Знайдіть жаргонізми і вульгаризми у «Ґратованих сонетах» і. Світличного. Яку стилістичну роль вони виконують?

Шмон

Стою – як мати народила:

Без трусиків, без панталон,

Точнісінько, як Аполлон,

Безличний.

А сержант без мила.

Поліз у рот, у афедрон,

Пильнує, стерво, щоб бацила

Антирежимності не звила

Гнізда крамоли. Шмон є шмон;

Сержант шмонає по порядку

І кожну латку, кожну складку,

І кожен рубчик, кожен шов,

Штани, труси, матню, холоші,

Немов, пардон, шукає воші.

Та чорта пухлого знайшов.

Сон

Я бачив дивний сон...

Куми одеону і ошую.

А шум! А гам! А шал! А шквалі!

А сміх і гріх? Дев’ятий валі.

Велике таїнство вершу я,

Гостей спуваю наповал,

Гостей частую і віншую,

Гуляю, браття, розкошую,

І... просинаюсь.

Карнавал

Закінчено. Параша,

“вічко” грати, впаяні навічно, і

Підйом, розхитувач основі!

Нічого. Якось перебуду.

М. Драй-Хмара

І все моє почнеться знов.

Жалісний сонет

Умій суддю свого жаліти,

Тяжкі гріхи йому прости,

Таж він людина, як і ти:

У нього дома жінка, діти,

їм треба грошей принести,

І треба – ніде правди діти –

З лайна собачого зуміти

Державний злочин довести.

Хотів би ти в тій шкурі бути?

В дугу свій горб і совість гнути?

Собача доля! Зрозумій

І не топчи багно в болото.

Жалій суддю свого достоту,

Як ми жаліємо повій.

Поетична семантика: тропи

Для більшої художньої виразності мови, емоцій­ності, для яскравішого відтворення обставин і пер­сонажів письменники часто вживають слова або цілі вирази в переносному значенні. Кількість і новизна вжитих художніх та інших засобів – важлива риса літературного тексту.

Автоматична мова передбачає денотативне вживання слів, натомість художня часто послуговується ще й конотацією. Під денотацією розуміють вживання слів у поетичному тексті в прямому значенні (класичний приклад переважно денотативного слововживання є «Садок вишневий коло хати» Т. Шевченка). Конотація (лат.: – разом і відмічати, позначати) – додаткове до основного, денотативного значення знака (слова чи речення), що міститься в художньому тексті. Саме явище конотації («прирощення смислу») лежить в основі тропів.

Тропи (гр. – зворот) – слова, вжиті у переносному чи зміненому значенні. При цьому беруться до уваги вторинні (конотативні) ознаки предмета або явища, котре називається, основне ж значення слова (денотат) залишається поза увагою. Тропи дають змогу коротко і яскраво схарактеризувати особливість того, про що йде мова. Тропи зустрічаються іноді і в розмовній мові («хвіст черги», «серце як камінь», «язик до Києва доведе» тощо), але найчастіше використовуються в художніх творах як один з важливих засобів індивідуалізації та типізації, витворення повнокровних художніх образів. Головна властивість тропів – яскраво характеризувати одне явище через інше на основі їх подібності. До основних видів тропів зараховують: порівняння, епітет, метафору, метонімію, синекдоху, алегорію, іронію, гіперболу та ін.

Тропи поділяють на прості й складні.

До простих тропів належать епітети та порівняння.

Д о складних – метафора, метонімія, синекдоха, алегорія, іронія, гіпербола, перифраз, символ, оксиморон та ін.

Епітет (гр. – означення або прізвисько) – це художнє означення, що наголошує на характерній ознаці предмета, явища, одиничній якості певного предмета або явища, викликаючи в читача відповідне став­лення до них. Наприклад: блискуча перемога, скам’янілі дні. Виражається переважно прикметниками, але можуть бути й інші частини мови: тощо. Але можуть бути й інші час­тини мови. Іменники: жіночість незрівнянна (Ю. Липа), зайчик-побігайчик, вітер-волоцюга, Дніпро-Славута, красень-юнак. Прислівники: слухати жадібно, посміхнутися криво, «Не милий мене шовково / Ясносоколово» (П. Тичина). Дієприслівни­ки: ішов накульгуючи.

