Практичні завдання

До якого ліричного різновиду можна віднести по­дані нижче поезії?

Стоїть гора високая,

Попід горою гай,

Зелений гай,

густесенький,

Неначе справді рай.

Під гаєм в’ється річечка...

Як скло, вона блищить;

Долиною зеленою

Кудись вона біжить.

Край берега, у затишку,

Прив’язані човни;

А три верби схилилися,

Мов журяться вони,

Що пройде любе літечко,

Повіють холода,

Осиплеться їх листячко

І понесе вода.

Журюся й я над річкою...

Біжить вона, шумить,

А в мене бідне серденько

І мліє, і болить.

Ой річечко, голубонько!

Як хвилечки твої –

Пробігли дні щасливії

І радощі мої...

До тебе, люба річенько,

Ще вернеться весна;

А молодість не вернеться,

Не вернеться вона!...

Стоїть гора високая,

Зелений гай шумить;

Пташки співають голосно,

І річечка блищить.

Як хороше, як весело

На білім світі жить!...

Чого ж у мене серденько

І мліє, і болить?

Болить воно та журиться,

Що вернеться весна,

А молодість... не вернеться,

Не вернеться вона!...

Л. Глібов

***

Ти був іще малий котигорошок,

Така собі одна із людських мошок,

Що виповзли на сонце, бо весна

Тепло лила із келиха без дна,

І щось собі блаженно лепетали,

І от тебе розумники спитали

(Можливо, й сам слова сказав я ті):

Чим хочеш бути, хлопчику, в житті?

Серйозний, як усі котигорошки,

Ти на питання це подумав трошки

І відповів: людиною.

Дитя! Благословляючи твоє життя,

У трудну виряджаючи дорогу,

Яку пораду чи пересторогу

Я кращу дам, ніж дав собі ти сам?

Будь вірним слову, що усім словам

Із ним одним ніколи не зрівняться!

Хай веселять тебе любов і праця,

Хай дружби непогасної крило

Гірке від тебе відганяє зло,

І хай у час останній свій про сина

Спокійно я подумаю: людина!

М. Рильський

***

Пташки гойдаються на гілці,

Он сойка з дятлом, он синиця,

І сонце грає на сопілці,

І сонцю мир на серці сниться.

Пташки гойдаються в тривозі,

А полохкі такі, й не диво,

Що сонце в небі на дорозі

їм заздрить чисто і правдиво.

До них це б долучитись бджілці,

Що десь в маю згубилась, в маю –

Пташки гойдаються на гілці,

Я з ними душу погойдаю...

І. Драч

***

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

о, скільки слів

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,

де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю – ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця впізнає

прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне,

своє,

неповториме.

Нехай це – витвір самоти,

нехай це – вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

Л. Костенко

Визначте жанрові різновиди запропонованих творів (візьміть до уваги їх тематику).

Топчуть ноги радісно і струнко

Сонні трави на вузькій межі.

В день такий віддатись поцілункам!

В день такий цілим натхненням жить!

П’яним сонцем тіло налилося,

Тане й гнеться в ньому, мов свіча, –

І тремтить схвильоване колосся,

Прихилившись до мого плеча.

В сотах мозку золотом прозорим

Мед думок розтоплених лежить,

А душа вклоняється просторам

І землі за світлу радість – жить!...

О.Теліга

***

Серпень, вересень вже непорушне стоять

І чекають на спізнений жовтень.

Десь надійде з-за обрію черга твоя

І той день, що його не знайшов ти.

Він освітлить роки. І прийдешнього путь

Встане просто і ясно-тверезо,

І оціниш, чого не вдалося збагнуть:

Як у тезу вповзла антитеза.

Є. Маланюк

***

Осінній плач, осінній спів

посеред літа золотого

непереможно забринів

із серця мого.

Ох, то ж за те, що восени,

сумного, млистого поранку,

Я раз невчасно завела собі веснянку.

Леся Українка

***

Не змовкає правди голос,

Що веде нас у житті.

