3.3. Врегулювання розбіжностей,

що виникають при укладенні,

зміні та розірванні

господарських договорів

Відповідно до ст. 10 ГПК спори, що виникають при укла­денні господарських договорів, можуть бути подані на вирі­шення господарського суду.

Отже, у цій статті законодавець передбачив право суб'єкта господарювання при укладенні господарських договорів звер­татися до господарського суду із відповідними позовами щодо врегулювання спірних питань.

До господарських договорів слід відносити зокрема дого­вори, визначені у главі 20 ГК.

Це є цілком обгрунтованим, оскільки відповідно до ст. 1 ГПК Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Крім того, у ст. 193 ГК встановлено, що до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу (ЦК) України з урахуванням особливостей, передбачених ГК.

Порядок досудового врегулювання спорів, що виникають при зміні чи розірванні господарських договорів, регулюється ст. 11 ГПК, згідно з якою зокрема строк розгляду пропо­зицій щодо зміни умов чи розірвання договору обмежений 20 днями. При цьому слід враховувати, що вимоги статей 6—8 ГПК щодо змісту, порядку оформлення, реквізитів претензії і відповіді на неї поширюються і на пропозиції про зміну умов чи розірвання договору та їх розгляд іншою стороною.

Слід враховувати також вимоги статей 1—2 ГПК та статей 208—210 ЦК щодо права звернення до господарського суду, порушення справ у господарському суді та вимог до право-чинів, які належить вчиняти у письмовій формі, нотаріально

посвідчувати та здійснювати їх державну реєстрацію у випад­ках, передбачених законом.

Вирішуючи питання щодо досудового врегулювання спору, слід також враховувати вимоги ст. 629 ЦК, відповідно до якої договір є обов'язковим для виконання сторонами, а принцип свободи договору, закріплений ст. 627 вказаного Кодексу, не можна ототожнювати з уседозволеністю, з правом вважати себе вільним від зобов'язань, визначених договором.

Крім норм ЦК та ст. 11 ГПК, слід також застосовувати норми глави 22 ГК, які кореспондуються із наведеними вище нормами ЦК.

59

Глава IV

ОКРЕМІ ПИТАННЯ

ГОСПОДАРСЬКОГО

ПРОЦЕСУ

4.1. Підвідомчість і підсудність справ господарським судам

Слід зазначити, що визначення підвідомчості у ГПК на сьо­годні відсутнє. Загалом під цією категорією розуміють предмет­ну компетенцію господарського суду як коло справ, віднесених законом до розгляду і розв'язання системою господарських судів. Підвідомчість дозволяє відмежувати господарські справи від усіх справ, віднесених до відання інших органів.

Підвідомчість — це визначена законом сукупність повнова­жень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції (cm. 12 ГПК).

Підсудністю є розмежування компетенції стосовно розгляду справ між окремими господарськими судами (статті 13—16 ГПК).

При визначенні підвідомчості справ господарським судам слід спиратися на критерії підвідомчості, що вироблені і ви­користовуються процесуальною доктриною та практикою. До таких критеріїв належать суб'єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин.

Відповідно до першого критерію господарським судам підві­домчі всі господарські спори, що виникають між юридичними особами, а також громадянами — суб'єктами підприємницької діяльності і ними, а у випадках, передбачених чинним законо­давством, господарські суди мають право вирішувати спори і розглядати справи за участю державних та інших органів, а також громадян, що не є суб'єктами підприємницької діяльності.

Якщо в законодавчому акті підвідомчість спорів визначена альтернативно: суду чи господарському суду, або сказано про вирішення спору в судовому порядку, господарському суду слід виходити з суб'єктного складу учасників спору та характеру правовідносин, що визначені цим Кодексом.

За другим критерієм справи і спори визначені ч. 1 ст. 12 ГПК.

Відповідно до цієї частини господарським судам підвідомчі:

1) справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім:

• спорів про приватизацію державного житлового фонду;

• спорів, що виникають при погодженні стандартів та тех­нічних умов;

• спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ціни і та­рифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін;

• спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів;

• інших спорів, вирішення яких відповідно до законів Ук­раїни та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів;

2. справи про банкрутство;

2. справи за заявами органів Антимонопольного комітету України, Рахункової палати з питань, віднесених законодав­чими актами до їх компетенції;

3. справи, що виникають з корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником (заснов­ником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами) госпо­дарських товариств, що пов'язані із створенням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів.