Оригінальні епітети можна класифікувати на:

• метафоричні – «Покличу тебе / До зеленого шлюбу» (Д. Чередниченко)

• метонімічні – «Той неститим оком за край світа позирає» (Т. Шевченко)

• гіперболічні «Бездонне небо і безмежний світ» (Л. Костенко)

• синестезій ні «Синій оркестровий долинув плач до мене» (П. Тичина).

Епітети актуалізують свої вторинні значення, але зустрічаються ще постійні епітети, які дуже час­то трапляються в певних словосполученнях, “подо­рожують” із твору в твір. Наприклад: шовкова коса, золо­та осінь, чорний ворон тощо.

Порівняння – це зіставлення двох або кількох предметів чи епізодів, дій, між якими є якась подібність чи аналогія. Це пояснення одного пред­мета чи явища за допомогою іншого, подібного до нього. Арістотель вважав порівняння основою метафори чи прихованою метафорою.

Порівняння дуже поширені як у живій мові, так і в мові художніх творів: розкинула руки, немов біла лебідка; дівчина гнучка, як вербова лоза.

Серед простих порівнянь, загально-вживаних та індивідуально-авторських, виділяють наступні види, залежно від способу їх утворення:

Сполучникові (як, мов, немов, ніби, нібито, наче, неначе, буцім та ін.): гарна ніби намальована, росте мов на дріжджах, «Промені як вії сонячних очей!» (П. Тичина).

Безсполучникові:

а) утворені за допомогою предиката (подібний, схожий): голос подібний до грому, сусід нагадує півня, «Ми восени таки похожі / Хоч капельку на образ божий» (Т. Шевченко).

б) із пропуском компаративної (сполучникової зв’язки): мовчання – золото, слово – срібло, «Подивилась ясно – заспівали скрипки! (П. Тичина).

У формі орудного відмінка іменника: ніс картоплиною, котитись колесом, «Ти – зорею, а я кленом» (Б. Олійник).

Також виділяють ще декілька різновидів порівнянь, зокрема: порівняння-паралелізми, порівняння-запитання, негативне по­рівняння. У цілому ж їх існує велика кількість різновидів порівнянь, вони широко використовуються у фольклорі.

П орівняннями-паралелізмами називають такі по­рівняння, у яких без сполучників, властивих для пер­шого виду, зіставляється два явища поруч:

Чи не той то хміль,

Що коло тичин в’ється?., (хміль – Хмельницький)

Ой той то Хмельницький,

Що з ляхами б’ється.

Узагалі паралелізм – стилістична фігура: пара­лельне зображення двох (трьох) явищ із різних сфер життя. У народній творчості картини природи пов’я­зуються з душевними настроями людини. Створюєть­ся так званий психологічний паралелізм. Напр.:

Стоїть явір над водою,

В воду похилився.

На козака пригодонька,

Козак зажурився. Або:

Глянь на луг – не вся травиця

Ще потоптана упрах;

Глянь на люди – чесні лиця

Ще не всі обвіяв страх.

Порівняння-запитання – це такий вид порівнян­ня, коли порівнюючий образ ставиться у формі за­питання:

Невже це соловейко весну зустрічає?

Ні, то наша Ганнуся пісню завела.

або:

Глянь, у скелях височенних...

...чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори для аскетів.

І. Франко

Негативне порівняння або «слов’янська» антите­за – це порівняння, у якому присутнє заперечення. Це порівняння бачимо в «Слові о полку Ігоревім»: То не чорна хмара закрила сонце, то вороги оточили славне місто.

