29. Політична трансформація в Центральній та Східній Європі.

Албанія у грудні 1990 р. покінчила з тоталітарним режимом. Справа в Тирані дійшла до зіткнення молоді із «силами громадського порядку», які застосували зброю. У травні 1996 р. в Албанії переобрано парламент. Албанські соціалісти звинуватили провладну Демократичну партію, яка отримала більшість депутатських мандатів, у фальсифікації виборів, а Президента Албанії Салі Беріша — у невмінні керувати країною. Після парламентських виборів владні структури Албанії прагнули прискорити ринкові реформи в економіці й забезпечити інтенсивний розвиток підприємництва. Втім економічні й інституційні реформи через політичну нестабільність і відсутність послідовної стратегії залишалися фрагментарними. Ринок сприймався широкими верствами населення позитивно лише коли йшлося про дорогі автомобілі, предмети розкошів, відеоапаратуру, але негативно коли — про інфляцію, високі ціни, безробіття, що торкнулися навіть військовиків і шахтарів. Конфлікт, який виник в Албанії на початку 1997 р. в результаті краху фінансових трастів — «пірамід» і обману сотень тисяч вкладників, поставив цю країну на межу громадянської війни. Президент Албанії Салі Беріш ввів надзвичайний стан. Та лише прибуття п'ятитисячного міжнародного миротворчого контингенту дало змогу нормалізувати ситуацію. Уряд Олександра Мексі пішов у відставку. Проведено дострокові парламентські й президентські вибори. Сформовано коаліційний уряд на чолі з лідером соціалістичної партії Фатосом Нано.

Новий уряд не зміг оволодіти ситуацією в країні, вивести суспільство з політичної та економічної кризи. Прем'єр-міністр Ф. Нано був змушений восени 1998 р. подати у відставку. Новим Президентом країни обрано Реджепа Мейдані. Прем'єр-міністром Албанії став Панделі Майко.

За формою організації держави Албанія — унітарна держава, а за формою державного правління — парламентська республіка. Законодавчим органом є Народні збори. Президент країни обирається Народними зборами терміном на 5 років. 24 червня 2002 р. за згоди обох провідних політичних сил — провладної Соціалістичної та опозиційної Демократичної партій Президентом Албанії обрано Альфреда Мойсю. Президент не представляє жодної з партій. Таким чином, уроки політичної трансформації в Албанії і кінця 80-х pp. XX ст. загалом свідчать, що навіть у країні з традиційним тягарем політичного екстремізму мірою послідовного розвитку політичних інститутів зрештою неминуче переважить механізм демократичного розв'язання суспільних суперечностей. Нині Албанія сприймається як країна, яка є взірцем стабільності й безпеки в регіоні.

На політичному ландшафті сучасної Чехії тривалий час вирізнялися дві постаті: Вацлав Гавел — Президент Чехії та Вацлав Клаус — прем'єр-міністр країни. їхні стосунки склалися непросто, насамперед через розбіжності в поглядах щодо темпів проведення реформ. Президент виступає за врівноваженіший підхід, В. Клаус — прихильник прискорених темпів і радикальніших перетворень. В. Клаус сповідує тетчеризм, а сама «залізна леді» колись сказала: «Це щастя для Чехословаччини, що у неї є Вацлав Клаус, найкращий у Європі міністр фінансів».

У жовтні 1990 р. В. Клауса було обрано лідером Громадянського форуму, а через рік — прем'єр-міністром Чехословаччини. За загальним висновком, Чехія серед країн Центральної та Східної Європи найбільш послідовно й комплексно проводить економічні ринкові реформи, основою яких є консервативно-ліберальні ідеї.

Розпочинаючи проведення політичних і економічних перетворень, В. Клаус рушив шляхом створення організаційно міцної, з визначеною політичною платформою Громадянської демократичної партії, що, як наголошують політологи, є наймогутнішою й чітко профільованою організацією правих сил у всій Східній Європі. Другою передумовою результативності цих перетворень є те, що Клаус поставився до їх реалізації професійно, бо сам є фахівцем макроекономічних процесів.

