Звукова організація художньої мови: Фоніка

С еред художніх засобів мови важливе місце посідають звукові. Сукупність звукових засобів художньої мови називають фонікою (гр.: той, що звучить) – звукова організація поетичного мовлення, яка надає літературному, переважно ліричному, творові експресивності чи милозвучності, посилює його виразність, стосується явищ евфонії та какофонії, звуконаслідування. Будучи розділом фонетики, фоніка водночас фіксує відхилення від фонетичних мовних еталонів, які мають естетичну вартість.

У цілому фоніка може розглядатися у двох аспектах: 1) як загальної звукової організації художньої мови; 2) як розділу поетики, що її вивчає.

Найпошире­нішими звуковими засобами є алітерації та асо­нанси.

Алітерація (лат. – літера) – поетичний прийом, який полягає в доборі слів із повторюваними однаковими приголос­ними звуками. Мета цього прийому – посилення інтонаційної, інтерпретаційної та семантичної виразності вірша, об’єднання логічно наголошених слів. Може утворювати оригінальний жанр – алітераційний вірш. Яскраві зразки алітерацій зустрічаємо в поезіях Євгена Маланюка:

Недорізаним звіром вітер

Проридає в страшний простор.

(Там жито – надовго збите,

Там чорним повітрям – мор).

Як бачимо, у наведених рядках часто повторюєть­ся приголосний «р», тобто виразно проступає аліте­рація, яка надає поетичним словам твердості, рішу­чості. Крім того, запропоновані рядки містять інші тверді приголосні, особливо «д», «т», що так само продиктовано тим, що саме автор хоче передати (по­чуття, настрій).

Класичний приклад у поезії Т. Шевченка таких алі­терацій:

Вітер в гаї не гуляє –

Вночі спочиває;

Прокинеться – тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?» – тихесенько

Спитає-повіває

Та й задріма, поки неба

Край зачервоніє.

Спостерігається як повільно зростає до середини наведеного уривка кількість свистячих приголосних (с, ц) – створюючи враження, що чуєш шепіт осо­ки, і це враження посилюється наявністю ще й шип­лячих звуків (ч, ш) – і зменшується до кінця (у двох останніх рядках уже немає жодного свистячого звука).

У поезії «Вітер з гаєм розмовляє...» звукове оформлення Т. Шевченко змінює в кожному рядку:

Вітер з гаєм розмовляє.

Шепче з осокою...

Виразно відчувається як вітер спочатку розмовляє (р-з-г-р-з), а потім шепоче (ш-ч-с).

Цікавий приклад лінійної алітерації, поєднаної з асонансом, у В. Кобилянського:

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток – срібний сніг, –

Сумно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,

Сад осінній смуток снить, –

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено шумить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, –

Срібно стеляться сніжинки –

Спить самотній сад.

Асонанс (гр.: звук і лад) – сконцентроване повторення однакових голосних звуків у суміжних чи близько розташованих словах, віршованих рядках або строфах задля створення ефекту милозвуччя. Звернемося знову до поетичної творчості Т. Шевченка. У відомих рядках з поеми «Гайдамаки» за допомогою асо­нансу на «о» поет створює образ тривалої боротьби:

Гомоніла Україна. о-о

Довго гомоніла, о-о-о-о

Довго, довго кров степами о-о-о-о-о

Текла-червоніла. о

Чітко видно як майстерно автор передає наростання процесу та його припинення. На схемі (праворуч) видно, як кількість голосних звуків «о» спочатку плавно наростає, а потім різко зменшуєть­ся. Саме звук «о» допомагає авторові передати на­ростання гулу (гомону), який в даному випадку є символом боротьби, непокори.

Окремим фонічним засобом є ономатопея або звуконаслідування. Зазвичай виділяють такі його види:

1. Умовне відтворення звуків довкілля (фономімезис): дзень, бум, тьох та ін.: Чути: кру, кру, кру! / В чужині умру… (Б. Лепкий);

або:

Няв-няв. Гав-гав. Хлюп-хлюп,

Дзень-дзень, чар-хик, ку-ку!

Киць-киць, ціп-ціп, кось-кось!

Тпру! Но! Ме-е!

Киш! Брись!

Бац, буц, дзень!

Гей! Будьмо!

Хай йому грець!

І. Івов

2. Творення прямого та переносного вживання слів, звуконаслідувальних за походженням (ономатофонія): хрюкати, кукурікати, нюня тощо.

3. Добір і комбінування слів задля створення певного звукового ефекту, створення відповідного фону: Там тополі у полі на волі (П. Тичина). Через накопичення голосних «О», «і», приголосних «т», «п», «л» витворюється враження широко простору, у такий спосіб досягається ще й змістовне навантаження.

На думку А. Ткаченка, звукова організація художньої мови включає в себе також її інтонаційну (intono – голосно вимовляю) побудову, – на рівні синтактичних періодів, фраз та значущого поділу на синтагми.

