правової вимоги до позивача. Зміна підстави позову означає зміну обставин, якими позивач обґрунтовує свою вимогу до відповідача. Так, якщо вимога про визнання угоди недійсною замінюється вимогою про розірвання договору і наводяться інші підстави відповідної вимоги, то має місце зміна предмета і підста­ви позову. Під збільшенням розміру позовних вимог слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. В роз'ясненні Президії Ви­щого арбітражного суду України «Про судове рішення» під­креслюється, що суд самостійно не може в рішенні змінити предмет та підстави позову. Він зазначив, що зміна в рішенні господарського суду предмета, підстав позову можлива тіль­ки за заявою позивача. Якщо заява зроблена безпосередньо в засіданні суду, це допустимо лише, якщо при цьому не порушено процесуальних прав відповідача, передбачених статтями 22 і 23 ГПК, і відповідачеві було надано можливість подання доказів щодо нового предмета, підстав позову та наведення його доводів у судовому засіданні. Волевиявлення позивача повинно викладатись у письмовій формі. У зв'язку з висуненням позивачем у порядку, передбаченому ч. 4 ст. 22 ГПК додаткових, змінених чи нових вимог до відповідача, останній вправі вимагати відкладення розгляду справи для подання відповідних доказів.

Право позивача на відмову від позову або зменшення роз­міру позовних вимог є обмеженим, оскільки господарський суд має право самостійно вирішити, задовольнити заяву пози­вача. Відповідно до ст. 78 ГПК наслідком відмови від позову є припинення провадження в справі. У випадках припинення провадження у справі повторне звернення до господарського суду зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав не допускається (ст. 80 ГПК). Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать

108

109

законодавству або порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (ч. 6 ст. 22 ГПК).

Відповідач — учасник судового процесу, який відповідає за висунутою до нього позивачем позовною вимогою та в разі задоволення позову притягається до відповідальності за пору­шення або оспорювання права або охоронюваного законом ін­тересу позивача. Відповідач користується всіма правами та несе обов'язки, які згідно з законом належать до прав та обов'язків сторін, а також має право визнати позов повністю або част­ково. У разі визнання відповідачем позову господарський суд приймає рішення про задоволення позову тільки за умови, що дії відповідача не суперечать законодавству або не порушують прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб (ст. 78 ГПК). Тобто це право є обмеженим. Перевірка відповідності дій відповідача закону та відсутність порушення прав інших осіб є не правом, а обов'язком суду¹. Якщо суд встановить, що реалізація права відповідача на визнання позову призводить до порушення закону та прав інших осіб, він зобов'язаний відмовити в реалізації цих прав та розглянути справу по суті. Наприклад, якщо опікун недієздатної фізичної особи погод­жується із позовом про витребування у його підопічного акцій акціонерного товариства, які належать останньому на праві власності, суд повинен відмовити в задоволенні такої заяви, розглянути спір із залученням органу опіки та піклування.

Процесуальне законодавство передбачає наявність проце­суальної співучасті, тобто множинності позивачів або відпові­дачів в одному судовому провадженні.

Співучасть — це зумовлена матеріальним правом множин­ність осіб на тій чи іншій стороні у господарському процесі на підставі наявності спільного права або спільного обов'язку².

Відповідно до ст. 23 ГПК позов може бути подано кількома позивачами чи до кількох відповідачів. Кожний з позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає в судовому про­цесі самостійно. Процесуальна співучасть, об'єднання позовів для спільного і одночасного розгляду дає змогу прискорити розв'язання господарського спору, оскільки господарський суд замість кількох окремих справ розглядає одну і відповідно приймає одне рішення. Процесуальна співучасть можлива тоді,

' Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 167.

² Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 57.

коли інтереси співучасників однієї сторони не суперечать один одному, і виникає на підставі матеріальних правовідносин, які виникли до процесу.

Виокремлюють такі види співучасті:

1. активна — кілька позивачів пред'являють позов до од­ного відповідача;

2. пасивна — один позивач пред'являє позов до кількох відповідачів;

3. змішана — кілька позивачів пред'являють позов до кіль­кох відповідачів.

За ступенем обов'язковості, а відповідно і змісту, процесу­альна співучасть буває:

1. обов'язковою, коли характер спірних матеріальних пра­вовідносин такий, що питання щодо прав та обов'язків одного із суб'єктів неможливо вирішити без залучення до справи інших суб'єктів цих відносин;

2. факультативною, коли немає обов'язкової множинності суб'єктів. Однак чинний ГПК не визначає підстав настання обов'язкової чи факультативної співучасті, хоча зі змісту ст. 58 цього Кодексу можна дійти висновку, що йдеться про факуль­тативну співучасть за наявністю однорідних вимог.

У разі співучасті кожний співучасник користується всіма правами сторони і виступає у судовому процесі самостійно. Процесуальні права та обов'язки співучасника не залежать від кількості осіб з аналогічною процесуальною правосуб'єктністю, їх рівність і незалежність є наслідком того, що всі співучасни­ки є самостійними суб'єктами господарських процесуальних правовідносин. Тобто кожен зі співучасників виконує тільки ті передбачені законом дії, які він вважає необхідними для за­хисту своїх прав та інтересів. Характер процесуально-правових взаємовідносин між співучасниками ґрунтується на засадах автономії і диспозитивності. їх дії чи бездіяльність залежать не від поведінки іїчших співучасників, а від їх особистого волевияв­лення. Обов'язок доказування вимог чи заперечень, законна сила судового рішення діють щодо кожного співучасника окремо.

Процесуальна співучасть може бути пов'язана з солідарною відповідальністю осіб у зобов'язанні. Наприклад, процесуальна співучасть може виникнути з реалізації ч. 2 ст. 232 ЦК, коли довіритель має право вимагати від свого представника та дру­гої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними. За договором комерційної концесії відповідно до приписів ч. З ст. 1119 ЦК користувач та субкористувач комплексу прав відповідають пе-

ПО

111

ред правоволодільцем за завдану йому шкоду солідарно. Також процесуальна співучасть виникає відповідно до ч. 1 ст. 554 ЦК, тобто в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник j поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіариу) відповідальність поручителя.

Класичним прикладом солідарної відповідальності борж­ника та поручителів є постанова Одеського апеляційного гос­подарського суду від 11 липня 2006 p., яку залишено без змін постановою Вищого господарського суду України від 12 жовтня 2006 р. у справі № 28/158-06-4278.

