Польща у переддень війни

Пілсудчики без Пілсудського. Смерть Ю. Пілсудського позбавила правлячий табір загальновизнаного авторитету. Серед пілсудчиків не було постаті, яка б дорівнювала Маршалові за широтою політичного мислення та інтуїції. Після травневого перевороту 1926 р. Ю. Пілсудський використовував своїх підлеглих для виконання поточних завдань, змінював їх на посадах, позбавляв права ініціативи. Своїм можливим спадкоємцем він вважав В. Славека, якого незадовго до смерті поставив на чолі уряду. Відразу після похорону Маршала відбулася вузька нарада наближених осіб, на якій було вирішено "поділити" посади Ю. Пілсудського: Генеральним інспектором Збройних Сил призначили генерала Е. Ридз-Смігли, військовим міністром - ген. Т. Каспшицького, на чолі уряду залишився В. Славек. На нараді виявилося прагнення президента 1. Мось-ціцького чинити більший вплив на політику табору. У середовищі пілсудчиків відчутнішим став поділ на прихильників жорсткого курсу (група "полковників") і ліберальних політиків, які намагались дійти порозуміння з опозицією (М. Зиндрам-Косьцял-ковський).

На вересень 1935 р. були призначені вибори до парламенту, які проводилися за новою Конституцією і виборчим законом. У їх результатах не було сумніву, тому опозиційні партії та організації висловилися за бойкот виборів (ендеки, соціалісти, людовці). Це змусило пілсудчиків шукати порозуміння з національними меншинами. Особливого значення вони надавали участі у виборах українців Галичини. Тривалі переговори з діячами УНДО, які велися від 1931 p., завершилися 29 травня 1935 р. "усною" угодою, яка отримала назву "нормалізації^-" польсько-українських взаємин. Українські діячі пішли на угоду з огляду на хвилю репресій та голодомор, які розгорнулися в радянській Україні в першій половині 30-х років і ставили перед ними проблему збереження національного середовища в Польщі. За домовленістю, українцям обіцяли збереження національної освіти, фінансову підтримку для культурних, кооперативних і громадських організацій, розширення сфери вживання української мови в судах й адміністрації Східної Галичини, створення українського університету, звільнення політв'язнів, а також гарантовані місця в майбутньому парламенті й місцевих урядах. Зі свого боку, українці погоджувалися визнати Польську державу та взяти участь у виборах. Укладення угоди "нормалізації" поділило українське суспільство: частина населення пішла за УНДО і підтримала порозуміння з владою, інша залишилася на непримиренних позиціях щодо держави (ОУН). У виборах взяли участь 50 % українських виборців. Подібний розкол стався також серед білорусів. Німецька та єврейська меншини висловилися за участь у виборах. Це було успіхом правлячого табору.

Під час виборчої кампанії окреслилися розбіжності серед пілсудчиків. Частина їх вважала, що ББВР повинен зійти з історичної арени, поки не перетворився на звичайну політичну партію. В. Славек поширював романтичні погляди про те, що надалі суспільство повинно керуватися тільки Конституцією. Однак інші пілсудчики не збиралися втрачати владу. їхні наміри в образній формі охарактеризував Е. Ридз-Смігли у виступі на з'їзді Союзу легіонерів у Кракові в серпні 1935 p.: "He тільки не віддамо цілої сукні, але навіть ґудзика..." Вибори відбулися 8 вересня 1935 р. і стали по суті плебісцитом. У них взяли участь тільки 46,5 % виборців. У Варшаві голосувало 29 %, Великопольщі -

481