Лжа тікає, наче полоз,

Перед нами із путі.

Щоб за нами на дорогу

Знов не виповзала гидь,

Ми, долаючи знемогу,

Мусимо брехню палить!

Д. Павличко

Зробіть аналіз запропонованих творів.

Весняний, літеплий, розквітлий –

Згораєш, краю мій, гориш.

Куди тебе переселити? –

Твої світання й вечори,

Твої городи, і могили,

І спокій полудневих стріх,

Твоїх старих, твоїх похилих,

І пташенят, іще живих,

Твої чорноземи й озера,

Оцей струмок і деревце,

І яблуневе, й неозоре,

І дітлахів. І всіх. І все.

Л. Каширіна

***

Втомившись жаром,

день обличчя сонця вклав

в дві хмари, як в долоні.

І сонце нам услід

з хмар дивиться на світ,

немов Христос в іконі.

Б.-І. Антонич

***

Відповідай!..

Гартований не даром

В сльозах душі й її пекельному вогні, –

Всім Каїнам,

Хамам,

Всім Юдам і рідні,

Всім ворогам твоїм й самому Сатані

За честь Вітчизни, топтану в багні.

Відповідай

Своїм страшним ударом.

І. Багряний

***

Самотня ластівка на дроті –

Одним одна, самотина.

Всі ластівки давно в польоті, –

Чому ж без вирію вона?

Така вже осінь, що аж голо.

Вже іній сонце розпина.

У вирій лист летить навколо,

її мина, її мина.

Чи, може, їй крило підбито,

Чи, може, впала їй вина.

Тут розп’ястися з цілим світом –

Така печаль, що аж до дна.

Чи, може, так поля ці любить,

Вже йде морозу сивина.

А хто ж в мороз їх приголубить?

За все покутує вона.

До вирію ще стільки далей,

Вона ж стоїчно не зрина.

До тисячі моїх печалей

Іще одна – і не одна...

І. Драч

***

Скільки в небі шамотіння снігопаду!

Снігопаду шамотіння скільки в небі!

В високості необлі-

таній кружляє проміж ві-

ттями єдине шамоті-

­ння безбережне.

Скільки в небі голубого снігопаду!

Олив’яного!

Оглухлого!

Тепер тільки сніг і сніг

і небо

геть до чортиків прочорнене.

Ні витерпу немає,

ні розради.

Снігопаду!

Шамотіння!

Безтелесих

слів!

Нічного шепотіння

зір!

Задивився в вись – і падаєш.

І не допався – падаєш.

Ледь-ледь зіп’явся – падаєш.

В небі зеленню і всте-

лено, і зимно!

В. Стус

***

О, Йосипе – не так!

О, Йосипе кривавий!

І ще не так. Ах, Боже мій – словник!

Гай-гай, нема епітета, один десь був і зник.

Перевела одописальників орава...

В запамороченні взяла І перевела

Стерв’ятника в “орла”...

О Музо бідная моя! Ти все перенесла...

О, Йосипе... Усі епітети юрбою

Зійшлись і товпляться, та гудного нема,

Геть бліднуть всі слова перед тобою.

О, Генію! О, самодержцю величавий!

О, Йосипе кривавий – плюс – кривавий!

І. Багряний

ДРАМА

Драма (гр. drama – дія) –родовий різновид літератури, зумовлений потребами театрального мистецтва; полягає в художньому моделювання життєвих колізій за відсутності авторських характеристик дійових осіб.

Якщо автор роману, повісті чи оповідання розповідає читачеві про обставини дії, про вчинки дійових осіб, щоб читач міг уявити собі ту чи іншу картину життя, то автор драматичного твору все це показує в діях, вчинках, у мові й переживаннях своїх героїв, яких ми можемо побачити на кону (на сцені). До того ж драматичні твори і призначені переважно для вистав у театрах. Отже, дія драматичних творів показана в діалогах дійових осіб.

