41Специфіка дослідження політичного транзиту в країнах Східної Європи та рф.

Політичний розвиток суттєво відмінний від економічного, соціального, культурного процесів і має свої параметри: 1) він не є необоротнім, можлива й політична реверсія; 2) має свої власні показники щодо певної історичної доби; 3) не дивлячись на загальні критерії, політичний розвиток не буває одноманітним у різних суспільно-політичних системах. Політичний розвиток можна визначити як зростання здатності політичної системи постійно і ефективно адаптуватися до нових соціальних цілей та утворювати нові інститути, які забезпечують канали для діалогу між урядом та населенням

Політична трансформація по суті означає перехід від одного типу сучасної політичної системи до іншого, як правило, від автократії (тоталітаризму, авторитаризму) до демократії. Її мета – приведення політичної системи в сучасний стан, що відповідає стандартам і всім ознакам соціального прогресу.

У ХХ ст. політична трансформація торкнулася багатьох високо розвинутих країн – Германії, Іспанії, Італії, держав Східної та Центральної Європи, колишнього СРСР, зокрема – України і Росії. Цей процес є найбільш радикальним, навіть революційним за своєю природою, адже в його серцевині міститься кардинальна зміна політичного режиму, з усіма атрибутами і ознаками влади. Політична трансформація можлива лише за умов, що ресурси минулої влади та її легітимність вичерпано.

Сам процес переходу від тоталітаризму до демократії в сучасній політології назвали “демократичним транзитом”, адже він грунтується на відомому законі політики: “прямого шляху від тоталітаризму до демократії немає; обов’язковими є авторитарний етап”. Під час проходження останнього “транзитні суспільства” мають вирішити багато перехідних проблем, які й складають зміст політичної трансформації:

- панування однієї ідеології та гіперідеологізація змінюється деідеологізацією, утворюється поліідеологічне суспільство;

- однопартійність змінюється багатопартійністю, формується політична опозиція;

- руйнується колишня корумпованість держави з правлячою партією, йде “департизація” державних установ і соціальних інститутів; складається дійсна ситуація горизонтального розподілу влад на виконавчу, законодавчу і судову, а по вертикалі – на центральну, регіональну і місцеву;

- етатизована економіка роздержавлюється, демонополізується; йде розбудова ринкової інфраструктури, перш за все, на основі інституту приватної власності;

- монополію на інформацію та цензуру замінює “свобода слова” і “свободна преса”, що діє як “четверта влада”;

- тоталітарні засоби і методи володарювання наступаються демократичним механізмом і технологіями реалізації політичної влади;

- руйнуються цінності та стереотипи тоталітарної політичної культури і свідомості, водночас поступово формуються нові прогресивні пріоритети та зразки політичної поведінки і політичних переконань; тощо.

Слід враховувати, що процес трансформаційних переходів часто не вільні від загрози реставрації авторитарних режимів, що може відбутися як на грунті націоналістичного, так і релігійного екстремізму.

Посттоталітарні структури держав Центральної, Східної та Південної Європи, республік колишнього СРСР також руйнувались в ході трансформації різними шляхами: парламентським (Польща, Німеччина, Угорщина); масовими радикальними виступами та акціями, що отримали назву “оксамитових революцій” (Чехія, Словакія, Болгарія); збройного повстання (Румунія, Албанія); громадянської війни (Югославія, пізніше Сербія, Хорватія, Словенія). Україні випало на долю сполучення парламентських засобів трансформації з окремими елементами “оксамитової революції”; в Росії ж йде трансформація, що поєднує парламентські методи, сильну авторитарну виконавчу владу і палаючі вогнища локальних збройних конфліктів у деяких регіонах федерації.

У посттоталітарних суспільствах держав СНД, Східної і Центральної Європи через особливі специфічні умови сформувалися дещо своєрідні типи політичного процесу. До цих особливих умов слід віднести: перехідний (транзитний) стан суспільства; наявність великої кількості субкультур і контркультур; слабку спеціалізацію політичних функцій і ролей; величезну соціально-економічну диференціацію населення; тощо. Виходячи з цього, виокремлюють політичні процеси:

- технократичного типу, в якому головне місце віддано опануванню політичних технологій, процедур, методам прийняття політичних рішень, засобам легітимації влади. Учасники політичного процесу строго дотримуються нормативних приписів у своїх функціях та політичних ролях; політична культура більш гомогенна (однорідна), політична система стабілізується, а зміни йдуть еволюційно;

- ідеократичного типу, що є характерним більше для традиційних суспільств, де відсутня автономна політична особа, слабка диференціація політичних ролей і функцій, тобто це суспільства на початку політичної модернізації. Інтегрувати такі суспільства можливо на основі так званої загально-національної поєднальної ідеї -– наприклад, соборності, месіанства, релігії, філософсько-етичної системи, вибір і акцентуація якої залежить від специфіки культурно-історичного досвіду народу, країни;

- харізматичного типу, тобто політичний процес, що первинно був характерним для східної культурно-політичної традиції, але тепер він часто відновлюється в посттоталітарних суспільствах (Китай 80-90-х рр., Росія, Грузія, Азербайджан).

В особі харізматичного лідера народ шукає свої політичні ідеали, сподівання; під нього підганяють політико-правові норми, нові традиції, він уособлює політичні цілі, визначає завдання і методи політичної влади. За умов низької політичної культури населення харізматичний лідер може швидко перетворитись на вождя