23. Особливості інститутів українського президентства та парламентаризму.

Становлення інституту Президента України було ключовим у реформуванні державної влади, пов'язаним з проголошенням незалежності України та зміною її конституційного ладу.

До основних підстав введення інституту президентства в незалежній Україні можна віднести:

а) наявність в Україні історичних традицій республіканської форми правління та поділу влади, а також досвіду розбудови президентських інституцій в політичній історії України;

б) інституціалізація поста Президента СРСР в 1990 році і неможливість керівництва СРСР зупинити процес розпаду СРСР;

в) суб'єктивні підстави введення інституту президентства і обрання Президента України були пов'язані із зіткненням інтересів окремих політичних сил, котрі були не в змозі на початку 90-х років здобути більшість в парламенті, але мали можливість впливати на конкретну особу — Президента.

Нинішній інститут президентства в Україні склався не відразу. Спочатку Президент за своїм статусом і назвою був найвищою посадовою особою в державі, потім главою держави і главою виконавчої влади, а нині, за чинною Конституцією, є суто главою держави.

У своєму розвитку інститут президентства пройшов кілька етапів.

І етап: 1991 — 1995 pp. У цей період відбулося закладення основ для функціонування напівпрезидентської (президентсько-парламентської) форми правління.

Перші вибори Президента у незалежній Україні відбулися 1 грудня 1991 р. Першим Президентом України, обраним на загальних виборах, став Кравчук, якого підтримала більш як половина населення країни вже в першому турі.

Згідно з законодавством Президент проголошувався главою держави і главою виконавчої влади.

II етап: 1995 — 1996 pp. Період наближення вітчизняного владного механізму до президентської форми правління відповідно до Конституційного договору між Верховною Радою України та Президентом України від 8 червня 1995 року.

Серед основних повноважень Президента України за Конституційним договором можна назвати: право призначати Прем'єр-міністра; право формувати уряд; право призначати та звільняти вище командування Збройних Сил; подання кандидатури для призначення Верховною Радою Голови Конституційного СуДУ" право призначати половину складу Конституційного Суду; право подавати кандидатури для призначення Верховною Радою на посади голови Верховного Суду, голови Вищого арбітражного суду, голови Національного банку України; створення, реорганізація та ліквідація міністерств, відомств та інших органів державної виконавчої влади; скасування актів центральних та місцевих органів державної виконавчої влади; управління майном, що перебуває у загальнодержавній власності, та інші.

III етап: 1996 — 2004 pp. Це період повернення до президентсько-парламентської форми. Конституційний договір, ухвалений у Києві 8 червня 1995 p., завершувався визнанням необхідності прийняття нової Конституції в термін не пізніше одного року з дня підписання цього документу. Верховна Рада ухвалила Конституцію України 28 червня 1996 р.

Нова Конституція України формально виводить Президента України за межі виконавчої влади взагалі та уряду зокрема. Стаття 102 Конституції визначає Президента главою держави, тобто він є уособленням держави і державної влади в цілому, а не якоїсь її окремої гілки, що обумовлено колом повноважень, його роллю та місцем у політичному житті суспільства. Як глава держави Президент виступає від її імені, гарантує державний суверенітет, територіальну цілісність України, додержання Конституції, прав і свобод громадян. Крім того, як і раніше, Президент здійснює керівництво зовнішньою політикою, представляє Україну у міжнародних відносинах, є Головнокомандувачем Збройних Сил України, очолює Раду Національної безпеки.

В даний період йде посилення президентських інституцій, зокрема однієї з найважливіших — Адміністрації Президента. Високий рівень владних повноважень, сконцентрованих у руках Л. Кучми, зумовив перетворення цього допоміжного органу на потужну інституцію, через яку і з допомогою якої він здійснював безпосередню виконавчу владу в державі.

IV етап — з 2004 р. Прийняття проекту конституційної реформи, змістом якої є перехід України від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.

Запроваджена у 2006 р. політична реформа суттєво вплинула на роль і місце інституту президентства у сучасній політичній системі України. Відбулось певне обмеження повноважень президента.

Однак саме рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України буде прийматися Президентом України не самостійно, а лише після консультацій з Головою Верховної Ради, його заступниками та головами депутатських фракцій у Верховній Раді.

Отже, конституційна реформа ввела таку форму правління, коли Президент і надалі наділений досить широкими конституційними повноваженнями, а уряд, який уже спирається на парламентську більшість, не має достатніх конституційних важелів, притаманних урядам європейських держав.

Таким чином, інститут президентства в Україні перебуває у стані безперервної трансформації, детермінуючи зміст та інтенсивність перебігу політичного життя країни. Підсумовуючи зміни, які відбувалися в обсязі повноважень Президента України, слід зазначити, що найвищий рівень їх був забезпечений від часу прийняття Конституційного договору і до прийняття нової Конституції. Є певна надія, що реалізація політичної реформи стабілізує даний інститут, внесе відповідну корекцію в існуючу модель політичної системи.

