У період модернізації

Бісмарк, зайнятий справами об'єднання Німеччини, відкладав "польське питання" на майбутнє. Його бачення цієї проблеми містилося в рамках державних інтересів Пруссії та Німеччини: забезпечення суворої лояльністі до держави. Перешкодою цьому він вважав позиції патріотичної шляхти і костелу, які "підбурювали" населення "нереальними" обіцянками створення польської держави.

Коли процес об'єднання німецьких країн навколо Пруссії було завершено і 1871 р. проголошено створення Німецької імперії, Бісмарк вжив рішучих заходів щодо зміцнення єдності держави. Перепоною на шляху до її досягнення він вважав збереження культурних прав поляків і сильний вплив католицької церкви на населення. У 1871 р. він проголосив політику культуркампфу - "боротьби за культуру", яка передбачала рішуче утвердження німецької мови та культури в адміністрації й освіті, обмеження впливу католицької церкви та підпорядкування її державі. Ця політика мала на меті розширити контроль світської влади за всіма сферами життя населення, досягнення його державної єдності на грунті німецької культури. На практиці це означало стирання територіальних та етнічних відмінностей між громадянами імперії, проведення жорсткого курсу на онімечення населення. Політика "культуркампфу" проводилась в усіх німецьких землях, але в польських вона набула яскравого антиполь-ського спрямування. Бісмарк не приховував своїх антипатій до поляків, вважаючи їх фактором послаблення Німеччини.

У 1872-1876 pp. були видані закони, згідно з якими німецька мова визнавалася єдиною урядовою мовою в адміністрації та судівництві, а польських чиновників звільняли або переводили в німецькі провінції. Розпочалася кампанія онімечення місцевих польських назв; "Велике Познанське Князівство" стало Познанською провінцією. Навчання в народних школах і гімназіях було повністю переведено на німецьку мову; польська мова залишалася лише окремим факультативним предметом у народних школах і деяких гімназіях. Але й такий стан вважався тимчасовим, доки населення повністю не опанує німецької. Обмежень зазнало видання польської преси і літератури.

Особливу увагу Бісмарк приділяв боротьбі з католицькою церквою. Вона проводилася в усіх німецьких землях, але з особливою наполегливістю - в польських. Канцлер вважав, що католицизм, підпорядкований Ватікану, є джерелом партикуляризму й поширення впливів феодальної аристократії. У 1871-1875 pp. були схвалені закони, які усували церкву від опіки над шкільництвом, реєстрації актів громадянського стану (народжень, шлюбів). Крім цього, держава підпорядкувала собі процедуру призначення на посади священиків та церковних ієрархів. За новими законами священо-служителем міг стати лише німецький громадянин, який отримав згоду провінціальної адміністрації і склав спеціальний "іспит з культури". До найбільш гострих відносилися закони: 1871 р. - про покарання священиків ув'язненням за ворожі щодо уряду проповіді; 1873 р. - про обов'язкові державні іспити священиків і право вето уряду щодо кандидатів на церковні посади.

Нові закони викликали протести католицького духовенства, призвели до розриву відносин Німеччини з Римом. Відповіддю властей стали арешти священиків, закриття семінарій. У 1874 р. були ув'язнені кілька єпископів і архієпископ гнєзненський і познанський Мєчислав Льодуховський (1822-1902), який не відрізнявся патріотичними настроями, але зберігав вірність папському престолу. Після звільнення з в'язниці 1876 р. він був змушений емігрувати до Італії. Внаслідок арештів майже 100 парафій залишилися без священиків. Переслідування католицької церкви мало зворотні наслідки: більшість вірних були обурені й тісніше згуртувалися навколо костелу; серед частини поляків Сілезії, Помор'я поширилися патріотичні настрої.

351