75. Контроль та регулювання продуктивності операційної системи

Для того щоб менеджер будь-якого рівня міг створити і підтримувати систему контролю реалізації намічених планів, необхідно наявність двох умов. Незважаючи на це знаходяться люди, що зосереджують всю увагу на системах і методах контролю, не забезпечуючи попередньо цих умов, що концептуально полягають у наступному:

по-перше, контроль вимагає наявності планів, тобто спочатку складається план, потім він перетворюється в нормативи, з якими зіставляються фактичні результати діяльності;

по-друге, контроль вимагає наявності організаційної структури, тобто необхідно чітко знати, хто на підприємстві несе відповідальність за відхилення від планів і вживання коригувальних заходів.

Основний процес контролю, яку б область підприємства будь-якого виду діяльності (матеріального виробництва або сфери послуг) він ні торкався, складається з наступних етапів.

1. Установлення нормативів. Оскільки плани є еталоном, відповідно до якого будується система контролю, логіка підказує, що першим кроком у процесі контролю повинна бути розробка планів.

2. Визначення ефективності діяльності. Визначення ефективності діяльності шляхом зіставлення з нормативами, навіть якщо це не завжди виходить на практиці, повинне в ідеалі проводитися з деяким забіганням уперед так, щоб можна було угадати можливі відхилення раніш, ніж вони дійсно відбудуться, і ужити відповідних заходів для їхнього попередження.

3. Коректування відхилень. Якщо нормативи відбивають організаційну структуру і використовуються для оцінки якості роботи, коректувати відхилення набагато легше, тому що керівник точно знає, хто персонально або яка група несе за них відповідальність і які необхідно почати коригувальні дії.

Для ефективного управлінського контролю потрібна система своєчасного повідомлення про необхідність застосування коригувальних дій і про те, що якщо не будуть початі негайні заходи, виникнуть проблеми, для рішення яких може знадобитися велика кількість ресурсів — тимчасових, фінансових, технічних і ін. Необхідність випереджального контролю очевидна.

Постійне підвищення продуктивності - одне з найскладніших завдань менеджменту, оскільки продуктивність - це баланс між багатьма чинниками, і лише деякі з них піддаються чіткому визначенню та вимірюванню. Мета не в тому, щоб знайти одну досконалу міру продуктивності, а у використанні ряду (системи) вимірників. Отже, продуктивність підприємства (організації) означає той баланс між всіма чинниками виробництва (матеріальними, фінансовими, людськими, інформаційними тощо), який забезпечує найбільше виробництво при найменших витратах. Це зовсім інше поняття, ніж традиційний, загальновідомий показник продуктивності на одного працюючого або на одну людино-годину. Продуктивність в широкому розумінні - це відносна ефективність та економічність організацій, причому одним із головних складниківефективності є якість. Будь-яка організація може досягти зростання продуктивності, реалізуючи різні стратегічні підходи. Так, можна збільшити обсяг виробництва без зростання кількості ресурсів. Іншим шляхом зростання продуктивності є скорочення кількості ресурсів при стабільності обсягів послуг. Крім того, продуктивність збільшується за умови випе-реджаючих темпів зростання обсягів виробництва порівняно з темпами зростання кількості використаних ресурсів, або, навпаки, при скороченні обсягів виробництва більш повільними темпами, ніж скорочення кількості ресурсів. Кожний із шляхів зростання продуктивності залежить від ряду чинників зовнішнього середовища (клієнти, конку-ренти, постачальники тощо) та стану мікросередовища організації (мета, технологія, персонал та ін). Потенційний клієнт, який має свободу вибору, віддасть перевагу, безумовно, товарам чи послугам більш продуктивної організації.

Продуктивність може вимірюватися різними показниками (системою показників): o часткова продуктивність характеризується кількістю готової продукції, віднесеної до певного одного входу: o багатофакторна продуктивність виражається кількістю виготовленої продукції, що припадає на певну кількість входів; o загальна продуктивність характеризується співвідношенням усіх товарів і ресурсів.

