65 (5).Довести діалектичний зв'язок таких категорій педагогіки як виховання, розвиток і формування особистості.

Розвиток людини – це процес кількісних і якісних змін в організмі під впливом різноманітних детермінанту зовнішніх і внутрішніх, керованих і некерованих. Результат розвитку людини – це її становлення як біологічного виду і як соціальної істоти. Біологічне в людині характеризується фізичним розвитком і включає в себе морфологічні, біохімічні та фізіологічні зміни. Соціальні зміни в людині передбачають її активне опанування соціальним досвідом і перехід його у внутрішній світ, усвідомлену активну участь людини в суспільно корисній діяльності та виконання певних соціальних ролей.

Основними напрямами розвитку людини є:

- анатомо-фізіологічний (збільшення і розвиток кісткової та м'язової систем);

- психічний (формування свідомості, самосвідомості, провідних рис властивостей особистості, когнітивних, почуттєвих і вольових процесів тощо);

- соціальний (набуття соціального досвіду, в тому числі духовного, опанування соціальними функціями тощо).

Виховання безпосередньо пов'язане з процесом соціалізації і соціальним розвитком. Але життя свідчить, «що соціалізацію не можна зводити до поняття «виховання» ні у вузькому, ні у широкому розумінні, в якому вона часто використовується. Виховання передбачає, перш за все, систему спрямованих впливів, за допомогою яких прагнуть сформувати в особистості певні риси і якості, завдяки яким людина долучається до культури і стає повноцінним членом суспільства...можемо назвати такі особливості процесу соціалізації, які дозволяють відмежувати його від виховання:  1) відносна стихійність цього процесу, яка характеризується не завжди передбаченим, цілеспрямованим впливом середовища;  2) механічне засвоєння соціальних норм і цінностей, яке відбувається в результаті діяльності і спілкування особистості, взаємодії її з мікро- і макросередовищем;  3) зростання в міру доросління самостійності особистості щодо вибору соціальних цінностей і орієнтирів, середовища спілкування, якому віддається перевага».

Виховується дитина в безпосередньому спілкуванні з дорослими. Вони розповідають їй, «що є добре і що є погано», заохочують ті дії дитини, які відповідають моральним нормам і правилам поведінки, і карають за провину. З часом цей зовнішній контроль замінюється самоконтролем.  Кожному вихователеві слід пам'ятати, що виховання – це надзвичайно важлива справа, від якої залежить доля людини. Не даремно французький письменник А. Сент-Екзюпері (1900-1944) наголошував, що виховання має перевагу над освітою, оскільки воно формує людину. Тому вихователь повинен так впливати на вихованців, щоб допомогти їм засвоїти й усвідомити загальнолюдські, національні та моральні звички й цінності, любов до праці, Вітчизни, батьків, самого себе тощо. Безумовно, актуальним залишається вислів К. Д. Ушинського про те, що найголовніший спосіб людського виховання – це переконання, оскільки воно є основою людського світогляду. Світогляд, своєю чергою, – один із головних регуляторів поведінки вихованця.  Отже, виховання має надзвичайно важливе значення для формування та розвитку особистості, воно повинно коригувати вплив спадковості й соціального середовища на людину шляхом формування її внутрішнього духовного світу. Водночас щодо дієвості виховання існують вкрай протилежні точки зору: від досягнення шляхом виховання будь-яких результатів (особливо на цьому наголошувала радянська педагогіка) до повного заперечення його можливостей. Наприклад, Гельвецій вважав, що виховання може все, а Вольтер – навпаки: «від усякого виховання, друже мій, рятуйся на всіх вітрилах».

Можна виокремити такі функції виховання у формуванні особистості:

-організаційна – організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;

-ціннісно-орієнтаційна – визначення життєвих цінностей, настанов, змісту для розвитку та саморозвитку особистості вихованця;

-профілактична – профілактика негативних впливів на розвиток і формування особистості;

-попереджувальна – ізолювання особистості від несприятливих умов її розвитку.

Виховання і розвиток особистості діалектично взаємозв'язані, тобто перше не лише впливає на друге, а залежить від нього, бо друге визначає мету, зміст і методику першого. Водночас виховання має йти попереду розвитку, визначати основні його орієнтири.