Часто в одному реченні автор вживає кілька по­рівнянь. Наприклад: “Дівчина була невеличка на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгобраза, повновида” (І. Нечуй-Левицький). Загалом порівняння ставиться після головного речення чи слова, якого воно стосуєть­ся, але іноді буває навпаки: “Неначе цвяшок в серце вбитий, оцю Марину я ношу” (Т. Шевченко). “Він, як мати, привітає, як брат, заговорить...” (Т. Шев­ченко).

Метафора (гр. – перенесення, переміщення) – слово чи словосполучення, що розкриває ознаки од­ного предмета чи явища через перенесення на нього схожих чи контрастних ознак іншого.

Метафора активно уживається в поезії, підсилюючи зображально-виражальні можливості мови: хмари хмарять хвилі (П. Тичина). Якщо метафора наближається до порівняння чи епітета, набуваючи форми проміжного тропа, то її називають семіметафорою: «Як весело між вас, зелені повні хвилі… (тут опущено слово поле, хоча створено яскравий образ).

Метафори бувають ко­роткі й поширені.

Короткі: час спливає, сонце виглядає з-за хмар, де­рева перешіптуються, серце ниє тощо.

Поширені або розгорнуті метафори малюють ширшу картину: Марно ради пита, / Вся засмучена, / Україна свята, / Перемучена (П. Грабовський). Або: Там могили з буйним вітром / В степу розмовляють (Т. Шевченко).

Н айчастіше метафори бувають виражені дієсло­вом (предикатом): до серця підповзає сумнів; річечка біжить; місяць по синьому небі вийде погуляти.

Протягом розвитку мови людина почала інтуїтивно раціоналізувати явища природи через такі вирази, як струмок біжить, але і почала раціоналізуватися й такі поняття як час біжить, не тільки дощ минув але й рік минув.

Тобто метафорою почали позначатися процеси і явища психічного і психологічного стану людини: почуття, настрої, переживання: мене горе пригнічує, нудьга гризе, сум заїв тощо. Отже серед метафор можна виділити два основних види:

1) це словесне ототожнення процесів, які відбуваються в неживій природі;

2) словесні ототожнення переживань людей.

При частому вживанні такі метафоричні словосполучення втрачають інакомовність і стають лексичними метафорами. Разом з такими видами, що ототожнюють душевні переживання людей, існують метафори, засновані на ототожненні душевних якостей з якостями матеріального життя. Вони називаються уречевленими метафорами: гострий розум, твердий характер, палке почуття або темна особистість, жива мова.

Особливий вид метафори – словосполучення, в яких явища природи чи матеріальної культури ототожнюються за ознакою подібності з частинами людського, тваринного або рослинного організму: серп місяця, ніжка стільця, ручка дверей.

Також існують метафори, де ті або інші явища і процеси ототожнюються з процесами за принципом подібності до явищ і процесів матеріального життя: ланцюг доказів, коріння зла, писк моди.

Таким чином, метафора – один з основних тропів поетичного мовлення, завдяки якій певні слова та словосполучення розкривають сутність одних явищ та предметів через інші за схожістю чи контрастністю.

Метафора концентрує у своєму семантичному полі найвіддаленіші чи ненайсумісніші асоціації. Інколи вона постає суцільним нерозчленованим тропом, який може розгортатися у внутрішній сюжет, бути подібною до згадки, вимагати визначення собою нової реальності, розбудованої за естетичними принципами.

Метафоричністю відрізняється саме поетична мова, в якій поєднуються як загальновживані метафори, так і власне поетичні: наприклад у М. Бажана: вода – звисає, б’ється, збирається, замліває, встає, лине, клекоче, вливається, тече, блищить; море – шелестить, тліє, падає, кричить, піднімається, відлітає, стає, входить.

Але, наприклад, індивідуально-авторські метафори: повітря нічне до рання з неба текло і ряхтіло; щоб сни мої неквапно протікали між пальцями твоїми, як пісок; щаслива доля підійшла і збудила весняну снагу, душа зазеленіла на снігу, любов надійшла і хлюпнула пригорщу тепла, душа понад снігами зацвіла, дружба засіяла і живе в літах (Б. Олійник). Такі метафори максимально активізують думку, надають їй дійової форми.

