Зародження літературознавства

Давньогрецький філософ Платон^ першим помітив, що виражальні константи мистецтва неоднаково виявляються в різних типах літературних творів, і ця обставина покликала до життя відомий поділ мистецьких явищ на три роди – епос, лірику, драму. За Платоном, література, як і всі інші мистецтва, творчо (за умов особливого натхнення автора) наслідує життя (принцип мімезису), точніше – ідею життя, і тому для кожного з названих родів характерна саме пізнавальна (гносеологічна) природа.

Р

Арістотель

озмежування об’єктів і способів мімезису стало основою теоретичного осмислення літературних родів. У подальшому проблема мімезису була визначальною для представників будь-якої стильової тенденції класичного письменства (але нині постмодернізм, заперечуючи метафізику присутності, не сприймає лінгвістичного зв’язку з природою, заперечує наслідувальні метанаративи).

Вказавши також і на виховну функцію художньої творчості, Платон заклав у фундамент античної науки про літературу, всі найголовніші складові її, залишивши для свого наступника Арістотеля лише проблему класифікації літературознавчих дисциплін. В одночас Арістотель не лише класифікував літературознавство на теорію літератури, критику, стилістику, а й запропонував (зокрема у своїй «Риториці») принципи аналізу способів творчості й стилю прозових творів і заклав основи ще одного розділу літературознавства – поетики. У своїх працях про мистецтво поезії та поетів, серед яких найповнішою дійшла до нас «Поетика», Арістотель «уточнив» учення Платона щодо наслідувальної природи мистецтва: якщо той вважав, що художник наслідує дійсність лише як відблиск її ідеї, яка перебуває за межею людського осягнення, то Арістотель «ідею дійсності» заперечив цілком і по-своєму довів, що художник наслідує суто реальну дійсність, яка водночас є втіленням ідеї цієї дійсності. Інакше кажучи, Арістотель матеріалізував саму природу творчості, і від цього розвинувся ще один напрям у науці про літературу.

У найзагальніших рисах і з певною умовністю можна стверджувати, що Платон поклав початок ідеального (романтичного), а Арістотель – натурального (реалістичного) літературознавства. Нині їх можна тлумачити як романтичний і реалістичний методи, як чуттєво-інтуїтивний і раціональний типи сприйняття, а відтак і творчості.

Основи генології

Літературні види існують відтоді як постала сама література. Багато уваги приділяли їх дослідженню митці та філософи античного світу. Саме з античних часів походить і сучасна літературознавча термінологія.

Вивченням специфіки родового розподілу літератури займається літературна генологія або генерика чи жанрологія (гр. – рід, походження; фр. genr – той же корінь: рід, походження) – теорія поетологічних категорій роду і жанру.

Твори художньої словесності прийнято поєднувати в три великі групи, що одержали назву літературних родів. Це епос, драма і лірика.

Поняття літературного роду виникло в античній естетиці, у творах Платона й Арістотеля. У третьому розділі “Поетики” філософа говориться про існування в поезії (тобто мистецтві слова) трьох “способів наслідування”: “Наслідувати в одному й тому ж і те ж саме можна, розповідаючи про подію, як про щось окреме від себе, як це робить Гомер, або ж так само, що наслідувач залишається самим собою, не змінюючи свого обличчя, чи представляючи всіх зображуваних осіб як діючих і діяльних”. Окреслені Арістотелем «способи наслідування» – чим, що і як наслідується – згодом і стали називати літературними родами. Це поняття характеризує як змістовні, так і формальні властивості словесно-художніх творів, які узгоджуються трьома формами існування індивіда в системі буття, що споглядається, відчувається чи розігрується.

Тому літературні роди – це категорії літературознавства, що інтегрують ієрархічно нижчі, типологічно подібні за обсягом поняття (види, жанри), вичленовувані за низкою домінантних, постійно відтворюваних ознак.

Епос, лірика драма сформувалися на самих ранніх етапах історії суспільства, у первісній синкретичній творчості. Тому в чистому вигляді вони збереглися лише у фольклорі. Передусім, їх походження пов’язується з давньогрецькими діонісійськими культами. Походженню літературних родів присвятив перший з трьох розділів своєї “Історичної поетики” О. Веселовський, де доводив, що літературні роди виникли з обрядового хору первісних народів – первісний «хорично ігровий синкретизм».

Обрядовий хор, що супроводжував танок і мімічні дії, містив у собі, на думку О. Веселовського, вигуки радості й суму, що виражали колективну емоційність. З подібних вигуків виникла лірика, що згодом відокремилася від обряду і здобула художню самостійність. З виступів заспівувачів (корифеїв) обрядового хору сформувалися ліро-епічні пісні (кантилени). З цих пісень, що згодом теж відокремилися від обряду, виникли героїчні поеми (епопеї). І, нарешті, з обміну репліками учасників обрядового хору виникла драма.

Однак у теорії О. Веселовського не враховано, що епос і лірика могли сформуватися і незалежно від обрядових дій. Міфологічні перекази, з яких згодом склалися прозаїчні легенди (саги) і казки, виникли поза обрядовим хором. Їх не співали, а розповідали один одному представники племені. Лірика теж могла виникати поза обрядом. Ліричне самовираження мало місце у виробничих (трудових) і побутових відношеннях первісних народів. Таким чином, існували різні шляхи формування літературних родів, і обрядовий хор був одним з них.

Епос і драма мають низку загальних властивостей, що відрізняють їх від лірики. Цим літературним родам притаманна значна широта пізнавальних можливостей. В епічних і драматичних творах відтворюються події, що відбуваються в просторі й часі. Тут зображуються окремі особи (персонажі), їх взаємовідносини, наміри і вчинки, переживання і висловлювання. І хоча відтворення життя в епосі та драмі незмінно виражає авторське осмислення й оцінку характерів персонажів, читачам нерідко здається, що зображені події відбулися незалежно від волі автора. Інакше кажучи, твори епічні, і особливо драматичні, можуть створювати ілюзію своєї повної об’єктивності.

Епічні й драматичні твори разом з тим різко відрізняються один від одного. Організуючий формальний початок епосу – розповідь про життя персонажів і їх вчинки, звідси назва цього роду літератури (гр. епос – слово, мовлення). Засоби предметного зображення тут використовуються найбільш вільно і широко.

У драмі (гр. – дію) розповідь у скільки-небудь розвинутій формі відсутня. Текст твору складається насамперед з висловлювань самих персонажів, за допомогою яких вони діють у зображуваній. Авторські ж пояснення до слів героїв зведені до ремарок (фр. – підмічати), що має лише допоміжне значення. Специфіка драми як літературного роду визначається її спрямованістю на сценічну постановку.

