4. - Історичні витоки прокурорського нагляду за додержанням законів при виконані судових рішень у кримінальних справах та інших примусових заходів.

Існування прокуратури і виконання нею цієї функції у всі часи пояснюється об’єктивною необхідністю контролю за виконанням судових вироків і дотриманням законів при здійсненні кримінально-виконавчої діяльності. Функції і організаційна побудова органів прокуратури, які здійснювали вказаний нагляд, завжди знаходились у тісному зв’язку з організацією влади в державі. Традиційно історію прокуратури починають висвітлювати з часів Петра І, коли Україна була складовою частиною Російської імперії. Але останнім часом у літературі з’являються твердження про те, що прокуратура існувала в Україні в допетровські. З такою точкою зору можна погоджуватись, можна її заперечувати, але, на нашу думку, виникнення прокуратури в більш-менш упорядкованому вигляді і законодавчому оформленні слід все ж таки віднести до періоду, коли Україна входила до складу Російської імперії. З урахуванням вищезазначеного підходу першим етапом у розвитку прокуратури в Україні можна вважати етап, який здійснювався на основі російського імперського законодавства. Період кінця XVII сі. – початку XVIII ст. характеризувався значним ростом злочинності, посадових зловживань, казнокрадства і хабарництва, що викликало нагальну потребу створення державної служби у боротьбі з цими негативними явищами. Спочатку Указом Петра І від 2 березня 1711 року запроваджувалася фіскальна служба, призначення якої полягало в тому, щоб “над всеми делами тайно надсматривать и проведывать про неправый суд, также сбор казны и прочего”. Інститут фіскалата зазнав певних змін у зв’язку з переходом від приказної до колегіальної системи управління, і у 1719 році фіскали були підпорядковані юстиц-колегії, а відповідно до Генерального Регламенту 1720 року посади фіскалів запроваджувались у всіх колегіях. Фіскалам при колегіях приписувалось стежити, щоб управління здійснювалось у відповідності із законодавчими актами справедливо і старанно. Цікавим є той факт, що саме у 1722 році вперше офіційно запроваджується посада прокурора в органах управління Україною в її тодішньому вигляді, про що свідчить Іменний указ від 16 травня 1722 року “Об учреждении в Глухове малороссийской коллегии и о назначении в оную присутствующим бригадира Вельяминова”. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю діяльності й інших державних органів і структур. Так, вона здійснювала нагляд за інтересами казни, в арештантських справах, за місцями утримання ув’язнених під вартою. Отже, прокуратура створювалась як представницький орган, перш за все імператорської влади, що здійснював від її імені та за її дорученням суцільний та постійний контроль (нагляд) за діями і рішеннями Сенату та інших центральних і місцевих установ. Наглядова функція прокуратури за часів Петра І полягала в основному не у здійсненні контролю за законністю, а переважно у здійсненні контролю за виконанням монаршої волі чиновництвом. Під час царювання Катерини II (1762-1796) роль прокуратури значно зростає. Реформи державного устрою, які проводила Катерина ІІ, значною мірою відбилися й на прокуратурі. Зусилля Катерини II, спрямовані на відновлення державного управління і судової системи петровського зразка, були втілені у прийнятому 7 листопада 1775 року правовому акті “Учреждения для управления губерний”, в якому передбачався спеціальний розділ “О прокурорской и стряпческой должности”, нормами якого встановлювались широкі повноваження прокурорів щодо загального і судового нагляду, нагляду за місцями позбавлення волі, конкретизувались посадові обов’язки. Отже, у цей час досить чітко законодавчо оформляються основні напрямки діяльності прокуратури, визначаються повноваження прокурорських чинів, їх компетенція. Для губернського прокурора і губернських стряпчих єдиним предметом дій був безпосередній нагляд за порядком провадження справ у губернських місцях. При цьому в діяльності прокуратури сформувались три основні напрямки, а саме: охорона загального благоустрою в губернії, нагляд по казенному управлінню і нагляд по суду і розправі. У межах охорони загального благоустрою в губернії прокурори зокрема були зобов’язані відвідувати тюрми, робочі і гамівні будинки; піклуватися про доставляння необхідного для осіб, утримуваних у них, продуктів; наглядати, щоб не використовувались при утриманні ув’язнених знаряддя, заборонені законом; здійснювати перегляд та пересилання паперів, написаних особами, які утримуються під вартою; брати участь в освідченні (огляді) одягу і взуття пересильних арештантів під час переходу арештантських партій через губернське місто. Із зазначеного переліку витікає, що основною, визначальною функцією прокуратури в ті часи все ж таки була наглядова функція, причому прокурорський нагляд поширювався на всі сфери державної діяльності, у тому числі на сферу виконання покарань та попереднього ув’язнення. Таке положення проіснувало майже до другої половини ХІХ століття. У 1861 році в Російській імперії розпочалась інтенсивна робота з проведення Судової реформи. Першим етапом судової реформи було затвердження у вересні 1862 року Державною радою, а потім імператором Олександром ІІ “Основних положень перетворень судової частини в Росії”. Відповідно до цього акта прокуратура повинна була зазнати таких змін. Вона звільнялася від функції загального нагляду. Нагляд прокуратури обмежувався виключно судовою сферою і складався: з нагляду за однаковим і точним дотриманням законів на всіх стадіях кримінального процесу органами суду, слідства і виконання вироків. Під особливою опікою прокуратури в той час знаходились арештантські справи. Всі установи і посадові особи судового відомства були зобов’язані повідомляли їй про стан тих арештантських справ, за якими арештанти утримувались більше чотирьох місяців, а також про причини, що затримували їх вирішення. До прокурорів також надсилалися копії всіх постанов про арешт, виданих на підставі закову про заходи щодо охорони державного порядку та громадського спокою. До законоохоронної діяльності прокуратури належала і виконавчо-судова діяльність. Всі розпорядження щодо виконання вироків, які виходили із сфери безпосередньо судових дій, давала прокуратура. Хоча виконання вироку і входило до обов’язків прокурора, він безпосередньо його не здійснював. А обов’язки прокурора щодо виконання вироку зводилися, з одного боку, до обов’язку давати розпорядження про приведення вироку до виконання, а з іншого – до обов’язку слідкувати за точним і своєчасним його виконанням відповідними органами. Завершуючи аналіз законоохоронної функції прокуратури, слід додати, що прокурори також брали участь у різних сферах урядового та громадського управління. Вони наглядали за місцями ув’язнення і мали право безперешкодного доступу до них. Державна прокуратура УСРР була створена у м. Харкові 28 червня 1922 р. Постановою ВУЦВК №28 з одночасним прийняттям Положення „Про прокурорський нагляд в УСРР”, де зазначалось, що у складі НКЮ державна прокуратура утворюється з метою здійснення нагляду за виконанням законів і в інтересах правильної постановки боротьби із злочинністю. Ст. 2 Положення передбачала функціональні обов’язки прокуратури, а саме: а) здійснення нагляду від імені держави за законністю дій усіх органів влади, господарських установ, громадських і приватних організацій та окремих осіб за рахунок порушення кримінального переслідування проти винних і опротестування постанов, які порушують закон; б) безпосередній нагляд за діяльністю органів дізнання та слідства в галузі розкриття злочинів, а також за діяльністю органів державного управління; в) підтримання обвинувачення в суді; г) участь у цивільному судочинстві; д) нагляд за правильністю утримання ув’язнених під вартою. Після прийняття Положення „Про прокурорський нагляд в УСРР” постановою ВУЦВК від 6 вересня того ж року та інструкцією НКЮ від 22 вересня 1922 р. губернські відділи і повітові бюро юстиції були скасовані, а замість них запроваджувався інститут губернських прокурорів і їх помічників у повітах. Губернські прокуратури скрізь розпочали свою діяльність з 1 жовтня 1922 року. 26 червня 1922 р. колегія НКЮ затвердила структуру відділу прокуратуру. У губернських прокуратурах було створено підвідділ загального нагляду за законністю і нагляд за місцями ув’язнення. Таким чином, хоча Положення про прокурорський нагляд і виділяло нагляд за місцями ув’язнення в особливу функцію, але організаційно загальний нагляд і нагляд за місцями позбавлення свободи об’єднувалися одним підвідділом. Разом з тим, нагляд за законністю тримання ув’язнених під вартою не був винятковою прерогативою прокурорського нагляду. Кримінально-процесуальне законодавство того періоду конкретизувало предмету нагляду, включаючи в нього: 1) наявність законної ухвали уповноважених на те органів; 2) дотримання строку тримання, встановленого законом або судовим вироком суду; 3) тримання в належному місці висновку і в належних умовах. Закон встановив, що при виявленні порушень хоч би однієї з перших двох вимог прокурор і суддя зобов’язані були негайно звільнити неправильно