Щодо підвідомчості господарському суду спорів, що вини­кають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів (статті 10, 11 ГК), вони є підвідомчими господарським судам незалежно від того, як вони укладалися (добровільно чи примусово), їх виду.

Невиконання або неналежне виконання зобов'язань, що виникають з укладених договорів, має наслідком цивільно-правову відповідальність. За нормами зобов'язального права відповідальність настає не лише за порушення зобов'язань, а й внаслідок охоронних зобов'язань.

Вимоги організацій щодо застосування заходів майнової відповідальності, передбачених законодавством або догово­ром, про відшкодування збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням договорів, підвідомчі господарським судам. До цієї категорії спорів належать і спори, пов'язані з розрахунками за передані товари, виконану роботу, а також за надані послуги та інші роботи.

При виникненні питання про те, чи підвідомчі госпо­дарським судам спори про тлумачення змісту правочину, слід виходити з положень Інформаційного листа Вищого госпо-

60

61

дарського суду України від 11 квітня 2005 p. № 01-8/344 «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних за­писках про роботу господарських судів у 2004 році».

Так, у ньому зазначається, що відповідно до ч. 2 ст. 213 ЦК на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Тлумачення змісту правочину господарським судом мож­ливе за наявності спору, тобто коли сторони мають різне уявлення щодо свого волевиявлення або волевиявлення іншої сторони (сторін) правочину.

Крім того, необхідно мати на увазі, шо відповідно до ч. 1 ст. 1 ГПК зазначені в ній юридичні та фізичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ.

Господарським судам підвідомчі на загальних підставах справи зі спорів, що пов'язані з визнанням права на майно, на яке накладено арешт, і про звільнення майна з-під арешту, та з розглядом позовів до юридичної особи, яка зобов'язана проводити стягнення коштів з боржника у разі невиконання рішення з вини цієї юридичної особи (статті 59, 86 Закону України від 21 квітня 1994 р. «Про виконавче провадження») — за умови, якщо сторонами у судовому процесі є підприємства чи організації, визначені у ст. 1 ГПК.

Що ж до скарг, які подаються до суду на підставі ст. 85 вказаного Закону та ст. 121-2 ГПК, то відповідно до остан­ньої їх розглядає виключно місцевий господарський суд, який розглянув відповідну справу в першій інстанції.

Справи у спорах про припинення випуску друкованого засобу масової інформації, вилучення тиражу чи окремої його частини; оскарження відмови в державній реєстрації друкова­ного засобу масової інформації або рішення про припинення цього випуску; зміну засновника (складу засновників); вимоги громадян, юридичних осіб і державних органів про спросту­вання опублікованої інформації підвідомчі загальним судам (статті 18—20, 37 Закону України від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»).

Справи у спорах, пов'язаних із спростуванням відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, ганьб­лять ділову репутацію підприємств чи організацій або завдають шкоди їх інтересам, підлягають вирішенню загальними, а не господарськими судами.

Справи у спорах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням таких відомостей органом масової

інформації, можуть розглядатись господарськими судами лише тоді, коли зазначений орган не надав позивачеві відомостей про автора, а отже, всю вину за поширення відомостей взяв на себе та за умови попереднього вирішення питання про їх спростування у суді загальної юрисдикції або органом масової інформації на вимогу заявника. До відповідної позовної заяви мають бути додані докази такого спростування. У разі неподан­ня цих доказів господарський суд повертає позовну заяву на підставі п. З ч. 1 ст. 63 ГПК, а якщо справу вже порушено — залишає позов без розгляду відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 81 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 1 ГПК захист прав і охоронюваних законом інтересів юридичних осіб, незалежно від форм власності майна та організаційних форм, а також громадян, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємниць­кої діяльності, покладений на господарський суд. Отже, спори, пов'язані з застосуванням чи порушенням законодавства про захист економічної конкуренції, підвідомчі господарським су­дам на загальних підставах, якщо інше не встановлено чинним законодавством, міжнародними договорами або угодами (п. З ч. 1 ст. 12 ГПК).

