Глава X виконання рішення,

УХВАЛИ, ПОСТАНОВИ ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ

10.1. Поняття та сторони виконавчого провадження

Відповідно до ст. 115 ҐПК рішення, ухвали, постанови гос­подарського суду, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України і виконуються у порядку, встанов­леному Законом «Про виконавче провадження».

Судові акти (рішення, ухвали, постанови) згідно із ст. 124 Конституції є обов'язковими до виконання на всій території України. В цьому приписі дістає вияв загальний принцип, відповідно до якого рішення суду конкретної держави діє в межах території цієї держави. Для того, щоб судовий акт виз­навався та виконувався в іншій державі, необхідні відповідні міжнародні угоди.

Загальні положення виконання судових актів господарсько­го суду регламентуються статтями 115—122 ГПК. Водночас основні засади та порядок виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду регламентовані спеціальним Законом Ук­раїни від 24 березня 1998 р. «Про державну виконавчу службу»' та Законом «Про виконавче провадження».

Закон «Про виконавче провадження» містить положення, які всебічно регламентують процедуру виконавчого провад­ження, забезпечення повноти, своєчасності та невідворотності виконання владних приписів судових органів.

Виконавче провадження є однією із стадій судового процесу та має відповідний процесуальний порядок, суб'єктний склад, цілі і принципи.

Виконавче провадження як завершальна стадія судового про­вадження та примусове виконання рішень інших органів (посадо­вих осіб) — це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у Законі «Про виконавче провадження», спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень,

¹ Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 36—37. — Ст. 243.

322

визначених зазначеним Законом, іншими нормативно-правовими актами.

Отже, йдеться про унікальне визначення виконавчого про­вадження як завершальної стадії судового провадження й при­мусового виконання рішень інших органів (посадових осіб).

Водночас новий законодавчий термін «судове проваджен­ня» не має роз'яснення в юридичних словниках, юридичних енциклопедіях, оскільки його просто не існує в теорії проце­суальних галузей. Швидше за все законодавець мав на увазі терміни «правосуддя», «судочинство», «процес», «проваджен­ня у цивільних, адміністративних справах»; розглядаючи ці терміни у Законі «Про виконавче провадження», бачимо, що йдеться саме про процес як процесуальний порядок розгляду справи в суді. Очевидно, термін «судове провадження» був спробою назвати загальним збірним терміном господарський, цивільний, адміністративний й кримінальний процеси у їх сукупності.

Визначення місця виконавчого провадження в системі права вважалося проблемним навіть у радянські часи, коли окремі вчені-процесуалісти (наприклад М. Юков) висловлюва­ли думку про те, що виконавче провадження варто розглядати як галузь права — виконавче право. Традиційно ж виконавче провадження (виконання судових рішень) вважалося стадією цивільного процесу, а норми, що регулювали примусове ви­конання рішень, закріплювалися в ЦПК 1963 р.

Більш актуальною ця проблема стала у зв'язку з реформу­ванням виконавчого провадження й появою державного органу, спеціально створеного в 1998 р. для примусового виконання рішень як судів, так і інших органів — державної виконавчої служби. На той час самостійність виконавчого провадження пов'язувалася з неоднорідністю правовідносин, що виникають при виконанні рішень різних юрисдикційних органів.

Нині сукупність процесуальних дій виконавчого провад­ження передбачає:

• видачу та пред'явлення наказу господарського суду до виконання. Наказ суду — це документ, який тільки підтверджує правомірність вимог кредитора і надає йому право, застосо­вуючи авторитет держави, це право реалізовувати, набувши статусу стягувача;

• видачу дубліката наказу у разі втрати наказу госпо­дарського суду;

• здійснення різних виконавчих дій;

• відстрочку або розстрочку виконання рішення, зміну способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови;

323

• зупинення виконання судового рішення;

• оскарження дій чи бездіяльності органів Державної ви­конавчої служби;

— поворот виконання рішення, постанови. Примусове виконання судових актів господарського суду

забезпечується не лише діяльністю державних виконавців, а Й участю інших суб'єктів. Основними суб'єктами виконавчого провадження є сторони — стягувач та боржник. Без них пра­вовідносини у виконавчому провадженні втрачають свій сенс. Питанням, пов'язаним з процесуальним становищем сторін у виконавчому провадженні, приділяли увагу в своїх працях такі вчені, як М. Авдюков, Ю. Гринько, Л. Завадська, П. Заво-ротько, І. Морозова, А. Треушников, С Фурса, А. ПІиршиков, М. Штефан, С. Щербак¹.

Сторони є головними та обов'язковими учасниками вико­навчого провадження, що мають особисту заінтересованість у наслідках виконавчих дій.

Саме по собі рішення суду чи іншого юрисдикційного орга­ну (посадової особи) про стягнення з однієї особи на користь іншої не робить цих осіб сторонами виконавчого провадження автоматично. Сторони з'являються лише після його відкриття, тобто після винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження.

У ст. 11 Закону «Про виконавче провадження», дано таке визначення стягувача та боржника: стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано вико­навчий документ, а боржником — фізична або юридична особа, зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обоє язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення.

