Національний рух і повстання

слов'янських народів до самостійного життя; але з усіх народів вимога незалежності торкалася тільки Польщі, в той час як іншим пропонувалися зміни умов розвитку в існуючих імперіях. Передбачалося, що демократичні реформи будуть достатньою запорукою для відродження слов'янських народів. У польсько-українській секції з'їзду, яку очолив польський демократ К. Лібельт з Познанщини, українці поставили вимогу поділу Галичини на українську і польську частини. Це викликало заперечення з боку діячів польської ЦНР і Руського собору, які звинуватили делегатів ГРР у роз'єднанні демократичних сил. Тільки при посередництві чеха Ф. Палацького і росіянина М. Баку-ніна було досягнуто згоди між представниками двох народів Галичини щодо необхідності повної політичної та мовно-культурної рівноправності поляків та українців. Робота з'їзду була перервана повстанням у Празі, яке розпочалося 12 червня. З'їзд встиг тільки окреслити ті проблеми, що об'єднували і поділяли слов'янські народи, які перебували у відмінних політичних умовах.

Восени 1848 р. монархічні сили імперії перейшли у наступ, придушивши повстання у Відні (жовтень 1848 р.). Командувач австрійських військ у Галичині генерал В. Гаммерштайн 1 листопада 1848 р., скориставшися з факту сутички солдат з національними гвардійцями у Львові, і дав наказ оточити місто. Це викликало протести і спорудження барикад. 7 листопада розпочалось артилерійське бомбардування Львова, під час якого загинуло близько 100 осіб. Магістрат підписав акт капітуляції. Було оголошено стан облоги, закрито всі видання, заборонено організації, видалено емігрантів. У грудні 1848 р. на престол зійшов новий імператор Франц Иосиф. У березні 1849 р. він розпустив австрійський парламент і дарував Конституцію, яка так і не увійшла в дію. Почалися арешти активних діячів революції. Було повернуто центральне управління з Відня.

Події революції не пройшли безслідно для Галичини. Вони пробудили до політичного життя незаможні верстви, підважили феодальні стосунки на селі, скасували повинності селян і, передавши їм частину землі, зміцнили український національний рух, який вперше виступив з цільною політичною програмою, що увійшла в конфлікт з польськими уявленнями про "історичну Польщу".

Поляки і польська справа під час революцій 1848- 1849 pp. В Європі

Революційні події в європейських країнах не могли не заторкнути польської справи. Усунення монархічних режимів відбувалося під гаслами свободи і демократії, визволення та об'єднання поневолених народів. Демократичні кола європейських країн з симпатією ставилися до поляків та їхніх зусиль у відбудові незалежності. На звістку про революції у Відні та Берліні тисячі польських емігрантів рушили на батьківщину. Але тут вони зустрілися з новою реальністю: серйозним соціально-політичним поділом польського суспільства, яке не відповідало ідеальній картині національної єдності. Незабаром вони були змушені знову шукати пристанища за кордоном.

Від початку революції польська еміграція робила спроби монтувати "єдиний центр" незалежницького руху, але зіткнулася з опором аристократично-шляхетських і радикально-демократичних кіл в польських землях, які брали на себе ініціативу розв'язання насамперед "життєвих" справ кожної частини колишньої Речі Посполитої. Князь А. Чар-торийський був змушений звернути погляд на Італію, де починалася боротьба з Австрією за об'єднання країни. До Риму прибув А. Міцкевич і у березні 1848 р. підписав акт про створення польського легіону, який взяв участь у боях з австрійською армією за Тіроль. Після поразки від австрійців легіон був переведений до Риму, де взяв участь в обороні республіканського Риму від французьких військ. Після поразки італійців легіон

317