М етафора завжди подібна до загадки, але не підлягає розгадці (декодуванню) вимагає визнання за собою створення нової реальності – нової за естетичними принципами.

У літературних стилях засоби художнього зображення, зокрема, метафори та метонімії, стають провідними художніми засобами. Так, бароко – характеризується яскравими тропами та стилістичними фігурами, романтизм – експресивно-виражальними елементами.

Однак метафора добре відома вже в народній поезії (пісні, казці).

Метафора найуживаніший троп у романтиків.

Реалізм відмовляється від неї, вживаючи метонімію. Замість порівняння об’єкта з іншим реаліст вживає метонімію. Реаліст залишається при об’єкті зображення, але від нього переходить до сусідніх речей, до оточення.

У реалізмі починається порівняння відомостей про об’єкт не шляхом порівняння, а через підхід до зображення походження об’єкта, до його розвитку, до його оточення: дівчина – не квітка, а дитина певного соціального класу, тому автор дає характеристику її оточення в дитинстві, її виховання, зростання тощо. Через таку потребу з’ясування обставин розширюють межі (форму) твору – створюються повість, роман, і взагалі можна говорити про реалізм як про «метонімічний стиль».

Метафори мають ще такі різновиди: персоніфіка­ція (уособлення) та алегорія.

Персоніфікація (лат.: обличчя; особа та робити) – один із видів метафори, коли автор неживим речам надає ознак живих істот, одухотворює їх. Цей вид метафор виник у найдавніші часи, коли люди вірили в різні сили природи. Наприклад.: сонце вранці прокинеться, “Реве та стогне Дніпр широкий, / Сердитий вітер завива...” (Т. Шевченко).

Алегорія (гр.: інакомовлення; інший та кажу) – це поширена метафора, троп, за допо­могою якого певні абстрактні (віддалені, неясні) поняття замінюють життєвим конкретним образом, людей зображують у вигляді явищ природи, предметів тощо, а іноді й живих істот, тобто тварин, птахів, і навіть людей. Ще одне визначення: алегорія – це різновид інакомовлення, основою якого є порівняння; двопланове конкретне художнє зображення, яке базується на асоціативному переосмисленні сутності явищ і предметів у їх сукупності.

У широкому розумінні може охоплювати всю літературу, коли тексти сприймаються як «інші», визначає ступінь її штучності. Властива міфам, Святому Письму, утопіям, антиутопіям, фантастиці й фентезі. Зокрема, у Святому Письмі разом із символами утворює становить основу семантики. У творчості таких письменників, як Г. Сковорода, Г. Михайличенко береться за основу сюжетоскладання. Алегоричними можуть бути назви творів: «Великий льох» Т. Шевченка, «За двома зайцями» М. Старицького, «Досвітні вогні» Лесі Українки.

У байках і притчах у формі парабол наділяє рисами людини чи визначає соціальні ролі в образах рослин і тварин: лисиця – хитрість, лев – силу й т. ін. Так, у байці Є. Гребінки «Ведмежий суд» алегоричні живі істоти, а у творі Л. Глібова «Мірошник» маємо алегоричне зображення людини, адже в образі Мірош­ника зображено ледачого господаря. Алегорія допо­магає в художньому творі глибше визначити харак­тери, взаємини.

До метафоричних також дуже близькі наступні тропи.

М етонімія – один із тропів, який означає пере­йменування, перенесення назви одного явища на інше, що перебуває з ним у тісному зв’язку. Наприклад: читати Франка; платити золотом (золотими грішми); вдяглася у хутро; назбирав цілих два кошики тощо. Тут замість творів ми називаємо ім’я автора; замість речей – матеріал, із якого вони зроблені; замість їжі – посудину. Метонімія допомагає виділити чи підкреслити якраз ту рису в зображуваному предметі, на яку автор хоче звернути увагу читача. Механізм її творення полягає в тому, що у свідомості людини часто виникає подвійна інтерпретація зіставних елементів, які не розмежовуються чітко, і це створює передумови для її використання.

