В умовах комуністичного експерименту

роз'язати самі поляки; тільки у випадку втручання ззовні Захід може зайняти більш активну позицію. У СРСР не приховували задоволення з факту запровадження воєнного стану, хоча й не висловлювалися публічно. У січні 1982 р. радянський лідер Л. Брежнєв на засіданні політбюро ЦК КПРС говорив: "Складається враження, що генерал [В. Яру-зельський] як політичний діяч зміцнів і знаходить, як правило, вірні рішення..."

Запровадження воєнного стану було проведене назагал справно. Більшість осередків опозиції були тимчасово паралізовані. Але доля країни залежала від наступних кроків обох сторін - влади та опозиції, представленої переважно "Солідарністю", від становища, яке займуть робітничі маси, інтелігенція, селяни. Загальна оцінка подій 13 грудня 1981 р. викликала і продовжує викликати жваві дискусії політиків і вчених. Одні вважають їх державним переворотом, вчиненим групою військових, інші - диктатурою партійної номенклатури, підтриманою СРСР, треті - контрреволюційним переворотом і т.д. З перспективи часу і в ряді подібних подій (Будапешт 1956, Прага 1968) більш чіткою стає картина постійних спроб рятування системи "реального соціалізму" всіма доступними методами. Польський варіант збереження комуністичної системи визначався тогочасним геополітичним становищем, присутністю в країні достатніх внутріш-ніх сил (армія, міліція, спеислужби, партапарат) і лідерів, здатних накинути суспільству невластивий державний устрій під прикриттям патріотичних гасел, традиційних стереотипів про особливу історичну долю поляків. З цього погляду воєнний стан не був ані державним переворотом, ані контрреволюцією. Він продовжував традиції російського комунізму з наданням переваги державі та силовим методам досягнення цілей.

Присмерк системи: 1982 -1989 pp.

Репресії. Запровадження воєнного стану стало несподіванкою для опозиції й шоком для більшості населення. Обмеження свобод, арешти та інтернування боляче вдарили по національних почуттях поляків. Більшість керівників "Солідарності" була інтернована, умови воєнного стану ускладнювали налагодження зв'язку між підприємствами та регіонами. Оперативні групи міліції, ЗОМО, військових вживали заходи для попередження масових акцій протесту, проводили нові арешти та інтернування. Однак вже 14 грудня у великих промислових закладах - ґданській сточні ім. Леніна, щецінській сточні, Гуті ім. Леніна, шахтах Сілезії - виникли міжзакладові страйкові комітети, які закликали до загальною політичного страйку, розповсюджували листівки й прокламації. Того ж дня вцілілі члени КК "Солідарності" поширили відозву із закликом до генерального страйку, вимагаючи скасування воєнного стану та негайного звільнення всіх заарештованих. її підписали члени КК М. Крупінський, А. Конарський, Е. Шумейко та ін. Одночасно було поширено протест крайових організацій "Солідарності" проти запровадження воєнного стану, в якому зазначалося, що це рішення було антиконсти-туційним, доки його не схвалив сейм, підкреслювалося, що "перехід влади до збройних сил означає кінець правління ПОРП, яка довела націю до катастрофи й зробила посміховище з ідеалів соціалізму". У протесті стверджувалося, що тільки після звільнення всіх ув'язнених і скасування воєнного стану виникнуть умови для національного порозуміння.

У перші дні воєнного стану страйки охопили понад 200 промислових закладів в різних регіонах країни, університетську молодь. Однак сили правопорядку досить швидко поклали край страйкам, витісняючи робітників з підприємств, проводячи нові арешти. 16 грудня загони ЗОМО з допомогою бронетехніки, газів і гумових палиць захопили ґданську сточню ім. Леніна, видаливши з неї страйкарів. Драматичні події того ж дня розгорнулися на шахті "Вуєк" у Верхній Сілезії: тут шахтарі намагалися чинити

631