Слово лірика походить від давньогрецької назви музичного інструмента ліри, під акомпанемент якої виконувалися (співалися) словесні твори. Лірика відрізняється від епосу і драми насамперед предметом зображення. Розгорнуте і деталізоване відтворення подій, вчинків, взаємин людей у ній відсутнє. Лірика художньо опановує переважно внутрішній світ людини як такий: її думки, почуття, враження. У ній максимально втілюється суб'єктивний початок людського життя. Однак відчуття повної, “абсолютної” суб'єктивності лірики, що виникає часом при її читанні, є ілюзорним: лірична творчість містить глибокі пізнавальні узагальнення.

М ова в ліриці виступає насамперед у її виразній (експресивній) функції, вона безпосередньо й активно втілює емоційне відношення до життя, того хто висловлюється (носія мови) – ліричного героя. Тому мовний лад ліричного твору – його найважливіший формальний початок: нюанси слововживання і побудови фраз, а також ритмічна упорядкованість тексту тут особливо істотні.

Таким чином, до особливостей лірики відносять: визначальну роль образу-переживання, велике значення емоційного і, взагалі, суб’єктивного начала, концентрованість і згущеність художнього вислову. Переживання і думки, виражені в ліричному творі, не ідентифікуються (ототожнюються) з постаттю автора, для цього побутує поняття його ліричного «Я» або ліричного героя (чи суб’єкта). Стосунки між автором і ліричним героєм трактуються як зв’язки між прототипом і створеним на його основі художнім образом.

Сьогодні більшість теоретиків дотримується поділу літерату­ри на три названі вище роди: епос, лірику і драму. На межі епосу і лірики виникають межироди. Але вони не виступають іншим літературним родом. Це лише твори (жанри), що мають одночасно ознаки і лірики, і епосу, і драми.

Кожен рід літератури – епос, лірика чи драма – має ще й свої види, які, у свою чергу, поділяються на жанри та різновиди.

Однак чіткий розподіл на роди не завжди можливий, бо, наприклад, епос у давнину був лише віршованим, а сучасна ритмізована проза сприймається як поезія.

Із родовим поділом мистецтва слова тісно пов’язане виділення видів емоційної тональності (або пафосу – одного з елементів змісту твору, що відповідає патетичному переживанню): епічності, ліричності (ліризму) та драматичності (драматизму). Термін тональність запозичений літературознавством з музики. Під ліричністю (ліризмом) розуміють суб’єктивовану емоційну тональність мови автора, оповідача, персонажів твору будь-якого роду. Під драматизмом – тональність напруги, інтенсивного переживання. Під епічністю – об’єктивовану, зовні нейтральну, стриману тональність, продиктовану широтою та багатоплановістю оповіді.

Важливого, враховуючи синтетичність мистецтва, значення тональність відіграє в поезії, яка найближча до музики. В ліричному творі вона може бути мажорною, мінорною, оптимістичною, журливою, елегійною, сатиричною, іронічною чи гротескною. Наприклад:

Ще стоїть Україна! Не вмерла вона

І вмирати немає охоти.

Кожна піч українська – фортеця міцна,

Там на чатах лежать патріоти.

В. Симоненко

Або епічна картина сну кріпачки і ліричному вірші Т. Шевченка «Сон» («На панщині пшеницю жала») підкреслює весь драматизм становища й долі героїні. Або у багатьох драмах, згадаємо, наприклад, М. Куліша чи В. Винниченка, драматичні, трагічні чи комічні сцени наповнюються ліричними або епічними фрагментами.

Поєднання певних видів тональності з різноманітними родовими, видовими різновидами в художній творчості впливає на виникнення цілковито оригінальних жанрових новотворів, що говорить про гнучкість й рухомість жанрового устрою літератури.

У сучасному літературознавстві пропонується дотримуватися чотириступеневого конкретизованого розподілу на: рід, вид, жанр, різновид. Скажімо – в епосі, романі, історичному романі з реальним особами чи без таких.

В ласне, нині система родів і жанрів ще не вичерпала всіх своїх класифікаційних можливостей. На практиці широко використовується термін жанр, яким визначають зазначені конкретні родові види. Але жанр – поняття вельми широке, бо у художній творчості будь-який автор мислить не суто жанровими категоріями. Тому, у певному смислі, жанр – це форма, у яку вміщується життєвий досвід автора. При цьому така форма обумовлює дві важливі складові – обсяг тексту та спосіб його організації. Лірика зазвичай має невеликий обсяг, епіка реалізується у малих, середніх і великих формах, у драмі обсяг визначається фабулою. Ширше розуміння жанру таке: жанр – це тематичний, технічно усталений тип художньої творчості, специфічний для кожного різновиду мистецтва, який визначається своєрідністю зображення.

У мистецтві слова постійно виникають нові й нові авторські визначення, які прагнуть підкреслити певні особливості конкретних творів і мають переважно образний характер. Хоча самі твори здебільшого називаються традиційними жанровими визначеннями. При цьому спостерігається тенденція, коли жанрові новотворення (наприклад, етюд) завдяки частоті їх вживання різними авторами претендують на літературознавче закріплення у статусі термінів. Наприклад, коли до традиційної назви жанру додається якесь уточнення (скажімо, сердита елегія). Водночас це може до невпізнанності змінювати жанрову природу конкретного твору (жанровий різновид): Порівняйте: історичний роман – роман у віршах – роман-памфлет – роман з ключем – роман-ріка – роман-ящик …. І цей ряд можна продовжувати.

Отже, варто дотримуватися позиції, що поняття жанр вказує на ідеальну або логічно сконструйовану модель художнього твору, яка розглядається як еталон різних його варіантів. Але в цілому динаміка літературного розвитку зумовлює ненастанну зміну канонічних жанрів неканонічними. І навпаки, поняття роду має здавна усталений, більш узагальнений, історично стійкий характер, хоча й воно зазнає змін у постійному оновленні творчого процесу.

ЕПОС

Арістотель говорив, що епос (гр. – слово, розповідь) це «розповідь автора про подію, як щось окреме від себе». Джерелом епосу є міфи, синкретичні ритуальні дійства, ознаки яких можна спостерігати в казках, легендах, переказах, епічних та історичних піснях.

Тому епічними називають твори, у яких письменник у розповідно-описовій формі зма­льовує події, людей і їх вчинки. Причому автор у них стоїть осторонь, він ніби розповідає про те, що спо­стерігав. Самі ж події зображені, як правило, у ми­нулому часі й лише зрідка автор уживає теперішній або майбутній для надання творові більшої динаміки та яскравості.

Отже, епос – рід літератури, що прагне зобразити дійсність в її об’єктивній сутності, в об’єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку, наче поза втручанням автора.

Як уже було відмічено, епічні твори – розповідні. Зображення в у них ведеться від реального чи умовного оповідача (наратора), рідше свідка чи учасника подій. Епічні твори здебільшого пишуться прозою. Для них притаманна система структурування тексту, відносно стала композиція, тяжіння до об’єктивного зображення подій та персонажів, що зумовлює саморух сюжетних ліній. Але автор незримо і завжди перебуває всередині тексту. При цьому застосовуються різні способи викладу в формі опису, монологу, діалогу, авторських й ліричних відступів, екскурсів тощо. Особливості епосу зумовили появу поняття епічний образ, під яким розуміється об’єктивно змальований образ у значенні панорамного, безпристрасного.