Предметом спору було невиконання відповідачем — ВАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат» умов кредитного договору, який був забезпечений договорами поруки поручителів — ВАТ «Ізмаїльський целюлозно-кар­тонний комбінат», ТОВ «Корсар-98», ТОВ «Торговий дім «Жидачівський паперовий комбінат». Позов обгрунтований тим, що в порушення умов договорів, з січня по квітень 2006 р. ВАТ «Жидачівський целюлозно-паперовий ком­бінат» не надав позивачу ЗАТ «Альфа-Банк» належним чином оформлені документи, які характеризують його фі­нансовий стан та діяльність і не виконав належним чином умови договорів кредитування. Рішенням господарського суду Одеської області від 9 червня 2006 р. позовні вимоги задоволені у повному обсязі. Рішення суду мотивовано доведеністю факту невиконання ВАТ «Жидачівський це­люлозно-паперовий комбінат» зобов'язань за кредитним договором. Рішення господарського суду Одеської області від 9 червня 2006 р. було змінено Одеським апеляційним судом.у зв'язку з арифметичною помилкою при обчисленні розміру санкцій, але правове обгрунтування змінено не було. Стягнуто солідарно з ВАТ «Жидачівський целюлоз­но-паперовий комбінат», ВАТ «Ізмаїльський целюлозно-паперовий комбінат», ТОВ «Корсар-98», ТОВ «Торговий дім «Жидачівський паперовий комбінат» на користь ЗАТ «Альфа-Банк» відповідні суми заборгованості як з поручи­телів, які відповідають перед кредитором солідарно.

Процесуальна співучасть на стороні позивача є можливою, наприклад згідно зі ст. 1135 ЦК, коли за договором простого товариства від імені та в інтересах всіх учасників правочин здійснює один з них. Якщо інтересам решти учасників цими діями було завдано збитків, вони мають право вимагати їх відшкодування. Також співучасть позивачів виникає у позовах співвласників майна про припинення права особи на частку в спільному майні відповідно до ст. 365 ЦК.

Слід пам'ятати, що в господарському процесі на сьогодні не використовується поняття «співвідповідач» як процесуально-нормативне, як, наприклад, в цивільному процесі (ч. 2 ст. 32 ЦПК). Тому при підготуванні позовної заяви до господарсько­го суду співучасників прийнято зазначати, наприклад, «перший відповідач», «другий відповідач», або кожного окремо «відпові­дач», не використовуючи термін «співучасник». їх співучасть випливає зі змісту та підстав позовної заяви. Але використання цього терміну є доречним, оскільки одразу відображає сутність правовідносин співучасті. Тому в проекті нового ГПК такий термін використовується аналогічно цивільному процесу (ст. 44 законопроекту).

Від співучасті необхідно відрізняти об'єднання позовів, коли суб'єктивні права та обов'язки не залежать одне від одного, а множинність осіб виникає на розсуд судді (суду) з метою процесуальної економії.

В господарському процесі можливі випадки, коли суд за клопотанням сторони чи з власної ініціативи залучає до участі у справі іншого відповідача або допускає заміну первісного відповідача належним відповідачем. В ст. 24 ГПК закладений механізм, коли відповідач, зазначений позивачем в позові, не повинен відповідати за цим позовом, або відповідати солідарно з іншою особою, яка в позові не зазначена як відповідач¹. Якщо суд встановить, що подано позов до неналежного відповідача, провадження у справі не припиняється. Суддя на підставі ст. 65 ГПК в порядку підготовки справи до розгляду або до прийняття рішення у справі може залучити до участі у справі іншого відповідача та виключити чи замінити неналежного відповідача, про що виноситься ухвала. За таких умов розгляд справи починається заново. Питання щодо достатності підстав для залучення до участі в справі іншого відповідача розглянуті в п. 5 інформаційного листа Вищого господарського суду Ук­раїни «Про деякі питання практики застосування норм Гос­подарського процесуального кодексу України, порушені у до­повідних записках про роботу господарських судів у 2004 році». В листі зазначено, що питання про достатність підстав для вчинення відповідної процесуальної дії вирішується госпо­дарським судом у кожному конкретному випадку з урахуван­ням усіх обставин та матеріалів певної справи і з огляду на те, чи сприятиме залучення іншого відповідача з'ясуванню усього

¹ Див.: Беляневич В.£. Господарський процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 171.

112

113

кола обставин, що належать до предмета доказування у справі, встановленню наявності або відсутності правопорушення, прийняттю законного та обгрунтованого рішення. Необхідно також мати на увазі, що інший відповідач має бути такою юридичною чи фізичною особою, за рахунок якої можливо було б задовольнити позовні вимоги.

Залучити або допустити заміну відповідача за клопотанням сторони — це право, а не обов'язок суду. Як що суд не знайде підстав для заміни або залучення іншої особи, в задоволенні клопотання може бути відмовлено. Ухвала про відмову від за­доволення клопотання про залучення або заміну неналежного відповідача не може бути оскаржена в апеляційному порядку окремо від рішення суду. Про це йдеться, наприклад, в ка­саційній постанові Вищого господарського суду України від 20 квітня 2006 р. у справі № 401/2-2005.

Колегія судців Вищого господарського суду України, розглянувши матеріали справи, встановила, що апеляцій­ною скаргою відповідача за справою було оскаржено ухвалу господарського суду Київської області саме в частині від­мови у задоволенні клопотання про залучення до участі у справі іншого відповідача — Київської обласної державної адміністрації. Ухвала суду першої інстанції в цій частині обгрунтована тим, що з копії доданого до матеріалів спра­ви договору оренди вбачається, що орендодавцем за ним виступає Броварська районна державна адміністрація, а не Київська обласна державна адміністрація, на підставі чого суд дійшов висновку про відсутність підстав для заміни відповідача у справі. Колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що питання залучення до участі у справі іншого відповідача регламентовано ст. 24 ГПК, за змістом якої господарський суд за наявністю достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопо­танням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, шо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. З правового аналізу наведеної норми вбачається право, а не обов'язок господарського суду щодо залучення до участі у справі іншого відповідача. Враховуючи викладене, колегія суддів Вищого господарського суду України касаційну скаргу підприємства залишила без задоволення.

Відхилення клопотання про залучення до справи іншого відповідача і задоволення позову за рахунок неналежного

відповідача можуть бути підставою для скасування рішення згідно із ч. З ст. 104 ГПК. Також підставою для скасування рішення (ухвали) суду може бути також незалучення належного відповідача за ініціативою суду, якщо така необхідність була зумовлена обставинами справи.

Так, касаційною постановою Вищого господарського суду 5 квітня 2006 р. у справі № 18/477 скасована ухва­ла господарського суду Херсонської області від 8 червня 2006 р. про припинення провадження у справі за позовом виробничо-комерційного підприємства «Агротехсервіс» про відшкодування шкоди до відділу Державної вико­навчої служби Комсомольського райуправління юстиції в м. Херсоні у зв'язку з ліквідацією відповідача. Колегія суддів встановила, шо суд не з'ясував, на який орган державної виконавчої влади покладено функції держави з примусового виконання рішень суду України від 5 квітня 2006 р. і кому саме передано вказане в позові виконавче провадження. Ка­саційний суд вказав, що згідно зі ст. 24 ГП К господарський суд за наявності достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою до участі у справі іншого відповідача. Тому господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи про-вадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним відповідачем. Постановою Вищого господарсько­го суду України від 24 січня 2006 р. суду першої інстанції була дана вказівка при новому розгляді справи вирішити питання про залучення до справи належного відповідача. Але в оскаржуваній ухвалі судом проігноровано вимоги постанови Вищого господарського суду України щодо залу­чення належного відповідача у справі. За таких обставин — вказує колегія Вищого господарського суду України — ух­валу суду визнати законною не можна, тому вона підлягає скасуванню, а справа — передачі на розгляд до суду першої інстанції. Під час розгляду справи господарському суду необхідно врахувати наведене, залучити належного від­повідача, встановити дійсні обставини справи і прийняти рішення відповідно до вимог закону.