Теоретичне осмислення драми як родового різновиду закладене Арістотелем, який убачав в ній «наслідування важливої й завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає – через співчуття і жах – очищення», тобто катарсис. Погляди Арістотеля на багато століть сформували підходи до драми. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій драми ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні.

Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація драми та її мови.

На початку ХІХ ст. оригінальну драматургічну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.

Драматичні твори будуються завжди на гострих конфліктах, що створюють напруженість і ди­намічність у розвитку подій. Драматург Іван Кочер­га писав, що твір може мати чудовий сюжет, чудову тему, але якщо в ньому немає конфлікту, боротьби, сутички сил – то це не п’єса. Образи, ситуації, об­ставини найяскравіше розкриваються, коли твір по­ставлений на сцені. Успіх цього розкриття також ве­ликою мірою залежить від таланту актора. Тому дав­но вважається, що драма без сцени, як душа без тіла. У драматичному творі велике значення має індиві­дуальність мови дійових осіб.

Мова дійових осіб організовується висловленнями персонажів. За словами М. Горького, «п’єса вимагає, щоб кожна діюча одиниця характеризувалася словом і справою самосильно, без підказувань з боку автора». Розгорнуте оповідно-описове зображення тут відсутнє. Власне авторська мова, за допомогою якої зображуване характеризується ззовні, у драмі допоміжна та епізодична. Так, назва п’єси, її жанровий підзаголовок, вказівка на місце і час дії, список персонажів, іноді супроводжуваний їх короткою характеристикою, що передує актам й епізодом, а також ремарки, що даються у вигляді коментарю до окремих реплік героїв. Усе це складає вторинний текст драматичного твору. Основний же його текст – це ланцюг діалогічних реплік і монологів самих дійових осіб.

Звідси деяка обмеженість художніх можливостей драми. Письменник-драматург користується лише частиною предметно-образотворчих засобів, що доступні у повній мірі творцю роману, новели або оповідання. Характери діючих осіб розкриваються у драмі з меншою повнотою, ніж в епосі. «Драму я сприймаю, – зауважував Т. Манн, – як мистецтво силуету і відчуваю зображувану людину тільки як об’ємний, реальний і пластичний образ». При цьому драматурги, на відміну від авторів епічних творів, змушені обмежуватися тим обсягом словесного тексту, що відповідає запитам театрального мистецтва.

Сюжетний час у драмі повинен вміститися в суворі часові межі. Сценічна вистава у класичній драмі продовжується, переважно, не більш трьох-чотирьох годин. І це вимагає відповідного розміру драматургічного тексту. Разом з тим в автора п’єси є істотні переваги перед творцями епічних жанрів. Один зображуваний у драмі момент щільно примикає до іншого, сусіднього. Час відтворених драматургом подій протягом сценічного епізоду не стискуються і не розтягується; персонажі драми обмінюються репліками без скільки-небудь помітних тимчасових інтервалів, їх висловлювання становлять суцільну, безупинну лінію.

Я кщо за допомогою оповідання дія запам’ятовується як щось минуле, то ланцюг діалогів і монологів у драмі створює ілюзію дійсного часу. Життя тут говорить як би від своєї власної особи – між тим, що зображується і читачем немає посередника – оповідача. Дія драми протікає начебто перед очима читача. «Всі оповідні форми, – писав Ф. Шиллер, – переносять теперішнє в минуле; усі драматичні роблять минуле сьогоденням».

Драматичний рід літератури відтворює дії з максимальною безпосередністю. Драма не допускає сумарних характеристик подій і вчинків, що підмінювали б їх деталізацію. Персонажі драми виявляють себе в поведінці (насамперед у висловлюваннях) більш рельєфно, ніж персонажі творів епічних. Це зумовлено тим, що мова героїв драми орієнтовані на широкий простір сцени і глядацьку залу, таки чином, що мова сприймається як звернена безпосередньо до публіки і потенційно голосна.

Поведінка персонажів драми відзначається активністю, помітністю, ефектністю, гіперболізацією. Говорячи інакше, театральністю. Театральність – це невербальне вираження та мовлення, здійснювані в розрахунку на публічний, масовий ефект.