Епічні жанри поділяються за обсягом на малі, середні та ве­ликі. Малим властива стислість викладу чи опису зоб­ражуваних подій, їх сюжет завжди має лише одну лінію розвитку. Події подані без розгорнутих пей­зажів та ліричних відступів, а також майже ніколи не розповідається про минуле життя дійової особи і те, що з нею сталося пізніше. У таких коротких творах мало дійових осіб. Серед малих видів епічних творів виділяють такі: новела, оповідання, нарис.

Новела (італ. – новина) – це невели­кий розповідний твір із гострим, захоплюючим сю­жетом про незвичайну подію з несподіваним кінцем. Найчастіше в новелі подаються один-два епізоди з життя однієї або кількох осіб. Портрети дійових осіб змальовані скупо, у характерах бачимо лише кілька головних рис. Головну увагу в новелі автор іноді звер­тає не на зовнішні події, а на переживання героїв.

Основні риси новели:

– сюжет має другорядне значення;

– психологізм;

– несподівана розв’язка.

Як літературний вид новела склалася в епоху Відродження. Широкого поширення набула в багатьох європейських літературах XIX-XX століть. Історичний розвиток жанру новели відбувався у боротьбі двох протилежностей – наближення до стабільності та постійного розширення його естетико-пізнавальних можливостей. Так, з появою модер­нізму, визначальними рисами якого стають новизна і антитрадиціоналізм, пов’язане виникнення одного з жанрових типів новели – модерністського. Модернізм свідомо затверджує змістове значення усіх елементів форми. Зміст підкоряється умовній формі. Широко використовується ефект ірреального: його елементи проникають у повсякденне життя, але сприймаються як «найприродніша річ у світі». Основою змісту стає модерністська художня суб’єк­тивність. Жанрова структура модерністської новели набуває більшої рухомості. Однією з основних жанрових ознак залишається зображення незвичайної події. Таємниця, яка лежить в основі оповіді, розглядається як своєрідний культ трагікомічної гри випадку, який не руйнує тканину повсякденності. Зберігається фрагментарність сюжету. Оцінка кожного із вчинків героїв цілком залежить від суб’єктивного сприйняття дійсності. Тому повсякденне життя набуває парадоксальності, а реальність події – відносного характеру. Наприклад, імпресіонізм поставив у центр зображення не сам предмет, а враження від нього. У такий спосіб імпресіоністична новела спрямовується на зображення «миттєвого переживання в оповідному часі». Так, ліричне сприйняття письменника в новелі має вигляд власного враження від будь-якого явища, яке перебуває в постійному розвитку. Саме зображення таємничої природи почуття відбувається за правилами композиційної будови новелістичного жанру: з присутністю трьох сюжетних компонентів, несподіваної кінцівки тощо. Наприклад, новела «Сон» М. Коцюбинського є зразком імпресіоністської новели. Головний герой твору приходить до висновку, що вічну красу («Молоде щось, свіже, не затоптане ще, жадоба нового, якоїсь краси») неможливо знайти у повсякденному житті («Щодня було те саме», «очі байдужне приймали все до нудоти знайоме»).

Майстрами ук­раїнської новели є І. Франко, М. Ко­цюбинський, В. Стефаник, С. Васильченко, А. Тесленко, Г. Косинка, В. Винниченко, Гр. Тютюнник та ін.

Оповідання (англ. – tale, story; фр. – conte, recit; польск. – оpowiadanie) – невеликий за обсягом прозовий твір, фабула якого обмежена одним (іноді кількома) епізодами з життя одного персонажа чи персонажів.

Оповідання – найпоширеніший літературний жанр. Сюжет цього епічного жанру зазвичай однолінійний, чіткий за будовою, композиційно розгортається від зав’язки до розв’язки. Описів мало, вони стислі, лаконічні. Важливу роль відіграє промовиста семантика художньої деталі. Розповідь може вестися від третьої (М. Коцюбинський «Харитя») або від першої особи (у творах Марка Вовчка).

Інколи буває важко визначити видові межі опові­дання і новели, часто їх плутають. Але новела вирізняється більшим психологічним напруженням сюжету, більшим ступенем його ґрунтовної обробки. Зрідка оповідання бувають більшого розміру, досягаючи формату повісті, як це бачимо в М. Коцюбинського (“Дорогою ціною”). У цілому оповідання посідає проміжне місце між новелою та повістю. В українській літературі майстрами цього жанру є О. Кобилянська, М. Хвильовий, А. Тесленко, В. Підмогильний та багато інших.

Нарис (рос. – очерк) – прозовий документальний твір, у якому автор, використовуючи образні засоби, змальовує справжні конкретні події, місцевість, а дійові особи є реальними людьми. Якщо в новелі та оповіданні ав­тор має більше права на вигадку, художній домисел, то нарис змальовує реальні події. Зародився в арабській та європейській середньовічній літературах, згодом поширився в Англії, особливого поширення здобув за доби реалізму (І. Франко).

На відміну від оповідання чи новели нарис не має завершеної фабули, яка означена здебільшого фрагментарно з єдиною сюїтною лінією. У нарисах йдеться про важливі суспільні події, змальовуються портрети видатних діячів чи відомих осіб, проблеми сучасності, тобто нарис швидко реагує на злободенні вимоги сучасності. Вони можуть мати вигляд дорожніх нотаток, портретними, науково-популярними тощо. Цей жанр був розповсюдженим під час Другої світової війни (О. Довженко, М. Шумило). Авторів нарисів ще називають нарисовцями.

Есе (фр. – спроба, нарис) – короткий істо­ричний, критичний чи інший нарис, що відзначається вільним теоретичним трактуванням питання. Го­ловну роль у ньому відіграє не відтворення факту, а відображення вражень, роздумів і асоціацій, тому стиль есе відзначається яскравою образністю, суб’єктивністю, афористичністю тощо. Есе ви­никли в XVII ст., поширилися в європейській літера­турі, але особливої популярності набули в Англії. Стиль есе відзначається образністю, афористичністю, близькістю до розмовної мови. Бувають філософські есе та літературно-критичні. Автори останніх не пре­тендують на аналіз твору або творчого шляху пись­менника, а лише обмежуються роздумами про них, підкреслюючи суб’єктивність свого ставлення. В українській літературі есе писали В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Липа. Нині з’являються змішані форми есе, наприклад, роман-есе, повість-есе тощо.

До середніх епічних творів належить повість.

Повість (англ. – tale, story; фр. – conte, recit, праіндоєвроп. – відати, знати) – розповідно-описовий твір, у якому йдеться про одну або кілька подій у житті однієї чи небагатьох дійових осіб. Найчастіше це історія од­ного людського життя, яка так чи інакше торкаєть­ся доль інших людей, розказана від імені автора чи самого героя. Але на відміну від менших прозових жанрів повість характеризується поглибленим змалюванням персонажів, описами, загостреною проблематикою, авторськими роздумами у формі відступів.