Відповідно до ч. 7 ст. 50 Закону України від 2 вересня 1993 р. «Про нотаріат» спір про право, шо грунтується на вчиненій нотаріальній дії, розглядається судом у порядку позовного про­вадження. При вирішенні питань підвідомчості такого спору слід виходити з того, що виконавчий напис нотаріального ор­гану не є актом державного чи іншого органу у розумінні ст. 5 ГПК (статті 87—89 Закону «Про нотаріат»). Справи, пов'язані з оскарженням виконавчого напису, підвідомчі загальним судам (ч. 1 ст. 50 Закону «Про нотаріат»). Заінтересована особа, яка вважає неправильною вчинену нотаріальну дію або відмову у вчиненні нотаріальної дії, вправі подати про це скаргу до районного, районного у місті, міського суду за місцезнаход­женням державної нотаріальної контори, державного но­таріального архіву, виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради чи робочого місця приватного нотаріуса.

Водночас слід враховувати, що відповідно до ст. 88 за­значеного Закону нотаріус вчиняє виконавчі написи, якщо подані документи підтверджують безспірність заборгованості. Якщо виник спір з приводу стягнення заборгованості з орен­дної плати та (або) пені за її несвоєчасне внесення, справа з відповідного спору є підвідомчою господарському суду на загальних підставах.

62

Щодо підвідомчості господарським судам справ у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законо­давстві, Вищий господарський суд України в інформаційному листі від 12 липня 2002 р. № 01-8/822 «Про Рішення Конститу­ційного Суду України зі справи № 1-8/2002 про оспорювання актів у господарському суді» зазначив, що це положення слід розуміти так, що господарським судам підвідомчі справи про визнання недійсними чинних як нормативних, так і ненор­мативних актів незалежно від дати їх прийняття.

Згідно з коментованою статтею господарському суду підві­домчі спори про визнання недійсними лише актів державних та інших органів, підприємств та організацій, якщо ці акти не відповідають законодавству і порушують права та охоронювані законом інтереси підприємств і організацій. Отже, не можуть оскаржуватися в господарському суді акти ревізій, докумен­тальних перевірок, дії службових осіб, вчинені в процесі чи за результатами перевірок тощо.

Це положення діє до моменту створення окружних ад­міністративних судів, яким підвідомчі зазначені справи від­повідно до КАС. Річ у тім, що в п. 6 Прикінцевих та перехідних положень КАС встановлена підвідомчість адміністративних справ, що розглядаються господарськими судами у першій та апеляційній інстанціях, відповідно місцевим та апеляційним господарським судам, до початку діяльності місцевих (окруж­них) та апеляційних адміністративних судів. Такі справи, підві­домчі господарським судам відповідно до ГПК, вирішуються відповідним господарським судом за правилами КАС.

Оскільки КАС не передбачає іншого, підсудність таких справ визначається ГПК. Так, відповідно до ст. 13 зазначе­ного Кодексу визначається підвідомчість адміністративних справ господарським судам. Господарським судам підвідомчі зокрема справи про визнання актів недійсними. У ст. 15 ГПК визначається територіальна підсудність справ господарським судам: справи про визнання актів недійсними розглядаються господарськими судами за місцезнаходженням відповідача.

Статтею 37 Закону України від 25 червня 1991 р. «Про охорону навколишнього природного середовища» органам прокуратури надано право звертатися до суду з заявами про припинення екологічно небезпечної діяльності суб'єктів госпо­дарювання. Заяви інших державних органів з цих питань роз­гляду господарськими судами не підлягають, оскільки згідно з п. З Порядку обмеження, тимчасової заборони (зупинення) чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій і об'єктів, у разі порушення ними законодавства про охоро-

ну навколишнього природного середовища, затвердженого постановою Верховної Ради України від 29 жовтня 1992 p., діяльність таких підприємств може бути обмежена, зупинена чи припинена за рішенням органів, перелік яких наведений у вказаному пункті і до компетенції яких чинним законо­давством України віднесене вирішення питань, пов'язаних з охороною навколишнього природного середовища.

Рішення органів, зазначених у п. З вказаного Порядку, можуть бути визнані недійсними на загальних підставах за заявами заінтересованих юридичних осіб або прокурора.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки згідно з чинним законодавством і своїм статутом (положенням). Отже, спори між релігійними організаціями та іншими юридичними особами, зокрема про повернення або передачу культових споруд і майна у власність релігійних організацій, підвідомчі господарським судам за ви­нятками, встановленими законодавством. Так, згідно зі ст. 17 Закону України від 23 квітня 1991 р. «Про свободу совісті та релігійні організації» рішення місцевих органів виконавчої влади щодо володіння і користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаче­ному ЦПК. Отже, встановивши, що позовна заява містить ви­моги про визнання такого рішення недійсним, господарський суд повинен відмовити у її прийнятті з посиланням на ч. 1 ст. 62 ГПК. Такий самий порядок застосовується і до заяви прокурора або органу, уповноваженого реєструвати статути релігійних організацій, про припинення діяльності релігійної організації (ст. 16 Закону «Про свободу совісті та релігійні організації»).