Теоретики літератури відзначають два жанрових типи драми. Перший – аристотелевська або закрита. Ознаками «закритої» драми є:

• введення в історію події та персонажів

• однозначна зав’язка

• тісний змістовий зв’язок між сценами

• причинно-наслідкові ланцюжки та ланцюжки зв'язків між персонажами

• лінійна дія

• як правило, 5 актів

• відсутність зміни місця дії або незначна зміна

• лінійна часова послідовність

• коротка тривалість дії

• наявність протагоніста та антагоніста

Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі.

Генетичні витоки такої драми криються у творчості античних письменників (Евріпіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расін), не зникла в епоху Просвітництва (Ф. Шіллер, Г.-Е. Лессінг), розвивалася у літературі ХІХ ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, О. Островський, І. Карпенко-Карий, І. Франко). Існує вона й в сучасній драматургії.

Іншим жанровим типом є неаристотелівська або відкрита драма. Ознаками відкритої драми є:

• відсутність введення

• відсутність однозначної зав’язки

• відсутність зв’язку або неясний зв’язок між сценами

• сцени пов’язані фразовими мотивами, центральним «Я», повтором місць

• нелінійна дія

• відсутність формально визначених відрізків дії

• часта зміна місця дії

• перервна часова послідовність.

В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но у Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для драматичної творчості таких письменників, як Б. Брехт, Н. Хікмет, М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц).

Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така драма називається епічною. Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту, активне втручання письменника в дію. Епічна драма яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги.

У центрі зображення ліричної драми – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соловейко-Сольвейг» І. Драча).

Драматичні твори мають три основні види (жан­ри): драма, трагедія й комедія.

Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри: драма, трагедія, комедія, фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія. У минулому побутували містерії, міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.

Містерія – масова драматична вистава релігій­ного змісту. Наприклад, “Містерія Страстей Господніх” (у ній брало участь майже 400 осіб).

Міраклі – окремий вид містерій, присвячених прославленню життя, діянь і чудес найпопулярніших серед народу святих, містерії чудес.

Мораліте – жанр середньовічної повчальної дра­ми в Західній Європі, де беруть участь як дійові осо­би алегоричні постаті, що уособлювали чесноти: віру, надію, любов, милосердя тощо або гріхи: гордість, заздрість, скупість та ін.

“Із Західної Європи прийшли на Україну готові початки українського театру, а не витворилися на українському ґрунті”, – зазначає М. Возняк. Хоча, звичайно, зародки драматичного елементу існу­вали на Україні з давніх часів у вигляді народних об­рядів. Пізніше з’явився вертеп.

Вертеп – старовинний пересувний ляльковий те­атр, дуже популярний в Україні в XVIII-XIX ст., у якому ставили релігійні та світські п’єси. Виконав­цями вертепних драм спершу були школярі, дяки, а пізніше мандрівні групи артистів. Вертепні драми ставили на ярмарках, міських та сільських майданах, а часом і в хатах.

Приміщення цього театру виглядало як двоповер­хова (іноді триповерхова) скринька з прорізами в підлозі. Підлога ж, як правило, була вислана хутром, щоб не видно було щілин, по яких вертепник водив ляльок, тримаючи їх за дріт. Дію творили дерев’яні ляльки, а за них говорив чи співав, стоячи за скринь­кою, вертепник. Говорив виконавець різними голоса­ми відповідно до ролі: царя Ірода, Ангела чи Пастуха, Смерті чи Воїна. За сценою перебував хор, який ви­конував молитви та духовні канти, а також скрипаль, під музику якого танцювали ляльки-маріонетки. Не­обхідним атрибутом, крім вертепної скриньки, була й восьми або дванадцятипроменева зірка – образ тієї, що засяяла в небі, коли народився Ісус Христос. На верхньому поверсі розігрувався євангельський сюжет про народження Христа, про поклоніння йому пастухів і царів-волхвів, про Іродів наказ вирізати всіх немовлят, за що Смерть покарала його. Після закінчення різдвяної драми на нижньому поверсі скринь­ки ставились імпровізовані побутові жартівливі сцен­ки, де позитивними персонажами виступали запоро­жець, селянин і висміювалися гоноровиті пани та інші недоліки тодішнього життя.

