71. Напрями у вивченні передумов демократизації суспільства

Крах тоталітарних режимів у багатьох країнах Східної Європи і швидке зростання демократії у світі спонукали представників політичної науки знову звернутися до дослідження проблем, які розглядалися в компаративістській літературі про де­мократизацію. Серед цих проблем найактуальніша і злободенна — вивчення передумов демократизації суспільства.

Нині існує безліч праць, які присвячені порівняльному аналізу «переходів від авторитаризму» і «процесів демократизації в різних частинах світу». Так, наприклад, необхідно виділити статтю К. Росса «Федерализм и демократизация в России», в якій виокремлюються різноманітні школи у вивченні передумов демократизації суспільства. К. Росс спробував подолати дисбаланс, який виник у транзитології, і переніс фокус дослідження із загальнодержавних проблем на життєво важливі процеси інституціонального будівництва і демократизації на місцевому рівні.

А. Ю. Мельвіль у праці «Методология “воронки причинности” как промежуточный синтез “структуры и агента” в анализе демократических транзитов» надає ескіз можливої стратегії аналізу структурних і процедурних факторів, зокрема, в російському демократичному транзиті: від міжнародних макрофакторів (які не були вирішальними) — до розпаду радянської державності і виникнення кризи національної ідентичності — далі до соціально-економічного контексту радянського розпаду і російського транзиту — потім до соціально-класових обставин (соціальна база де­мократизації) і до факторів культурно-ціннісних — і, нарешті, до власне процедурного мікрорівня: від вибору політичних стратегій і тактик перетворень, взаємодії політичних сил аж до самих індивідуально-особистісних характеристик ключових політичних акторів.

У центрі досліджень другого напряму лежить процес переходу від авторитаризму до демократії. Представники цього напряму вважають, що успіх або крах демократичних перетворень багато в чому визначається характером самого транзиту і протиставляють «революції зверху» «революціям знизу». Головна увага приділяється ролі політичних еліт, важливості єдності елітних груп, необхідності обов'язкової наявності угод і пактів між ними. Якщо формування демократичної культури є суттєвим аспектом демократії, то необхідно визнати, що позиція еліт дійсно може мати вирішальне значення в окреслюванні напрямку і перспектив подальшого розвитку суспільства: буде воно розвиватися шляхом демократії чи диктатури. Так, наприклад, на думку Дж. Каллберга, Дж. Хіглі і Я. Пакульскі, «динаміка та траєкторія політичних змін в посткомуністичних країнах можуть практично повністю пояснюватися як похідні від структури і поведінки еліт». Підкреслюючи значущість єдності і консенсусу еліт для демократії, дослідники цього напряму зазначають, що там, де еліта роз'єднана і перебуває у стані конфлікту, досягнути консолідації демократії значно складніше.

І, нарешті, сфера інтересів представників третього напряму — період після краху колишнього режиму та проблеми пов'язані з консолідацією де­мократії. Згідно з визначенням Д. Лінца і А. Степана, консолідована демократія — це «політичний режим, при якому демократія як складна система інститутів, правил, а також зразків стимулів і гальмувань стала, одним словом, «єдино визнаним типом гри» .

На відміну від першого напряму, де акцентують увагу на соціоекономічні й інші структурні передумови демократизації, другий і третій напрями фокусуються на незалежній ролі індивідуальних політичних акторів і на людському факторі, а також на здібності еліт вибудувати демократію навіть за несприятливих об'єктивних умов.