Не підлягають розгляду господарським судом також позови релігійних організацій про витребування культової будівлі і майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов) або про усунення перешкод у користуванні ними (негаторний позов), якщо є рішення відповідного державного органу про передачу культової будівлі чи майна релігійній організації у володіння або користування, оскільки відповідно до п. 14 ч. 2 ст. З Закону «Про виконавче провадження» таке рішення є виконавчим документом і підлягає виконанню Державною виконавчою службою.

Згідно зі ст. 123 ГПК іноземні підприємства і організації мають право звернення до господарських судів згідно з вста­новленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоро-нюваних законом інтересів.

64

Оскільки питання визначення підсудності і підвідомчості справ за участю іноземних підприємств і організацій потребує окремого висвітлення, їм присвячений окремий підрозділ підручника.

В ч. 1 ст. 12 ГПК спеціально застережено, що не є підвідом­чими господарським судам справи зі спорів про приватизацію житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду та адміністративних судів міждержавних договорів та угод та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України, віднесено до відання інших органів. Ця вказівка Закону грунтується на тому, що для розгляду зазначених питань потрібні не лише юридичні знання, а й знання в інших галузях науки, а також на тому, що розгляд таких питань віднесено до компетенції спеціально створених для цього органів.

Що стосується справ про банкрутство, то ця категорія роз­глядається господарськими судами за правилами, встановлени­ми ГПК, з урахуванням особливостей, передбачених Законом «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», зокрема розділом II «Провадження у спра­вах про банкрутство». У ст. 6 зазначеного Закону встановлені підвідомчість, підсудність, право та підстава порушення справи про банкрутство.

Відповідно до цієї статті справи про банкрутство підвідомчі господарським судам і розглядаються ними за місцезнаходжен­ням боржника. Право на звернення до господарського суду із заявою про порушення справи про банкрутство мають борж­ник і кредитор. Справа про банкрутство порушується госпо­дарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом 3 місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено зазначеним Законом.

Відповідно до рекомендацій Президії Вищого господарсько­го суду України від 4 червня 2004 р. № 04-5/1193 «Про деякі питання практики застосування Закону України «Про віднов­лення платоспроможності боржника або визнання його банк­рутом» провадження у справах про банкрутство складається з процедур встановлення факту неплатоспроможності боржника

та безспірності вимог кредитора, що ініціює провадження (коли справа порушується за заявою кредитора), виявлення усіх можливих кредиторів та інвесторів, санації (коли остання можлива) або визнання боржника банкрутом. Останнім етапом провадження є процедура задоволення вимог кредиторів за рахунок ліквідації майнових активів банкрута. Усі зазначені процедури становлять цілісне і відокремлене від позовного процесу провадження, метою якого є задоволення вимог кре­диторів у випадку неплатоспроможності боржника.

Підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство є письмова заява будь-кого з кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 121 Конституції та п. б ч. 2 ст. 20 Закону України від 5 листопада 1991 р. «Про проку­ратуру» прокурори також мають право звертатись до госпо­дарського суду із заявами в інтересах громадян і держави в порядку, передбаченому законом. Повноваження прокурора визначаються ст. 29 ГПК.

Сторонами у справах про банкрутство є кредитори, а у випадках, передбачених ст. 11 Закону «Про відновлення пла­тоспроможності боржника або визнання його банкрутом» — збори або комітет кредиторів і боржник (після винесення постанови в порядку, передбаченому ст. 13 цього Закону, боржник набуває статусу банкрута).

Кредиторами, які мають право порушити справу про бан­крутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Зазначені документи мають свідчити про те, що боржник неспроможний задовольнити протягом одного місяця визнані ним претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.

Кредиторами у розумінні Закону «Про відновлення платос­проможності боржника або визнання його банкрутом», крім органів державної податкової і контрольно-ревізійної служби, можуть бути також інші державні органи, які здійснюють кон­троль за правильністю та своєчасністю справляння страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування та інші види загальнообов'язкового державного соціального страхування, податків і зборів (обов'язкових платежів).

Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяль­ності юридичні особи, зокрема державні підприємства, під-

66

67

приємства з часткою державної власності у статутному фонді, підприємства, закріплені за якими об'єкти згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації.

Не можуть бути суб'єктами банкрутства відокремлені підрозділи юридичної особи (філії, представництва, відділення і підрозділи).

Споживчі кооперативи та сільськогосподарські виробничі кооперативи можуть бути суб'єктами банкрутства. У ст. 18 Закону України від 10 квітня 1992 р. «Про споживчу коопе­рацію» передбачена можливість визнання банкрутом лише споживчого товариства, тому спілка споживчих товариств не може бути суб'єктом банкрутства, крім випадків реєстрації її як суб'єкта підприємницької діяльності.

Оскільки згідно з ч. З ст. 2 Закону України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію» сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи не мають за мету отримання прибут­ку, на них не поширюються норми Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».

Боржник може звернутись до господарського суду з власної ініціативи у разі його фінансової неспроможності або загрози такої неспроможності. Ініціювання боржником порушення справи про банкрутство однозначно свідчить про відсутність між боржником та його кредиторами спору про наявність і неоплатність (реальну чи потенційну) боргу, оскільки сам боржник визнає ці обставини. Тому від боржника не вима­гається подання доказів неоплатності його боргів на момент звернення до господарського суду.

Господарським судам підвідомчі також справи за заявами ор­ганів Антимонопольного комітету України, Рахункової палапхи з питань, віднесених законодавчими актами до їх компетенції.

Крім того, підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладенні, зміні, розірванні а виконанні господарських договорів, пов'язаних із задово­ленням державних потреб.

Можливість здійснення захисту прав третейськими суда­ми передбачена Законом України від 11 травня 2004 р. «Про

ТреТеИСЬКІ СУДИ». 1-1-

Третейський суд - це недержавний незалежний орган, що утворюється за угодою або відповідним рішенням заінтересова­них фізичних та (або) юридичних о_{сіб у порядісУ)} встановлено­му Законом «Про третейські суди», _{тя вирішеН}н_Я спорів, що виникають із цившьних та господар_Ських правовідносин.

Юридичні та (або) фізичні особи мають право передати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути переданий на розгляд третейського суду за наявності між сторонами третейської угоди, яка відповідає вимогам зазначеного Закону.

Спір може бути переданий на вирішення третейського суду до прийняття компетентним судом рішення у спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих самих підстав.

Третейські суди в порядку, передбаченому Законом «Про тре­тейські суди», можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком:

1. справ у спорах про визнання недійсними нормативно-правових актів;

2. справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб;

3. справ, пов'язаних з державною таємницею;

4. справ у спорах, що виникають із сімейних правовідносин, крім справ у спорах, що виникають із шлюбних контрактів (договорів);

5. справ про відновлення платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом;

6. справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, державна установа чи ор­ганізація, казенне підприємство;

7. інших справ, які відповідно до закону підлягають вирі­шенню виключно судами загальної юрисдикції або Консти­туційним Судом України;

8. справ, в яких хоча б одна із сторін спору є нерезидентом України.

В Україні можуть утворюватися та діяти постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирішення конкретного спору (суди ad hoc).

Постійно діючі третейські суди та третейські суди для вирі­шення конкретного спору утворюються без статусу юридичної особи.

Крім того, господарським судам підвідомчі справи, що вини­кають з корпоративних відносин між господарським товариством та його учасником (засновником, акціонером), у тому числі учасником, який вибув, а також між учасниками (засновниками, акціонерами, господарських товариств, що пов'язані зі ство­ренням, діяльністю, управлінням та припиненням діяльності цього товариства, крім трудових спорів).

68

Підвідомчими господарським судам також є спори, що виникають у процесі управління корпоративними правами.