В ідеалі художня мова має сприйматися не тільки візуально, а й на слух, у живому інтонаційному звучанні. Це значно посилює обсяг естетичної інформації, додаючи до неї емоційне ставлення мовця і навіюючи його слухачеві. Своєю чергою, ставлення виконавця тексту більшою чи меншою мірою програмується інтонаційними імпульсами, закладеними автором і закріпленими за допомогою розділових знаків або й без них.

Тобто інтонація – іронічна, урочиста, сумна, гнівна та ін. – може поставати і поза лексичним складом певного тексту, як загальне звукове тло, але в процесі його актуалізації на лексичному та фразовому рівнях вона або відповідає змістові інформації, або суперечить йому (підтекст, іронія, пародія, гротеск, поетика абсурду тощо). Тобто, можливі випадки озвучення тексту в зовсім іншому, ніж авторський, інтонаційному ключі – аж до пересмішництва, іронічного переосмислення, заміни риторичних окликів запитаннями і навпаки.

Інтонація – один із найменш фіксованих на письмі аспектів художньої мови, що не завжди надається до механічної чи навіть граматичної «обробки». Л. Тимофєєв зауважував, що фразу «дощ пішов» селянин вимовлятиме по-різному під час посухи і під час збирання сіна. А в художніх текстах мотив дощу постає у найширшому інтонаційному діапазоні.

Скажімо в повісті М. Коцюбинського «Fata morgana»: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать у горі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум». Синтаксична і фразова фоніка (інтонація) тут підпорядкована загальній емоційній тональності – меланхолії, суму, безнадії. Текст перейнято імпресіоністичним (враженнєвим) ставленням до зображуваного, що відбиває настрій персонажів, Андрія і Маланки, опосередкований авторськими пейзажними паралелями. У. Д. Павличка є ціла низка віршів, де опоетизовано дощ у найрізноманітніших його виявах і стосунках з людиною.

Систему «інтонем» як структурних одиниць мови поки що остаточно не з’ясовано, але вже описано основні типи інтонаційних контурів багатьох мов. Кожна мова має свої особливості акцентування, які називаються просодією – наголос. Інтонація має справу з видозмінами основного тону викладу (мелодика мови), а також фразового наголосу, тривалості, темпу, павзації, ритму та інших просодійних елементів.

На відміну від музичної мелодії, мовна мелодика не має чітко регламентованих темпу і тональності, оскільки в ній певною висотою звучання вирізняються голосні звуки слів (особливо якщо на них припадає наголос), то співвідношення і послідовність цієї висоти звучання голосних, а також протяжність чи стислість їх вимовлення, і утворюють мелодику мови загалом та художньої зокрема.

Перерви у мелодиці називаються павзами (гр.– припинення). На письмі вони здебільшого позначаються розділовими знаками – крапкою, комою, іншими знаками. Але в живому мовленні часом виникають і такі павзи, які не виділяються в писемному тексті розділовими знаками, проте виразно відчуваються: «Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться» (М. Коцюбинський). Окрім павз, позначених комами, тут є й одна не позначена – перед «І». Ця логічна павза розмежовує в даному разі два дієслівні присудки, з’єднані сполучником «І». Утворюються логічні павзи й тоді, коли в реченні до підмета і присудка належать великі групи слів: «Найчастіше припливав / молодий козак Семен, уродливий парубок, хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл, – і щиро покохала його / наша гордовита Катря» (М. Вовчок). Похилими рисками позначено дві павзи у двох сурядних реченнях.

Буває і навпаки: розділові знаки не обов’язково позначають павзу. У наведеному прикладі порівняльні звороти, «хисткий, як очеретина, смілий, як сокіл» можна прочитувати із павзою, і без неї (залежно від темпу читання).

Окрім темпу, / прочитання з павзою і без неї залежить від емфатичного наголосу. Якщо емфатично наголосити слова «хисткий» та «смілий», то це зумовить потребу в підвищенні на них висоти звучання голосних / і в подовженні післяслівних павз (на місці ком).

Запитання для повторення та самоперевірки

• Назвіть основні фігури уникнення.

• Які фігури належать до фігур накопичення?

• Яке походження стилістичних фігур.

• Що таке інверсія? Яка її роль у поетичній мові? Наведіть приклад.

• Що називають анафорою? Наведіть приклад.

• Як називається стилістична фігура, протилеж­на до анафори?

• Що таке симплока, кільце?

• Що таке рефрен? З якою метою його викори­стовують?

• Яку стилістичну фігуру називають антитезою? Наведіть приклад.

• Яке звертання називають риторичним? Наведіть приклади.

• Що таке риторичне запитання? Наведіть приклади.

• Чи зустрічаються риторичні фігури в прозових творах?

• Що таке оксиморон? Наведіть приклади.

• Чим асиндетон відрізняється від полісиндетону?

• Що таке тавтологія? Яка її роль? Наведіть приклади тавтології.

• Що таке алітерація та асонанс? Яка їх роль у поетичному творі?

• Що таке інтонація? Яка її функція?