Доктор філософських наук, професор А. Ю. Мель-віль, запропонував використовувати вельми цікаву методологію «коловороту причинності» для аналізу структурних і процедурних факторів як передумов демократичних транзитів. Він вважає, що більш або менш чітка причинність, яка дос­татньо і комплексно пояснює феномен демократичного транзиту та зародження демократії в цілому (її «органічне проростання», «силове впровадження зсередини» або подібне «нав'язування ззовні») в нинішній літературі не простежується [6, с. 54]. Народження кожної нової де­мократії залишається багато у чому загадкою. Під час побудови загальних моделей генезису демократії одні автори роблять акцент на структурні фактори (насамперед на державо- і націоутворюючі, соціально-економічні і культурно-ціннісні), а інші — на фактори процедурні, особливо на вибір та послідовність конкретних рішень і дій тих політичних акторів, від яких залежить процес демократизації. Іншими словами, транзитологічна література фактично відтворює й інтерпретує вже цілком традиційну для соціальних і політичних наук дилему «структури і агента (актора)», в межах якої джерелом каузальної детермінації різних соціальних явищ визнаються або «об'єктивні» суспільні структури, або «суб'єктивні» дії тих чи інших акторів (індивідів, груп, держав).

Прибічників першого (структурного) підходу (С. Ліпсет, Г. Алмонд, С. Верба, Д. Растоу, Р. Інглехарт) цікавлять передусім емпірично виявлені і зафіксовані загальні кореляції між деякими соціально-економічними та культурно-ціннісними змінними, а також між імовірністю встановлення і збереження демократичних режимів в конкретних країнах. При цьому дані кореляції розуміються власне як структурні (тобто зумовлені впливом деяких об'єктивних суспільних структур, а не суб'єктивними намірами та діями акторів-учасників політичного процесу) умови демократії і демократизації. Якщо розглянути узагальнену модель, то можна виокремити чотири основних типи структурних передумов демократизації:

• по-перше, знаходження національної єдності і відповідної ідентичності;

• по-друге, досягнення відносно високого рівня економічного розвитку;

• по-третє, розповсюдження культурних норм і цінностей, які передбачають визнання демократичних принципів, довіру до ключових політич­них інститутів, міжособистісну довіру, почуття громадянського обов'язку тощо;

• по-четверте, наявність ефективної держави і дієвого владного апарату.

Аналіз доводить, що такі кореляції (якщо не брати до уваги деякі виключення) справді існують. Звичайно ж, вони не рівнозначні щодо попе­редніх структурних умов, без яких неможливо почати процес демократичного транзиту. Насамперед кореляції, які встановлені під час досліджень, вказують не на деякий імператив, а лише на фактори, які сприяють демократизації чи ускладнюють її. Крім цього, те, що іноді приймають за передумови та умови демократії, у підсумку може виявитися (і нерідко виявляється) результатами самого процесу демократизації.

Зокрема, наприклад, практика демократичних транзитів третьої хвилі демократизації довела, що обвал недемократичних режимів і спроби побудови нових (як правило, запозичених) демократичних інститутів прямо не пов'язані і тим більше не припускають наявності та масового розповсюдження в перехідному суспільстві будь-яких специфічних структурних (інакше кажучи, «об'єктивних») обставин. Починаючи з середини 1970-х років, демократичні транзити мали здебільшого ендогенний характер і були — особливо на початкових стадіях — результатом певних рішень та вибору політичних тактик і стратегій ключовими (а їх зазвичай не буває багато) політичними акторами, хоча суспільство в цілому, зрозуміло, створювало цьому процесу той чи інший фон.

У центрі уваги прихильників іншого підходу (Г. О'Доннелл, Ф. Шміттер, Л. Уайтхед, Дж. Ді Палма, А. Пшеворський, Т. Карл, Д. Лінц, А. Степан) перебувають не екзогенні, а власне ендогенні фактори демократії і демократизації — різні конкретні процеси, процедури та політичні рішення, які здійснюються самими агентами демократизації. За такого підходу послідовність і взаємозумовленість політичних рішень та дій, вибір тактик тими акторами, які ініціюють і здійснюють демократизацію, виявляються важливішими для її завершення, ніж передумови демократизації, які існують (чи відсутні) на потрібний момент. Головне в цьому випадку — це взаємодія конкуруючих еліт, свідомий вибір ними у процесі політичного торгу та суперництва організаційних форм і інститутів політичного устрою .