Детермінанти, що мають безпосередній вплив на формування і розвиток особистості, визначають як основні фактори формування особистості та класифікують за характером їх впливу на індивіда. Це внутрішні (фізіологічні й психічні властивості організму) та зовнішні (соціальне оточення людини, активна взаємодія з іншими людьми тощо) умови розвитку індивіда як особистості.  В історії психології мали місце біологізаторські, соціологізаторські та соціобіологізаторські концепції формування особистості. Домінування конкретної концепції залежало від надання переваги певній методологічній позиції:  біологічній чи соціальній. Конкретний вибір визначає ідеали, цілі, принципи, зміст, методи, форми виховної роботи зі підростаючим поколінням та її результат.  Прибічники біологізаторських концепцій у формуванні й розвитку особистості провідну роль відводять природно-біологічному началу і вважають, що основні психічні властивості особистості ніби закладені в самій природі людини, що визначає її життєву долю (Е. Торндайк, К. Бюлер, А. Дженсен та ін.). Особливо яскраво цей напрям проявляється в аналізі біологічної природи злочинності (Ч. Ломброзо). Прихильники цього напряму підкреслюють не тільки «природженість», а й «схильність» людини до злочину. Причини злочину вони виводять із чисто біологічних і біопсихічних якостей людей. Наприклад, злочинність у дитячому середовищі обґрунтовують особливостями організму дітей, наявністю в них вроджених агресивних схильностей (X. Джонс, Л. Стайнер). Частково цієї ж точки зору дотримуються Ж. Піаже, А. Маслоу, К. Роджерс.Наприклад, на думку А. Маслоу, головним компонентом процесу розвитку є самоактуалізація, яка формується не під впливом середовища, а тільки на базі внутрішніх здібностей індивіда – фізіологічних потреб і потреби у безпеці.  Їхні опоненти – прихильники соціологізаторських концепцій, дотримуються думки про те, що в поведінці людини немає нічого вродженого і кожна її дія – це лише peзультат зовнішньої стимуляції. Тому шляхом маніпулювання зовнішніми подразниками людини, регулюючи лише пі взаємини з іншими людьми, можна досягти розвитку особистості (Б. Скіннер, А. Бандура та ін.).  Треті намагаються затушувати крайності як перших, таю і других. Багато американських психологів вивчають причини злочинності з точки зору антропологічних, біологічних,; психологічних і психіатричних показників. Злочинець розглядається як неадаптована особистість, тобто особистість, яка не пристосована до певного способу життя. Методологічна основа цього напряму – неопозитивізм, екзистенціалізм, прагматизм і феноменологізм.

До взаємозв'язку біологічного й соціального у вітчизняній психологічній науці є досить обгрунтований підхід. Сучасні дослідження свідчать, що, по-перше, людська психіка – не результат або пряме продовження натурального розвитку елементарних форм поведінки і психічного життя тварин; по-друге, психічні функції людини формуються протягом життя, шляхом засвоєння нею соціального досвіду (процес засвоєння є специфічною формою психічного розвитку, яка властива лише людині). Встановлено, що навіть такі прості і, здавалося б, вроджені функції, як тональний слух, насправді мають соціальну природу і формуються протягом життя. Отже, навіть функціональні системи мозку, будучи матеріальним субстратом психічних функцій, «не з'являються у готовому вигляді до народження дитини... і не дозрівають самостійно, а формуються в процесі спілкування і предметної діяльності».  Тому психологи зазначають, що людина як біологічна істота народжується один раз, але як особистість – двічі. Вперше – коли дитина починає говорити «Я», коли у неї формується система власного «Я» – центрального утворення, що виникає наприкінці раннього дитинства (Л. І. Божович). Малюк вчиться відокремлювати себе від дорослого, починає ставитися до себе як до самостійного «Я». Це відбувається, коли дитина досягає близько трьох років, і має назву – криза трирічного віку.  Друге народження особистості відбувається, коли в людини сформувався світогляд, свідомість і самосвідомість, власні моральні потреби й оцінки, система цінностей, чіткі життєві орієнтири, які роблять її відносно стійкою щодо переконань інших. Це дає їй змогу керувати своєю поведінкою згідно зі своїми переконаннями, загальноприйнятими моральними нормами, усвідомлено обирати певний вид суспільно корисної діяльності, повноцінно виконувати суспільні функції, відповідати за власні дії перед суспільством.