Залучення до справи іншого відповідача може мати місце, коли в матеріально-правовому зобов'язанні відбулася заміна боржника. Наприклад, в тих випадках, коли за згодою креди­тора мало місце переведення боргу, а позов подано тільки до первісного боржника, господарський суд має право залучити до участі у справі нового боржника. Залучення іншого відповідача

114

115

за клопотанням сторін або за ініціативою суду не призводить до автоматичного виключення з учасників процесу первісного відповідача, оскільки відповідачі можуть брати участь в процесі як співучасники (ст. 23 ГПК), якщо позивач заперечуватиме заміну первісного відповідача.

Заміну неналежного відповідача слід відрізняти від проце­суального правонаступництва.

Процесуальне правонаступництво — це перехід прав та обов'язків учасника господарського судового процесу до іншої особи, пов'язаний із вибуттям особи у спірному матеріальному правовідношенні у зв'язку з реорганізацією юридичної особи або смертю фізичної особи. Тобто для процесуального пра­вонаступництва необхідною є наявність фактичних обставин матеріального правонаступництва (наприклад, реорганізація юридичної особи, смерть фізичної особи). У ст. 25 ГПК передбачений випадок процесуального правонаступництва через вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Усі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов'язковими для нього в такій самій мірі, в якій вони були б обов'язковими для особи, яку він замінив. Тому в чинному ГПК заміна сторони її пра­вонаступником за загальним правилом не потребує розгляду справи з початку. Правонаступництво можливе на будь-якій стадії судового процесу.

В матеріальному праві існує поділ правонаступництва на універсальне та сингулярне, що пов'язане з об'єктом прав та обов'язків, які переходять до правонаступника.

Універсальне правонаступництво, тобто перехід всіх прав та обов'язків до іншої особи, має місце у тих випадках, коли перехід прав та обов'язків однієї юридичної особи до іншої від­бувається у порядку реорганізації, а між фізичними особами — в порядку спадкування. У відносинах правонаступництва можлива множинність осіб, тому всі особи, які є правонаступ­никами, мають залучатися до участі в справі як процесуальні правонаступники та співучасники.

Сингулярне правонаступництво має місце тоді, коли сторо­на своє право перевідступає у конкретному матеріальному пра­вовідношенні. Аналіз положень ГП К дає можливість стверджу­вати, що у процесуальних правовідносинах згідно зі ст. 25 має місце універсальне правонаступництво, а відповідно до ст. 24 ГПК в деяких випадках — сингулярне правонаступництво (перевідступлення права вимоги, прийняття боргу іншої особи на себе, переведення боргу).

Процесуальне правонаступництво треба відрізняти від заміни неналежного відповідача належним за такими критеріями:

• можлива заміна не тільки відповідача, а й іншого учасника процесу (за чинним Кодексом — позивача);

• процесуальне правонаступництво допускається на всіх ста­діях процесу, заміна неналежного відповідача — тільки до прийняття рішення судом;

• процесуальне правонаступництво допускається лише у випадку реорганізації юридичної особи;

• у разі заміни відповідача предметом судового розгляду стають інші правовідносини, у випадку процесуального пра­вонаступництва розглядаються ті самі правовідносини;

• у разі заміни відповідача розгляд справи починається зано­во, у випадку залучення правонаступника — продовжується;

• у разі правонаступництва можливе зупинення провадження у справі (ст. 79 ГПК), у випадку заміни відповідача зупинення провадження у справі не передбачено.

Недоліком чинного ГПК є відсутність нормативного регу­лювання вступу до справи правонаступників — спадкоємців фізичної особи, якщо матеріальні правовідносини допуска­ють правонаступництво. Ці прогалини в законодавстві да­ють формальний привід для зловживань та недопущення до участі в процесі правонаступників фізичних осіб (наприклад, спадкоємців за вимогами, що віднесені до підвідомчості гос­подарських судів). Крім того, ст. 25 ГПК регулює правонас­тупництво тільки сторін спору, не згадуючи інших учасників судового процесу, де правонаступництво також можливе. Тому у Верховній Раді України зареєстровані одразу два законо­проекти, які спробують відкорегувати правове регулювання правонаступництва в господарському процесі. Законопроект від 26 лютого 2007 р. «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (щодо процесуального право­наступництва)» (автор законодавчої ініціативи — Д. Притика) пропонує викласти ст. 25 чинного ГПК в такій редакції: «Уразі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, від-ступлення вимоги, переведення боргу, заміни кредитора чи боржника в зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у господарських відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії господарського процесу. Усі дії, вчинені в господарському процесі до вступу у справу правонаступника, обов'язкові для нього так само, як вони були обов'язкові для особи, яку правонаступник замінив». Запропоновані зміни відповідають сучасному ставленню до суб'єктів господарського процесу. Але зміни в редакції однієї

116

117

статті не вирішать всіх проблем правонаступництва, навіть до­дадуть інших. Так, заміна відповідача його правонаступником в процесуальному значенні має суттєві відмінності від заміни неналежного відповідача насамперед наслідками такої заміни. Відповідно до ч. З ст. 24 ГПК у разі залучення іншого відпові­дача чи заміни ненадежного відповідача виноситься ухвала та розгляд справи починається заново. У випадку заміни сторони правонаступником згідно з процесуальним законодавством розгляд справи продовжується, оскільки законодавець виходив з того, шо в цьому разі правовідносини продовжуються, а не виникають. Якщо вважати процесуальними правонаступни­ками належних відповідачів, які залучаються судом на заміну первісних відповідачів, треба корегувати також ст. 24 ГПК та деякі інші статті чинного Кодексу. Більш вдалим видається вирішення цих питань в проекті нового ГПК від 25 травня 2006 р. В цьому проекті ст. 46 присвячена правонаступництву, перебуває у системному зв'язку зі ст. 153 законопроекту, де встановлено, шо «перебіг строку розгляду справи починається спочатку у випадках заміни неналежного відповідача або залу­чення іншого відповідача, процесуального правонаступництва, вступу у справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, а також у випадках заміни судді».

В процесі розгляду господарським судом спору між позивачем і відповідачем інша особа може вважати, що саме їй належить право на предмет спору, або рішення суду може вплинути на її правовідношення зі стороною в справі. Тому серед учасників судового процесу ГП К передбачає також третіх осіб.

Це учасники, які так чи інакше заінтересовані у вирішенні спору на користь однієї зі сторін або на власну користь. Залежно від матеріальної заінтересованості третіх осіб поділяють на:

1. осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору (ст. 26 ГПК) та виступають в процесі самостійно;

2. осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору (ст. 27 ГПК) та виступають в процесі на стороні пози­вача або відповідача.

