2. Предмет дослідження транзитології.

Предметом транзитології є дослідження комплексу питань, пов’язаних із процесом переходу від авторитарного режиму до демократії. До них, як правило, відносять “стартові умови” (залежність переходу від соціокультурного стану суспільства), етапи чи стадії переходу, його моделі, загрози стагнації чи навіть “реверсивного розвитку”, а також кінцеву мету. Наявність зазначених концептів засвідчує те, що транзитологію дійсно можна розглядати в якості дослідної галузі знань.

С середины 1980-х гг. в политической науке под влиянием определенных процессов – первоначально региональных, а затем и общемировых – постепенно начинает формироваться новое направление политологических исследований – транзитология. Если подойти к данному понятию со строго этимологических позиций, то транзитологические исследования предполагали анализ политических изменений переходного характера, связанных со становлением нового качественного состояния политической системы. Однако на практике термин «транзитология» приобрел более узкое значение, так как предметом исследований данного направления стал процесс перехода от автократических форм правления к демократическим. Поэтому предметом транзитологии как относительно самостоятельной дисциплины в рамках политической науки стали проблемы демократизации.

3. Класична парадигма транзиту в політологічній теорії.

У дослідженні транзитології чітко простежуються два етапи: перший, що представляє її класичну парадигму (друга половина 70-х – початок 90-х рр. ХХ ст.; “третя хвиля” – Марч, Олсен, Растоу, Тофлер, частково Хантінгтон); другий, сучасний, першочергово націлений на з’ясування переходу в посткомуністичних суспільствах (Браун, Банс, Гельман, Доннел, Карозерс, Кейс, Кузьо, Копштейн, Лінц, Макфол, Полохало, Сморгунов, Степан, Фісун, частково – Даймонд, Хантингтон).

У працях зазначених учених детально опрацьовано комплекс питань, віднесених до класичної парадигми транзитології, першочергово, стосовно “стартових умов” та етапів переходу.

Растоу зазначав, що „для демократизації не потрібен якийсь мінімальний рівень економічного розвитку та соціальної диференціації”. Єдиною попередньою умовою розробки своєї динамічної моделі він визначив „наявність національної єдності”, що „означає лише те, що значна більшість громадян потенційної демократії не повинна мати сумнівів чи робити уявних застережень стосовно того, до якої політичної спільноти вони належать”. Сформулювавши нові принципи дослідження переходів до демократії, вирізнивши основні етапи цього процесу й окресливши проблеми кожного з них, Растоу заклав підвалини первинної парадигми транзитології.

Растоу виділяє наступні стадії демократизації: А) Попередня умова; Б) Підготовча фаза; В) Фаза прийняття рішень; Г) Фаза звикання. Необхідно відзначити, що як попередню умову автор даної класифікації виділяє національну єдність. Підготовча фаза зв´язана з початком боротьби за демократичне відновлення суспільного ладу. Для даної стадії характерна поляризація суспільства. Важливою рисою підготовчої фази є формування демократично орієнтованої політичної еліти, здатної очолити маси рядових членів суспільства, незадоволених існуючим положенням справ. Як показує історичний досвід минулого і сьогодення, саме ця фаза найчастіше є вирішальної для наступного процесу демократизації. Фаза прийняття рішень, що в остаточному підсумку є результат попередньої боротьби за демократизацію, зв´язана зі зміною політичних інститутів і політико-правових норм суспільства убік поліархічної демократії. Вона може протікати у формі досягнення домовленості між представниками політичних еліт, результатом чого може стати прийняття відповідних законів, а також у формі референдумів і перших альтернативних виборів на багатопартійній основі. В тимчасовому плані тривалість даної фази також варіюється від країни до країни. Заключна стадія – фаза звикання є вирішальною для закріплення демократичних завоювань. Саме в рамках даного етапу демократичні норми, що установилися на попередній стадії прийняття рішень, приймають необоротний (чи навпаки, оборотний) характер.

У 1970-1980-х роках у рамках транзитологічного підходу була сформована так звана «класична» модель переходу, яка розглядає цей процес як послідовність трьох етапів: 1) лібералізація авторитарного режиму; 2) встановлення демократичного правління; 3) консолідація демократичного режиму.

Особливістю цієї моделі є заданість результату переходу – у якості єдиного можливого кінцевого пункту суспільно-політичних трансформацій розглядається встановлення демократії (демократичного режиму). Тобто перехід у рамках цієї моделі є суто «переходом до демократії».

Своєрідним апофеозом подібного розуміння історії можна вважати працю американського політолога Ф. Фукуями «Кінець історії?» (1989), лейтмотивом якої є твердження, що після падіння тоталітарних режимів двадцятого століття ліберальна демократія не має ні сильних конкурентів, ні внутрішніх проблем, які могли б знищити її як політичний режим. Однак уже досить швидко подібний оптимізм, який панував серед учених щодо оцінок перспектив демократії в Східній Європі, змінився на скептицизм, оскільки досвід перших років перетворень у пострадянських країнах поставив під сумнів можливість лінійного руху від авторитаризму до демократії, а, отже, зникнення внутрішніх і зовнішніх ворогів ліберальної демократії. Це змусило дослідників переосмислювати «класичну» модель переходу з її «переходом до демократії».

У статті «Елементи невизначеності в перехідний період» В. Банс взагалі відкинула можливість застосування теорії переходу для аналізу змін у Східній Європі, оскільки, за її словами, державний соціалізм відрізняється від бюрократичного авторитаризму за всіма соціальними, економічними та політичними характеристиками. Вона наголошує, що транзит від державного соціалізму до ліберальної демократії здійснюється через перехідний період або, за визначенням Банс, хаос, якому властиві невизначеність як результатів, так і процедур. Таким чином, перехідний період в східноєвропейських країнах відрізняється подвійною невизначеністю інститутів політичної влади та результатів політичного процесу), а, отже, великою нестабільністю. За такої ситуації ліберальна демократія стає лише одним з чотирьох варіантів майбутнього, поряд із «заморожуванням» режиму в перехідному стані, реставрацією державного соціалізму або диктатурою з її визначеністю процедур та результатів.

Принципова особливість транзитологічного підходу в тому, що, на відміну від теорії модернізації, у якій поставлено питання «чому?» (в тих або інших країнах демократизація відбувається успішно, а в інших демократичні реформи зазнають краху), тут на перший план виходить запитання «як?» (відбувається перехід від авторитарного правління до іншого типу режиму). Тобто у фокусі аналізу представників цього підходу опинились динаміка, механізми, головні учасники самого перехідного процесу, стратегії та послідовність рішень останніх.

На теперішньому етапі розвитку, для якого характерне застосування транзитологічного підходу для аналізу пострадянських перетворень, транзитологія постала перед потребою реформувати свої «класичні» концепти, які розглядають транзит (перехід) лише як рух від авторитаризму до демократії, тоді як посткомуністична політична практика заперечує подібну заданість кінцевого результату.