Прибічники цього процедурного підходу доводять, що жодні «об'єктивні» соціальні, економічні, культурні, політичні та інші фактори не можуть ані пояснити, ані передбачити, хто конкретно, які політичні сили і актори, коли і за яких обставин відстоюватимуть недемократичний статус-кво або боротися за його спростування. Вони вважають, що дії політичних акторів, які ініціюють і здійснюють демократичний транзит, не визначаються їх «об'єктивним» становищем в суспільній структурі. Навпаки, їх «суб'єктивний» вибір сам створює нові політичні можливості.

У компаративістській літературі з транзито-логії і політичних трансформаційних змін в цілому ці два методологічних підходи доволі різко протиставляються один одному. Хоча деякі політологи дотримуються іншої точки зору, кажучи про те, що у дійсності між двома цими підходами немає непереборних суперечностей. Мало того, ці підходи доповнюють один одного, тому що вони фактично роблять акцент на різні сторони єдиної групи явищ. На нашу думку, теоретично нічого, як мінімум a priori, не перешкоджає спробі синтезувати дві методології, одна з яких звертає увагу на структурні фактори демократії і демократизації (нехай навіть їх універсальність викликає сумніви), а інша — на процедурні.

Цілком очевидно, що багато ключових моментів конкретних рішень і дій політичних акторів зумовлюють демократичний транзит (де­мократизацію) та відповідні суспільні перетворення. Актори самі обирають свої стратегії і тактики, визначаючи специфіку процедур і інститутів, які встановлюються. Крім цього актори здійснюють вибір політичних інститутів і дій за обставин, які були створені не ними і є зовнішніми щодо самого вибору. Інакше кажучи, цей вибір приймається не в умовах так званої суспільної «чистої дошки» (tabula rasa), на якій можна «намалювати» який завгодно політичний проект. На нього впливають не лише самі процедури, тобто конкретні політичні дії, але і структурні фактори, які пов'язані насамперед із культурними традиціями і широким соціально-економічним контекстом. Насправді, приступити до побудови демократії можна не очікуючи, доки визріють сприятливі для неї умови, але завершення конкретного демократичного транзиту та перспективи консолідації демократії врешті залежать і від структурних — тобто націо- і державо-утворюючих, соціально-економічних, культурно-ціннісних — факторів. Адже демократія як інсти-туціоналізована невизначеність передбачає вибір поміж визначеними варіантами. При цьому власне структурні фактори зумовлюють змістовне наповнення формальних процедур і інститутів, які обираються (а також пояснюють, зокрема, чому в одних випадках електоральні процедури стають найважливішим інструментом консолідованої демократії, а в інших — виявляються лише «туманною млою» над імітацією демократії).

В ідеалі поступове просування в процесі аналізу від змінних макрорівня, які впливають на демократизацію, до змінних мікрорівня повинно здійснюватися відповідності до повної методологічної логіки: спуск до кожного подальшого рівня аналізу передбачає, що пояснювальний по­тенціал факторів попереднього рівня вже вичерпано (а саме явище так і залишилося не до кінця поясненим). Перехід із макро- на мікрорівень і передбачає поступовий рух від переважно структурного до переважно процедурного аналізу. Отже, відкривається шлях для синтезу двох підходів у межах загальної методологічної моделі, яка врешті зможе поліфакторно пояснити, як і чому відбувається (чи не відбувається) демократизація. Хоча, необхідно зазначити, що використання методології «коловороту причинності» під час аналізу передумов демократизації не може замінити пошуку і розробки інтегративної теорії, тобто наукові дослідження у цій галузі неодмінно повинні тривати.

Таким чином, для узагальненого, комплексного дослідження передумов, умов, контексту і обставин демократизації, очевидно, все ж таки є не­обхідним теоретико-методологічний синтез усіх підходів і рівнів аналізу. Лише за цієї умови можна розраховувати на більш або менш цілісний та систематизований опис і пояснення ключового моменту демократизації — встановлення демократичного політичного режиму та відповідних процедур