Історія Польщі

інтелігенції. З листами-протестами проти беззаконня властей виступили професори Львівської політехніки, відомі письменники і митці А. Струґ, М. Домбровська, Ю. Тувім, Т. Бой-Желєнський та ін. Незважаючи на протести, пілсудчики організували в жовтні процес проти головних "брестських" в'язнів. їх було звинувачено в підготоці державного перевороту з метою "зміни влади". Підсудні виголосили промови, в яких звинувачували правлячий табір у порушенні Конституції. Після тривалих зволікань суд засудив керівників опозиції до кари ув'язнення строком від 1,5 до 3 років. Оскільки частина підсудних уже відбула свій строк, то вони були звільнені й виїхали в еміграцію.

На початку 30-х років економічна криза набрала розмаху. Продукція промисловості в 1932 р. скоротилася, порівняно з 1929 р., до 54%. Ціни на сільськогосподарські продукти впали на 50-70 %, що призвело до зростання заборгованості села. Результатом кризи став масовий відплив капіталів з польських банків (на суму 2,5 млрд. злотих). Серед соціальних наслідків кризи найбільш болючим було безробіття. За офіційною статистикою кількість зареєстрованих безробітних становила у 1931 р. 655 тис. осіб, 19322р. - 914 тис, 1933 р. 940 тис, 1934 р. - 908 тис. У роки кризи страйковий рух зменшився, оскільки робітники дорожили роботою. Страйки відбувалися там, де йшлося про ліквідацію підприємств. Таких випадків було чимало, оскільки дрібніші підприємства не витримували конкуренції з монополістичними об'єднаннями. За роки кризи було закрито понад 3 тис. промислових закладів. Збідніння маси населення породжувало апатію та розгубленість, які іноді вибухали стихійними рухами. Так сталось у повіті Лєско на Краківщині, де влітку 1932 р. кілька тисяч селян вдалися до погромів на знак протесту проти дій збирачів податків. Постійним явищем стали демонстрації безробітних у містах з вимогами праці, допомоги, харчів. Іноді доходило до зіткнення з поліцією та військами.

Уряд, зайнятий боротьбою з опозицією, тільки у 1932 р. розпочав розробляти антикризові заходи. Було скасовано частину селянських боргів, прийнято закон про право держави втручатися в справи монополій, виділено кошти для підтримки слабких підприємств, яким загрожувало банкрутство, розпочато реконструкцію залізниці, яка дала нові робочі місця. Було збільшено кошти на допомогу безробітним, організовано громадські роботи, до яких 1933 р. залучено близько 60 тис. осіб, а в 1935 р. - ще 134 тис. Проте заходи уряду не давали бажаного результату через дефляційну політику, яка полягала в утриманні будь-якою ціною стабільності злотого. Криза затягнулася в Польщі до 1935 р.

Тривожним залишалося міжнародне становище Польщі. Обидва її сусіди -Німеччина і СРСР - тісно співпрацювали, щоб посилити свій вплив на європейські справи і, водночас, проводили підривну роботу через національні меншини і комуністичний рух. Керівники СРСР скористалися травневими подіями 1926 р. у Польщі, щоб викликати дестабілізацію, а можливо й революцію. У червні 1927 р. російський емігрант Б. Коверда убив посла СРСР в Польщі П. Войкова. Це викликало напруження у польсько-радянських відносинах. У грудні 1926 р. внаслідок військового перевороту до влади в Литві прийшли антипольські налаштовані кола, очолювані президентом А. Сметоною. Вони поставили справу Вільна і литовської меншини в Польщі на форум Ліги Націй. Остання ревомендувала обом країнам розпочати переговори. Однак переговори, що тривали цілий рік, не принесли результатів. Ще більшу увагу польської дипломатії привертали ревізіоністські тенденції з боку Німеччини, які посилилися після Локарно. Німецькі керівники висловлювали публічні претензії на Помор'я. Польща шукала можливості забезпечити свої західні (і східні) кордони міжнародними гарантіями. У серпні 1928 р. вона урочисто підписала в Парижі т.зв. пакт Бріана-Келлота (від прізвищ міністра закордонних справ Франції і

476

Польська Республіка в 1918-1939 pp.