А. Ткаченко виділяє такі види метонімії.

1. Заміна ім’я творця замість його творів: прочитав Франка.

2. Назва матеріалу замість речі, виготуваної з неї: Скрегоче залізом округа, / Смертю повітря фурчить (О. Гончар).

3. Назва вмістилища замість вмісту: Випив чарочку не більш (С. Гулак-Артемовський).

4. Назва речової ознаки замість людини (соціальної групи): Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гіні, такі ж сорочки … все густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку (І. Франко).

5. Назва місця перебування людей замість самих мешканців чи їх дій: Мовчить Полтава, наче приголомшена (Л. Костенко).

6. Назва стану як наслідку дії (наслідок замість причини): Стати на рушник.

Синекдоха (гр.: разом і співвіднесення) – вид метонімії або кількісна метонімія. Художній вислів, за­снований на заміні цілого предмета назвою його час­тини або множини одниною. Наприклад: «Німець скаже: Ви моголи» (Т. Шевченко); Слово (вжито замість «по­езія» Т. Шевченка – палке і щире; він чув все це вже разів сто (тобто багато разів).

Основні її види це назва:

• частини замість цілого: Ноги моєї більше тут не буде.

• цілого замість частини: Стояла я і слухала весну (Леся Українка).

• однина замість множини: Ох і вовка там! Як завиють… (Остап Вишня).

• множина замість однини: Як ми почуваємося?

• власні імена у значені загальних (ономазія): Мовчки зростає десь новий Тарас (Є. Плужник).

• загальні імена у значенні власних (антономазія): Кобзар, Каменяр тощо.

• рід замість виду: їздити на техніці.

• вид замість роду: їсти свій хліб.

Евфемізм – слово чи вираз, яким замінюють у мові грубе, непристойне, з неприємним емоційним забарвленням слово. Цей троп ще називають окультуреним табу. Скажімо: замість “дурний” ми ча­сто кажемо: “не всі дома”, “не вистачає клепки”; замість “помер” кажуть: “пішов у сиру землю спати”.

Перифраза – одна з фігур поетичної мови, коли власне ім’я, предмет або явище називаються не пря­мо, а в формі опису їх істотних і характерних рис. Її можна вважати розгорнутим метонімічним зворотом. Наприклад:

Обляже, ляже чорна туча –

І вже сріблом стинає тьму

Маленька грудочка співуча,

Не видна зору мойому...

А .Малишко

або:

І відпливаю поночі одна

на кризі шибки у холодний вечір.

І спить в печі веселий сатана,

уткнувся жаром в лапи головешок

Л. Костенко

Слово «пташка» А. Малишко замінив словами «ма­ленька грудочка співуча», а Ліна Костенко слово «во­гонь» — словами «веселий сатана». Щоб не повторю­вати раз у раз імені поета Є. Маланюка, часто вико­ристовують його самоназву «Залізних імператор строф»; або замість І. Франко – Каменяр; замість слів «пам’ятник Тарасові Шевченку» часто говоримо: «Зу­стрінемося біля Шевченка».

Перифрази бувають сатиричного та іронічного характеру: «Не будь тою людиною, що догори щети­ною».

Гіпербола – це різке перебільшення зображува­ного явища, дії, предмета, кількості з метою надати виняткової виразності, захоплення, враження. Напр.: «До нас дійшли слова, стрімкіші за Говерли» (В. Кочевський), «...на ціле місто заридала вона на сходах» (В. Симоненко).

Волають гори, кровію политі,

Підбиті зорі падають униз.

В. Симоненко

Літота – це поетичний засіб, протилежний гіпер­болі, тобто різке зменшення (применшення) зобра­жуваного явища, дії, предмета, кількості. Наприк­лад, у Марка Вовчка: «Внучечка качається по садку білим клубочком», її бабуся «малесенька, ледве од землі видно». Літоту можна почути і в повсякденній роз­мовній мові: до моєї школи два кроки, це такий чо­ловік, що в ложці води втопить.

