Практичні завдання

Які позасюжетні елементи є в наведених нижче уривках? Яка їх роль?

***

Над рікою, невдалік од кучерявої верби, стоїть її хата: сизий солом’яний очіпок навис на вікна, а у вікно заглядають то небо, то річка.

Як підійметься повінь — на воді самотніють і хата, і верба: в таку пору хвиля добирається до кореня хати, а верба починає відрощувати другий корінь. Коли ж хвиля забреде у хату, стара Столяриха на утлій дов­банці пливе у село до рідні, і тоді з верби лелека, стоячи на одній нозі, одним оком проводжає стару, і сумно їм стає обом.

Весною немало турбот Столярисі, і не тільки з хатою, що ніяк не примириться з водою. Скиба землі тягне її і до орачів, і до сіячів, і до Максима. Давні прикмети підказують, коли і що треба сіяти, і до них прислухається син. Максима кріпко любить Столяриха: господаровитий хлопець вдався, голову, а не баняк має на плечах, тому й головує не як поденщик, аби день до вечора дожить. А головне, землю знає і на слово твердий: скаже — сніп зв’яже... (М.Стельмах).

***

Човен розвів прибережний осокінь і врізався у вогкий червоний пісок, під веслом перелякано мотнувся дурний щупачок, і Столяриха, дивлячись у воду, добряче посміхнулась.

Середня на зріст, у високому очіпку, запнутому темною хусткою, сухорлява, поволеньки прямує на широке подвір’я, обсаджене кленами. “Скільки маю кленів, стільки матиму діток”, —любив похвалятися Максим, та щось мало толку з того нахваляння: кле­ни шумлять над плотом, а діти в колисці не обзива­ються. А вже пора б...

У світлиці пахне прив’яла калина і тепло покільченого зерна.

– Добридень, сину!

– Доброго здоров’я, мамо! — вклоняється ста­течно вусатий кремезний чолов’яга і непомітно кла­де люльку в кишеню — мати не люблять чортового зілля.

– То ти дома? — дивуються її брови, очі і уста, підківкою вниз.

– Однією ногою вже в полі, — якось невловимо копіює подив матері і посміхається.

– Пасіку вже вивіз на луки?

– Аякже.

– А коноплю де сіятимеш?

– В долині, на Гаркушевій леваді. Ще які пи­тання будуть? — знову посміхається.

– Видно за посівну не оббили тобі боки, що та­кий веселий?

– В передові ж пролазимо.

– Ну, то запрягай осавулу, на поле поїдемо.

І поїдуть. Син і мати. Стара злізе з брички, до надвечір’я полями ходить, прислухається, як ши­пить і корінцями потріскує скиба, як лягає у зем­лю зерно, згадує свої давні літа і вголос міркує, де краще посіяти гречку, а де льон (М. Стельмах).

****

...Діставши такі інструкції в крамниці, я купив подовбану рушницю “Зауер три кільця” й одразу по­дався за даною мені адресою, бо до відкриття мис­ливського сезону лишалось тільки три тижні.

Знаменитий зброяр жив на Малій Житомирській в маленькому одноповерховому будиночку у дворі. На мій дзвінок мені відчинила двері симпатична літня жінка явно не слов’янського походження. Вона чемно запросила мене увійти й показала на причинені двері праворуч — робочу майстерню зброяра.

Попервах мені здалось, що я помилився — так у цій кімнаті все було чисто, охайно й до ладу, але по­сивілий чоловік у чорному робочому халаті одразу ж озвався до мене: “Прошу, заходьте й покажіть, що привело вас до мене”.

Перш ніж відповісти, я здивовано оглянув цю незвичайну кімнату-майстерню. Праворуч від дверей стояла канапа, а перед нею ломберний стіл з різни­ми свіжими газетами й журналами, які відвідувач, чекаючи своєї черги, міг переглянути. Підлога в май­стерні була ідеально чиста — ніякого сміттячка, ані порошинки. Метрів за чотири від ломберного стола з газетами стояв робочий стіл майстра з прикріпленим до нього затискувачем, а на столі лежав всякий інструмент, на стіні над ним між двома вікнами ви­сіли дві полички з різноманітним, акуратно розкла­деним технічним начинням, яке, в разі потреби, зброяр міг брати із заплющеними очима... (Б. Антоненко-Давидович).

Визначте композицію поданого уривка.

Чуже яйце

Надходив вечір. Сонце вже готувало собі вогняну постіль десь на самому краєчку неба, а вітер заснув ще раніш, бо жоден листочок уже не ворушився на дереві.

У ліс помалу заповзали сутінки, огортали дерева, кущики, затуляли оченята птахам та звірятам.

Тільки одне мале більченятко все не могло за­снути, бо обіч, у густому гіллі смереки, хтось все перемовлявся і кректав:

Ану, ще з цього боку спробуймо... Еге, еге, осьтак, ще трохи піддаймо... Рр-р-раз, іще р-р-раз...

– Ой, ні, Маленький Сіме, такого великого яйця ми не здужаємо з гнізда викинути.

“Що то вони там роблять?” — зацікавилося білченя.

Егей, – півголосом гукнуло воно, щоб не збудити того, хто вже спить, – що ви робите?

Та ось яйце хочемо з гнізда викинути.

Вперше таке чую. щоб яйця з гнізда викидали...

Бо ти ше зовсім мало живеш на світі. Це чуже яйце, його підкинула нам зозуля, їй ліньки будувати гніздо та пташенят виводити, ось вона й підкидає свої яєчка. А як виведеться зозуленя, воно усіх нашихдіточок з гнізда повикидає...

Не журись, Цвірочко, не тужи й ти, Маленький Сіме. Пташечки золотомушки здавна нам друзі, я вам допоможу.