Сюжет однолінійний, переважно акцентований на аналізі одно чи двох конфліктів, відзначається повільним розвитком дії, відносною простотою композиції; фінал здебільшого відкритий, випливає з логіки зображуваних подій, описи рівномірно чергуються. Особливе місце в повісті відводиться автору, розповідь якого об’єднує всі складові частини твору у композиційну єдність.

У сучасному вигляді цей термін закріпився лише в XIX-XX ст. Першою українською повістю вважається «Маруся» Г. Квітки-Основ’яненка, але витоки жанру походять від часів києворуського та козацького літописання (пор. «Повість минулих літ»). Прикладами повістей в українській літера­турі є «Микола Джеря» та «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького, «Захар Беркут» І. Франка та багато ін.

Значно докладніше змальовують життя великі епічні твори, до яких належать роман, епопея та низка інших. Їм притаманні такі характерні риси:

• б ільша кількість дійових осіб;

• значно ширші часові межі;

• дві та більше сюжетні лінії;

• детальніше дослідження характерів героїв та формування їх світогляду.

Роман (фр. – roman) – великий за обсягом епічний твір зі складною будовою, панорамним зображенням дійсності, багатоплановим фабульним за сюжетним рівнями розвитку конфліктних ліній. Події в ньому розгортаються про­тягом довшого часу (ускладнений хронотоп) з показом усієї складності доби, суспільних процесів, проблем зовнішнього та внутрішнього світу. У романі велика кількість дійо­вих осіб. Обов’язковою умовою є розгалуженість сюжету, що охоплює долі героїв. Іноді сюжетні лінії можуть насичуватися інтригою.

Романічні персонажі наділені глибоким внутрішнім світом, багатьма суперечливими рисами та властивостями, зображений у стані руху, формування. Власне останнє лежить в основі історії розвитку роману, який виник і сформувався у зв’язку з потребою всебічно розкрити особистість у даний час, але з обов’язковим зверненням до минулого чи майбутнього. Тому сюжетно-композиційні структури роману надзвичайно різноманітні, відмінні за тематикою та обсягом, порядком і способом розповіді (оповіді), принципами організації авторського мовлення, широтою охоплення життєвих явищ, становлення характерів.

Для класичного роману притаманна авторська розповідь від третьої особи із застосуванням діалогу, внутрішнього монологу, іноді – опису. Співвідношення цих елементів різні, залежно від різновиду жанру, авторського стилю тощо.

Залежно від будови романи бувають екстенсивні («Дон-Кіхот» М. де Сервантеса) та інтенсивні – закриті, зосереджені на внутрішньому світі персонажа («Невеличка драма» В. Підмогильного). З типом написання виокремлюють бальзаківський, тургенєвський, фолкнерівський, самчуковський роман, що обумовлено структурними, стильовими, історичними та іншими чинниками.

Єдиної класифікації романів не вироблено, тому класифікуються за тематикою (див. нижче). Прикладом романів є “Чорна рада” П. Куліша, “Хмари” І. Нечуя-Левицького, “Собор” О. Гончара та ін. У цілому ж еволюція українського роману пов’язана з творчістю українських письменників ХХ ст. О. Кобилянської «Через кладку», А. Кримського «Андрій Лаговський», В. Винниченка «Чесність з собою», «Сонячна машина». Нині розвивається постмодерністський роман: «Переверзія» Ю. Андруховича, «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко, «Love storу» С. Процюка тощо, що підтверджує «живучість» цього жанру.

І. Франко вважав, що жанр роману повинен відповідати семи ознакам: зображення впливу суспільства на особистість, і навпаки; поєднання мікроскопічного бачення романіста з масштабним; зображення сучасності; аналітичне проникнення в сутність та ґенезу зображуваних явищ; стильова поліфонія персонажів; зображення пересічних героїв; профетичні якості автора.

Епопея – (гр. – еророріа, епічна пісня) – великий за обсягом епічний, монументальний твір (або цикл романів, пов’язаних між собою), де змальо­вуються епохальні події, що охоплюють значний відтинок часу. Такі твори мають кілька сюжетних ліній і змальовують важливі події в історії певного народу (наприклад, «Оst» У. Самчука). За принципом відштовхування виникла сатирична епопея («Енеїда» І. Котляревського).

Якщо однією темою об’єднуються два самостійні твори, які мають свої власні назви, але в сюжетах яких багато спільного і деякі герої переходять з однієї частини в іншу, то їх прийнято називати дилогією. Якщо таких творів три, то їх називають трилогією, а якщо чотири – тетралогією…

Епічні твори різняться не тільки видами і жанрами. Новели, опо­відання та романи можуть розповідати про події дав­но минулих днів чи про сучасні авторові події, дослі­джувати психологічний стан героя або заглядати в далеке майбутнє. Зважаючи на зміст епічних творів, визначають їх жанри: – етнографічні (досліджуються національні особ­ливості, культурні, побутові та моральні традиції народу, представники якого є героями твору), наприклад, повість М. Коцюбинського «Тіні забутих предків»; – побутові (зображують побут, умови проживання людей) – в українській літературі багато творів, у яких описується побут, наприклад, «Кайдашева сім’я» І. Нечуя-Левицького; – історичні (розповідають про давно минулі події, історичних осіб), наприклад, повість І. Франка «Захар Беркут», роман П. Куліша «Чорна рада» тощо; – психологічні (автор намагається дослідити при­роду поведінки своїх героїв, вмотивувати їх вчинки, дошукується моральних і психологічних причин тих чи інших явищ) – «Камінний хрест» В. Стефаника; – соціальні (на перший план виходять соціальна нерівність, інші проблеми, пов’язані з соціальним розшаруванням суспільства тощо); – біографічні (життєписи видатних осіб) – «Марія Башкирцеві» М. Слабошпицького; – автобіографічні (художнє відтворення автором власного життя) – «Гуси-лебеді летять» М.Стельмаха, «Сад гетсиманський» І. Багряного; – авантюрно-пригодницькі (насичені різноманітними пригодами, з напруженим сюжетом) – «Шхуна «Колумб» М. Трублаїні; – лицарські (виникають ще в XII-XIV ст., оповідають про подвиги та лицарську звитягу); – фантастичні (вигадані на час написання абсолютно неможливі історії, хоча іноді, з роками, фантастика стає дійсністю, як трапилося з багатьма творами англійського письменника Герберта Уелса); – детективні (найчастіше зображують пошуки злочинця, діяльність органів карного розшуку тощо).

Останні чотири жанри, як правило, зараховують до розважальної літератури.

В ищеназвані жанрові різновиди далеко не завжди зустрічаються в «чистому» вигляді. Значно частіше ми зустрічаємо побутово-етнографічні, соціально-побутові, соціально-психологічні повісті, оповідан­ня та романи тощо.

