Національний рух і повстання

перебувла вся система народної освіти (близько 1 тис. народних шкіл). Середня освіта була представлена дев'ятьма гімназіями і двома реальними школами. У відновленому 1817 р. Львівському університеті викладання велося латиною, а від 1824 р. - німецькою. У Львові діяв польський театр, виходили польські газети, друкувалися польські книжки. У 1817 р. уряд затвердив фонд Юзефа Максиміліана Оссолінського (1748-1826), польського бібліофіла та історика, префекта Імператорської національної бібліотеки у Відні; кошти фонду дозволили через 10 років (1827) відкрити у Львові важливий центр польської національної культури і науки - Національний Заклад ім. Оссолінських, що складався з бібліотеки, музею і видавництва.

Політика Відня в Галичині полягала у реалізації принципу "divide et impere" ("поділяй і владарюй"). У період наполеонівських війн австрійський уряд намагався налаштувати галицьких русинів-українців проти польської шляхти, яка симпатизувала Наполеону. З допомогою певних поступок греко-католицькому духовенству він прагнув прив'язати русинів до трону і створити штучну націю "рутенів", яка б була віддана Австрії. Це приносило свої плоди у суспільстві, де соціальна станова межа здебільшого (у Східній Галичині) була й етнічною (поляки - землевласники, русини - селяни). Греко-католицьке духовенство нерідко виступало на захист своєї пастви - селян перед польськими землевласниками. У свою чергу, в середовищі польської шляхти було поширене зневажливе ставлення до русинів-українців, як до малосвідомої селянської маси, що йде у фарватері більш культурної польської шляхти.

Однак після Віденського конгресу Франц І, враховуючи в цілому лояльну позицію польської шляхти, почав з нею загравати. Під час російсько-турецької війни 1828-1829 pp. губернатор Галичини А. Лобковій промовляв у сеймі польською мовою, обіцяв зробити певні поступки полякам, допустивши їх на посади в крайовій адміністрації.

Суспільно-політичний розвиток Королівства Польського (1815- 1830 pp.)

Королівство Польське було створене на Віденському конгресі, тому в літературі його часом називають "конгресовим". Воно значною мірою було витвором польських аристократів, які після поразки Наполеона змінили орієнтацію на російського царя. Олександр І вміло підігрував устремлінням польських аристократів, обіцяючи утворити підстави Польської держави згідно з традиціями і звичаями шляхти. На конгресі у Відні дорадником Олександра І був князь Адам Єжи Чарторийський; він же розробив засади устрою королівства, що були покладені в основу його Конституції. Текст Конституції Королівства Польського Олександр І підписав ще під час роботи конгресу, але обнародували її лише в грудні 1815 p., коли імператор прибув до Варшави.

Конституція 1815 p., що за зразок мала Конституцію Варшавського Князівства, зв'язувала Королівство Польське з імперією особою короля, яким міг бути лише російський імператор з династії Романових. Королівство мало власний уряд, сейм, військо, офіційну польську мову. Громадянам гарантувалась особиста свобода, свобода друку і пересування, недоторканість власності. Стаття 29-та проголошувала, що адміністративні та військові посади можуть займати тільки поляки. Польський король (він же російський імператор) зберігав за собою усю повноту виконавчої влади, законодавчої ініціативи і право вето сеймових рішень. Він призначав намісника, міністрів, сенаторів і вищих урядників (голів воєводств). Виконавчу владу здійснював уряд - Адміністративна рада, яка складалась з намісника, п'яти міністрів та інших осіб, призначених королем. Замість міністерств діяли комісії: релігійних визнань і публічної освіти, юстиції, внутрішніх справ і поліції, війни, прибутків і фінансів. Комісії очолювалися міністрами. В адміністративному відношенні королівство було поділене на вісім

283

Історія Польщі

воєводств, в яких урядували воєводські комісії на чолі з головами (воєводства: краківське з центром у Кєльцах, сандомирське, каліське, люблінське, мазовецьке, плоцьке, подляське і Авґустовське). Залишалася також Державна рада, яка займалася підготовкою проектів законів і судовими справами державної ваги.

Законодавча влада належала двопалатному сейму, який приймав закони, бюджет і оцінював діяльність міністрів. Нижня палата - Посольська ізба - складалася з 77 послів від шляхетських сеймиків і 51 посла, обраного ґмінними зборами. Виборче право обмежувалося майновим і освітнім цензом. Сенат складався з сенаторів, що призначалися з числа польських аристократів і вищих чиновників. Вищі і середні посади в адміністрації та уряді могли посідати тільки шляхтичі-землевласники. Усе це демонструвало прагнення зберегти станово-шляхетські привілеї у створеній державі.

Конституція формально запроваджувала автономію королівства, державний устрій і політичні свободи, яких не існувало в абсолютистській Росії. Тільки зовнішньополітична діяльність передавалась у руки царського уряду. Декларовані автономія і політичні свободи королівства яскраво суперечили самодержавній практиці управління імперією, російській дійсності і рано чи пізно повинні були призвести до конфлікту між царським урядом та польським суспільством. Це стало очевидним уже в перші роки існування королівства, коли реальна влада опинилася в руках осіб, не передбачених конституцією: командувача польської армії- брата царя, великого князя Костянтина Павловича (1779-1831) і державного секретаря Миколи Новосільцева (1761-1836). Останній свідомо діяв з метою обмеження і ліквідації автономії королівства, своїми доносами сіяв недовіру Олександра І до поляків.

Разом з тим, більшість польських аристократів вітала утворення королівства і сподівалася на реалізацію обіцянок Олександра І щодо приєднання до нього литовсько-українських земель колишньої Речі Посполитої. Але вже перші призначення на вищі посади охолодили голови прихильників співробітництва з царем. Всупереч сподіванням намісником було призначено не князя А. Чарторийського, а слабовольного кар'єриста генерала Юзефа Зайончека (1752-1826). Як зазначалося, великий князь Костянтин Павлович, знаний з неврівноваженого характеру, став командувачем польської армії, зосередивши в своїх руках велику владу і вважаючи королівство своєю "вотчиною". Ключову посаду держсекретаря в уряді королівства посів полоножер Микола Новосільцев. Посади міністрів опинились в руках відомих аристократів Станіслава Костки Потецького, Тадеуша Мостовського (1766-1842), Тадеуша Матусєвича (1765-1819), Францішка Ксаверія Друцького-Любецького (1778-1846). Маршалком сейму був обраний колишній наполеонівський генерал граф Вінцентій Красінський (1782-1858). Частина високих чиновників королівства були прихильниками лібералізму і суспільного прогресу, вважали життєво необхідним модернізувати край відповідно до нових тенденцій, що набирали силу в Європі.

Королівство Польське займало територію майже 129 тис. кв.км з населенням 3,3 млн. осіб (у 1827 р. - 4,1 млн.), з яких поляки становили 75 %, євреї - 10 %, німці - 7,5 %, литовці - 5 %, русини-українці - 2,5 %. Населення спочатку мало цікавилося політикою; навіть шляхта після тривалих війн прагнула спокою та відпочинку, покладаючи надії на аристократів, більшість яких належала до активних діячів Варшавського Князівства і наполеонівських польських легіонів. На селі панували панщинні відносини. Шляхта відігравала провідну роль у суспільному житті (300 тис. осіб). Проте лише близько 36 тис. шляхтичів володіли земельною власністю (з них 4205 - великою), решта була представлена збіднілою "загродовою" шляхтою, "офіціалами". У 1818 р., за царським декретом, землевласники ставали війтами ґмін і, отже, повернули собі адміністративну та поліційну владу над селянами.

284