Парламентаризм - це система політичних органів, при якій чітко розмежовуються функції законодавчих та виконавчих влад при привілейованому становищі парламенту.

Саме парламентаризм, його сутність, соціальне призначення, форми діяльності та розвитку викликає до себе самої прискіпливої уваги, суперечливих оцінок та суджень експертів і науковців всіх рангів серед усіх інших політичних явищ, що відбуваються в Україні останнім часом.

В чому ж полягає важливість цієї теми для сучасної України?

По-перше, здобуття Україною незалежності в серпні 1991 року після розпаду Радянського Союзу надало їй вперше за багато років бездержавного існування реальний шанс розвинути і затвердити власні демократичні інституції. Значним поштовхом у цьому напрямку стали такі доленосні події останнього часу як «Помаранчева революція» (листопад 2004 – лютий 2005 рр.), розпуск Президентом України Верховної Ради 5-го скликання та її дострокові вибори в 2007 році, отримання Україною статусу країни з ринковою економікою та її запрошення в лютому 2008 року до вступу до Світової організації торгівлі. Саме ці події стали початком реальних перетворень суспільно-політичного життя України, зміни підходів до державного будівництва, посиленням ролі громадянського суспільства на шляху до розвитку демократичної та правової держави.

По-друге, тема розподілу влади та посилення її відповідальності перед виборцями стає як ніколи актуальною в нашій країні. Саме без цього сьогодні стає неможливим процес подальших реформ всіх сторін українського життя на шляху до інтеграції в загальноєвропейське та загальносвітове суспільство.

В той же час показовим є те, що становлення і розвиток парламентаризму в Україні історично здійснювались у руслі загальносвітових процесів і напряму пов'язані з українським державотворенням.

Ідея українського парламенту в історичній ретроспективі не розвивалася по висхідній лінії, а мала дискретний характер. Це зумовлено тим, що Україна протягом історії існувала як самостійна держава тільки невеликі проміжки часу.

Отже, окремими фрагментами українського парламенту протягом його історії були народні віча Київської Русі, сейми польсько-литовської держави, козацькі ради часів Гетьманщини, пізніше вищі законодавчі органи Австро-Угорської та Російської імперій, Української РСР в складі Радянського Союзу.

Наслідком започаткування практики парламентаризму в новітній історії стало створення та діяльність протягом березня 1917 – квітня 1918 рр. Української Центральної Ради – своєрідного національного протопарламенту, який пройшов еволюційний шлях від громадсько-політичного об’єднання до «представницького» органу українського народу. Її поява та діяльність стали закономірним кроком консолідації українського народу на шляху до національно-державної незалежності в ХХ ст.

Саме цю історичну традицію Української Центральної Ради продовжує в сучасних умовах Верховна Рада України.

В Україні сьогодні треба продовжити процес утвердження демократичних інститутів, чітко розмежувати гілки влади, посилити їх контроль та відповідальність за результати діяльності, забезпечити наявність представництва громадян в усіх органах влади.

Важливо не тільки визначити структуру парламентської коаліції, але і законодавчо закріпити інститут опозиції як органа контролю за урядовою діяльністю. Саме конструктивна опозиція разом з демонополізованими ЗМІ будуть не тільки критикувати уряд та доводити свою позицію до широкої громадськості, але і суттєво впливати на політичний курс країни в цілому.

Завдяки побудованій системі суспільного контролю як наслідок в недалекому майбутньому стане можливим звільнення з посад певних членів уряду, діяльність яких є незадовільною, визнання недієздатною парламентську коаліцію та відправка у відставку всього складу уряду, зміна пріоритетів урядо-

вого курсу, оголошення імпічменту президенту країни тощо.

Внутрішній потенціал парламентаризму ще не цілком розвинутий в

Україні. В першу чергу йде мова про його невикористану роль в інтеграції населення і управлінських прошарків у загальну мережу традицій і правил парламентського життя, консолідації суспільства, конструктивному врегулюванні політичних конфліктів та зміцненні політичних систем за допомогою мобілізації населення на підтримку демократичних інститутів.

Отже парламентаризм в Україні передбачає в недалекому майбутньому наступні шляхи свого подальшого розвитку:

1. Вдосконалення всієї політичної системи і підготовки всіх її інститутів до парламентаризму.

2. Завершення становлення парламенту як важливого і повноправного суб’єкта політичної системи України.

3. Кардинальні зміни в суспільній свідомості, політичній і правовій культурі громадян по усвідомленню необхідності функціонування парламентаризму в політичній системі України як найважливішого каналу впливу на владу.