Економічна політика центру в Україні

70–80-ті рр. визначились подальшим наступом центру на національні інтереси союзних республік, посиленням централістичних тенденцій. Центральні відомства на свій розсуд використовували багатства і трудові ресурси України.

Все підпорядковувалося союзним інтересам, а не інтересам і потребам республіки та її народу:

1) надіндустріалізація України перетворила країну зону екологічного лиха:

• забруднення навколишнього середовища відбувалось у 10 разів інтенсивніше, ніж у СРСР в цілому;

• погіршення становища з водою;

• штучні моря і водойми поглинули близько 1 млн. га родючих земель;

• концентрація АЕС доведена до критичного рівня;

2) Україна — складовий компонент військово-промислового комплексу (ВПК — тісне зростання воєнного виробництва з економікою країни, підкорення економіки потребам оборони), що виступав додатковим фактором централізації радянської економіки і мав тенденцію до необмеженого розростання, розширення політичного впливу, підпорядкування своїм інтересам усіх цивільних структур;

3

Недосконалість колгоспно-радгоспної системи:

• екстенсивний розвиток;

• малий вплив НТП на сільське господарство;

• низька продуктивність праці колгоспників внаслідок незацікавленість в результатах праці;

• некомпетентне втручання центральних органів;

• відсутність реального власника, безгосподарність.

) криза галузей промисловості, що займалися виробництвом товарів народного споживання.

Криза колгоспно-радгоспної системи — Приріст аграрного сектора в роки

І Х-ї п’ятирічки дорівнював — 15,5%,

Х -ї —1% щорічно, ХІ-ї — 0,47% щорічно

Спроби радянського керівництва реанімувати

сільське господарство:

1. Протягом 60–80-х рр. проблеми села. близько 20 разів розглядалися на пленумах ЦК КПУ й на зборах активу республіканської парторганізації.

2. Зростання капіталовкладень: в ХІ-ій п’ятирічці в порівнянні з VІІІ-ю зросли майже у два рази.

3. Збільшився випуск сільськогосподарської техніки;

4. Реорганізація на поч. 80-х управління сільським господарством — створення РАПО (збільшення управлінського апарату в 3 рази).

5. Збільшення впровадження досягнень науки (збільшення поставок мінеральних добрив в 10 разів).

Завдяки самовідданій праці українських селян, Україна забезпечувала 60% союзного виробництва цукру, 40% — соняшнику та овочів, 25% — м’яса, масла та консервів.

Деструктивні процеси на сели:

• знищувалося основне національне багатство України — її землі: 2% — затоплено; 6% — у критичному стоні через ерозію, що привело до ризького зниження землезабезпеченості на душу населення;

• процес ліквідації малоперспективніх сел.

В 70–80 рр. народне господарство України вступило в смугу глибокої кризи. В її основі було прагнення партійно-державних верхів будь-що залишити незгинною стару систему управлення промисловістю, колгоспно-радгоспний спосіб господарювання, обмежившись їх «косметичним ремонтом».

Життєвий рівень населення

Етносоціальні процеси в Україні

• тенденція до збільшення абсолютної чисельності населення — на початок 60-х рр. подолано жахливі наслідки війни, репресій і голодоморів; населення України у порівнянні з кінцем 50-х зросло майже на 10 млн чол. і на початку 80-х рр. перевищило 50 млн позначку (1989 — 51,7 млн);

• високі темпи росту чисельності мешканців міст (у 1960 р. городяни склали 17% , а у середині 80-х рр. вже ² /₃ всього населення), що було спричинено:

• загальносвітова тенденція до зростання урбанізації (збільшення кількості міст);

• побутова невлаштованість та складнощі з працевлаштуванням на селі;

• зміни у статевому складі населення: збільшення частки чоловіків до 46%;

• високі масштаби міграції:

• внутрішня: переселення селян (переважно молодь) до міста;

• зовнішня: державна політика заохочування переселення українців у малообжиті райони Сходу, а до України представників інших народів (в першу чергу росіян);

• зміни в етнічному складі населення: зниження рівня народжуваності, активна міграція, асиміляція з наприкінці 70-х рр. призвели до зменшення чисельності корінного етносу — українців і зростання росіян та ін.;

• ліквідація «малоперспективних» населених пунктів — «висихають» історичні джерела українського народу (особливо швидко у східних областях Наддніпрянщини);

• старіння населення (на тисячу працюючих — 1034 непрацездатних, з них — 452 дитини і 582 літніх та інваліда);

• збільшення рівня смертності (1980 р. — 121 випадок на 1 тис. населення);

• скорочення абсолютного приросту населення і поширення депопуляції — вимирання, кількісна перевага показників смертності над народжуваністю (у 1979 р. смертність сільського населення вперше перевищила народжуваність; почавшись на Чернігівщині, на початку 90-х рр. депопуляція охопила всю Україну), внаслідок:

• погіршення матеріального становища;

• ускладнення екологічної ситуації;

• низький рівень медичного обслуговування.