Відповідно до ст. 167 ГК корпоративними правами є права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) цієї організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Визначення корпоративних прав міститься також у Законі України від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» (в редакції Закону від 22 травня 1997 p.), Інструк­ції про порядок видачи індивідуальних ліцензій на здійснення інвестицій за кордон, затвердженої постановою Правління Національного байку України від 16 березня 1999 р. № 122. У вказаних нормативних актах корпоративне право визначене як право власності на частку (пай) у статутному фонді юри­дичної особи, включаючи право на управління та отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства. Крім того, п. 1.8 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» містить застереження до вказаного визначення: «незалежно від того, чи створена така юридична особа у формі господарського товариства, підприємства, заснованого на влас­ності однієї юридичної чи фізичної особи, або в інших органі­заційно-правових формах, тобто прямо визнає корпоративними правами також права засновників (власників статутного фонду) юридичної особи, статутний фонд якої не поділено на частини (державні та приватні підприємства), а також юридичної особи, статутний фонд якої поділено на частини, але вони належать одному власнику (корпоратизовані підприємства).

Справи, пов'язані з корпоративним управлінням, можна поділити на дві групи: ті, що пов'язані з управлінням держав­ними корпоративними правами (державні підприємства та кор­поратизовані підприємства), та ті, що пов'язані з управлінням корпоративними правами інших форм власності¹.

Залежно від категорії спорів, що розглядаються судом, їх можна класифікувати таким чином:

' Див.: Коссак В.М., Бачун О.В. Практика вирішення спорів, пов'я­заних з реалізацією корпоративних прав (за матеріалами узагальнення практики Господарського суду м. Києва) // Право України. — 2003. — № 12. — С. 37.

70

1. спори про визнання недійсними установчих документів та (або) внутрішніх нормативних актів повністю або частково;

2. спори про визнання недійсними рішень органів госпо­дарських товариств (загальних зборів акціонерів, спостережної ради, правління) або рішень державних органів, уповноваже­них управляти державними корпоративними правами.

Учасниками у справах зазначеної категорії найчастіше є юридична особа (емітент корпоративних прав) та власники цих корпоративних прав. У деяких категоріях справ стороною в справі може бути Фонд державного майна України як єди­ний державний орган, уповноважений управляти державними корпоративними правами.

Якщо норми про підвідомчість встановлюють коло справ, віднесених до розгляду господарських судів як окремої систе­ми юрисдикційних органів, то інститут підсудності дозволяє розмежувати справи, підвідомчі господарським судам, у межах системи господарських судів між окремими її елементами.

Підсудністю, як зазначалося, є коло господарських справ, ви­рішення яких віднесене до компетенції певного господарського суду. Отже, правила підсудності у своїй сукупності становлять критерій обрання компетентного господарського суду для роз­гляду і вирішення конкретної господарської справи.

Розрізняють предметну, територіальну та виключну під­судність справ.

Правила предметної (родової) підсудності дозволяють виз­начити, господарський суд якої ланки розглядатиме справу у першій інстанції.

Предметна підсудність залежить від предмета спору або суб'єктного складу сторін спірних правовідносин.

В ч. 1 ст. 13 ГПК встановлено положення, відповідно до якого місцеві господарські суди розглядають у першій інстанції усі справи, підвідомчі господарським судам. Більшість справ вирішується саме у першій інстанції судами найнижчої ланки — місцевими судами, що зумовлено намаганнями створення для осіб, що потребують судового захисту своїх прав та інтересів, найкращих умов для участі у судочинстві, залучення всіх за­інтересованих у справі осіб.

Територіальною є підсудність, що визначається за місцез­находженням сторони. Територіальна підсудність дозволяє розмежувати компетенцію господарських судів одного рівня. Територіальна підсудність справ визначена ст. 15 ГПК.

Відповідно до ч. 1 цієї статті справи зі спорів, зокрема про визнання договорів недійсними, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням сторони, зобов'язаної за дого-

71

вором здійснити на користь другої сторони певні дії, такі як: передати майно, виконати роботу, надати послуги, сплатити гроші тошо.

У зв'язку з цим постає питання щодо визначення тери­торіальної підсудності справ зі спорів про визнання дого­ворів недійсними за позовами осіб, які не є сторонами у цих договорах (прокурорів, органів державної податкової служби тощо), коли відповідачами зазначено обидві сторони того чи іншого договору.

Відповідно до інформаційного листа Вищого господарсько­го суду України від 26 березня 2002 р. № 01-8/350 «Про деякі питання практики визначення підсудності справ та передачі справ з одного господарського суду до іншого господарського суду» у випадку, коли договором, який є предметом спору, передбачено відповідні обов'язки обох сторін, то територіальна підсудність у таких випадках має визначатися згідно з ч. З ст. 15 ГПК, і розгляд справи здійснюється тим господарським судом, до якого звернувся позивач.