позбавленого свободи, а при невиконанні третьої вжити заходи до відновлення законного порядку. У “Тимчасовій інструкції губернським прокурорам про загальні завдання, що покладаються на прокурора”, введеної 29 липня 1922 р. циркуляром НКЮ, встановлювалося, що “нагляд за всіма без виключення місцями ув’язнення прокурор здійснює не тільки з погляду законності тримання під вартою ув’язнених (приводи затримання і дотримання законних строків), але і перевіряє, наскільки правильно застосовуються всі заходи в області виправно-трудової в місцях ув’язнення”. В обов’язок прокурора входив нагляд за правильним виконанням вироків до позбавлення волі і “за станом місць ув’язнення і умовами тримання в них увязнених”. Важливість нагляду за місцями позбавлення волі підкреслювалася в параграфі 18 Інструкції: “Прокурор губернії розподіляє між своїми помічниками виконання обов’язків прокурорського нагляду в межах губернії, зберігаючи при цьому за собою нагляд за правильністю тримання під вартою і за місцями ув’язнення всієї губернії через особливо уповноважених на те помічників прокурора”. Наступне розширення повноважень прокурорського нагляду за місцями позбавлення волі знайшло відображення і в Положенні про Народний комісаріат юстиції. Положення покладало на відділ прокуратури “нагляд за правильним функціонуванням місць позбавлення волі і виправно-трудових установ і розробку спільно з НКВС правил про виправно-трудову систему відносно осіб, засуджених до позбавлення волі”. Відповідно до цього Положення нагляд за місцями позбавлення волі організаційно зосереджувався в підвідділі “нагляду за органами слідства, дізнання і місцями позбавлення волі”, тобто був вилучений з підвідділу загального нагляду. Прокурорський нагляд в цей час не міг ще охопити в повному об’ємі нагляд за виконанням вироків. Надзвичайна складність цього нагляду, а також брак практичного досвіду і прокурорських кадрів не дозволяли проводити цей нагляд в належній мірі. Тому діяльність прокурорського нагляду обмежувалася лише наглядом за виконанням вироків, пов’язаних позбавленням волі. Прокурорський нагляд за дотриманням законності в місцях позбавлення волі здійснювався також по лінії нагляду за виконанням вимог Положення про загальні місця ув’язнення 1920 р. Це Положення було основою при визначенні предмету нагляду прокуратури в місцях позбавлення волі. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю тримання ув’язнених в місця позбавлення волі, за їх прийомом і вибуттям. Прокуратура стежила за дотриманням правил про режим тримання ув’язнених. Здійснювався нагляд також за дотриманням правил про умови тримання ув’язнених. У цей період були вироблені і деякі засоби здійснення прокурорського нагляду. Найважливішими з них були: особисте відвідування місць ув’язнення; знайомство з діловодством (при цьому прокурори звертали увагу на ведення діловодства в частині, що стосується обліку часу перебування ув’язнених під вартою, накладення дисциплінарних стягнень, обліку предметів постачання ув’язнених); опитування ув’язнених, прийом від них скарг і заяв. 23 жовтня 1925 р. був прийнятий Виправно-трудовий кодекс УРСР. Цей Кодекс зіграв значну роль не тільки як перший законодавчий акт, що визначив порядок виконання покарань, але й як акт, який зміцнював законність у виправно-трудовій практиці. Відбулася заміна величезної кількості нормативних актів єдиним законодавчим актом, що мав обов’язкову силу для всіх установ і відомств. Прокуратура на місцях мала право: відвідувати місця ув’язнення як вдень, так і вночі з метою нагляду за правильним триманням ув’язнених і виконанням режиму, встановленого у ВТК; розглядати і вирішувати скарги ув’язнених; 3) періодичного перегляду особистих справ ув’язнених 4) вимагати для розгляду відомості і матеріали місць ув’язнення. Подальша конкретизація прав і уточнення функцій прокурорського нагляду за місцями позбавлення волі знайшли своє відображення в Положенні про виправно-трудові табори. Стаття 52 Положення встановлювала: «Нагляд за дотриманням цього положення і правильності тримання ув’язнених покладається на прокуратуру тієї союзної республіки, на території якої розташовані виправно-трудові табори, прокуратура республіки в цьому випадку діє по спеціальному повноваженню прокуратура Верховного Суду Союзу РСР». Прокурори, які спостерігали за ВТЛ, мали право відвідувати табори у будь-який час дня безпосередньо опитувати ув’язнених і приймати від них скарги; наглядати за виконанням у ВТЛ всіх правил, що стосуються праці увязнених, культурно-виховної роботи, і інших правил, встановлених