Історія Польщі

мав право приймати постанови і контролювати справи місцевого самоврядування (міста, повітів, гмін), землеустрою і будівництва, культури і освіти, громадського життя, податків. Його діяльність визначалася крайовим статутом і сеймовою виборчою ординацією (правилами виборів). Виборча система була складена недемократично, забезпечуючи величезні переваги заможним верстам, передусім аристократії та шляхті. Галицький сейм складався зі 150 депутатів (послів), які роздільно обиралися шістьма соціальними групами населення. Перші дві групи депутатів взагалі не обирались, а ставали депутатами за посадою, т.зв. "вірилісти". Ними були сім депутатів, представлені трьома львівськими архієпископами (в тому числі греко-католицьким), двома перемишльськими і тарновським та станіславівським єпископами. Ще два місця серед депутатів займали ректори Львівського та Краківського університетів. Решту - 141 депутата - обирали виборці, поділені по 4-х куріях, в кожній з яких було запроваджено майновий ценз. Перша курія великої земельної власності, до якої належали землевласники, що сплачували не менше 100 золотих ринських податків щорічно, обирала у прямих виборах 44 посли (29,3 %). Кількість виборців у цій курії складала лише 0,4 % населення краю. Друга курія великих міст обирала 20 депутатів, а саме: зі Львова 4, Кракова 3, по одному від восьми менших міст (Перемишль, Броди, Самбір, Тарнув та ін.). У виборах брали участь лише заможні міщани. Всього 3 депутати обиралися по третій курії торгово-промислових палат. Таких палат було лише три, а кількість виборців тут налічувала 116 осіб (!). Нарешті у четвертій курії громад обирали 74 депутатів (49,3 %). Виборцями тут були мешканці сіл і містечок, які сплачували прямі податки. Вибори тут були двоступеневі: спочатку обирали т.зв. "виборців" (у співвідношенні 1 до 500), котрі потім відкритим голосуванням (!) на спеціальних з'їздах обирали депутатів. Загалом виборчі права отримало лише 10% населення краю. Крім цього, вражаюча непропорційність у представництві соціальних груп населення у Східній Галичині забезпечувала величезні переваги польській аристократії та шляхті над переважно українським селянством. Крайовий сейм обирав зі свого складу маршалка та його заступників, яких затверджував імператор (спочатку маршалок призначався), а також постійний виконавчий орган сейму Крайовий виділ, що складався з маршалка і шести членів. Представницька вертикаль включала повітові і гмінні виборні ради з відповідними виконавчими виділами.

Основні важелі влади зосереджувалися в державних структурах. Намісник Галичини призначався імператором і підпорядковувався центральному урядові. Він спирався на старостів повітів і війтів гмін, а також директорів поліції у Львові та Кракові.

Після оголошення "лютневого патенту" Галичина була остаточно об'єднана у єдиний коронний край - "Королівство Галіції і Лодомерії з князівствами Освєнцімським і Заторським та великим князівством Краківським", на який поширювалася компетенція намісництва і крайового сейму. Укази 1860-1861 pp. поклали початок "конституційної ери" розвитку Австрійської імперії, у ході якої поступово запроваджувались демократичні свободи.

Польська аристократія і шляхта Галичини вітали перебудову монархії в напрямку автономії її провінцій. Краківські консерватори на чолі з магнатом графом Адамом Потоцьким (1822-1872) і львівські демократи, очолювані Францішком Смолькою, будували плани розширення автономії Галичини і перетворення її в центр об'єднання польських земель під владою Габсбургів ("польський П'ємонт"). Однак на заваді реалізації цих планів була позиція українських селянських депутатів у галицькому сеймі, які під час перших виборів навесні 1861 р. здобули 49 місць. Проти польського шляхетського блоку виступили в сеймі також поодинокі греко-католицькі священики і віце-маршалок сейму - уніатський єпископ С Литвинович, які домагалися забезпечення

354