У цілому нині, у добу постмодернізму, класичні жанрові форми змінюються, з’являється експериментальна проза, література абсурду, що обумовлюється визнанням постмодерністами світу як хаосу з відповідним змішуванням стилів і жанрів.

Запитання для повторення та самоперевірки

• Назвіть літературні роди.

• Відколи існують епос, лірика і драма? Хто і коли поділив літературу на три роди?

• Що таке епос? лірика? драма? (дайте і коротке і повне визначення).

• За якими критеріями можна поділити літературу на частини?

• Згідно з якими критеріями ділили літературу на роди науковці від Арістотеля до сучасності?

• Що таке жанр? Назвіть епічні, ліричні, драматичні жанри. Яка їх родова ознака?

• Чи утворюються жанри між родами? Наведіть приклади.

• Які критерії використовуються для розмежування епічних жанрів? ліричних? драматичних?

• До якого типу художнього світосприйняття тяжіє епос? лірика? драма?

• Якій художній мові надає перевагу епос? лірика? драма? 

• Які твори називають епічними? Як вони поділяються?

• Які твори належать до малих жанрових різновидів? Дайте їх визначення.

• Що таке есе?

• Чим відрізняється нарис від новели, новела від оповідання?

• Який твір ми називаємо повістю? Чим вона відрізняється від оповідання?

• Які характерні риси великих епічних творів? Які саме твори називають великими? Чому?

• Який літературний твір називають романом? Що саме різнить його від інших епічних творів?

• Які твори називають епопеєю, дилогією, трилогією, тетралогією?

• Які тематичні (чи жанрові) різновиди визнача­ють в епічних творах, зокрема в романах та повістях?

• Як у сучасному літературознавстві співвідносяться поняття рід, вид, жанр, тематичні різновиди тощо?

• Як називатиметься твір, у якому розповідаєть­ся про побут та традиції і звичаї людей, що живуть у тій чи іншій місцевості?

• Як називатиметься твір, у якому розповідається про проблеми, важливі для всього народу, присутня загадка, яку головні герої намагаються розгадати, до того ж автор багато уваги приділяє змалюванню внутрішніх переживань героїв, їх стану?

ЛІРИКА

Ліричними називають твори, у яких віддзеркалені думки, настрої та почуття людини, ду­шевний стан автора, його ставлення до оточення. У них багато особистого, суб’єктивного, вони розк­ривають світогляд автора, його погляди на життя, ото­чення, різні явища та події у світі.

Головне в ліриці – емоційно забарвлені описи і міркування. Відтворення ж відносин між людьми і їх вчинків тут не відіграє значної ролі, найчастіше воно відсутнє зовсім. Ліричні висловлення не супроводжуються зображенням яких-небудь подій. Де, коли, за яких обставин висловився поет, до кого він звертався – усе це або з’ясовується з самих його слів, або взагалі виявляється незначним.

Отже лірика – рід художньої літератури, в якому через естетичне переживання осягається сутність людського буття, витворюється нова, інша дійсність, структурована за законами краси, якій властива музичність, ритмічність, метричність.

Г оловний об’єкт художнього пізнання в ліриці – це характер самого “носія мовлення”, насамперед його внутрішній світ, його умонастрій й емоції. На відміну від романів і епопеї, повістей і новел, трагедій і комедій лірика, опановуючи внутрішній світ людини, не зображує події, дії, вчинки, взаємини. У цьому змісті вона набуває рис експресивних мистецтв.

Будучи родом літератури, лірика незмінно зберігає властивий словесному мистецтву образотворчий початок. У ліричному творі завжди присутні враження від якихось фактів, роздуму про щось і переживання чогось.

Лірична мова незмінно спирається на значення слів, на пізнавальні й образотворчі можливості мови. Вона відтворює не тільки самі по собі настрої (смуток і сум, жвавість і веселощі, замисленість і споглядальність, рішучість і дієвість), але також­ думки і почуття, викликані предметним світом і на нього спрямованими. і

Переживання, що лірично виражаються, можуть належати як самому поету, так і іншим, не схожим на нього особам. Уміння «чуже миттєво відчути своїм» – така одна з властивостей поетичного дарування.

Однак в більшості випадків лірика закарбовує настроєвість самого автора. Вірші, ліричний суб’єкт яких тотожний чи, принаймні, близький поету, називають автопсихологічними. Лірична творчість в переважно автопсихологічна. Наприклад, з віршів Лесі Українки можна скласти яскраве і повне уявлення про інтелектуальний та емоційний світ самої авторки.

Безпосередність і прямота «самовираження» – одне з найважливіших властивостей лірики. «Він (ліричний поет), – писав Гегель, – може усередині себе самого шукати спонукання до творчості і змісту, зупиняючись на внутрішніх ситуаціях, станах, переживаннях і пристрастях свого серця і духу. Тут сама людина в її суб'єктивному внутрішнім житті стає художнім твором, тоді як епічному поету служать змістом відмінний від нього самого герой, його подвиги і події, що відбуваються з ним». Такі думки неодноразово висловлювалися й іншими мислителями. «Лірик, – стверджував німецький поет І. Бехер, – це людина, що виражає самого себе. Він сам – герой своєї лірики».

У ліричній творчості «об’єкт» і «суб’єкт» художнього зображення близькі один одному й у більшості випадків немов зливаються: тим й іншим виступає внутрішній світ автора. Пізнання життя тут виступає насамперед як самопізнання. У цьому одна з причин особливої чарівності лірики. Читач вступає з поетом у такий прямий і тісний щиросердечний контакт, який неможливий при сприйнятті епічних чи драматичних добутків.

Ліричне самовираження може бути різним. Найчастіше автор втілює думки і почуття, властиві йому як індивідуальності, і в його творах присутнє ліричне “Я”. Але часом поет-лірик виступає як прямий виразник поглядів, настроїв і прагнень групи людей, іноді цілого класу, усього народу і навіть людства. Тут на зміну ліричному “Я” приходить ліричне “Ми”, наприклад, «Каменярі» І. Франка.

Самовираження в ліриці помітно відрізняється від вираження людиною своїх думок, почуттів і намірів у повсякденності. Лірично втілені умонастрої не є буквальною копією пережитого поетом. Лірика – це ні в якій мірі не стенограма тих почуттів, що довелося випробувати автору в реальному житті. Ліричний поет втілює у віршах далеко не все пережите. У сферу його творчості потрапляють зазвичай найбільш виразні емоції. Часом поетичні переживання різко відрізняються від життєвих, повсякденних почуттів поета.

Лірика не просто відтворює почуття поета, але значною мірою їх активізує, створює заново. Ліричне переживання відтак знаходить особливу інтенсивність і насиченість. Поет як би «одержимий» тією емоцією, що він поетично виражає. При цьому автор у процесі творчості нерідко створює силами уяви ті психологічні ситуації, яких у реальній дійсності не було зовсім. Літературознавці неодноразово переконувалися в тому, що багато ліричних віршів неможливо співвіднести з конкретними фактами біографії письменника. Зокрема, зміст інтимної лірики не завжди погоджується з певними життєвими фактами.