У науковій літературі існує кілька думок щодо визначення понять стягувача та боржника. Так, деякі автори визначають стягувача як «сторону, на чию користь здійснено стягнення і вимагається виконання рішення суду чи іншого акта»². З таким визначенням не можна погодитися, оскільки сторона після вчинення таких дій, як «здійснення стягнення», перестає бути стягувачем з огляду на закінчення виконавчого провадження. Крім того, твердження, що стягувач є стороною, яка вима-

гає виконання рішення чи іншого акта, не враховує надану законом можливість відкриття виконавчого провадження за заявою прокурора.

Стягувачем, на думку авторів навчального посібника «Вико­нання судових рішень», є сторона, право якої визнане рішенням суду чи іншого юрисдикційного органу й реалізується прове­денням на її користь виконання¹. Це тлумачення є неповним, оскільки рішення суду, як зазначалося вище, не робить особу стягувачем. Крім того, саме по собі рішення суду чи іншого юрисдикційного органу не є підставою для відкриття виконав­чого провадження. Державний виконавець відкриває його на підставі виконавчого документа, який, у свою чергу, видається на підставі рішення суду чи іншого юрисдикційного органу.

С. Щербак вважає, що під стягувачем слід розуміти особу (фі­зичну чи юридичну та громадянина-підприємця), яка має право вимагати від інших осіб певних підтверджених виконавчим документом дій або утримання від вчинення правопорушень і першою заявила про порушення виконавчого провадження².

Аналізуючи різні підходи до визначення стягувача, можна дати таке загальне визначення.

Стягувач — сторона виконавчого провадження, право вимоги якої підтверджене рішенням господарського суду, на користь чи в інтересах якої видано наказ суду та відкрито виконавче провадження.

Не має одностайності думок і щодо тлумачення поняття борж­ника у виконавчому провадженні. Одні автори стверджують, що ним є особа, обов'язок якої — виконати певні дії, підтверджені рішенням суду чи іїщюго юрисдикційного органу, чи сторона, яка зобов'язана виконати відповідне рішення суду чи іншого органу. Інші — визначають боржника як зобов'язану особу, проти якої застосовуються передбачені законом заходи примусу³.

Як право стягувача на виконання, так і обов'язок боржни­ка щодо виконання підтверджуються не судовим рішенням і прирівняними до нього актами, а виконавчими документами, що має бути відображено при визначенні боржника у вико­навчому провадженні.

¹ Див.: Хотинська О. Процесуальне становите сторін виконавчого провадження // Право України. — 2004. — № 3. — С. 75.

² Див.: Авдюков М.Г. Исполнение судебных решений. — М.. i960. — С. 8.

324

¹ Див.: Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання судових рішень: Навч. посіб. — К., 2001. — С. 19.

^г Див.: Фурса С.Я., Шербак С.В. Виконавче провадження в Україні Навч. посіб. - К.., 2002. - С 111.

¹ Див.: Авдюков М.Г- Исполнение судебных решений. — М., 1960; Штефан М.Й., Омельченко М.П., Штефан С.М. Виконання судових рішень: Навч. посіб. — К., 2001.

325

Застосування примусових заходів не може вважатися ха­рактерною ознакою визначення боржника, оскільки подібні заходи застосовуються не лише до нього. Крім того, боржник як процесуальна фігура з'являється раніше того моменту, коли до нього можуть бути застосовані заходи примусу, і ос­танні взагалі не застосовуються, якщо він виконує обов'язок добровільно.

Найбільш вдале, на нашу думку, тлумачення дав Ю. Гринько.

Боржник — це сторона, обов'язок якої підтверджується виконавчим документом і щодо якої відкрито виконавче про-вадження¹.

Слід зазначити, що стороною виконавчого проваджен­ня судових актів господарського суду (як стягувачем, так і боржником) можуть бути юридичні особи, фізичні особи — підприємці.

Процесуальне становите стягувача і боржника є різним з огляду на те, що одна сторона є зобов'язаною, а інша сто­совно першої має безспірні матеріальні права, які підлягають примусовій реалізації.

Права та обов'язки сторін виконавчого провадження можна розглядати у двох аспектах: загальні права і обов'язки сторін; спеціальні права і обов'язки кожної сторони, безпосередньо закріплені в Законі «Про виконавче провадження».

Водночас учасниками виконавчого провадження є держав­ний виконавець, сторони, представники сторін, експерти, спеціалісти, перекладачі, суб'єкти оцінювальної діяльності — суб'єкти господарювання.

Примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, до яких згідно з Законом України «Про виконавче провадження» належать:

1. виконавчі листи, що видаються судами, та накази госпо­дарських судів, зокрема на підставі рішень третейського суду;

2. ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних та кримінаяьних справах у випадках, пере­дбачених законом;

3. судові накази;

4. виконавчі написи нотаріусів;

5. посвідчення комісій у трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень цих комісій;

' Див.: Гринько Ю.И. Исполнение судебных решений. — С. 26. 326

6. постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;

7. рішення органів державної влади, прийняті з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

8. постанови державного виконавця про стягнення ви­конавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу;

9. рішення інших органів державної влади у випадках, якщо за законом їх виконання покладено на державну виконавчу службу;

10) рішення Європейського суду з прав людини з ураху­ ванням особливостей, передбачених Законом України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».