держсекретаря США), за яким країни-учасники відмовлялися від війни як засобу міжнародної політики. До пакту приєднався також СРСР. Це уможливило підписання представниками Польщі та СРСР в лютому 1929 р. спеціального протоколу ("протокол Літвінова"), який запроваджував положення пакту Бріана-Келлога у відносини сусідніх держав. До протоколу приєдналися також Естонія, Латвія, Румунія. Усі країни зрікалися застосування сили у взаємних стосунках.

Після "брестських" виборів влада спочила в руках групи "полковників", які, маючи більшість у парламенті, могли не рахуватися з опозицією. У травні 1931 р. уряд очолив А. Прістор. Він намагався зменшити негативні наслідки економічної кризи, але йому бракувало зваженої концепції дій. Гостру критику викликали підготовлені урядом проекти законів про соціальне забезпечення, робочий час і допомогу безробітним. Правлячий табір вдався до хитрощів: йдучи на збільшення робочого тижня, зменшення винагороди за понадурочні роботи і скорочення відпусток; він сподівався збільшити внесок підприємств у соціальне забезпечення. Однак ці проекти викликали застереження з боку підприємців, профспілок та опозиції. Загроза страйку змусила уряд відкласти їх; вони були схвалені лише у 1933 р.

Наступні кроки уряду були спрямовані на обмеження громадянських прав і свобод. Закон про зібрання, схвалений у березні 1932 р., надавав адміністрації великі права контролю за громадськими організаціями. У серпні того ж року міністр юстиції отримав право переведення та усунення суддів, що ставило їх у залежність від адміністрації; трохи згодом було обмежено свободу адвокатури. У 1933 р. схвалено закон про самоврядування, який також розширив повноваження адміністрації при формуванні місцевих представницьких органів. Особливий резонанс викликали реформи в освіті. їх проведення було ініційоване міністром освіти і віровизнань Янушем Єнджеєвичем, який належав до групи "полковників". Першою була реформа системи шкільної освіти, запроваджена законом у березні 1932 р. За новою системою основною загальною школою ставала семирічка, що складалася з двох- і чотирирічних щаблів. Повна середня освіта здобувалась у чотирирічних гімназіях і дворічних ліцеях. Між двома останніми ступенями були вступні іспити. Така структура, якщо й підвищувала загальний освітній рівень мас, то робила вищі ступені доступними лише елітарним верствам. Реально через брак коштів більшість населення обмежувалася початковою освітою, а повну середню в ліцеях здобуло у 1938/39 навчальному році лише близько 16 тис. осіб, що становило мізерний відсоток учнівської молоді. Реформа передбачала також посилення політичної спрямованості навчання й виховання. На перший план була поставлена ідея Польської державності, підкреслення заслуг правлячого табору у її відбудові та зміцненні. Разом з тим, було значно оновлено програми навчання, запроваджено раціональні та гуманітарні елементи, пошанування людської праці та її здобутків, толерантне ставлення до людей іншої віри та поглядів. Назагал громадськість і педагогічні кола критично оцінили шкільну реформу, оскільки її позитивні сторони нівелювалися посиленням втручання держави в навчально-виховний процес, а постійний брак коштів на освіту негативно позначався на рівні підготовки молоді. У 1931 р. в країні було ще 23 % неписьменних у віці понад 10 років; на східних теренах цей відсоток сягав 38 %.

У березні 1932 р. сейм ухвалив також два закони про вищу школу. За ними обмежувалась автономія вищих навчальних закладів, а міністр освіти і віровизнань отримав великі повноваження щодо затвердження ректорів, створення та ліквідації кафедр, затвердження професорсько-викладацького складу. Закони мали на меті посилити вплив уряду й правлячих кіл на наукове та творче середовище, яке користувалося значною незалежністю від влади. Незабаром, у 1933 р. міністр закрив 53 кафедри, звільнивши з роботи найбільш опозиційних професорів. Водночас у 1933 р.

477