Третіми особами, які заявляють самостійні вимоги, є суб'єкти господарських процесуальних правовідносин, що вступають у справу в господарському суді, висуваючи позов на предмет спору до однієї чи обох сторін, з метою захистити суб'єктивні матеріальні права чи охоронювані законом інтереси¹.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення гос­подарським судом та користуються всіма правами і виконують обов'язки позивача. При цьому право змінити підставу або предмет позову, збільшити розмір позовних вимог, відмови­тись від позовних вимог вони мають тільки стосовно свого позову.

На відміну від позивача третя особа, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, вступає у процес, що вже почався, тобто в «чужий процес»¹. Якщо позовну заяву до господарсько­го суду третя особа подала до винесення ухвали про початок розгляду справи за первісним позовом, суддя має вирішити питання про прийняття її як самостійної позовної заяви.

Позовна заява третьої особи із самостійними вимогами має відповідати вимогам статей 54—57 ГПК та повинна містити:

1. найменування господарського суду, до якого подається заява;

2. найменування сторін, їх місцезнаходження та ідентифі­каційні коди;

3. документи, що підтверджують статус суб'єкта господа­рювання;

4. зазначення ціни позову, якшо позов підлягає грошовій оцінці, або суми договору;

5. зміст позовних вимог; якщо позов подано до кількох відповіданій — зміст позовних вимог щодо кожного з них:

6. виклад обставин, на яких грунтуються позовні вимоги;

7. зазначення доказів, що підтверджують позов;

8. обгрунтований розрахунок сум, що стягуються чи ос­порюються;

9. законодавство, на підставі якого подається позов, та інші відомості, яких вимагає закон.

При поданні позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами за загальними правилами сплачується державне мито та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.

У разі вступу у справу третьої особи із самостійними вимо­гами суд розглядає її позовну заяву за загальними правилами, тобто може відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо:

— заява не підлягає розгляду в господарських судах Ук­раїни;

'Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуального кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 61.

Див.: Сибилев Д.М. Участие третьих лиц в гражданском судопроиз­водстве. — Харьков, 2001. — С. 22.

118

119

• у провадженні господарського суду або іншого органу, який в межах своєї компетенції вирішує господарський спір, є справа зі спору між тими ж сторонами, про той же предмет із тих же підстав або є рішення з такого спору;

• позов подано до підприємства, організації, які ліквідо­вано (ст. 62 Г ПК).

Суд також може повернути позовну заяву без розгляду на підставі ст. 63 ГПК, якщо:

• позовну заяву підписано особою, яка не має права її під­писувати, або особою, посадове становище якої не вказано;

• у позовній заяві не вказано повного найменування сторін, їх поштових адрес;

• у позовній заяві не вказано обставин, на яких грунтується позовна вимога, доказів, що підтверджують викладені в заяві обставини, обгрунтований розрахунок стягуваної чи оспорю­ваної суми;

• не подано доказів сплати державного мита у встановлених порядку та розмірі;

— порушено правила об'єднання вимог або об'єднано в одній позовній заяві кілька вимог до одного чи кількох відповідачів і сумісний розгляд цих вимог перешкоджатиме з'ясуванню прав і взаємовідносин сторін чи суттєво ускладнить вирішення спору;

• не подано доказів надсилання відповідачеві копії позов­ної заяви і доданих до неї документів;

• до винесення ухвали про порушення провадження у справі від позивача надійшла заява про врегулювання спору;

• не подано доказів сплати витрат на інформаційно-тех­нічне забезпечення судового процесу.

Вимоги дотримання територіальної підсудності (ст. 15 ГПК) при розгляді позовної заяви третьої особи із самостійними вимогами не є обов'язковими, оскільки вона вступає у вже розпочатий судовий процес.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, мають право, але не зобов'язані брати участь у процесі. Тому вони не можуть залучатися до процесу за ініціативою інших осіб. Президія Вищого арбітражного суду України у п. 1.5 роз'яснення «Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» вказала, що вступ у справу третьої особи, яка має самостійні вимоги на предмет спору, можливий тільки на підставі її заяви, а не за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи госпо­дарського суду.

Господарський процес, що виник за позовом третьої особи до сторін, має відносну самостійність: його розвиток залежить

від розвитку процесу між сторонами, але припинення проце­су між сторонами не передбачає обов'язкового припинення процесу між сторонами і третьою особою. Вирішення спірних питань шляхом укладення мирової угоди чи внаслідок роз­гляду справи господарським судом першої інстанції не пере­шкодить третій особі вимагати відповідного розгляду судом її вимоги до сторін. Тому незрозумілою є відсутність вимог про обов'язковий розгляд справи заново або спочатку після вступу в справу третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору. Згідно з чинним ГПК після вступу в спра­ву третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги на предмет спору, суд виносить ухвалу, але розгляд справи, на відміну від цивільного або адміністративного процесу, продовжується. Цей недолік передбачається усунути в законопроекті нового ГПК від 25 травня 2006 р.

Треті особи, які не мають власного матеріального інтересу в спорі позивача та відповідача, але рішення з господарського спору може вплинути на їх права або обов'язки щодо однієї з сторін, мають право вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом як треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. їх може бути залучено до участі у справі також за кло­потанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду (ст. 27 ГПК).

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору — це учасник судового процесу, який не є учасником спірних матеріальних відносин, але рішення суду у справі може вплинути або змінити його відносини з однією із сторін.

Вступ або залучення до участі в справі третіх осіб можливе лише на стадії розгляду спору в першій інстанції. Третя особа виступає в процесі на боці тієї сторони, з якою в неї існують певні правові відносини. Третя особа може бути притягнена до участі в справі за її заявою, а також за ініціативою суду, клопотанням сторін, заявою прокурора. В апеляційному або касаційному провадженні третіх осіб, якщо вони не брали участі в справі до прийняття судом рішення, залучати до участі в справі за ініціативою суду, сторін, прокурора або за власною ініціативою особи не можна.

Якщо суд розглянув та прийняв рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі, вони мають право касаційного оскарження рішення суду (ст. 107 ГПК). Щодо права апеляційного оскарження рішення суду з боку осіб, що не були залучені до участі у справі, слід зазна­чити, що ст. 91 Кодексу встановлює, що право апеляційного

120

121

оскарження рішення суду мають тільки сторони та прокурор (ст. 104 ГПК). Пряма вказівка на те, що особи, які не були залучені до участі у справі, не є суб'єктами апеляційного оскарження у Кодексі відсутня, проте відповідно до п. З ч. З ст. 104 ГПК безумовною підставою для скасування рішення місцевого господарського суду в апеляційному порядку є розгляд та прийняття рішення про права і обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі. Тому право осіб на оскарження рішення господарського суду в суді апеляційної інстанції також є невід'ємним процесуальним правом цих осіб відповідно до п. 8 ч. З ст. 129 Конституції.

Оскільки треті особи, про яких йдеться, не заявляють са­мостійних вимог, вони користуються не всіма процесуальни­ми правами, що надаються сторонам. Зазначений висновок випливає зі змісту ч. 4 ст. 27 ГПК, згідно з якою треті особи, які не заявляють самостійних вимог, користуються проце­суальними правами і несуть процесуальні обов'язки сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову. Наявність цієї норми у чинному ГПК зумовлена тим, що треті особи без самостійних вимог не є суб'єктами спірних матеріально-правових відносин сторін.