Близьким до тропів (зокрема, до порівнянь та ме­тафор) є символ, який теж має переносне значення.

Символ – це предмет чи слово, що умовно вира­жає сутність якого-небудь явища. Символ полягає в заміні назви життєвого явища, поняття чи предмета умовною назвою, знаком, що має щось спільне з ним. Напр.: гроза – символ небезпеки, боротьби, весна – символ відродження, молодості, зима – символ вми­рання, забуття тощо.

Символ має викликати в нашій свідомості не тільки уяву про самого себе, тобто про свою зовніш­ню форму, водночас і про зміст його значення. Сим­воли з фольклору перейшли і в літературу, допомагаючи письменникові охопити одним образом широ­ке коло явищ дійсності. Наприклад: образ Прометея в «Кав­казі» Т. Шевченка виступає як символ нескореності, прагнення до волі. У творах І. Франка такими симво­лами можуть виступати образи каменярів, Беркута, змія-полоза. Символ близький до алегорії, але він багатозначніший, має більше умовності й абстракт­ності.

До тропів належать також засоби комічного. Ко­мічне – це смішне в житті та мистецтві. З усіх видів мистецтва література має найбільші можливості для втілення комічного і виховання читача засобами сміху. Саме в літературі спостерігаються всі відтінки і різновиди комічного: гумор, іронія, сарказм, са­тира.

Гумор – доброзичливий сміх, спрямований на викриття певних вад людського характеру чи недо­ладності в житті людей, у їх поведінці. У гуморис­тичних художніх творах смішне в житті зображуєть­ся в доброзичливому жартівливому тоні. Гумор — це найбільш життєстверджуюча і складна форма ко­мічного. У ньому серйозне висловлюється з усміш­кою, у незначному і навіть нікчемному завжди при­ховується важливе й глибоке. Гумористичний сміх не заперечує життєвого явища, гуморист усвідом­лює лише його недосконалість. Зразок гумору ба­чимо у виділеній фразі відомої гуморески Остапа Вишні «Моя автобіографія»:

«...Любив я його лінійку, що ходила іноді по руках наших школярсь­ких, замурзаних. Ходила, бо така тоді «система» була, і ходила вона завжди, коли треба було, і ніко­ли люто.

Де тепер вона, та лінійка, що виробляєш мені стиль . літературний ?»

З гумором говорить про дівчат (на початку твору, розмовляючи з Карпом) Лаврін Кайдаш – герой повісті І. Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я»: «– То бери Химку! Ця як брикне, то й перекинешся...».

І ронія (гр. — притворство, насмішка) – тонка прихована насмішка, кепкування, глузу­вання. Також вживання слова у творі в обернено­му, протилежному його значенні — про явище чи особу говориться нібито в позитивному чи захопле­ному тоні, а розуміти треба навпаки. Наприклад: «Доб­рий у нас пан: не б’є, не лає... лише шкуру спускає...» (нар. тв.). Іронія також допомагає висміяти нега­тивні риси характеру людини, Її вдачі, дій, поведін­ки. Вона часто близька до сатири. В. Cамійленко, кепкуючи з українських панів, які цуралися своєї мови, писав: «А пани всі мови знають, крім своєї, крім своєї».

Ще більше іронічних моментів знаходимо в на­родній творчості: Нашій кумі все просо на умі; Він сказав йому дякую по спині ломакою.

У літературному творі іронія може відігравати більш широку і значну роль: вона надає художньому зображенню особливих барв, своєрідно розкриваю­чи невдоволеність автора оточуючим світом. У да­ному випадку іронія вже не просто мовний зворот (троп), а художній принцип, яким керується пись­менник у відображенні життя.

Залежно від контексту іронію можна відносити також до стилістичних фігур.