Важливо зазначити й те, що в стратегії економічних перетворень виходили з розуміння реформи — не як академічного питання, а як проблеми політичної, для розв'язання якої украй важливо завоювати достатню політичну підтримку. З цією метою необхідно, по-перше, зробити все, щоб населення максимально підтримало приватизацію, було зацікавлене в ній; по-друге, приватизувати все треба швидко, розраховувати на рішучість, власні зусилля й ресурси, а не на допомогу з-за кордону. Ринкові реформи сприймались у Чехії неоднозначно. Критика була зліва: людей приносять у жертву «шоковій» терапії, зростають інфляція і безробіття, що викликає соціальне невдоволення. Праві дорікали авторам реформ за збереження регулювання заробітної плати, дотування великих підприємств, відсутність ринку житла, витратну соціальну політику й найвищий, навіть у Європі, рівень оподаткування. При цьому Клаус чудово усвідомлював, що повсякденне життя для більшості чехів і далі залишається боротьбою за існування, а плодами змін поки що користується досить тонкий, хоч і відчутний прошарок суспільства.

У березні 2003 р. в результаті третього туру повторних президентських виборів у парламенті країни Президентом Чехії було обрано Вацлава Клауса. З Гавелом чеський парламент вчинив не по-дружньому. Йому було відмовлено в президентській пенсії. Зате Вацлава Гавела знову висунуто в номінанти Нобелівської премії миру.

У Румунії зміна суспільного ладу відбулася з надзвичайною жорстокістю. Лідера партії і держави та його дружину було знищено фізично. В Румунії зміна тоталітарного режиму супроводжувалася жорстокою політичною боротьбою. Ситуацією зрештою оволодів Фронт національного порятунку, куди ввійшли й комуністи. Президентом країни став Іон Ілієску. Утворено коаліційний уряд на чолі з Петером Романом, який витримав два походи шахтарів до Бухареста влітку 1993 p., вистояв і почав здійснювати ринкові реформи в країні, проте через серйозну економічну кризу все-таки був змушений наприкінці 1994 р. піти у відставку. Новий уряд очолив Ніколає Векерою.

Урешті в країні було зупинено спад виробництва, спостерігалася відносно висока стабільність національної валюти, відчутне пожвавлення зовнішньої торгівлі, знизилась інфляція, середня заробітна плата становила близько 150 доларів. За оцінкою експертів, ринкові реформи відбуваються в Румунії повільно, суперечливо. Якщо в промисловості 90 % підприємств перебувало в державній власності, то в сільському господарстві більш як 80 % землі перейшло в приватну власність. Процес цей супроводжувався масовим забоєм худоби, скороченням посівних площ. Зерно доводилось імпортувати. Нині 40 % земель знову обробляється селянськими асоціаціями, колективними об'єднаннями.

Після парламентських виборів 1990 р. при владі була Партія соціальної демократії Румунії, на яку спирався Президент Іон Ілієску. В опозиції до провладної партії перебувала Румунська демократична конвенція, яка на парламентських і президентських виборах восени 1996 р. здобула переконливу перемогу і отримала право формувати новий уряд. Її лідер Еміль Константинеску переміг у другому турі президентських виборів. Уперше в історії Румунії глава держави був усунений від влади демократичним шляхом. Новий Президент Румунії та заново сформований уряд намагалися здійснити глибші ринкові реформи й повести рішучу боротьбу з корупцією та організованою злочинністю. Зовнішня політика залишилася незмінною, спрямованою на інтеграцію в європейські та євроатлантичні структури.

На початку 1999 р. уп'яте після 1989 р. шахтарі оголосили загальний страйк і після невдалих спроб домовитися з урядом Раду Васіле, 15-тисячною колоною рушили на Бухарест. Колону шахтарів було зупинено за допомогою військової сили.

У листопаді 2000 р. у Румунії відбулися чергові парламентські вибори. У грудні 2004 р. Президентом Румунії обрано Траяна Башеску.

В країнах Центральної та Східної Європи відбуваються суперечливі процеси. П'ятнадцятирічний досвід політичної трансформації свідчить, що процес становлення і розвитку демократії в країнах Центральної та Східної Європи є складним і нерівномірним. Усі ці держави перебувають на різній стадії переходу до демократії. Між ними є істотні відмінності в рівні демократизації, стабільності демократичної системи, консолідації демократії. Електорат у цих країнах віддає перевагу політичним силам то ліберально-демократичного, то лівого спрямування. Зрештою, успіх владних сил, незалежно від їхньої політичної орієнтації, визначатиметься здатністю професійно вирішувати економічні та соціальні завдання з огляду на світові тенденції демократичного розвитку.