Поет-лірик єдиний у двох обличчях. Це, по-перше, людина з визначеною долею, життєвим досвідом, умонастроями і поглядами, по-друге, герой власних віршів. Перетворення рис особистості поета в образ ліричного героя – найважливіша властивість лірики.

Разом з тим зміст ліричних творів має особливу якість, виступає надзвичайно істотним для читачів. Знайомлячись з новелою, романом або драмою, ми сприймаємо зображене з визначеної психологічної дистанції, у відомій мірі відсторонено. З волі автора (а іноді і зі своєї власної) ми чи сприймаємо чи не сприймаємо позиції персонажів, розділяємо або не розділяємо їх умонастрої, схвалюємо чи не схвалюємо їх вчинки, іронізуємо над ними чи співчуваємо. Інша справа лірика. Повно сприйняти ліричне твір – це значить перейнятися настроєвістю поета, відчути і ще раз пережити його настрої як щось своє власне, особисте, задушевне.

Переживання, відбите в ліриці, надзвичайно об’ємне. Воно виявляється близьким і співзвучним безмежно широкому колу людей. Читач легко ототожнює себе з ліричним героєм і сприймає виражені поетом думки і почуття як свої власні.

Ліричні поезії переважно не мають чітких сю­жетів, тому їх композиція складається лише з чергу­вання думок і почуттів, виявлених у творах. Наприклад, ліричний твір Ліни Костенко:

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся,

І він спитав: — Чого ж ти не прийшла

у іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: – Ти мені один

О цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод

і не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

а я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами –

сад шепотів пошерхлими губами

якісь прощальні золоті слова...

Безумовно, що сад у поезії персоніфікований, і для героїні він, перш за все, друг, якому вона може звіритися в усьому. У поезії є підтекстовий смисл: справжня дружба безкорислива.

Ліричний образ – це образ-переживання, виражен­ня почуттів і думок автора в зв’язку з різними життєви­ми враженнями. Діапазон ліричних творів безмежний, оскільки всі життєві явища – природи і суспільства – можуть викликати переживання людини. Особливість і сила впливу лірики полягає в тому, що вона завжди, навіть якщо йдеться про минуле (якщо це спогади), виражає живе, безпосереднє почуття, переживання.

У ліричному творі через особисті переживання поет передає властиве багатьом людям, узагальнює і виражає його.

Ліричний герой – це образ того героя, переживан­ня, думки та почуття якого відображені в ліричному творі. Він зовсім не ідентичний образу автора, хоча й відбиває його особисті переживання, пов’язані з певними подіями життя, зі ставленням до природи, суспільного життя, людей. Своєрідність світовідчут­тя, світорозуміння поета, його інтереси, особливості характеру знаходять відповідне вираження у формі, стилі його творів.

Художні образи будь-якого твору, у тому числі й ліричного, узагальнюють життєві явища, через інди­відуальні, особисті переживання виражають думки й почуття, властиві багатьом сучасникам. Будь-яке ліричне переживання поета тільки тоді стає фактом мистецтва, коли воно є художньо довершеним вира­женням думок та почуттів, типових для багатьох людей. Ліриці властиві й узагальнення, і художній домисел. Чим талановитіший поет, тим багатший його духовний світ, тим глибше він проникає у світ пере­живань інших людей, тим більших висот досягає й у своїй літературній творчості.

Різновиди ліричних творів дають можливість розподілу їх на певні групи (види, жанри). Але класифікація ліричних жанрів неусталена. Найчастіше, як уже вказувалося, ліричні твори розподіляють за тематико, але також виокремлюють вужчі різновиди – медитативну, суґестивну, рольову, автопсихологічну лірику.

Жанрова система лірики ґрунтується на зображально-виражальній, експресивно-описовій характеристиці: ода, дифірамб, панегірик, молитва, пісня, романс, епіталама, ідилія, елегія, пастораль, послання та ін.

Найдавні­шим видом ліричних творів була ода, що існувала ще в античні часи, а також у європейській літера­турі.

Ода (гр. – пісня) – урочистий пафосний твір, написаний на честь якоїсь видатної особи чи події. Оди в Давній Греції писалися на честь богів, героїв, переможців у змаганнях. Одним з перших творців вважається Піндар (прибл. 522-442 до н. е.). В українській літе­ратурі творців цього жанру дуже мало, хоча за доби бароко ода існувала як панегірик. Так, І. Котля­ревський написав «Оду до князя Куракіна», в якій підкреслював мудрість генерал-губернатора Куракі­на, але там же критикував жорстокість деяких по­міщиків. Спорадично до цього жанру зверталися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк. Декілька од написав І. Драч:

Ода совісті

Дослідів зливи. Каскади думок.

Експериментів напружений крок.

Ось Феофанія. Ген там Дубна.

В криниці пізнання не бачу я дна!

Та голос підношу за бомбардування

Ядра таємниці! Хай тихе світання

Розчепиться криком хитрющого кварка!

Хоч сумнів, як ворон, нав’язливо карка:

Навіщо? Для бомби?! Навіщо? Для муки?!

Чого ж Оппенгеймер заламував руки?!

Чи ж фізики атомних псів розпустили?

Та в Хіросімі згоріли й могили!

Як совість народів звелася з золи,

Чи ж фізики атомних псів відтягли?!

Намордник на бомбу! Скигління біди!

Вже атомний лайнер хрускоче льоди!

А в тиші стозвукій на всі голоси

Виють і виють атомні пси...

Крізь виверти мозку й фашистську грізьбу

Над вченим хай сяє моральне табу:

Жодного грама науки для зла.

Добро хай осяює мудрість чола,

Хай воля пізнання розгортує дії,

Хай совість весніє, хай світ молодіє,

Хай вітер зеленим своїм язиком

Підтверджує серця весняний закон:

Жити. Творити. Світ берегти.

Світити людині на цілі світи.

Холонуть зірки. Але чуйно і зірко

Лиш ти не холонь-бо, людинонько-зірко!

Послання (анг. – message) – це ліричний вірш у формі звертан­ня до якоїсь особи чи групи людей. У перших по­сланнях доби середньовіччя порушувалися важливі питання християнської моралі, пізніше в них почали висловлювалися дружні почуття, а з ча­сом автори їх почали висловлювати найрізно­манітніші думки, настрої, міркування, інтимні переживання і навіть писали з метою викриття чи таврування. Формально ознаки жанру сконцентрувалися в заголовку.

Жанр послання доволі поширений в українській літературі. Наприклад, у Т. Шевченка є послання «І мертвим, і живим...», «До Основ’яненка» та «Мар­ку Вовчку», в І. Франка – «Товаришам із тюрми» та ін. До такої форми вірша звертаються і сучасні поети:

Василеві Симоненкові

Як тобі ведеться там, Василю?

Під землею, під ріллею – там...