Оксиморон – (гр. – дотепно-безглузде) – троп, особливістю якого є поєднання контрастних, протилежних за значенням слів (антонімів), внаслідок чого утворюється нове яскраве значення. Тобто в цьому тропові зводяться слова або словосполучення, значення яких взаємо виключає одне одного, створюючи ефект смислового парадоксу. Він може застосовуватися як засіб іронії, розвиватися в сюжет, виконуючи стилетвірну функцію, також може вказувати на жанр (вірш у прозі чи роман у віршах). Приклади індивідуально-авторських оксиморонів: «Сміються сльозами» (Є. Маланюк), «Веселий цвинтар» (В. Стус), «Веселий по­хорон» (В.Симоненко) та ін.

Оксиморон зде­більшого це сполучення іменника з прикметником, який має протилежне значення: гарячий лід, лунка тиша, солодка мука, сміх крізь сльози. Він часто трап­ляється в загадках: Бачить – не бачить, чути – не чує, мовчки говорить, добре мудрує (книга).

Сатира (лат. – суміш, всіляка всячина) – вид комічного, гостре висміювання всього нечесного, несправедливого тощо. При цьому об’єкт висміювання часто малюєть­ся в перебільшено смішному, комічному чи навіть гротескному вигляді, викликає в читача більшу відразу до нього, показує різницю між потворним і гарним у житті людей.

Сатира може бути і прямим висміюванням, кон­кретно адресованим комусь, такий різновид її нази­вається інвектива (лат. – нападати):

У вас язики –

можна коси мантачити.

Або замітати манеж!

Чому ж ви чужими сльозами плачете,

На мислях позичених чому скачете? –

Хотілось би знати все ж!

В. Симоненко

Найбільш поширена форма інвективи – епіграма. Зразком епіграми може бути поезія В. Симоненка:

Торжествують:

Він не спотикався

Не змочив –

Ні разу! –

Підійшов,

Проти вітру –

Жоден раз! –

Не пхався...

Але ж він нікуди і не йшов!

Сарказм (гр. – знущання) – нещад­не, злісне глузування, в’їдлива насмішка, вияв пре­зирства. Для сарказму характерне поєднання сміху з гіркотою і злістю. Він спрямовується на явища не тільки смішні, а й шкідливі. Зразки сарказму бачимо в сатиричній епопеї І. Багряного «Комета», де він, гнівно картаючи тих поетів, які служать сталінсько­му режимові, пише:

...Шукаєм настроїв, метафор, асонації.

За влучну риму проміняли розум.

Поетики сплюндрованої нації

Пережили чудну метаморфозу.

Одні сюсюкають та марять галатеями,

Другі над римою товчуться геніальною,

А треті музу українську прометеєву

Зробили дівкою інтернаціональною —

Повією! Такі митці призовані!..

Тобто, сарказм – це гостра дошкульна іро­нія, споріднена з сатирою, де автор плямує вчинки окремих осіб, діяльність організацій, державну сис­тему тощо. Як художній засіб комічного сарказм не тільки близький до іронії, він її різновид. Але якщо суть іронії в «інакомовленні», оберненому, проти­лежному значенні, у тонкому натяку, то в сарказмі головне – крайній ступінь емоційного ставлення, високий пафос заперечення, що переходить у повне неприйняття.

Гротеск (фр. – химерний, витіюва­тий; смішний, комічний) – один із різновидів коміч­ного в літературі та мистецтві, який поєднує у фан­тастичній формі жахливе і смішне, потворне і підне­сене. Гротеск базується на перебільшенні й сполученні контрастів реального й фантастичного, трагічного й комічного. Як форма комічного гро­теск відрізняється від гумору, іронії, сатири тим, що в ньому смішне та кумедне невіддільні від страшно­го, зловісного; як правило, гротескові образи несуть у собі трагічний смисл.