В ч. 2 ст. 15 ГПК передбачено, що справи у спорах, які виникають при виконанні господарських договорів та з інших підстав, а також справи про визнання недійсними актів розгля­даються господарським судом за місцезнаходженням відповіда­ча. В цьому випадку йдеться про загальну територіальну підсуд­ність, що формує основне правило розмежування компетенції однорівневих господарських судів. Відповідно до цього правила господарський позов подається до суду за місцем перебування (місцезнаходженням) відповідача. Загальна територіальна під­судність встановлена в інтересах відповідача, якому зручніше підготуватись до захисту за місцем свого знаходження.

В ч. З ст. 15 вказаного Кодексу визначено, що справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються госпо­дарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Крім того, у цій статті встановлено, що справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Отже, встановлена альтернативна підсудність, або під­судність за вибором позивача. Вона означає, що позивачу надається можливість вибору господарського суду, до якого може бути подано позов.

Відповідно до чинного законодавства, зокрема Закону «Про банки і банківську діяльність», юридичні особи для здійснення своїх функцій мають право створювати філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, які не є юридич­ними особами.

Згідно зі ст. 28 ГПК представниками сторін у судовому процесі можуть бути інші, крім їх керівників або заступників керівників, уповноважені особи.

Коло повноважень відокремленого підрозділу юридичної особи стосовно здійснення у господарському суді повноважень сторони у справі від імені цієї особи визначається установчими документами останньої, положенням про відокремлений підрозділ, затверд­женим юридичною особою, або довіреністю, виданою нею ж у встановленому порядку керівникові цього підрозділу. При цьому слід мати на увазі, що стороною у справі є юридична особа, від імені якої діє відокремлений підрозділ, і стягнення здійснюється господарським судом з юридичної особи або на її користь.

Якщо відокремлений підрозділ уповноважений звертатися до господарського суду з позовом від імені юридичної особи, то таке саме право має прокурор за місцезнаходженням цього підрозділу.

Згідно з роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 28 липня 1994 р. № 02-5/492 « Про участь у судовому процесі відособлених підрозділів юридичних осіб» підсудність справи визначається відповідно до розділу III ГПК за місцез­находженням уповноважетіого відокремленого підрозділу, а не юридичної особи (ч. 4 ст. 28 ГПК).

У такому самому порядку визначається підсудність справи, якщо Національний банк України представлений його регіо­нальним відділенням, яке має належним чином оформлені повноваження.

Якщо до позовної заяви відокремленого підрозділу не дода­ний документ, що підтверджує відповідні його повноваження, господарський суд повертає позовну заяву на підставі п. 1 ч. 1 ст. 63 цього Кодексу.

Якщо позов до юридичної особи поданий до господарського суду за місцезнаходженням відокремленого підрозділу, якому надане право здійснювати від імені юридичної особи повнова­ження сторони зі справи, господарський суд розглядає спір по суті. У разі відсутності таких повноважень, позовні матеріали або справа надсилаються за підсудністю до господарського суду за місцезнаходженням юридичної особи.

Якщо у справі від імені юридичної особи бере участь відо­кремлений підрозділ, процесуальні документи має право підпи­сувати керівник або заступник керівника цього підрозділу.

72

73

Місце розгляду справи з господарського спору, в якому однією зі сторін є апеляційний господарський суд, госпо­дарський суд Автономної Республіки Крим, господарський суд області, міст Києва та Севастополя, визначає Вищий господарський суд.

Справи про банкрутство відповідно до ч. 6 ст. 15 ГПК розглядаються господарським судом за місцезнаходженням боржника.

Суб'єктами банкрутства можуть бути лише юридичні особи — суб'єкти підприємницької діяльності. Тому справи про банк­рутство порушуються виключно щодо юридичних осіб, а не їх відокремлених підрозділів (філій, представництв, відділень).

У разі непідвідомчості справи про банкрутство юридичної особи — суб'єкта підприємницької діяльності певному госпо­дарському суду останній надсилає матеріали справи за вста­новленою підвідомчістю відповідно до вимог ст. 17 ГПК.

З територіальної підсудності зроблено винятки, що охоп­люються поняттям виключної підсудності.

Виключна підсудність унеможливлює вибір позивачем під­судності іншої, ніж та, що встановлена господарським проце­суальним законом для розгляду певної категорії спорів.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ГПК віднесені до підсудності гос­подарського суду справи у спорах, що виникають з договору перевезення, в яких одним з відповідачів є орган транспорту, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням цього органу.