По якому цвинтарному стилю

Нам ростити крила в телеграм?

Та й на думи стільки того попиту,

На задуми стільки того попиту,

Аж погіркли молоді меди,

Смерте, чорну руку одведи!

Що тобі там чути під землею,

Вухами припавши, – на цей світ?..

Що тобі од нашого єлею

Юних ювілейних гірколіт?

І. Драч

Епіграма (гр. – надпис) – актуаль­ний сатиричний вірш, часто на 2-4 рядки, спрямо­ваний проти якоїсь особи або негативного суспіль­ного явища. Епіграми виникли в Давній Греції як жанр ліро-епічної поезії, короткий надпис на пред­метах, виконаний гекзаметром. Уже на цьому етапі визначальними рисами епіграми були стислість і на­явність суб’єктивного елементу, все зростаюча роль авторської оцінки в зображенні особи, події, явища. У римській літературі, починаючи з І ст. до н.е., роль викриття в епіграмі зростає. Епіграма стає видом са­тири, насмішкою над певною особою, групою осіб чи певним суспільним явищем. У цьому значенні поняття епіграми перейшло в середньовічну літера­туру і літературу нового часу. Звертаються до епі­грам і українські поети. Багато епіграм написав Ми­хайло Орест:

Слава диктаторів – марна!

Існують бо їм монументи

Довше за їх життя, ніж по успенії їх.

Елегія (у фригійськ мовах. – різновид флейти) – ліричний вірш, у якому висловлені сумні настрої, журба, смуток, меланхолія. Або – жанр медитативної лірики меланхолійного характеру, почасти журливого змісту без чіткої композиції.

Жанр виник у Давній Греції як пісня, що виконувалася під час поховань у супроводі флейти, згодом – двовірш, названий елегійним дистихом. Найчастіше зверталися до жанру елегії поети доби передромантазму та романтизму, прагнучи розкрити багату гаму переживань ліричного суб’єкта. У ХІХ ст. з’явилися її жанрові різновиди: елегія-думка (Т. Шевченко «Чому мені тяжко…»); елегія-сповідь (С. Руданський), елегія-пісня (Є. Гребінка («Ні, не можна, мамо, нелюба любить») тощо. Але елегія не втратила свої актуальності і в ХХ ст. у творчості І. Франка («Майові елегії»), Лесі Українки («До мого фортоп’яно»), своєрідної драматичної тональності елегія набула у творчості Б.-І. Антонича (друга збірка «Три перстені»).

Зокрема, низку елегій створив “поет міста” Микола Вороний:

Осокори

Мов зібралися юрбою

Наді мною і шумлять осокорі...

Довгі віти розгортають,

Тихо-тихо колихають

Буйні голови старі

І зітхають сумовито

Та немов крізь сон сердито

Гомонять чуприндарі.

Ох, я знаю ту їх мову

Колискову,

Повну жалю восени,

Що, мов легіт супокійний,

Мов канон меланхолійний,

Навіває тихі сни, І в хвилини нещасливі

Будить в серденьку тужливі

Любі спомини весни.

Романс (від. roman – романський) – невеликий ліричний вірш любовного змісту, призначений для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Жанр виник в країнах романських мов як противага латинським пісням, остаточно сформувався у Франції вже як пісня кохання.

Романс не має чітких жанрових ознак, тому це може бути композиція з невизначеної кількості як ліричних, так й епічних віршів з невизначеною тональністю – від фамільярної до піднесеної.

Активно розвивали цей жанр в Україні представники Харківської школи романтиків. Найвідоміший «Очі чорнії…» Є. Гребінки. Понад 30 романсів написано на слова Т. Шевченка (наприклад, «На що мені чорні брови» на музику М. Маркевича). Зразком цього жанру вважається «Іспанський романс» А. Кримського.

Багато відомих романсів належать Лесі Українці та Олександру Олесю:

Чари ночі

Сміються, плачуть солов’ї

І б’ють піснями в груди:

Цілуй, цілуй, цілуй її, —

Знов молодість не буде!

Ти не дивись, що буде там,

Чи забуття, чи зрада:

Весна іде назустріч вам,

Весна в сей час вам рада.

На мент єдиний запиши

Свій сум, думки і горе –

І струмінь власної душі

Улий в шумляче море.

Лови летючу мить життя!

Чаруйсь, хмілій, впивайся

І серед мрій і забуття

В розкошах закохайся...

О. Олесь

Акростих – (гр. – крайній, повтор) – вірш, у якому початкові літери кожного верса, коли їх читати згори вниз, декодують яке-небудь слово чи фразу, присвячені особі чи події, найчастіше – ім’я. Переважно ці букви виділяються шрифтом чи кольором, формуючи зорове враження, що підсилює словесне. Акровірш був поширений ще в VI ст. до н.е. у давніх греків завдяки просторовій та формальній невибагливості. Такого роду по­будови можуть зустрічатися і в прозі. Акровірш трапляється рідко і художнього значення, як пра­вило, не має. В Україні був розвинутий в барокову добу. Чимало оригінальних творів цього жанру написав Л. Глібов:

Хто вона?

Лиха зима сховається,

А сонечко прогляне,

Сніжок води злякається,

Тихенько тануть стане, –

І здалеку бистренько

Вона до нас прибуде,

Кому-кому любесенько,

А дітям більше буде,

Ідилія (гр. – малюнок, невелика лірична поема) – один із видів античної поезії, де змальовувалося життя селян, зокрема па­стухів, на лоні природи як безтурботне, веселе, іде­альне в усіх відношеннях. Слідом за грецькими по­етами такі поезії писали французькі поети в XVII-ХVIII ст., а потім і в Росії та Україні, переважно в сентименталізмі. Основні мотиви жанру – безтурботне, щасливе життя дітей землі, їх гармонійне світосприймання.

Як приклад можна навести твори І. Франка «На узліссі», «Лісова ідилія», М. Рильського «Ідилічний» та ін. Ідилічну картину змалював Т. Шевченко в геніальній по­езії “Садок вишневий коло хати”.

У І. Франка чи­таємо:

Ідилія

Давно було. Дітей маленьких двоє,

Побравшися за руки, стежкою вузькою

Поперек нив, в жарку літнюю днину

Ішли з села.

Старшенький хлопчик був –

Біловолосий, з синіми очима,

З конем вербовим у руці. У нього

За пазухою добрий кусень хліба

І квітка на кайстровім капелюсі.

А дівчинка вела його за руку,

Хоч менша. Наче терен, оченята.

Мов вуглики, жарілися і живо

Все бігали кругом. Мов миший хвіст.

Косичка ззаду висіла, а в ній

Червона стрічка вплетена була.

В маленькій запасчині підіп’ятій

Знать кілька бульб печених, а стручки

Зеленого гороху визирали

З-за пазухи.