Життєвий рівень населення — ступінь задоволення матеріальних духовних і соціальних потреб людей, забезпеченість населення матеріальними благами

	Життя трудящих мас	Побут номенклатури
Гарантована гідна оплата праці	Зник примарний страх голоду. Зросла купівельна спроможність населення, але темпи зростання реальних доходів сповільнюються. Збільшення зарплати покривалося зростанням цін й інфляцією. Як наслідок — черги за дефіцитним товаром. Намагаючись не допустити зниження життєвого рівня громадян, керівництво йшло на широку закупівлю за кордоном товарів широкого вжитку, використовуючи нафтодолари, але одягти і взути всіх в імпорт було неможливо.	Вищі чиновники харчувалися продуктами, які були спеціально вирощені без застосування гербіцидів; спеціальні талони на харчування у закритих їдальнях, які видавалися номенклатурі. Можливість придбати товари в спеціальних закритих магазинах за зниженими цінами; закупівлі невеликих партій високоякісної продукці за кордоном. «Конверти» з грошовими преміями, які ніде не фіксувалися.
Право по забезпеченню житлом	У 1965–1980 рр. житло одержали 25,2 млн чол., проте якість будівельних робіт була надзвичайно низькою. Черга на житло в ХІ п’ятирічці становила 1,5 млн чоловік і постійно зростала. Комунальне господарство міст перебувало у складному становищі. У незрівнянно гіршому становищі пере-бувало село, хоча й розширилось житлове будівництво, до центральних садиб про-кладено дороги з твердим покриттям, за-вершено електрифікацію села (середина 60-х рр.), кожне 20-те село було газифіко-ване. Та більшість селян не мали навіть задовільного побутового обслуговування.	Для чиновників зводилося житло з поліпшеними зручностями, високою стелею, великими балконами, просторими кухнями тощо («дворянське гніздо»). Квартири найвищих керівників обслуговувалися штатною челяддю.
Право на кваліфіковану медичну допомогу	Медичне обслуговування поліпшилося: кількість медперсоналу в розрахунку на 10 тис. жителів була вищою, ніж у розвинутих країнах світу, зросла кількість лікарняних ліжок. Разом з тим якість обслуговування залишалася надзвичайно низькою, що засвідчує зростання рівня смертності. Трудящі отримали можливість покращити стан здоровя в санаторіях і профілакторіях.	«Вищі інстанції» мали закриті кращі санаторії, обслуговувалися у недоступних для основної маси медичних закладах, обладнаних найсучаснішим устаткуванням, забезпечених необхідними медикаментами, часто імпортними, укомплектовані найкваліфікованішими спеціалістами.
Право на відпочинок	Чітко нормований робочий день і гарантована відпустка. Збільшення кількості спортивних і культурних закладів. Доступність відпочинку у будинках відпочинку, пансіонатах, на турбазах.	Вищі службовці мали цілорічні сімейні дачі, закриті найкращі пансіонати, будинки відпочинку, а також мисливські господарства, можливість відряджень за кордон.
Право на освіту	Доступність, в переважній більшості, освіти для всіх.	Діти еліти відвідували найкращі, найсучасніші дитячі садки і школи, після закінчення яких вони, часто з порушенням всіх правил, вступали до престижних вузів.

За рівнем життя Україна на початок 80-х рр. перебувала між 50 і 60-м місцем у світі

Керівництво Комуністичної партії, держави, котре постійно говорило про свої наміри побудувати справедливе безкласове суспільство, насправді створило суспільство соціальної нерівності з вигодою для себе.

ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ

Дисиденти — особи, що не згодні з режимом і відкрито виступають проти попрання громадянських свобод, прибічники принципу самоцінності людської особистості.

Кризові явища у суспільстві викликали посилення незадоволення у різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів.

Напрямки правозахисного (дисидентського) руху:

• рух за демократичні свободи;

• національний рух ( українців, кримських татар та інших);

• рух співчування и солідарності на захист «празької весни»;

• релігійне дисидентство.