Справи у спорах про право власності на майно або про витребування майна з чужого незаконного володіння чи про усунення перешкод у користуванні майном згідно з ч. 2 ст. 16 ГПК розглядаються господарським судом за місцезнаходжен­ням майна.

Щодо розгляду справ у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності, вони за правилами ч. З ст. 16 ГПК розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.

Справи у спорах, в яких відповідачем є вищий чи цент­ральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також спра­ви, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються господарським судом міста Києва.

Вищий господарський суд України у своєму інформацій­ному листі «Про деякі питання практики визначення підсуд-

ності справ та передачі справ з одного господарського суду до іншого господарського суду» зазначив, що при застосуванні правила підсудності, встановленого ч. 4 ст. 16 ГПК, постає питання щодо визначення підсудності відповідних справ у разі, коли позивач зазначає центральний орган виконавчої влади або державну адміністрацію як відповідача поряд з іншими відповідачами без достатніх на це підстав.

У разі якщо позивач з якихось причин вважає, що одним із відповідачів зі справи має бути центральний орган виконавчої влади або державна адміністрація і у зв'язку з цим позовна заява подається до господарського суду міста Києва, або у разі передачі відповідної справи іншим господарським судом до цього суду, останній у процесі підготовки справи до розгляду за згодою по­зивача вправі вирішити питання про виключення центрального органу виконавчої влади або державної адміністрації з числа відповідачів (ст. 24 ГПК). Якщо у такому випадку справа стала підсудною іншому господарському суду, вона згідно із ч. З ст. 17 ГПК має бути розглянута господарським судом міста Києва.

Щодо підсудності зустрічних позовних заяв у справах, що віднесені до виключної підсудності господарських судів від­повідно до ч. 4 ст. 16 ГПК Вищий господарський суд України у своєму інформаційному листі «Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу госпо­дарських судів у 2004 році» зазначив таке.

У вирішенні відповідного питання слід виходити з того, що за змістом ч. 1 ст. 60 ГПК зустрічний позов завжди роз­глядається спільно з первісним позовом в тому самому суді, в провадженні якого перебуває справа за первісним позовом, включаючи випадки, коли відповідач за зустрічним позовом є організацією, зазначеною в ч. 4 ст. 16 ГПК.

У ч. 1 ст. 17 ГПК встановлено, що у випадку, якщо справа не підсудна певному господарському суду, матеріали справи надсилаються господарським судом за встановленою підсуд­ністю. Встановлено також строк, протягом якого матеріали мають бути передані до іншого господарського суду. Цей строк становить 5 днів.

Згідно з роз'ясненням Президії Вищого арбітражного суду України від 16 квітня 1993 р. № 01-6/438 «Про деякі питання застосування позовної давності при вирішенні господарських спорів» у разі непідсудності справи певному господарсько­му суду або зміни підсудності справи у процесі її розгляду, господарський суд повинен надіслати позовні матеріали за встановленою підсудністю. За цих обставин перебіг строку

74

75

позовної давності переривається поданням позову до госпо­дарського суду, який надсилає позовні матеріали за встанов­леною підсудністю.

Передача господарської справи з одного суду до іншого за підсудністю має бути оформлена за допомогою прийняття ухва­ли. Ухвалою є рішення суду будь-якої інстанції в господарській справі, яким вирішуються питання, пов'язані з процедурою розгляду господарської справи, та інші процесуальні питання. Ухвали є процесуальною формою вираження діяльності із за­стосування права. Окремим документом викладаються ухвали, зокрема щодо передачі справи до іншого господарського суду. Цю ухвалу може бути оскаржено.

Справа, прийнята господарським судом до свого провад­ження з додержанням правил підсудності, має бути розглянута ним по суті і в тому випадку, коли в процесі розгляду справи вона стала підсудною іншому господарському суду.

Можливі випадки, коли задоволення відводів унеможлив­лює розгляд справи у господарському суді, який мав розглядати справу відповідно до територіальної та предметної підсудності. В таких випадках, коли після задоволення відводів неможливо утворити новий склад суду, питання про визначення належного суду і про передачу до нього справи вирішує Голова Вищого господарського суду України або його заступник. Вони мають право витребувати будь-яку справу, шо є у провадженні міс­цевого господарського суду, і передати її на розгляд до іншого місцевого господарського суду.