24. Особливості політичного транзиту постсоціалістичних країн.

Особливості демократизації (як процесу політичного транзиту) на пострадянському просторі.

Можна виділити 4 групи держав, кожна з яких мала свої особливості в процесі політичного транзиту.

1-ша група держав: Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Словенія, Естонія, Латвія - результат транзиту: демократичні вибори, економічні реформи, «повнокровна» демократія, несоціалістичне правління.

2-га група: Румунія, Болгарія, Албанія, Литва: проведено вибори, в результаті яких пост комуністи отримали перемогу (повернення до влади старої еліти).

3-тя група: Росія: утворено свою власну третю групу з несоціалістичним урядом і опозиційним парламентом.

4-та група: Решта країн колишнього соціалістичного табору, які можна, в свою чергу, поділити на 2 категорії:

І: країни, які пройшли через демократизацію, але з перевагою інтересів нац. Безпеки, що змушувало громадян віддавати голоси за будь-якого наявного сильного лідера, а такими, як правило, були колишні комуністичні керівники. Це такі країни, як Україна, Молдова, Грузія, Югославія, Хорватія.

ІІ. Країни, у яких демократизація була незначною і було зроблено мало спроб економічних реформ. До цих країн належать: Білорус, Казахстан, Узбекистан, Туркменістан. 

Особливості формування еліт. Розвиток суспільств у пострадянських країнах, становлення їх політичних режимів, діяльність еліт і лідерів відбувається на сонові особливостей регіонів, у зв'язку з чим можна виділити 4 регіони з характерними для кожного з них рисами демократичного транзиту. 

1-ша: Країни Прибалтики - регіон, де суто національна основа була домінуючою у формуванні і становленні еліт, де ігнорувалось і навіть піддавалось утискам некорінне населення.

2-га: Центральна Азія і Казахстан - країни, де в оновлені владні структури увійшла трансформована номенклатура старого радянського партійного апарату. В цих країнах керівниками держав залишалися колишні лідери комуністичних партій: Н. Назарбаєв - у Казахстані, С. Ніязов - в Узбекистані, Е. Рахомов - в Таджикистані, в Киргизії  - А. Акаєв.

3-тя: країни Закавказзя, де еліта формувалася навколо авторитетних лідерів цих країн і де значну роль відігравали родові та кланові принципи.

4-та: Росія, Україна, Білорусь, Молдова: після розпаду СРСР велику роль відігравала сфера публічної політики, що стала важливим чинником у процесі рекрутування нової еліти і забезпечення легітимності старої.

Бжезінський запропонував періодизацію посткомуністичної трансформації, в якій зазначає також, яких форм має набувати сприяння Заходу на кожному етапі посткомуністичних перетворень.

На першій фазі, яка є переломною, започатковуються фундаментальні зміни в політичній та економічній системах, здійснюються політична трансформація найвищих органів влади, демократія встановлюється “згори”, ліквідовується монополія однієї партії, закладаються основи демократії, виникає і зміцнює свої позиції вільна преса, формуються перші демократичні об'єднання і громадсько-політичні рухи. На цій фазі суспільних змін важливо усвідомити важливість радикальної політичної реформи як основи ефективності економічних перетворень та досягти в суспільстві демократичного консенсусу і спільної згоди з тим, щоб дістати підтримку народу в проведенні реформ, подоланні труднощів та соціальних негараздів, які неминучі на цій стадії. В економічній галузі здійснюється лібералізація цін, зовнішньої торгівлі, стабілізація грошової одиниці, розпочинається приватизація (поки що безсистемна) одержавленої власності.

Швидка і всебічна трансформація економіки суспільства, так звана “шокова терапія”, яка на думку багатьох економістів бажана, можлива лише тоді, коли є об'єктивні і суб'єктивні передумов. В іншому разі вона може спричинити економічний безлад та політичну конфронтацію.

На другій фазі відбувається закріплення демократичних процесів та інститутів на основі ухвалення нових конституцій та нових законів про вибори. Проводяться демократичні вибори, формується стала демократична коаліція - нова політична еліта, створюється законодавча база відносин власності і підприємництва, банківська система, здійснюється мала і середня приватизація, демонополізація виробництва, відбуваються істотні зміни в соціальній структурі на основі появи нового класу власників і підприємців.

Розв'язання завдань другої фази дає змогу перейти до третьої, завершальної фази, якій властива політична стабілізація демократії і економічне піднесення. Демократичні процеси набувають незворотного характеру, утворюється стабільна партійна система, формується демократична культура і підприємницька традиція, відбувається становлення системи незалежних судових органів та демократичної правової культури, здійснюється велика приватизація. На основі великих іноземних інвестицій здійснюється реструктуризація виробництва.