76. Моделювання процесу управління продуктивністю операційної системи.

Продуктивність можна розглядати в різних аспектах. Традиційний підхід — це вимірювана продуктивність праці, яка характеризує ефективність затрат праці в матеріальному виробництві.

Підвищення продуктивності — результат управління і втручання у вирішальні перетворення. Воно відбувається за дотримання будь-якої з перелічених нижче умов:

• продукція зростає, затрати зменшуються;

• продукція зростає, затрати залишаються незмінними;

• продукція зростає, затрати зростають, але повільнішими темпами;

• продукція залишається незмінною, затрати зменшуються;

• продукція скорочується, затрати скорочуються, але швидшими темпами.

Алгоритм процесу управління продуктивністю операційної системи організації охоплює такі етапи:

• чітке встановлення межі системи;

• визначення організаційного оточення;

• ухвалення цілей організаційної системи;

• виокремлення основних підгруп ресурсів, які споживає операційна система;

• визначення основних видів перетворень, які мають місце в операційній системі з метою перетворення витрат у продукцію;

• планування бажаних результатів, які сподіваються отримати від реалізації продукції;

• розроблення критеріїв чи вимірювачів результативності та їхніх пріоритетів;

• визначення видів і пріоритетів коефіцієнтів продукції, витрат, які забезпечують менеджера допоміжною корисною інформацією продукціонування системи;

• розробка критеріїв оцінки, регулювання зворотного зв'язку та планування поліпшень.

Традиційно ефективність використання трудових ресурсів на вітчизняних підприємствах втілюється в зміні продуктивності праці — результативному показникові роботи підприємства, в якому поєднуються задовільні сторони роботи та її недоліки.

Продуктивність живої праці визначається затратами робочого часу в даному виробництві, на даному підприємстві, а продуктивність суспільної праці — затратами живої і суспільної праці.

Загальноприйнятий рівень продуктивності праці характеризується двома показниками:

• виробленням продукції за одиницю часу (прямий показник);

• трудомісткістю виготовлення продукції (зворотний показник).

Усі фактори, що впливають на продуктивність праці, можна розділити на дві групи. Перша група включає фактори, які діють у напрямку підвищення продуктивності праці, поліпшення організації праці і виробництва, соціальних умов життя трудящих. Другу групу представляють фактори, що негативно відбиваються на продуктивності праці. До них відносяться несприятливі природні умови, погана організація виробництва і праці, напружена соціальна обстановка. На рівні окремого підприємства та організації усі фактори можна розділити на внутрішні і зовнішні. Перші включають рівень технічної озброєності підприємства, ефективність застосовуваної технології, енергооснащеність праці, організацію праці і виробництва, дієвість застосовуваних систем стимулювання, навчання кадрів і підвищення кваліфікації, поліпшення структури кадрів тощо, тобто все те, що залежить від колективу підприємства і його керівників. До зовнішніх факторів варто віднести зміни асортименту продукції і її трудомісткості в зв"язку зі зміною державних замовлень чи попиту та пропозиції на ринку; соціально-економічні умови в суспільстві і регіоні; рівень кооперації з іншими підприємствами; надійність матеріально-технічного постачання, природні умови. За своїм внутрішнім змістом і сутністю усі фактори прийнято поєднувати в три основні групи: 1) матеріально-технічні, зв"язані з рівнем розвитку техніки і технології, впровадженням у виробництво наукових відкриттів і розробок, удосконалюванням знарядь і засобів праці;  2) організаційні, обумовлені організацією виробництва, праці і керування;  3) соціально-економічні, зв"язані зі складом працівників, рівнем їхньої кваліфікації, умовами праці і побуту, відношенням працівників до власності, ефективністю стимулювання праці і зацікавленістю в кінцевих результатах виробництва, тобто з усім, що стосується людини і її відношення до праці.

14. Динамічна модель виробничої системи.