ГПК містить вичерпний перелік процесуальних дій, які не можугь вчиняти треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору. Вони не можуть вимагати повторення для них тих процесуальних дій, які були здійснені сторонами й ін­шими особами, які беруть участь у справі, до їх вступу у процес. У доказовій діяльності третя особа діє незалежно від сторін. Виконання чи утримання від виконання певних процесуальних дій базується на принципі диспозитивності і повністю залежить від третіх осіб, але, виходячи з положень принципу об'єктивної істини, з необхідності всебічного і повного з'ясування дійсних обставин справи, господарський суд за заявою сторони може зобов'язати третю особу виконати певні процесуальні дії, зок­рема подати наявні у неї письмові докази тощо¹.

Третя особа, яка бере участь у справі на стороні відповідача, не має права заявляти зустрічний позов, але з дозволу госпо­дарського суду може виконати дії, що означають зміну нею процесуальної правосуб'єктності — вона може стати третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги, та співучасником.

'Див.: Науко во-практичний коментар Господарського процесуаіьного кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 63.

Отже, участь третьої особи у процесі сприяє всебічному, повному та об'єктивному встановленню судом дійсних об­ставин справи, прав та обов'язків, а також постановлению обгрунтованого рішення.

Чинний ГПК не містить норм про право на апеляційне та касаційне оскарження з боку третіх осіб, які брали участь у справі. Це положення суперечить ст. 55 Конституції та є бе­зумовним недоліком чинного господарського процесуального законодавства. В п. 20 інформаційного листа «Про деякі пи­тання практики застосування норм Господарського процесу­ального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році» Вищий господарський суд України вказує, що треті особи не є стороною в судовому процесі у розумінні ст. 21 ГПК. Водночас треті особи, які ма­ють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов'язки позивача (ч. З ст. 26 ГПК); треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються, за деякими винятками, процесуальними права­ми і несуть усі процесуальні обов'язки сторін (ч. 4 ст. 27 ГПК). Тому право третіх осіб на оскарження рішення господарського суду в суді як апеляційної, так і касаційної інстанції, як вже зазначалося, є невід'ємним процесуальним правом цих осіб відповідно до п. 8 ч. З ст. 129 Конституції.

До учасників судового процесу ст. 28 ГПК відносить також представників сторін та третіх осіб.

Процесуальний представник — це учасник судового процесу, який на підставі певних повноважень виступає від імені іншої сторони або третьої особи і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов 'язки.

Через свого представника справи юридичних осіб в госпо­дарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами. На підтвердження своїх повноважень представник надає суду відповідний документ, який підтверджує право на представ­ництво. Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установ­чими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище, оскільки за загальним правилом керівники діють від імені юридичної особи без довіре­ності. Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та

122

посвідчується печаткою підприємства, організації. Повноважен­ня сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відокремлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами. Як зазначається в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України «Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб», коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноваження сторони у справі від імені цієї особи визначається установчи­ми документами останньої, положенням про відокремлений підрозділ, яке затверджено юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь. Якщо у справі від імені юридичної особи бере участь відкремлений підрозділ, процесуальні доку­менти має право підписувати керівник або заступник керівника цього підрозділу.

Господарський процес не визначає осіб, які не можуть бути представниками в господарському суді. В юридичній літературі існує думка, що представниками в господарському суді не можуть бути секретар судового засідання, перекладач, експерт, які беруть участь ті цій же справі, судді, працівники апарату господарського суду, народні депутати, крім випад­ків, коли вони діють як представники відповідних органів, що є стороною в справі¹. Ці обмеження встановлені з огляду на специфіку їх основної професійної діяльності. Не можуть бути представниками також особи, визнані у встановленому порядку недієздатними чи обмежено дієздатними.

У судовій практиці поширено здійснення процесуального представництва адвокатами, які функціонують з метою надан­ня юридичної допомоги, що передбачено ст. 59 Конституції, а організація і порядок діяльності адвокатури визначаються Законом України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру»². У випадку, коли представником в господарському суді є адвокат, слід врахувати обмеження у діяльності адвоката, встановлені ст. 7 Закону «Про адвокатуру». Адвокат не має права прийняти доручення про надання юридичної допомоги у випадках:

' Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України-науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 190

² Відомості Верховної Ради України. — 1993. '— No 9 — Ст 62.

124

• коли він у цій справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особам, інтереси яких суперечать інтересам особи, що звернулася з проханням про ведення справи;

• коли він брав участь як слідчий, особа, що провадила дізнання, прокурор, суддя, секретар судового засідання, екс­перт, спеціаліст, представник потерпілого, цивільний позивач, цивільний відповідач, свідок, перекладач, понятий;

• коли він є родичем особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого із складу суду, потерпілого, цивільного позивача;

• якщо проти адвоката порушено кримінальну справу;

• зупинення дії свідоцтва про право на зайняття адвокат­ською діяльністю або права на надання правової допомоги чи його анулювання у порядку, встановленому законодавчими актами України.

Адвокат нарівні з іншими представниками діє відповідно до доручення, що підтверджується довіреністю. Відмінністю від інших представників є те, що він діє як професійний представ­ник, тобто представництво в суді є одним із видів адвокатської діяльності, тому витрати на оплату послуг адвоката належать до судових витрат (ст. 44 ГПК).

Господарський процесуальний представник зобов'язаний сумлінно вести справу у суді, користуватися належними йому правами і виконувати господарсько-процесуальні обов'язки. Посадові особи підприємств, установ, організацій, а також адвокати, які виконують функції процесуального представника у господарському судочинстві, за несумлінне ведення справи можуть нести передбачену чинним законодавством відпові­дальність (ст. 140 Кодексу законів про працю України, ст. 16 Закону «Про адвокатуру»).

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтвер­джуються нотаріально посвідченою довіреністю. На практиці постає питання щодо посвідчення довіреності від імені фізич­ної особи-підприємця, який у сфері господарської діяльності використовує печатку із власним найменуванням (прізвищем, ім'ям та по батькові) та реєстраційним номером. Враховуючи, що право на звернення до господарського суду надано фізичним особам, які набули статусу суб'єкта господарської діяльності, можна констатувати, що правило щодо нотаріального посвід­чення довіреності поширюється також на громадян — фізичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності.

