27. Політична трансформація в Латинській Америці.

У роботі «Переходи від авторитарного правління», що вийшла друком під редакцією О'Донелла, Шміттера та Вайтхеда, автори теж зосереджуються на стратегіях демократизації. Ловенталь щодо цієї книги зазначав: «Перша книга, що системно і на основі порівняння фокусує свою увагу на процесах трансформації авторитарних режимів, ставлячи цю проблему центральною темою свого дослідження». У цій праці дано огляд практики демократичної трансформації країн Латинської Америки, який загалом рівноцінний дослідженню й висновкам Даля, однак вони окремо наголошують на важливості інститутів політичного лідерства та прийняття рішень так само, як і на історичних умовах, які визначають умови та форми демократичної трансформації. O'Донелл та Шміттер наголошують, що не мають теорії, яка пояснювала б усі наявні випадки трансформації, однак вони намагалися дослідити три головні проблеми. Перша – нормативна, «саме становлення та наступна консолідація політичної демократії формує per se бажану мету». Друга – «залучення зусиль для з'ясування незрозумілостей переходу, із його численними несподіванками та дилемами». Третя проблема стосується методології дослідження: автори вважають, що трансформація авторитарного правління «повинна аналізуватися відмінними політичними концепціями, хоча незрозуміло та важко показати, якими вони повинні бути». Їхня аргументація полягає в тому, що раз перехід відбувається в швидко змінній ситуації, то «не можна покладатися на відносно сталі економічні, соціальні, культурні та вузькопартійні категорії для ідентифікації та аналізу, оцінювати ідентичності та стратегії, які захищають існуючий status quo і борються з реформуванням чи зміною їх». Вони не беруться заперечувати довготривалий вплив «структурних» чинників, однак вважають, що політичні чинники та стратегії є важливішими для трансформаційних процесів.

У колективній праці «Авторитаристи та демократи. Зміна режимів у Латинській Америці», що вийшла під редакцією Мелоу та Селігсона, автори також досліджують процеси демократичної трансформації у Латинській Америці. В завершальному розділі Мелоу доходить висновку, що рух до демократії не є прямолінійною тенденцією в Латинській Америці. Переддомінуюча модель суспільного розвитку, на думку вченого, є циклічною, а «широка відмінність від випадку до випадку стримує розвиток широких загальних моделей чи теорій демократизації».

28. Особливості сучасної демократичної «хвилі» у Південній Європі.

С. Хантингтон стверджує, що демократизація в різних країнах є результатом комбінації низки чинників, що веде до встановлення демократичних устроїв, що відрізняються від країни до країни.

У широкому сенсі демократизація означає процес політичних і соціальних змін, спрямованих на встановлення демократичного ладу.

Суперечлива сутність демократизації підтверджується «нелінійністю» історичного розвитку даного процесу. На початку 90 - х років до політичної науки увійшло нове поняття - хвилі демократизації. Важливе значення у розробці теорії хвиль демократичного процесу належить Хантингтону, який у монографії «Третя хвиля. Демократизація в кінці XX століття» проаналізував передумови, хід і перспективи переходу від тоталітаризму і авторитаризму до демократії в світі. Хоча одним із перших, хто звернув увагу на хвилеподібність демократизації у світовому масштабі, був Даль, який у своїй роботі «Демократія і її критерії» виділив три основні етапи становлення поліархії. Крім того, слід зазначити важливість робіт Шміттера, Джагерса, Гарра. Але розроблена Хантингтоном теорія хвиль отримала більший резонанс у наукових колах.

Учений у своїй роботі пропонує таке визначення «демократичної хвилі»: «Хвиля демократизації є перехід групи країн від недемократичних режимів до демократичних, що протікає у певний період часу і за чисельністю, що істотно перевершує ті країни, в яких за той же період часу розвиток протікає у протилежному напрямі». У процитованому визначенні Хантингтона вказується і на наявність у межах демократичної хвилі протилежних, тобто антидемократичних процесів. Йдеться, таким чином, про кількісне переважання демократичних тенденцій у рамках відповідного проміжку часу, які накладають якісний відбиток на характер останнього.

Перша хвиля демократизації сягає своїм корінням американської і французької революцій. Проте поява демократичних, в сучасному розумінні, політичних інститутів є феноменом XIX ст. Умовно демократизація в рамках її першої хвилі відрізняється двома ознаками: 1) поступове поширення виборчого права на переважну більшість дорослого населення зі скороченням, а потім і скасуванням майнового цензу; 2) становлення і розвиток відповідальних представницьких інститутів і підзвітних їм виконавчих органів. Виходячи з цих критеріїв, на рубежі XIX та XX ст. перехід до демократії був завершений у таких країнах, як США, Великобританія, Франція, Швейцарія, Австралія, Канада і Нова Зеландія і низці країн Північної Європи. Незадовго до першої світової війни демократичні режими були встановлені в Італії й Аргентині, а у післявоєнний період - у двох нових державах Європи, що отримали незалежність - Ісландії й Ірландії.

Друга хвиля демократизації пов'язана з розгромом фашистської Німеччини, мілітаристської Японії із звільненням західними союзницькими військами окупованих територій. У результаті були відновлені демократичні режими у Франції, Голландії, Данії, Бельгії та інших країнах Західної Європи. Присутність окупаційних союзницьких військ у Німеччині, Італії та Японії сприяла не тільки встановленню і зміцненню в цих країнах демократичних політичних інститутів, але й зробило в них демократичний розвиток незворотним. Водночас у ряді латиноамериканських країн, зокрема в Аргентині, Бразилії, Венесуелі і Перу, були проведені демократичні вибори. Друга хвиля демократизації збігалася з початком деколонізації колишніх колоній і напівколоній. За цей період були встановлені демократичні форми правління в таких країнах, як Індія, Нігерія, Філіппіни, Шрі-Ланка.

Розпочавшись у країнах Південної Європи, з кінця 70-х і впродовж 80-х років ХХ ст. хвиля демократизації переміщується до Латинської Америки і Азії. В кінці 80-х рр. сучасна хвиля демократичного процесу вступає в нову фазу, пов'язану з кризою так званого «реального соціалізму».

Відмінною рисою сучасної демократичної хвилі порівняно з попередніми хвилями демократичного процесу є її більш глобальний характер, оскільки вона охоплює практично всі континенти. Хантингтон виокремлює такі чинники глобалізації світового демократичного процесу, що розширюється: 1) криза легітимності авторитарних і тоталітарних систем; 2) безпрецедентне зростання світової економі ки в 60-і роки, а також зростання освіти і збільшення міського середнього класу; 3) серйозні зміни в доктрині католицької церкви в 60-і роки; 4) зміна політичного курсу провідних світових політичних сил (США, СРСР, Європейське співтовариство); 5) демонстраційний ефект, посилений новими засобами міжнародної комунікації, а також первинним досвідом переходу до демократії в рамках третьої хвилі, який відігравав стимулюючу роль і служив моделлю для подальших зусиль до змін режиму в інших країнах.