1.2.5. Педагогічне спілкування у світлі ідей гуманізму

Назва гуманістичного напряму походить від латинського (humanus) - людяний. Представниками цього підходу (А.Маслоу, К.Роджерс, В.Франкл, Е.Фромм) людина розглядається як унікальна істота, яка від природи наділена здатністю до самоактуалізації, самовдосконалення, творчості, саморозвитку, тобто потребою реалізувати свої вроджені потенційні можливості.

У руслі цієї теорії вчитель виступає як "фасилітатор" (К. Роджерс) педагогічного спілкування, допомагає учневі виразити себе, виразити те позитивне, що є в ньому. Зацікавленість учителя в успіху учня, доброзичлива, "контактна" атмосфера спілкування полегшує педагогічну взаємодію, сприяє самоактуалізації й саморозвитку учня. У тенденції самоактуалізації дуже важливою для учня є потреба в позитивній увазі як із боку вчителя, так і з боку самого себе. Ступінь реалізації цієї потреби безпосередньо впливає на його самооцінку, ставлення до себе, самоповагу.

Значний внесок у розвиток теорії педагогічного спілкування зробив К.Роджерс, обrрунтувавши такі умови діалогічного спілкування:

1) природність і спонтанність у висловленні почуттів і відчуттів, які виникають між партнерами в кожний конкретний момент взаємодії;

2) безумовне позитивне ставлення до інших і до себе, піклування про іншого та прийняття його як собі рівного;

3) емпатійне розуміння, вміння тонко й адекватно співпереживати почуттям, настрою, думкам іншого під час контакту з ним.

Не менш важливими для теоретичного осмислення педагогічного спілкування є концептуальні ідеї А.Маслоу про структуру фундаментальних потреб людини. Зокрема, це афіліативні потреби особистості (необхідність у спілкуванні). З погляду гуманістів, блокування цієї потреби призводить до глибоких психологічних травм. Тому так важливо пам'ятати, що під час уроку кожен учень має право не тільки висловити свою думку, але й бути почутим. Учитель, відповідно, просто зобов'язаний створити йому належні умови.

Самотрансценденція (В.Франкл, 1990) - це ще один феномен, який можна запозичити в гуманістів для пояснення змісту педагогічного спілкування. Він пов'язаний з умінням людини вийти за межі свого "Я", з її переважною орієнтацією на оточення, на свою соціальну діяльність.

Отже, керуючись ідеями гуманістів, можна стверджувати, що

- педагогічне спілкування сприяє особистісному самовираженню (К.Роджерс) та самоактуалізації особистості як учителя, так і учня (А.Маслоу);

- учитель як суб'єкт педагогічного спілкування знаходить себе в служінні справі чи в любові до учнів (В.Франкл);

- отримання вчителем задоволення від педагогічного спілкування залежить від його здатності любити, до того ж ця любов повинна бути неподільною між "об'єктами" і власним "Я" (Е.Фромм).

1.2.6. Педагогічне спілкування у світлі ідей діяльнісного підходу

У різних теоріях діяльнісного підходу є багато цікавих ідей, що пояснюють феномен педагогічного спілкування. Традиційно вчені продовжують дискутувати навколо понять "діяльність" і "спілкування". Одні дослідники (Б.Г.Ананьєв, О.М.Леонтьєв та їхні послідовники) стверджують, що спілкування є залежною складовою діяльності і його слід розглядати за законами діяльності, як комунікацію. На їхню думку, спілкування є специфічною формою спільної діяльності людей, виконання ними різноманітних суспільних функцій. Іншими (В.В.Знаков, Б.Ф.Ломов) - порушується питання про необхідність підходити до розгляду спілкування з урахуванням двох основних його форм: по-перше, як засіб організації діяльності, по-друге, як задоволення потреби людини в іншій людині, у живому контакті. Представники третього напряму (А.О.Реан) вважають, що оскільки об'єктом педагогічної діяльності є особистість (учень), то вона (діяльність) принципово повинна будуватися за законами спілкування.

Імовірно, що в педагогічному спілкуванні має місце і те, і інше. Спілкування та діяльність тісно переплітаються, взаємопов'язані, взаємозалежні й доповнюють одне одну. Якщо розглядати педагогічні взаємостосунки як опосередкований суб'єкт-об'єкт-суб'єктний процес, то стосунки вчителя і учнів опосередковуються предметом діяльності, і тут діяльність виступає аспектом комунікативного акту. Але якщо розуміти їх як суб'єкт-суб'єкт-об'єктний процес, то ставлення (з т.з. діяльнісного підходу) суб'єкта до об'єкта, змісту, мети діяльності опосередковується взаємостосунками з учасником діяльності. У такому разі спілкування стає часткою діяльності.

Найбільш вагомо проблему співвіднесення спілкування й діяльності розглядає А.В.Петровський. Аналіз його концепції дає можливість констатувати, що для досягнення педагогічної мети вчитель повинен встановити контакт з учнями, домогтися взаєморозуміння, надати потрібну інформацію, отримати зворотну. Тут спілкування виступає в ролі складової діяльності як найважливіший інформаційний аспект, як комунікація. Проте, створивши предмет у процесі діяльності, до якого входить спілкування як комунікація, учитель як особистість цим не обмежується. Він транслює іншим (серед них можуть бути учні як учасники спілкування, а також і сам учитель) через створений ним предмет себе, свої особливості, свою індивідуальність. За допомогою створеного предмета він "розчиняється" у соціально-педагогічному просторі, набуваючи в ньому своєї ідеальної представленості, продовжує себе в інших і у собі як "іншому". Таке спілкування має допоміжний характер і розглядається А.В.Петровським як персоналізація. Тут діяльність є частиною, аспектом, необхідною передумовою спілкування. Педагогічне спілкування в педагогічній діяльності виробляє спільне між учителем і учнем: в умовах комунікації - як інформаційний аспект, і в умовах персоналізації - як особистісний. Потреба "бути особистістю" виникає на основі соціально генерованої можливості здійснення відповідних дій - здатності "бути особистістю". Ця здатність, як індивідуально-психологічна особливість особистості вчителя, дає можливість йому здійснювати соціально значущі дії, які забезпечують адекватну персоналізацію в учнях. Отже, разом із потребою в персоналізації, що є джерелом активності суб'єкта, в якості її передумови і результату виступає соціально rенерована, власне людська здатність "бути особистістю".

Отже, виходячи з концепції А.В.Петровського, педагогічне спілкування необхідно розглядати в декількох площинах:

- як соціально-психологічний феномен (комунікація), що проявляється тільки у ситуації педагогічної взаємодії;

- як об'єктивне явище (персоналізація), що представлене відповідністю мети й результату, відповідає вибраній моделі спілкування й реальному навчально-виховному процесу;

- як суб'єктне явище (здатність "бути особистістю" як індивідуально-психологічна особливість особистості), що відбивається в різноманітних переживаннях педагога (мотиваційній, емоційній, потребовій, когнітивній, внутрішньоособистісній сферах).