У вертепі, відзначав О. Білецький, «...має­мо єдиний випадок злиття лялькової п’єси з церков­ною драмою – двох різнорідних елементів, що ніко­ли не змішувалися один з одним протягом всієї своєї історії аж до XVII ст., до якого, очевидно, і нале­жить перша поява вертепу на Україні».

Обидві частини вертепної драми – і перша, у якій розігрувалися біблійні сцени; і друга – світська, відзна­чалися українським колоритом. Так, наприклад, пас­тухи одягнуті в сіряки, із сопілками, вітаються по-на­родному. А найулюбленішим персонажем другої час­тини є запорожець, він навіть за розміром більший за інших ляльок. Друга частина вертепного дійства багата на народні пісні, прислів’я, приказки, фразеологізми.

Однак основою літературної драми стала все ж шкільна драма, яка була занесена із Західної Європи в XVII-XVIII ст. і побутувала в українських право­славних і уніатських школах, зокрема київській ко­легії, а ще точніше такий її вид як інтермедії (спо­чатку комічні місця в шкільних драмах, які вставля­лись, щоб розважити глядача, і згодом переросли в невеличкі комічні п’єси, як правило, з народного життя, які грали між актами шкільної драми).

Українська шкільна драма зародилася в XVII ст. у стінах Львівської братської школи. Авторами драма­тичних творів у давнину найчастіше були викладачі поетики, виконавцями – учні, а сама драма була не­обхідним компонентом шкільної освіти, засобом роз­витку ораторських та літературних здібностей. Звідси й назва жанру. Вистави влаштовувались як у школах, так і за їх межами, часто на ярмаркових площах.

Першим кроком у створенні шкільної драми були найпростіші види драматичного мистецтва – декла­мації та діалоги. Прикладом декламації є “Вірші на жалосний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного” Касіяна Саковича, які виго­лошували студенти Києво-Могилянської академії. “На рожество... Христово вірші” Памва Беринди. Декламації не потребували декорацій, сцени, вели­кої кількості учасників, спеціальної режисури.

Ближчою до власне драматичних жанрів формою є діалоги, в яких дійові особи не просто декламують вірші, а представляють певних персонажів і від їхнього імені виголошують репліки, пов’язані певним сюжетом. Се­ред персонажів діалогів – історичні особи, герої хрис­тиянської історії, а також алегоричні постаті, які пер­соніфікують Милість Божу, Радість Церкви, Розум, Пам’ять, Волю, Перемогу, Тріумф, Хрест, Спис, Трость тощо. Зразком діалогу є твір С. Дівовича «Розмова Великоросії з Малоросією», сатирично-побутові діалоги Івана Некрашевича «Ісповідь 1789 года февраля дня» та «Замисл на попа», побутовий діалог «Ярмарок» та філософський діалог «Суперечка душі та тіла».

У XVIІ ст. українська шкільна драма розвивалася в таких жанрових формах, як містерії і міраклі. Пізніше з’являються мораліте та історичні драми, такі як «Володимир» Феофана Прокоповича та «Милість Божа...» невідомого автора. Шкільна дра­ма дала поштовх до розвитку жанру інтермедії.

Інтермедія – у середньовічному театрі коро­тенька сценка переважно гумористично-комедійно­го характеру, здебільшого вставлена між актами сер­йозної драми. Зміст інтермедій, як правило, зовсім не пов’язувався зі змістом основної драми. Інтерме­діям властиві напруженість ситуацій, швидке розгор­тання дії, жвавість і дотепність діалогу, натураліс­тичність описів, протиставлення (різка поляризація, антитетичність (гр. антитеза – протиставлення) становищ, реакцій і деталей обстановки, контрастність слів і виразів, почерпнутих із живої мови. Їх персонажі є масками певних соціально-психоло­гічних типів: хазяйновитого селянина, куркуля. Вони схожі на персонажів побутової повісті.