Якщо порушено або оспорюються права особи, яка не має повної дієздатності, ці права в господарському процесі

125

захищають її законні представники', тобто батьки, усино­вителі, опікуни, піклувальники, та інші особи, які згідно із законом діють від імені недієздатної, обмежено або частково дієздатної особи (ст. 242 ЦК). Але ця норма в чинному ГПК прямо не згадується, оскільки традиційно господарський (раніше — арбітражний) процес був орієнтований на участь в процесі тільки юридичних осіб — суб'єктів господарювання, потім також на фізичних осіб із статусом суб'єктів підприєм­ницької діяльності, тобто осіб з повною правосуб'єктністю, яка надається з моменту їх державної реєстрації. Останнім часом бурхливий розвиток суспільних правовідносин в галузі матеріального права, поява нових категорій учасників госпо­дарського процесу — фізичних осіб без статусу суб'єкта підпри­ємницької діяльності, навіть малолітніх або неповнолітніх осіб (наприклад, власників акцій або інших корпоративних прав), об'єктивно породжують ускладнення господарського процесу та потребує ретельного удосконалення, у тому числі в галузі процесуального представництва. В літературі висловлюється думка, що процесуальне представництво, будучи притаманним усім процесуальним галузям права, є міжгалузевим інститутом права². Тому до представництва в господарському суді слід застосовувати норми цивільного та цивільного процесуального законодавства в тій частині, в якій це питання не врегульоване нормами ГПК³. Господарський суд не може чинити перешкоди учаснику судового процесу у вільному виборі представника, який захищає в суді його права. В рішенні Конституційного Суду України в справі за конституційним зверненням гро­мадянина Солдатова Геннадія Івановича щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України, статті 44 Кримінально-процесуального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністративні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника) від 26 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 викладена правова позиція, відповідно до якої конституційний припис «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав» (ч. 1 ст. 59 Конституції) за своїм змістом є загаль­ним і стосується не лише підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким гарантується

¹ Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуаіьний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 196.

¹ Див.: Халатов С.А. Представительство в гражданском и арбитражном процессе. — М., 2002. — С. 134.

'Див.: Беляневич В.Е. Господарський процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 193.

право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин, а не тільки з кримінальних. Право на захист зокрема може бути реалізоване фізичною особою у цивільному, арбітражному, адміністративному і кримін&чьному судочинстві.

У ст. 121 Конституції передбачено, що прокуратура Ук­раїни становить єдину систему, на яку покладається зокрема представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

Участь в розгляді господарських справ прокурора як пред­ставника інтересів громадянина або держави передбачена ст. 29 ГПК. Порядок здійснення представництва прокурором, окрім ГПК, передбачений Законом «Про прокуратуру». До кола об'єктів прокурорського нагляду за додержанням і правильним застосуванням законів в Україні належать зокрема Кабінет Міністрів України, міністерства та інші центральні органи вико­навчої влади, органи державного і господарського управління та контролю, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві ради та їх виконавчі органи, військові частини, політичні партії, громадські організації, масові рухи, підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності (ст. 1 Закону). При виявленні порушень за­кону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право зокрема звертатись до суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підпри­ємств та інших юридичних осіб (ст. 20 Закону). Відповідно до ст. 36-1 Закону «Про прокуратуру» представництво прокурату­рою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здій­сненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно за­хистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави — наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (без­діяльності) фізичних або юридичних осіб, шо вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Формами представництва є:

— звернення до суду з позовами або заявами про захист прав і свобод іншої особи, невизначеного кола осіб, прав

126

127

юридичних осіб, коли порушуються інтереси держави, або про визнання незаконними правових актів, дій чи рішень органів і посадових осіб;

• участь у розгляді судами справ;-

• внесення апеляційного, касаційного подання на судові рішення або заяви про їх перегляд за нововиявленими обста­винами.

З метою вирішення питання щодо наявності підстав для внесення касаційного подання у справі, розглянутій без участі прокурора, прокурор має право знайомитися з матеріалами справи в суді, робити виписки з неї, отримувати копії доку­ментів, що знаходяться у справі.

Прокурор самостійно визначає підстави для представ­ництва у судах, форму його здійснення і може здійснювати представництво на будь-якій стадії судочинства в порядку, передбаченому процесуальним законом.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, пода­ної прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваже­ного здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні — також і усно. Прокурор, який бере участь у справі, несе обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Безпосередній вплив на судову практику щодо представниц­тва прокуратурою України інтересів держави в господарському суді справило рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального ко­дексу України (справа про представництво прокуратурою Ук­раїни інтересів держави в арбітражному суді від 8 квітня 1999 р. № З-рп/99). Особлива увага приділяється з'ясуванню поняття «інтереси держави». В процесі дослідження Конституційний Суд України встановив, що державні інтереси закріплюються нормами як Конституції, так і інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспіль­них відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гаран­тування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.

Необхідно підкреслити, що прокурори або їх заступники подають до місцевого господарського суду позови саме в інтересах держави, а не в інтересах підприємств, установ, організацій. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних ор­ганів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, айв діяльності приватних підпри­ємств, товариств.

Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оцінювальним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Господарський суд повинен оцінювати правильність виз­начення прокурором органу, на який державою покладено обов'язок щодо здійснення конкретної діяльності у правовідно­синах, пов'язаних із захистом інтересів держави. У разі непра­вильного визначення прокурором (його заступником) позивача господарський суд на підставі ст. 63 ГПК повертає таку заяву і додані до неї документи без розгляду. У разі якщо господарський суд помилково порушив справу за позовом прокурора чи його заступника, в якій неправильно визначено позивача згідно з вимогами про захист інтересів держави, такий позов підлягає залишенню без розгляду відповідно до ст. 81 ГПК.

Так, в касаційній постанові від 4 липня 2006 р. у справі № 2/206-05 при розгляді касаційного подання Військового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, військової частини А-0215 на постанову від 4 квітня 2006 р. Житомирського апеляційного господарського суду у справі № 2/206-05 господарського суду Вінницької області за позовом Вій­ськового прокурора Західного регіону України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України, військової частини А-0215 до ТОВ «Поділля-буд» про розірвання договору та відшкодування збитків Вищий господарський суд встановив, що господарський суд апеляційної інстанції правильно зазначив, що позов заявлено в інтересах суб'єкта господарювання, управління господарською діяльністю якого здійснюється через його органи управління (ст. 89

128

129

ГК), а тому за таких обставин суд першої інстанції право­мірно залишив позов прокурора без розгляду згідно з п. 1 ч. 1 ст. 81 ГПК, оскільки позовну заяву підписано особою, яка не має права її підписувати.

В судовій практиці мають місце випадки необгрунтованої відмови прокурорам в здійсненні їх повноважень.