Положенням про ВТЛ; робити пропозиції адміністрації про негайне усунення виявленого недоліку; припиняти виконання ухвал адміністрації, що порушують це положення; припиняти виконання неправильних ухвал про дострокове звільнення. Підводячи підсумок цьому періоду розвитку прокурорського нагляду, необхідно відзначити., що якщо період 1922-1923 років в діяльності прокуратури по нагляду за місцями позбавлення волі був періодом, коли вона приділяла більшу увагу покращенню матеріального стану місць ув’язнення, то період 1924-1933 рр. був періодом, коли прокурорський нагляд розповсюдив свій вплив на сам характер тримання засуджених і побут місць ув’язнення, виробив методи нагляду і засобу реагування на порушення законності в місцях позбавлення волі. Етап, що розпочався на початку 1930-х років і тривав аж до 1991 р., коли Україна стала незалежною, можна вважати етапом інтенсивного розвитку прокуратури УСРР. Нормативне регулювання діяльності прокуратури України здійснювалося на основі єдиного загальносоюзного законодавства, а організаційні структури прокуратури формувались за спільними для всіх союзних республік принципами. Проголосивши у серпні 1991 року незалежність, Україна почала будувати суверенну, демократичну, соціальну і правову державу. Розгорнулася нова сторінка і в історії прокуратури. Україна першою серед республік колишнього СРСР 5 листопада 1991 р. прийняла Закон „Про прокуратуру”, в якому були визначені завдання., функції та повноваження органів прокуратури незалежної України. Сучасну систему органів прокуратури складають територіальні та спеціалізовані прокуратури. Перші були створені та функціонують відповідно до адміністративно-територіального устрою України, а другі – за функціонально-галузевим принципом і функціонують в окремих сферах суспільного життя. До спеціалізованих прокуратур відносяться: військові, природоохоронні, транспортні та прокуратури по нагляду за виконанням кримінально-виконавчого законодавства. 13 липня 1996 року набрала чинності нова Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р., в якій кількість функцій прокуратури зменшилася до чотирьох. З часу прийняття Конституції прокуратура України вступила в новий етап свого розвитку. В Основному Законі держави прокуратурі присвячено сьомий розділ. Відповідно до ст. 121 Конституції на прокуратуру покладено: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень по кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян. Відповідно до „Перехідних положень” Конституції України прокуратура продовжує виконувати функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства до введення в дію заковів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержанням законів, та до формування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування. Виходячи з цього, відповідно до ст. 19 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура, як і раніше, здійснює нагляд за: відповідністю актів, які видаються всіма органами, підприємствами, установами, організаціями та посадовими особами, вимогам Конституції України та чинному законодавству; додержанням законів про недоторканність особи, соціально-економічні, політичні, особисті права і свободи громадян, захист їх честі і гідності, якщо законом не передбачено іншого порядку захисту цих прав; додержанням законів, що стосуються економічних, міжнаціональних відносин, охорони навколишнього середовища, митниці та зовнішньоекономічної діяльності.

5. Сучасні тенденції нагляду за додержанням законів при виконані судових рішень у кримінальних справах та інших примусових заходів.

Сучасну систему органів прокуратури складають територіальні та спеціалізовані прокуратури. Перші були створені та функціонують відповідно до адміністративно-територіального устрою України, а другі – за функціонально-галузевим принципом і функціонують в окремих сферах суспільного життя. До спеціалізованих прокуратур відносяться: військові, природоохоронні, транспортні та прокуратури по нагляду за виконанням кримінально-виконавчого законодавства. 13 липня 1996 року набрала чинності нова Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р., в якій кількість функцій прокуратури зменшилася до чотирьох. З часу прийняття Конституції прокуратура України вступила в новий етап свого розвитку. В Основному Законі держави прокуратурі присвячено сьомий розділ. Відповідно до ст. 121 Конституції на прокуратуру покладено: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законо нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень по кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.