Для української літератури, на думку І. Франка, значення інтермедії було значно більшим, ніж са­мих драм, тому що інтермедії писалися мовою, близь­кою до народної, “а не раз і чисто народною і зміст свій, колорит, спосіб вислову черпала з окружаючого життя народного”. Саме вони поклали початок розвитку українського драматичного мистецтва.

Своєрідною є композиція драматичних творів. Спе­цифіка цього літературного роду полягає в тому, що основу таких творів становлять монологи, діалоги та полілоги, які складаються з реплік окремих героїв, та авторські ремарки. Ремарка (фр. – примітка, зауважен­ня) – пояснення автора до тексту п’єси (зазвичай в дужках), у якому він дає додаткові вказівки постановчого, режисерського значення: описує обстанов­ку, характер, переживання, вчинки, жести, інтонації дійових осіб, позначає їх появу на сцені або вихід з неї.

Д раматичний твір складається з частин, які нази­ваються діями або актами. Дії ще поділяються на яви, або сцени чи картини. Ява – це частина драматичного твору, пов’язана з появою на сцені або виходом з неї дійової особи.

Драма (гр. – дія: сценічний твір) – як окремий вид драматичної творчості – це п’єса, що змальовує складний серйозний конфлікт, напружену боротьбу між дійовими особами. Драми можуть відображати найрізноманітніші сфери жит­тя: історичні, соціально-побутові, міфологічні, релігійні, політичні, етнографічні тощо. Серед жанрових різновидів драми виділяють: драма абсурду, драма-концепція, драма-парабола, драма для читання та ін.

Відомі драми Лесі Українки “Блакитна троянда”, Т. Шевченка “Назар Стодоля”, Б. Грінченка “Ясні зорі”, М. Старицького “Маруся Богуславка” та ін.

Трагедія (гр. буквально – цапина пісня) – драматичний твір, в основу якого по­кладено дуже гострий, непримиренний конфлікт, зумовлений неможливістю втілення бажань героїчної особистості, яка прагне повною мірою реалізувати свої наміри, всту­пає в нерівну боротьбу й часто гине.

Конфлікт у трагедії має глибоко філософський зміст, розгортається на духовному, моральному, соціальному, політичному та інших рівнях і характеризується високим напруженням. Трагедія порушує болючі проблеми життя, оголює їх суперечності. Гострі конфлікти визначають своєрідність динамічної композиції.

Трагедія як окре­мий вид драми походить із Давньої Греції. Найвідоміші тра­гедії того часу Есхіла, Софокла, Евріпіда. Вершина світової драматургії – трагедії Шекспіра («Гамлет», «Макбет», «Король Лір»). Зразками трагедії в ук­раїнській літературі є «Оборона Буші» й «Тарас Буль­ба» М. Старицького, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Між двох сил» В. Винниченка, «97» М. Куліша та ін. Хоча за доби модернізму жанр трагедії зазнав видозміни, набуваючи нових смислових ознак, відповідно до чого виокремлюють «ліричну» (Леся Українка), «політичну» (В. Винниченко) тощо.

К омедія (лат. – веселий похід) – драматичний твір, у якому сатирични­ми й гумористичними засобами відображаються смішні сторони життя, висміюються негативні риси в поведінці людей, що не відповідають нормам громадського загалу. Завдання комедії полягає у викритті негативних явищ, висвітленні потворних тенденцій.

Комедія використовує розмаїті засоби, зокрема гіперболу, гротеск, іронію, сарказм, пародію, парадокс. Серед особливих вимог можна виділити чіткість реплік, перевага звичайного простого мовлення, діалоги повинні виражати сутність конфліктів, доповнених театральними жестами, мімікою.