Так, в постанові від 4 квітня 2006 р. у справі № 37/5 при розгляді касаційного подання Генерального прокурора України на ухвалу Вишого господарського суду України від 20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 за позовом ВАТ «Укрна-фта» до державного авіатранспортного підприємства «Ук­раїна» про стягнення 20918636 грн. 84 коп., Судова палата в господарських справах Верховного Суду України встано­вила, що ухвалою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 касаційне подання заступ­ника Генерального прокурора України на рішення госпо­дарського суду міста Києва від 11 березня 2003 р. повернуто без розгляду у зв'язку з недотриманням вимог, передбачених п. 1 ч. 1 ст. 111-3 ГПК. Суд вказав, що скарга підписана особою, яка не має права її підписувати, зазначивши, що сторони у справі є самостійними суб'єктами господарюван­ня. Але Судова палата у господарських справах Верховного Суду України визначила, що касаційне подання Генераль­ного прокурора України підлягає задоволенню, оскільки у ст. 37 Закону «Про прокуратуру» право внесення апеляцій­ного, касаційного та окремого подання на вироки, рішення, ухвали і постанови судів надається прокурору і заступнику в межах їх компетенції незалежно від їх участі у розгляді справи в суді першої інстанції. У касаційному поданні заступника Генерального прокурора України зазначалось, що враховуючи, що державне авіатранспортне підприємство «Україна» засноване на державній власності і фінансується із бюджету, то безпідставне стягнення з нього коштів пору­шує економічні інтереси держави. Таким чином, у поданні вказано, у чому полягає порушення інтересів держави, та обгрунтовано необхідність їх захисту. Крім того, зазначено державний орган (Державне управління справами), який виступав гарантом належного виконання зобов'язань за спірним договором і права якого порушені у зв'язку з тим, що його не залучено до участі у справі. Тому вища судова інстанція касаційне подання Генерального прокурора Ук­раїни задовольнила, ухвалу Вищого господарського суду України від 20 вересня 2005 р. у справі № 37/5 скасувала та передала справу на розгляд до Вишого господарського суду України.

130

Оскільки прокурор наділений правами позивача, він має право відмовитися від позову. Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті. Відмова позивача від позову, поданого проку­рором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті. Але якшо позов подано в інтересах громадянина, прокурор поз­бавлений права підтримувати такий позов. Лише у разі, коли обидва вказані учасники судового процесу (прокурор і позивач) заявили про відмову від позову, суд може припинити провад­ження у справі згідно зі ст. 80 ГПК, якщо ці дії не суперечать законодавству і не порушують чиї-небудь права і охоронювані законом інтереси (ст. 22 ГПК), про що йдеться в роз'ясненні Президії Вищого господарського суду України від 22 травня 2002 р. № 04-5/570 «Про деякі питання участі прокурора у розгляді справ, підвідомчих господарським судам»¹.

Прокурор користується певними процесуальними правами також на стадії виконання рішення, ухвали, постанови госпо­дарського суду. Відповідно до ст. 121 ГПК прокурор чи його заступник має право внести подання про відстрочку або роз­строчку виконання рішення, ухвали, постанови, зміну способу та порядку їх виконання, яке підлягає розгляду господарським судом на загальних підставах. Прокурор вправі оскаржити дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів від­повідно до вимог ст. 121 -2 цього Кодексу.

Участь у процесі посадових осіб та інших працівників підпри­ємств, установ, організацій, державних та інших органів також передбачена ГПК.

Згідно зі ст. ЗО цього Кодексу учасниками судового процесу є посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів. Ці особи можуть бути викликані господарським судом для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Зазначені пояснення використовуються господарським судом як один із засобів одержання певних даних, на підставі яких він встановлює наявність обставин, що мають значення для правильного вирішення господарського спору (ст. 32 ГПК).

Зазначені особи зобов'язані з'явитись до господарського суду на його виклик, сповістити про відомі їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду

¹ Вісник господарського судочинства. — 2002. — № 3.

131

пояснення в письмовій формі. Вони мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Виклик до суду посадових осіб та інших працівників під­приємств, установ, організацій, державних та інших органів можливий як за клопотанням сторін, третіх осіб, прокурора, так із ініціативи суду.

Отже, посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів стають учас­никами судового процесу, внаслідок чого набувають певних процесуальних прав.

Але ці особи не є представниками осіб, які беруть участь у справі. Тому серед науковців немає єдиної думки щодо того, чи можуть викликатися для дачі пояснень працівники сторін або третіх осіб, які беруть участь в справі. Так, В. Бе-ляневич дотримується думки, що йдеться про посадових осіб і працівників, які не беруть участі у справі¹. Автори «Науко­во-практичного коментарю Господарського процесуального кодексу України» вважають, що це стосується як тих осіб, які є сторонами у справі, так і тих, які не беруть в ній участі, але господарський суд у межах своїх повноважень вимагає від них вчинення певних дій, подання необхідних документів, вис­новків тощо (ст. 38, пункти 4, 8 ст. 65 ГПК)². Інші взагалі не коментують цю категорію учасників³, хоча вона притаманна лише господарському процесу.

Визначитись із питанням кола суб'єктів судового процесу, перелічених у ст. ЗО ГПК, важливо, оскільки пояснення вка­заних осіб є доказами відповідно до ст. 32 Кодексу. Учасники, про яких йдеться, мають бути присутніми в судовому засіданні не впродовж всього часу судового розгляду, а лише тоді, коли їх запрошують, і лише на той час, коли вони дають пояснення суду, які повинні бути викладені також письмово. Участь цієї категорії в господарському процесі зумовлена відсутністю в чинному ГПК таких важливих учасників процесу, як свідки та спеціалісти. Показання свідків й спеціалістів в інших судових процесах є джерелом доказів незалежно від того, є вони праців­никами сторін або третіх осіб чи ні. Вони оцінюються судом в

¹ Див.: Беляиевич В.£. Господарський процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар. — К., 2006. — С. 205.

² Див.: Науково-практичний коментар Господарського процесуатьного кодексу України / За ред. О.І. Харитонової. — К., 2006. — С. 69.

³ Див.: Чернадчук В.Д., Сухонос В.В., Нагребельний В.П., Лук'янець Д.М. Господарське процесуальне право України: Підруч. — Суми, 2006.

сукупності з іншими доказами та обставинами справи. В про­екті нового ГПК категорія учасників, про яку йдеться в ст. ЗО чинного ГПК, взагалі відсутня, оскільки до кола учасників пропонується ввести свідків (ст. 63) та спеціалістів (ст. 62 про­екту), що видається більш прийнятним з погляду досягнення мети судового процесу та відповідає загальним принципам процесуальної юридичної техніки. Ототожнювати посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, про яких йдеться в ст. ЗО ГПК, зі свідками або спеціалістами не можна, оскільки їх процесуальне становище є своєрідним «синтезом» тих та інших. Але чинне господарське процесуальне законодавство не встановлює від­повідних обмежень, тому участь в судовому процесі посадових осіб та інших працівників підприємств, установ, організацій, державних та інших органів відповідно до ст. 30 ГП К можлива незалежно від того, чи є вони працівниками сторін або третіх осіб. Визначальною умовою їх участі в судовому процесі є знання відомостей та обставин, що мають значення для пра­вильного вирішення господарського спору. Судова практика також посилається на вказану точку зору. Так, в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду від 29 лютого 1996 р. № 02-5/109 «Про деякі питання, що виникають при застосу­ванні Закону України «Про свободу совісті та релігійні ор­ганізації»¹ йдеться проте, що доказами належності культового майна або будівель тій чи іншій релігійній організації можуть бути довідки державних архівних установ, Державного комі­тету України у справах релігій, архівні документи церковних організацій (шематизми), рішення місцевих органів влади та інші письмові докази. Тому господарські суди повинні вит­ребувати від державного органу України у справах релігій або архівних установ документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору або викликати посадових осіб зазначеного органу для дачі пояснень по суті справи в порядку, передба­ченому статтями ЗО, 65 ГПК.