І всі вони разом викинули зозуляче яйце в густу траву. Нехай його зозуля назад забирає! (Ю. Старостенко).

Визначте тип експозиції твору

Панас Мирний “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”.

Визначте зав’язку творів:

В.Стефаник “Новина”; М.Коцюбинський “Утома”.

Визначте ідею твору. Які художні засоби допомагають авторові її (ідею) висловити?

Молодим землякам моїм —

не вельми дружнє посланіє

Поспішаю до отчого дому...

Тільки краще б отак не летів, –

Стало гірко за батьківську мову

І за мову російських братів.

Заболіло мені, як від рани,

І така мене туга взяла,

Ледь в автобус ввалились “кияни” –

учорашнє школярство з села.

Ледь зайшла поміж ними розмова

Про звичайне, буденне, земне...

Замашним батогом

по живому

Та говірка шмагала мене!..

Звідкіля воно?

Наче ж не з неба

Й не звідти –

з минулих сторіч...

Ну, не хочеш своєю –

не треба,

Але й братню не муч,

не каліч!

Десять літ же до школи ходило,

А книжки –

так і нині чита...

А яке ж бур’янище вродило

Там, де сіялась мова свята!

В’януть вуха –

не та і не інша –

Щось таке вже спотворене вкрай!..

Це ж говорить...

А як воно пише?..

А як думає, чорт забирай?!

Хоч ізнову – до першого класу

Хоч ізнову –

за парту шкільну...

Йде той суржик триклятий

“у масу”,

Як у хліб – гіркота полину...

Мово ненина,

батьківська мово,

Що здолала найтяжчі віки,

Що засяяла так веселково,

Перелившись в пісенні рядки!

Що звеличила музу Тараса,

Багатюща, містка і дзвінка...

І не просто вже біль, –

а образа

Мому серцю не раз допіка,

Як почую оте несусвітне

Покалічене

“слово новітнє”

З “лексикону” своїх земляків,

Коли іду в село до батьків...

М. Карпенко

Який підтекст лежить в основі наведеного нижче уривка? У якому з наведених фрагментів підтекст пря­мий, а в якому прихований? Свою думку поясніть.

За горами гори, хмарою повиті,

Засіяні горем, кровію политі.

Отам-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо.

Лягло костьми

Людей муштрованих чимало.

А сльоз, а крові?

Напоїть

Всіх імператорів би стало

З дітьми і внуками, втопить

В сльозах удов’їх.

А дівочих,

Пролитих тайно серед ночі!

А матерніх гарячих сльоз!

А батькових, старих, кровавих,

Не ріки – море розлилось,

Огненне море!

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і царям,

І нашим батюшкам царям

Слава!

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся – поборете,

Вам Бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

Т. Шевченко

Визначте вид наведеного нижче опису.

Переді мною безкраїм килимом розіслалося Чорне море, неосяжне, широке, невимовне принадливе, чарівне. Нерухоме воно, здається, то не вода, а сизо-блакитне скло: ген-ген далеко-предалеко, скільки око сягає, горить безкрає море срібними іскорками дрібними. Мені ввижається, що з тих іско­рок встають водограї: встало їх кілька, знялися висо­ко вгору, там злилися в одну масу. Бачу, як та маса вліворуч рушила і тече з півдня на північ, неначе лава та з вулкана. Плине, ближчає до мене, от при­пливла до Алупки, вдарилася об скелю Айвазовського, вкрила її срібними бризками і сама десь сховала­ся, зникла. Чи скеля її проковтнула, чи дерева прекрасного, художницьки обсадженого парку, найпачегінкі, густі кипариси, заступають мені бачити її (О. Кониський).

Введіть цей опис в оповідання, складене за фабу­лою:

Сім’я планує літній відпочинок; Родині запропо­нували путівку до Алупки; Хлопчик (дівчинка) будує плани, намагається уявити, яке воно, море; Подо­рож до моря; І нарешті – ось воно, море.

Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона кали­на, довгообраза, повновида, з тонким носиком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк (І. Нечуй-Левицький).

Складіть оповідання про цього хлопчика (дівчину), ввівши до ньо­го даний опис.

У кімнаті тихо. М’який товстий килим на підлозі приховує шум кроків, важкі брунатні гарди­ни поглинають голоси з вулиці. Посеред кімнати, мов її всевладний господар, вгніздився великий старовинний стіл, а довкола нього кілька ошатних стільців. Але Іванко точно знає, хто тут найважливіший. Стіни цієї чарівної кімнати займають книжкові шафи, які сягають до стелі і ховають в собі численні таємниці.

Введіть даний опис в оповідання, складене за фа­булою:

Іванко заходить до кімнати, яку дідусь називає домашньою бібліотекою; Хлопчик довго роздивляється книжки, поки йому до рук не потрапляє ціка­ва книжка про...; Іванко бере книжку, читає сам, потім несе на вулицю до друзів, хлопці починають вихоплювати книжку один у одного, і книжка — рветь­ся; Що скаже дідусь, що тепер робити, як бути? Дуже не хочеться, але доводиться сказати правду; Мудрий дідусь допомагає вилікувати книжку.

Складіть оповідання про..., побудова якого відпо­відала б схемі: розповідь ► пейзаж ► розповідь ► пор­трет ► розповідь.

Складіть оповідання про.., побудова якого відповідала б схемі: розповідь ► екстер’єр ► інтер’єр ► розповідь ► портрет ► розповідь.

Визначте зав’язку, кульмінацію і розв’язку серед перелічених епізодів роману В. Підмогильного “Місто”: смерть Зоськи, поселення Степана Радченка в Гнідих, знайомство з Ритою, перше відвідання літературної вечірки, вступ до інституту. Чи можна стверджувати, що твір має відкритий фінал? Чому?