Форми дисидентського руху опору:

1. Протести («підписанство»):

• під час презентації у Київському кінотеатрі «Україна» С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів серед інтелігенції виступили І.Дзюба, В.Стус і В.Чорновіл; під їхнім листом підписалося 140 присутніх, реакція влади блискавична (вересень 1965);

• захищаючи заарештованих, звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС і підписали листа П.Майборода, Л.Костенко, І.Драч, О.Антонов (листопад 1965);

• лист, підписаний чотирма молодими митцями дніпропетровська, що протестували проти шельмування роману О.Гончара «Собор» (1968); у підготовці листа звинуватили поета І.Сокульского.

1. «Самвидав» (безцензурна печать).

• творчість В.Чорновола («Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966) «Лихо з розуму» (1967));

• діяльність В.Мороза («Мойсей», «Хроніка опору», «Серед снігів», «Репортаж із заповідника ім. Л.Берії»);

• журнал «Український вісник» (1970–1972, 6 номерів).

1. Масові акції (демонстрації, мітинги і т. п. ) — найбільш активна і загрозлива для влади форма діяльності.

• розгін міліцією учасників зібрання біля пам’ятника Кобзарю біля Київського університету, які влаштовувалися на честь Шевченка щорічно; четверо учасників заарештовано — дисиденти рушили до ЦК КПУ з вимогою негайно звільнити заарештованих, не допомогли ні міліцейські кордони, ні брандспойти — демонстранти розійшлися лише тоді, колі заарештованих випустили (22 травня 1967 р.);

• при підтримці П.Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу (1968).

Форми боротьби влади з опозиційним рухом (1967 р. — створення в структурі КДБ спеціального управління для боротьби з «ідеологічними диверсіями», а по суті – з інакодумцями):

• «проробки», виклики до КДБ й схиляння до співпраці;

• звільнення з роботи, виключення з партії;

• арешти й ссилки (дві найбільш масові хвилі пройшли у серпні—вересні 1965 р., у січні—травні 1972 р.);

• каральна медицина («спецпсихушки»);

• висилка з країни (для українського дисидентства не характерна).

Українська Гельсінська Спілка (УГС)

Листопад 1976 р. — найбільш активні правозахисники об’єдналися в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або в Українську Гельсінську спілку (УГС). Ії керівником став М.Руденко, а серед 36 членів були П.Григоренко, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, Н.Світлична, В.Чорновіл, В.Стус, О.Бердник, О.Мешко та ін.

Особливості:

1. Найбільша правозахисна організація в республіці.

2. Найбільш чисельна й активна з подібних груп (15) в СРСР: з 1976 по 1980 рр. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів.

3. Легальна, хоч і не визнана владою, громадська організація.

4. Контакти з аналогічними об’єднаннями по всьому СРСР.

5. Перехід українського дисидентства на самостійницькі позиції.

УГС ставила за мету вирішення чотирьох завдань:

1. Сприяти ознайомленню широких укр. Громадськості з Декларацією прав людини.

2. Активно сприяти виконанню статей заключного Акту НБСЄ;

3. Домогтися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсушки виконання Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією.

4. Домогтися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

Лютий 1977 р. — арешт керівників — М.Руденко, О.Тихого, з гідом багатьох інших.

1980 р. — арештовано всіх інших. Організація перестала існувати.

Релігійне дисидентство.

Заборона УАПЦ в довоєнні роки, УГКЦ у повоєнні, шалена антирелігійна компанія кінця 50 — початку 60-х рр. спричинили появу релігійного дисидентства:

• особливо активно опиралися греко-католики: значна частина населення західних областей продовжувало таємно відправляти обряди, існувало до 350 парафій (громад), котрі очолювали священики, якими керували єпископи, які також діяли у підпіллі — «церква в катакомбах». 3-за кордону церквою керував кардинал Й.Сліпий. Один з найактивніших борців — Й.Тереля, який став одним з організаторів Комітету захисту УГКЦ православній церкві;

• В.Романюк, завдяки якому з’явилася опозиція режимові в Російській православній церкві;

• члени протестантських сект євангельських християн-баптистів, єговістів та ін. (П.Вінс і Г.Вінс).

На початок 80-х рр. дисидентський рух практично розгромлено.

Причини:

• відсутність чіткої програми й організації;

• вузька соціальна база (були переважно гуманітарною інтелігенцією), рух не набув масовості (байдужість більшість населення до ідей дисидентів + енергійні дії по придушенню опозиції);

• небачений адміністративний тиск, депресії.

Значення дисидентського руху:

• доносили до населення Україні правду про її справжнє становище;

• відкрили Україну для світу;

• завдяки їх діяльність визрівала й окріпла ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР;

• розроблені ними с принцип багато в чому закладені в основу сучасного державного будівництва.