Медитативна лірика або поезія-медитація (лат. – роздум) – ці терміни використовуються для позначення віршів-роздумів на філософську та житейську теми. Для них притаманне виявлення авторської свідомості через образ глибоко драматизованого суб’єктивованого ліричного героя, що перебуває в опозиції до світу, суспільства тощо. У цілому медитація зосереджена на художньому аналізі душі з інтонаціями-роздумами, що можуть наближатися до потоку свідомості.

Термін медитація в літературі та літературній критиці використовується не часто, але вірші такого плану є майже в кожного поета.

Так, в українській літературі цей жанр присутній у ліриці Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Вороного та багатьох інших, зокрема М. Рильського. Наприклад:

В бідне серце моє закрадається вечір покволом,

Тихо в серці, і жаль мені світу, і дня мені жаль,

Ніби марно пройшов я, співаючи, горами й долом,

Повз веселі гаї, мимо темних, як тучі, проваль.

Друже мій, ще не знаю, який ти з лиця і на ім’я,

Молодецький мандрівче, що тільки-но рушив у путь!

Знай – я пізно збагнув це! – що кожна хвилина – це сім’я.

Із якого й квітки, і зілля зловорожі ростуть.

Добрим паростям ти віддавай і любов, і увагу,

Без жалю викорчовуй лихий та отруйний бур’ян,

Чисту воду люби, що гарячу вдовольнює спрагу,

І серця, що минають дорогу образ і оман.

Кожна хмарка й травинка, у зорі відбиті твоєму, –

Тільки раз тобі послані, вдруге не буде таких!

Звуків, ліній та барв ми довіку назад не вернемо,

Тож не думай ніколи: багато ще стрінеться їх!

Маю жаль я за всім, що плило біля мене й круг мене,

За всіма, що любили мене і кого я любив.

Знай, що в світі найтяжче – це серце носити студене!

Краще вже хай шалене, повите у ніжність і гнів!

Оглянуся назад – ледве видно в туманах стежину.

А прислухаюсь – ледве якісь там ячать голоси...

Милий сину! Коли я цю землю хвилинну покину, –

Мій недоспів візьми і, як пісню, його понеси!

Як видно, ліричний герой М. Рильського роздумує над сен­сом людського існування взагалі й кожної людини зокрема – тема, над якою рано чи пізно задумується кожна людина. Досить часто для написання поезій-медитацій використовується форма верлібру.

Кантата (італ. – співати) – вид ліричного урочистого вірша, що оспівує радісну подію або її учасника-героя. За античної доби називали твір близький до оди. У класицизмі та бароко стала одним з визначальних жанрів.

Для кан­тати характерне розмаїття частин, різних за ритмом. Варто звернути увагу на те, що поети, як прави­ло, люди з тонким музичним відчуттям, а поезія і музика мають багато спільного. Тому, крім названих вище різновидів (жанрів) поетичних творів, можна натрапити й інші, такі як: симфонія, реквієм (твір, написаний на смерть, посмертна присвята), серенада тощо. Проте є чимало поетичних творів, які немож­ливо віднести до жодного названого вище виду чи жан­ру. Такі твори називають віршами чи поезіями. Як приклад можна навести «Радуйся, ниво неполитая» М. Лисенка на слова Т. Шевченка.

Вірш (лат. – versus: лінія, риска, рядок вірша) – невеликий за обсягом ліричний твір, написаний версами, що може належати до різних жанрів. Також означає графічно окреслений складник ритмо-інтонаційного мовлення. Жанр поступово набув різноманітного провідних рис ліричного жанру, в якому розкриваються почуття й переживання ліричного героя.

В ірш може бути написаний на будь-яку тему. За смисловим характером вони можуть бути найрізноманітнішими за змістом а також за формою, наприклад: вірш у прозі, вірш-діалог, вірш-ікона, вірш-квадрат, вірш-лабиринт, вірш-об’єкт, вірш-троп, вірш-період тощо.

Лірику, зокрема, розрізняють ще й за тематикою: грома­дянсько-політична, філософська, патріотична, інтимна, пейзажна та ін.

Скажімо якщо в поезії засуджуєть­ся політичний лад, звучать заклики до його зміни, йдеться про політичних діячів тощо, то вона нале­жить до політичної або громадянсько-політичної ліри­ки. Наприклад І. Франко поезія з циклу “Веснянки”:

Гримить! Благодатна, пора наступає,

Природу розкішная дрож пронимає,

Жде спрагла земля плодотворної зливи,

І вітер над нею гуляє бурхливий,

І з. заходу темная хмара летить –

Гримить!

Гримить! Тайна дрож пронимає народи, –

Мабуть, благодатная хвиля надходить...

Мільйони чекають щасливої зміни,

Ті хмари – плідної будущини тіни,

Що людськість, мов красна весна, обновить...

Гримить!

У цьому зразку громадянсько-політич­ної лірики автор говорить про неминучі політичні зміни в житті людства, зміну суспіль­ного ладу.

Або в поезії «Ти знаєш, що ти – людина» В. Симоненко говорить про сенс людського існування, про неповторність кожної людини:

Ти знаєш, що ти – людина.

Ти знаєш про це, чи ні?

Усмішка твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди –

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе –

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба –

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі – людина,

І хочеш того чи ні –

Усмішка твоя – єдина,

Мука твоя – єдина,

Очі твої – одні.

Це філософська лірика, до якої належать і поезії-медитації.

Якщо автор у своєму творі висловлює почуття любові до рідної землі, стурбований за її долю, то перед нами – патріотична лірика. Зрозуміло, що в інтимній ліриці йдеться про кохання та інші глибоко особисті почуття, бо «інтимний» – означає глибоко особистий, сокровенний, у пей­зажній – про красу природи тощо.

Поезія в прозі – короткий ліричний настроєвий твір, наближений за формою графічного представлення до прози. У цьому жанрі відчутні повтори ритмічно подібних синтаксичних конструкцій, звукові перегуки, рідше – рими та ін., тобто ті засоби виразності, які застосо­вуються у віршовій мові й активізуються засобами паралелізму. Спостерігається відсутність композиції з домінуванням суб’єктивного переживання у вигляді внутрішнього монологу, шор впливає на особливості образної та тематичної структури. Прекрасні зразки поезії в прозі містяться у творчості Лесі Українки, П. Тичини, інших українських поетів. У прозаїків доби модернізму цей жанр зумовив появу таких нових як: акварель, етюд, шкіц та ін.

Запитання для повторення та самоперевірки

• Які твори називають ліричними?

• Які характерні риси мають ліричні твори?

• Чим ліричний герой відрізняється від ліричного образу? Що їх єднає?

• Які існують різновиди ліричних творів?

• Що таке ода?

• Чим послання відрізняється від епіграми?

• Який ліричний твір називають елегією, романсом, ідилією?

• Яку особливість має акростих?

• Що таке поезія-медитація?

• Які ще існують різновиди ліричних творів, крім вищеназваних?

• Як ліричні твори розрізняють за тематикою?

• Що таке поезія в прозі?

• Дайте визначення таким жанрам: акварель, етюд, шкіц.