Господарський суд вправі викликати зазначених осіб для дачі пояснень як у процесі попередньої підготовки справи до розгляду (п. 8 ст. 65), так і під час її розгляду (п. 1 ч. 1, ч. З ст. 77 ГПК).

В судовому процесі в необхідних випадках може брати участь судовий експерт (ст. 31 ГПК). Права, обов'язки та від-

Збірник рішень та арбітражної практики Вищого арбітражного суду України. - 1996. - № 2.

132

133

повідальність судового експерта визначаються ГПК та Законом України від 25 лютого 1994 р. «Про судову експертизу»'.

Судовий експерт — це особа, якій доручено провести до­слідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються її спе­ціальних знань.

Відповідно до ст. 10 Закону «Про судову експертизу» фахівці спеціалізованих установ і служб, які проводять судові експер­тизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судові експерти певної спеціальності. Крім того, у ст. 11 цього Закону наводиться перелік осіб, які не можуть бути експертами (особи, які визнані у встановленому законом порядку недієздатними, мають судимість тощо).

Експертиза — це дослідження на вимогу суду поданих ним об'єктів, що провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про фак­ти, що мають значення для правильного вирішення справи. Ек­спертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених ГПК правил. Тобто це спосіб дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин — дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експерта. Отже, висновок експерта — докладний опис про­ведених експертом досліджень, зроблених у результаті них висновків та обгрунтовані відповіді на запитання, поставлені господарським судом. Про необхідність надання висновку експертом у письмовій формі йдеться у ч. 2 ст. 31 ГПК, згід­но з якою судовий експерт зобов'язаний за ухвалою госпо­дарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань у письмовій формі. Висновок експерта, як і пояснення осіб, зазначених у ст. ЗО ГПК, використовується господарським судом поряд з іншими доказами, що мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Особа, яка проводить судову експертизу, експерт, як і особи, зазначені у ст. ЗО ГПК, є суб'єктом процесуальних Відносин, що виникають між ним і господарським судом, і користується правами і несе обов'язки, визначені у цій статті та Законі «Про судову експертизу». Судовий експерт, оскільки це необхідно для подання висновку, має право знайомитися

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 28. — Ст. 232. 134

з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому до­даткових матеріалів. Він також може вказувати в акті судової експертизи на виявлені у ході її проведення факти, що мають значення для справи і з приводу яких йому не були поставлені питання; з дозволу особи або органу, які призначили судову експертизу, бути присутнім під час проведення слідчих чи судових дій і заявляти клопотання щодо предмета судової експертизи; подавати скарги на дії особи, у провадженні якої знаходиться справа, якщо ці дії порушують права судового експерта; одержувати винагороду за проведення судової екс­пертизи, якщо її виконання не є службовим завданням (ст. 13 Закону «Про судову експертизу»).

Експерт має право знайомитися з матеріалами судової справи як у процесі підготовки справи до розгляду, так і на стадії її розгляду. До прав експерта належить також право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для ви­конання покладеного на нього обов'язку (ч. 5 ст. 31 ГПК). Право експерта на самовідвід за наявністю передбачених чинним законодавством підстав, що виключають його участь у справі, регламентується також спеціальним законодавством (ст. 12 Закону «Про судову експертизу»).

Відповідно до змісту коментованої статті проведення екс­пертизи може мати місце з ініціативи як господарського суду, так і сторін та прокурора, який бере участь у справі. При цьому в останньому випадку сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право не лише заявити про необхідність проведення експертизи, а й заявити відвід судо­вому експерту. Згідно з ч. 6 ст. 31 ГПК реалізація такого права реалізується сторонами або прокурором, який бере участь у судовому процесі, можлива у разі, коли судовий експерт осо­бисто, прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Усунення судового експерта від проведення експертизи, призначеної ухвалою господарського суду, можливе як за власною ініціативою, так і за заявою сторін та (або) прокурора, який бере участь у справі.

Відвід, заявлений експерту, як і відвід, заявлений судді, має бути мотивованим, заявлятись у письмовій формі до початку вирішення спору. Винятком є ситуації, коли про підстави відводу експерта сторона чи прокурор дізналися після початку розгляду справи по суті. У такому разі відвід можна заявити і

135

після початку вирішення господарського спору по суті заяв­лених вимог. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу.

Залучення експерта здійснюється у випадках, коли необ­хідно з'ясувати обставини, які потребують спеціальних знань. Залучення експерта з метою встановлення змісту норм права не допускається. Як зазначено в роз'ясненні Президії Вищого арбітражного суду України від 11 листопада 1998 р. № 02-5/424 «Про деякі питання практики призначення судової експер­тизи»¹, неприпустимо ставити перед судовими експертами правові питання, вирішення яких чинним законодавством віднесено до компетенції суду, зокрема про відповідність ок­ремих нормативних актів вимогам закону, про правову оцінку дій сторін тощо.

В чинному ГПК такий учасник судового процесу, як пере­кладач, згадується опосередковано. В ст. 44 Кодексу йдеться про те, що витрати на оплату послуг перекладача належать до судо­вих витрат та розподіляються залежно від результату розгляду справи, як і інші судові витрати, між сторонами спору (ст. 48 ГПК). З п. 5 ч. І ст. 81-1 Кодексу дізнаємося, що господарський суд попереджає перекладача про відповідальність за завідомо неправильний переклад, що заноситься до протоколу судового засідання. Господарський суд не зобов'язаний забезпечувати перекладача. Про це вказав й Вищий господарський суд Ук­раїни в касаційній постанові від 27 липня 2005 р. у справі № З 8/278, відхиливши клопотання про забезпечення перекладача, оскільки зазначене нормами ГПК не передбачено. Але участь перекладача в господарському судовому процесі настільки не визначена, що деякі науковці навіть не згадують перекладача серед учасників процесу, хоча функцію перекладача в процесі, де учасники не розуміють українську мову, або з фізичних вад не сприймають звук людського голосу, важко переоцінити. Можливий варіант, коли учасники процесу подають документи, або надають пояснення суду тією мовою, якою не володіє на­самперед суд. Тому визначення прав та обов'язків перекладача, його відповідальність за належний переклад та ставлення до його участі в процесі повинні бути якнайшвидше внесені до господарського процесуального законодавства. В проекті нового ГПК серед учасників судового процесу перекладач згадується поряд з іншими учасниками та передбачено, що перекладач призначається ухвалою господарського суду за заявою особи,

-—'

¹ Юридичний вісник України. — 1998. — № 51.

яка бере участь у справі, або з ініціативи господарського суду. У Верховній Раді України від 5 грудня 2006 р. також був за­реєстрований законопроект, внесений народними депутатами України В. Толстенком, М. Оніщуком (суб'єкт законодавчої ініціативи — народний депутат С. Ківалов) «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України (щодо використання української мови та визначення статусу перекла­дача в господарському судочинстві)», який детальніше викладає статті, присвячені саме участі перекладача в господарському проиесі. Запропоновані зміни, безумовно, є необхідними, вони спрямовані на поліпшення господарського судового процесу в частині корегування суб'єктного складу, прав і обов'язків його учасників навіть в складі чинного Кодексу.