Термін гротеск поширився в XV-XVI ст., коли під час розкопок давньоримських підземних при­міщень (гротів) були знайдені настінні розписи з химерними візерунками, у яких широко використо­вувалися мотиви з рослинного і тваринного життя. Гротові розписи звичайно призначалися для обрам­лення невеликих за розміром (і дорожчих за вико­нанням) живописних творів, за контрастом підкрес­люючи їх красу, гармонійність, піднесений характер. Водночас вони ніби поєднували цей світ ідеальної краси, бездоганної героїки з невпорядкованою дійсністю, з «найнижчими» – рослинними та тва­ринними – її формами.

К рім названих існує ще чимало художніх засобів виразності, які допомагають зробити мову літературного твору більш виразною, збагачують та урізноманітнюють її. До них належать ідіоми, крилаті слова, стилістичні фігури.

Ідіоми – властиві лише певній мові фразеологічні звороти, які дослівно не можна перекласти на іншу мову, бо окремі слова, що творять ідіоми, у сукуп­ності набули цілком іншого змісту. Інакше кажучи, значення ідіом або ідіоматичних зворотів безпосе­редньо не пов’язане із значенням тих слів, з яких вони складаються. Напр.: вилупити очі, наламати дров, з легким серцем тощо.

Багатьом ідіомам властивий незмінний порядок слів: хоч в око стрель, як у воду дивився, залив сала за шкуру. Деякі ідіоми мають форму сталих по­рівняльних зворотів: як кіт наплакав, як один день, як макове зерня, як грім з ясного неба, битися як риба в неводі, неначе обухом по голові. Іноді вони мають форму допустового звороту: хоч гопки скач; хоч викручуй; хоч стій, хоч плач. В інших бачимо короткі сполуки іменника з прийменником: з оглядкою, до лиця, на око.

До ідіом зараховують ідіоматичні приказки, що наближаються до крилатих слів: баба надвоє ворожи­ла; горбатого могила виправить; був кінь та з’їздився. Існують також ідіоми, у яких окремі слова іноді замінюються на синоніми, наприклад: бебехами годувати (бебехів надсадити). Чимало ідіом мають відтінок метафоричності: взяти на язик; битися об поли руками; взяти бика за роги тощо.

Крилаті слова дуже близькі до ідіом. Крилате слово – це влучний образний вираз, коротко в мистецькій формі висловлена думка, що стала приказкою. Наприклад: «Борітеся – поборете!» (Т. Шевченко); буря в склянці води тощо. Багато крилатих слів прийшли до нас із висловів та творів письменників, діячів, філософів як з нових, так і з античних часів: «Лиш боротись – значить жить» (І. Франко); «Одна ластівка весни не робить» (з байки Езопа); «Око за око, зуб за зуб» (біблійний вислів); «Неопалима купина» (з біблійної книги «Ісход» про першу зустріч Мойсея з Богом, який промовляв до Мойсея з палаючого куща, що горів і не згорав).

Запитання для повторення та самоперевірки

• Що таке тропи?

• Які тропи належать до простих? Наведіть при­клади.

• Які тропи називають складними?

• Дайте визначення епітета. Які епітети назива­ють постійними?

• Що таке порівняння? Які види порівнянь існу­ють?

• Що таке негативне порівняння?

• Що таке метафора? Які метафори називають поширеними або розгорнутими?

• Які різновиди метафори існують?

• Що таке алегорія? Наведіть приклади.

• Який троп називають метонімією? Наведіть приклади.

• Що таке синекдоха? Наведіть приклади.

• Який троп називають перифразою? Наведіть приклад.

• Чим гіпербола відрізняється від літоти?

• Які засоби комічного вам відомі? Дайте ви­значення кожному з них.

• Яка мета кожного із засобів комічного?

• Що таке інвектива? Як називається найбільш поширена її форма?

• Що таке сарказм? Чим він відрізняється від інших засобів комічного?

• Який засіб комічного називають гротеском?

• Який художній засіб називають ідіомою? На­ведіть приклади.

• Які слова називають крилатими? Наведіть при­клади.

• Яку роль відіграють засоби комічного в ху­дожній літературі?

• Яке значення мають тропи?