Послідовність стадій посттоталітарної трансформації приблизно однакова в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність великою мірою залежать від типу переходу, а тип визначається способом та швидкістю заміни старих еліт новими.  Дослідники розрізняють два основних типи переходу, кожен з яких може розгортатися двома шляхами -- більш і менш радикальним:

   1)розрив з минулим, коли відбувається заміна старих політичних еліт контрелітами;

   2)перехід шляхом компромісів і взаємних уступок, коли досягається порозуміння між елітою і контрелітою.

Той чи той тип переходу не є довільним вибором суб'єктів політичного процесу. Він визначений глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем втрати старою політичною елітою своєї легітимності, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу властивий країнам, в яких стара еліта повністю втратила легітимність, значні верстви суспільства в той чи той спосіб висловлюють свою незгоду з її політикою, не бажаючи визнавати її права на здійснення владних повноважень у майбутньому. За таких умов події розвиваються двома шляхами: або стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передачу опозиції, і тоді перехід відбувається шляхом абдикації (відречення); або вона вперто намагається зберегти свої позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни - маси “змітають” стару еліту насильницьким способом.

Другий, “компромісний” тип переходу більше поширений. Він також відбувається двома шляхами: або через перемогу на виборах нових еліт і їхні наступні переговори зі старою елітою, що ще зберігала значні позиції; або через “вростання” старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування “нових-старих” еліт, де часто домінують старі кадри.

Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації. І все ж, розглядаючи особливості переходу під цим кутом зору, варто зауважити, що перемога нових еліт та їх виникнення пов'язані з формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, і зовсім не обов'язково має бути пов'язана з заміною особового складу еліти. Іншими словами, ситуація перебування “тих самих людей при владі” в одних випадках означає тривалий процес стагнації і гальмування реформ (як в Україні), а в інших випадках може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як в Естонії чи Латвії). Все залежить від рівня прокомуністичної заангажованості старих еліт, від ступеня їх відданості тоталітарним методам керівництва і, взагалі, від рівня їх цивілізованості й культури, розуміння ними завдань, за виконання яких вони взялися, та їх історичного значення.

Пострадянський розвиток за своїми напрямами та цілями є посттоталітарний та постімперський. Він розв'язує одночасно чотири важливих проблеми, з якими жодна країна розвинутої (зрілої) демократії ще не стикалася: створює державу, націю, демократизує політичну систему і маркетизує економіку, тобто в одній темпоральності зустрічаються проблеми модернізації та демократизації. Демократичний розвиток посткомуністичного типу не відбувається за логікою класичних транзитів першої та другої хвиль демократизації. За класичною моделлю розвитку демократії Д. Растоу, нація і держава з'являються раніше, ніж починається демократизація. У більшості пострадянських країн ці процеси відбуваються одночасно, що, звісно, впливає на процес демократизації (переважно гальмує його).

Степанова, вважає, що країни пострадянського простору, зазвичай, використовують технології імітації, запозичення результату або форм політичної модернізації (коли декларуються деякі принципи, проте фактично відбувається їх симуляція)”. Саме віртуальність демократичних перетворень у посткомуністичних суспільствах створює проблеми з успішного закінченню побудови демократії. Адже в цей віртуальний процес на певному етапі вірять самі політичні актори, що не дозволяє їм побачити реальних проблем на шляху розбудови демократії та вчасно їх розв'язати.

Розкриваючи сутність демократичних перетворень в посткомуністичних країнах, Романюк виокремлює ще одну особливість - посткомуністичні революції. Він стверджує, що демократичний перехід у більшості країн колишнього соцтабору на певному етапі супроводжується мирними революціями, що дозволяє більш прогресивній демократичній частині політичної еліти прийти до влади та розпочати новий етап впровадження демократичних цінностей.

Отже демократизація у посткомуністичних суспільствах має відмінні риси від демократичного переходу в країнах Латинської Америки та Західної Європи. Вони зумовлені насамперед тим, що відбуваються із іншої відправної точки - не з авторитаризму, а із тоталітаризму. Це, звичайно, впливає на характер та глибину трансформаційних перетворень. Перетворення мають подвійний, а подекуди й потрійний характер - поряд із розбудовою демократії потрібно розбудовувати державу та створювати політичну націю. Однак, виокремлюючи особливості посткомуністичних трансформаційних перетворень, треба пам'ятати, що ці суспільства різняться між собою. Це зумовлено, насамперед, часом перебування та характером тоталітарного політичного режиму в цих країнах.