Під час побудови виробничих систем і удосконалення організації виробництва використовуються прийоми організаційного моделювання, що становлять метод вивчення виробничих систем за допомогою розробки й аналізу організаційних моделей. Модель використовується для спрощеного відображення й опису реального об'єкта, тобто виробничої системи, її підсистем, тих або інших організаційних ситуацій.

Конкретні виробничо-технічні умови в об'єднаннях і на підприємствах промисловості надзвичайно різноманітні. Разом з тим єдність принципових основ організації промислового виробництва дає змогу розробити загальну модель організації, що може бути адаптована до конкретних умов.

Головна мета організації виробництва — забезпечити високу економічну і соціальну ефективність функціонування підприємств. Водночас із генеральною метою підприємства — виробництвом і реалізацією матеріальних благ для задоволення потреб покупців — підприємство прагне досягти безліч окремих цілей: економічних, соціальних, техніко-технологічних, екологічних та ін.

Завдання підприємства реалізуються з використанням різних шляхів і методів, але методи організації виробництва відіграють істотну роль. Тому безліч цілей підприємства визначає різноманітні завдання і напрями організаційної діяльності 

Засобами для досягнення головної мети організації виробництва є цілі другого рівня — основні цілі, що, у свою чергу, визначаються характером діяльності підприємства.

Ступінь досягнення головної й основної цілей організації виробництва повинен оцінюватися системою кількісно виражених показників. Комплексна оцінка досягнення цілей організації виробництва може бути здійснена, якщо кожна мета буде зазначена, проранжована, а рівень досягнення мети — обмірюваний і зіставлений із критерієм досягнення мети.

Система організації виробництва — це сукупність організаційних форм, методів і правил, здійснення яких забезпечує раціональне функціонування елементів виробничої системи та їх взаємодію в процесі виробництва продукції.

Під час формування системи організації виробництва можна виокремити приватні функції організаційної діяльності, згрупувавши їх у вигляді відособлених комплексів — підсистем. В основу виділення цих приватних функцій покладений цільовий підхід. Охарактеризовані в табл. 3.1 сфери діяльності підприємства, основні цілі організації виробництва і напрями діяльності за їхньою реалізацією дозволяють спочатку виокремити, а потім і згрупувати види організаційної роботи з підсистем організації виробництва (за елементами, функціями на основі інтеграційного підходу).

Основними елементами виробничого процесу є знаряддя праці, предмети праці і сама праця. Організація виробництва повинна забезпечити погоджене й ефективне функціонування цих елементів у рамках виробничої системи. Для вирішення цього організаційного завдання в системі організації виробництва виокремлюють три взаємозалежні підсистеми: організації праці, організації функціонування знарядь праці, організації руху предметів праці у виробництві. Погоджена взаємодія всіх трьох підсистем досягається формуванням структури виробничого процесу, що виражає кількісний і якісний склад елементів, спосіб організації їхніх зв'язків, особливості процесів, які відбуваються між ними. Використання робочої сили пов'язане з виокремленням двох виробничих ресурсів: праці та підприємливості (заповзятливості). Тому поряд з організацією праці сучасна теорія організації виробництва розглядає питання організації виробництва, що дає змогу з максимальною вигодою для підприємства використовувати підприємницькі здібності персоналу.

У складі виробничого процесу виокремлюються групи процесів, різнохарактерних за змістом, принципами і методами організації. Відповідно в складі системи організації виробництва виокремлюються кілька підсистем, що враховують особливості тих або інших виробничих процесів. Цей комплекс підсистем включає функціональні підсистеми: організації підготовки виробництва й освоєння випуску нової продукції, організації основних виробничих процесів, організації виробничої інфраструктури, організації робіт із забезпечення якості продукції, організації матеріального забезпечення виробництва, організації збуту і реалізації продукції (рис. 3.9).

Щоб забезпечити інтеграцію всіх груп процесів у єдиний виробничий процес, система організації виробництва здійснює інтеграційні функції, що реалізуються шляхом створення виробничої структури, системи оперативного планування виробництва і системи економічних відносин.