На початку формування жанру, зокрема у комедіях Аристофана, Формія, Алексіда, висміювалися не згубні пороки, а буденні потворні явища. Згодом поглибився політичний пафос, нахил до травестії.

Джерелами української комедії є вертеп, інтермедії, драматичні діалоги. Відомі українські комедії М. Кропивницького «Пошились у дурні», І. Котляревського «Москаль-чарівник», І. Карпенка-Карого «Шельменко-денщик», «За двома зайцями» М. Старицького, “Мина Мазало” М. Куліша та багато ін. Нині комедія набула нових жанрових форм: трагіфарс, комічна алегорія, комедія-притча.

Крім цього, існує жанр драматичної поеми – великий за обсягом віршований твір, в якому поєднано жанрові форми драми та ліро-епічної поеми, в основу закладено внутрішній динамічний сюжет, драматизм світоглядних і моральних принципів за відсутності панорамного тла та зовнішніх подій. У ній переважають ліричні чинники, що потребує особливого сценічного втілення. Прикладом та­ких творів є драматичні твори Лесі Ук­раїнки та І. Кочерги.

Трагікомедія (гр.– трагічний і пісня веселої процесії) – драматичний твір, п’єса, в якій поєднано елементи трагічного і комічного. Або: синкретичний жанр, в якому поєднано ознаки трагедії та комедії, інколи відбувається їх злиття. Цей жанр засвідчує відносність критеріїв життя й мистецтва, багатоманітність світосприйняття, що супроводжується сумнівами, нелогічністю буття тощо. Зразки жанру з’явилися у Даній Греції, першим це поняття застосував Плавт. Типовим для античного жанру було поєднання високого й низького стилів, зміна серйозних настанов комічними, трагічних – м’якшими, те, що називається «сміх крізь сльози». Дійові особи немовби опинялися у протилежних світах. На противагу трагедії конфлікт не загострений, а випадок має вирішальне значення. В українській літературі вперше цей жанр запровадив Ф. Прокопович п’єсою «Володимир», яку назвав трагікомедією. Зразком трагікомедії може бути п’єса І. Карпенка-Карого «Ха­зяїн» або «Народний Малахій» М. Куліша.

Серед драматичних жанрів, характерних для ук­раїнської драматургії, варто назвати водевіль, інтерлюдію, мелодраму, фарс. Водевіль – (фр. – vaudeville) – невелика п’єса легкого комедійного змісту, в якій діалоги чергують­ся з піснями й танцями (наприклад, «Москаль-чарів­ник» І. Котляревського). Мелодрама (гр.:. пісня і дія) – драматичний твір (часто з танцями, піснями та музикою), герої якого відрізняються не­звичайною долею, наділені глибокими почуттями й потрапляють у скрутні обставини, які закінчуються для них щасливо; діючі особи мелодрами поділяють­ся, як правило, на позитивних героїв (добротворців) і негативних (злодії). Особливої популярності набула за часів французької революції (1789-1794). Риси мелодрами мають такі твори, як «Чумак», С. Руданського, «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького та ін. Фарс (фр. – farce, начиняю, наповнюю) – у країнах Західної Євро­пи XIV-XVI ст. – комедія легкого, жартівливого змісту з зовнішніми комічними ефектами; комедія або водевіль грубуватого змісту. У цьому жанрові помітний вплив карнавальних алегорій, травестованого гротеску, буфонади та клоунади, сприяв повстанню комедійного театру . Як приклад, можна навести п’єсу М. Куліша «Отак загинув гуска».

Запитання для повторення та самоперевірки

• Які твори називають драматичними? На які види вони поділяються?

• Що таке мораліте?

• Які особливості вертепу?

• Що таке п’єса?

• Що таке відкрита і закрита драма?

• У чому полягає своєрідність композиції драматичних творів?

• Що таке репліка, ремарка, ява?

• Що таке драма як окремий вид драматичної творчості? Наведіть приклади.

• Чим трагедія відрізняється від драми?

• Який драматичний твір називають комедією? Наведіть приклади.

• У чому полягає особливість драматичної поеми?