51. Тенденції розвитку західноєвропейської прози 1пол. Хх ст. Школа «потоку свідомості» (м. Пруст, дж.Джойс, в.Вулф).

МАРСЕЛЬ ПРУСТ. Безпрецедентним явищем в історії світової літератури стала суб'єктивна епопея "У пошуках втраченого часу". Частини епопеї:

«На Сванову сторону»

«Дівчата-квітки»

«Той бік, де Германти»

«Содом та Гоморра»

«полонянка»

«Утікачка»

«Віднайдений час»

Уся епопея – це розповідь про життя Марселя (поет-невдаха), що нібито сам описує власні спогади. Пам'ять допомагає йому збагнути час, а мистецтво виступає єдиним засобом відродити минуле. Він іде від світу речей до переживань, кожна річ несе у собі пам'ять про минуле.

ДУЖЕ короткий зміст: дитинство Марселя (тупі спогади про сімю та пироги тітки Лотті) → у Марселя є друг Сванн, Марсель закохався у його доньку Жильберту, що принесла йому тільки страждання → Марсель хотів присвятити себе літературі, але розчарувався у ній → біля моря Марсель познайомився із офіцером Робером де Сен-Лу (стали друзями) та дівчиною Альбертіною Сімоне → Марсель закохався у якусь незнайомку, кидав до ніг дівчини все, що мав, але коли впізнав у ній повію Рахіль, кохання раптово закінчилось → тут же Марсель знову зустрічає Альбертіну, секас з нею приніс йому звільнення від тривог → пройшов деякий час, Марсель почав підозрювати Альбертіну у зраді, виявилось, що у неї рожеві зв’язки з лесбіянками, Марсель розізлився й одружився з Альбертіною → вони трохи пожили разом, кохання зникло і одного ранку Альбертіна зібрала лахи і пішла жити до подружок по орієнтації → Альбертіна впала з коня і вбилася, він звинувачує себе і розуміє істинність кохання → війна, Марсель тікає з країни → війна закінчилася, у Марселя астма, що допомагає йому осмислити втрачений час → все, тупо, а шо зробиш…

Концепція часу в Пруста. Час у Пруста – поняття суб'єктивно-психологічне. Життя – це процес втрачання часу, природу якого здатна осягнути лише інстинктивна пам'ять, що у свою чергу є основою мистецтва. Таким чином мистецтво виявляється у Пруста єдиним засобом віднайти втрачений час.

Поетика Пруста. З огляду на загальний обсяг епопеї аналіз засобів вираження пропонується здійснити на матеріалі одного-двох романів: "На Сванову сторону", "У затінку дівчат-квіток". Особливу увагу зверніть на такі риси: витіснення «макрокосму великих проблем» «мікрокосмом душевних рухів»; прикутість оповіді до «я» ліричного героя; тотальна метафоричність як вираження ідеї взаємопроникнення часів, станів, вражень; поєднання раціоналістично продуманої композиції з імпресіоністичною безпосередністю фрази; змішування реального і уявного; новаторський психологічний аналіз.

Пруста доречно розглядати як «письменника для письменників», чия творчість стала зразком елітарної літератури і здійснила вплив на різні течії та школи XX ст.

Джеймс Джойс – один з основоположників модерністського роману, поетика якого значно вплинула на розвиток не лише цього жанру, а й всього літературного процесу. Його спадщина є відображенням творчої свідомості нашої епохи. Він відкрив новий вимір реальності – духовність, в якій поєднані різні часи, культури, простори. Творчість Джойса сприяла інтелекуталзіацїі літератури ХХ ст., її зв’язок з філософією і психологією.

Джеймс Джойс посідає унікальне місце не тільки в історії ірландської, а й світової літератури: він став творцем визначного всім світом шедевра, який С.Хемінгуей назвав “великою книгою”, - роману “Улісс”. Цей твір суттєво впливає на творчість багатьох видатних письменників Америки та Західної Європи, починаючи з 20-х рр.. і до сьогодні. Творчий метод і літературна техніка Джойса були використані всіма письменниками, які визнали вчення З.Фрейда, і порадили в літературі модерністські пошуки та видатні знахідки, серед них і новий роман. Вплив Джойса відчутний у творчості Еліота і його послідовників, в творах Вірджинії Вулф, С.Бек кета, Е.Хемінгуея, Дж.Стейнбека, В.Фолкнера, Т.Манна та багатьох інших письменників. Покоління модерністів, та й не тільки вони, виховувалися на книгах Джойса.

Звернення до міфа з метою глибокого осмислення в романі “Улісс” є ще одним видатним відкриттям Джойса, яке поряд з іншими забезпечило йому унікальне місце в історії світового письменництва і знайшло широке застосування у творчості видатних майстрів художнього слова: Т.Манна, Дж.Апдайка, Габріеля Гарсіа Маркеса, Вільяма Фолкнера та інших.

Психологічне есе “Джакомо” – твір невеликий за обсягом, проте настільки цілісний і естетично довершений, що дає уявлення про особливості художнього стилю Джойса його світосприйняття, особливість митця.

Дж.Джойс створює своєрідний жанр психологічного есе, в якому увага автора зосереджується на внутрішньому житті особистості, її думках і порухах серця. Він сам стає літературним героєм твору Джакомо, проте не зливається з ним повністю, що дає можливість показати душевний стан героя під двома кутами зору – зсередини і ззовні.

У “Джакомо” відчуваються факти біографії письменника, його перебування в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про Шекспіра, написання “Улісса”.

В основі “Джакомо” – історія кохання, яке поступово перетворюється на історію душі, що прагне самопізнання. Джакомо – морально багато творча особистість. Його внутрішній світ безмежний у своїх вільних проявах, становить головну цінність для читача.

Твір має фрагментарну композицію. Він побудований як потік свідомості головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов. Читач має сприйняти твір цілісно.

Історія кохання, існування в світі і внутрішнє життя сприймаються Джакомо в біблійних асоціаціях, неодноразово звучать цитати зі Святого Письма: “Так говорить Господь: “У скорботі своїй ваги з самого рання шукатимуть мене і умовлятимуть: ходімо і повернімося до господа!”.

Під впливом сильних почуттів серце Джакомо відкривається і веде діалог, не тільки з собою, а з більш величною силою – з Богом. Джакомо проходить своєрідний шлях до свого “розп’яття” – це розп’яття високого духу, розп’яття серця, яке було сповнене любові і залишилось незрозумілим у бездуховному світі. Неодноразово у творі звучить мотив смерті і кладовища. “Не вмирай!” – цей заклик ліричного героя, звернений до коханої, набуває особливе значення, це прагнення одухотворити світ, зберегти живу душу, усвідомити вічне життя духу. Однак жахливий світ, зберегти живу душу, усвідомити вічне життя духу. Однак жахливий подих смерті все ж торкається життя героя. Кохана жінка лишає його, немов би опинилась серед тих, хто кричав: “Не його, а Варвару!”, “вбиваючи Джакомо холодним поглядом в?????????? І все ж так образ Джакомо, не зважаючи на трагедію пережитих почуттів, втрачених ідеалів, залишає віру на духовне відродження. Джакомо усвідомлює найвищу мудрість особистості: кохати не чекаючи відповіді і жити, навіть коли життя втрачає сенс, і творити, пори всі обставини, і залишатись вільним навіть в обмеженому просторі.

Вірджинія Вулф створила гурт Блумсбері як елітарне угруповання мистецтвознавців, що відмежувались від вікторіанських цінностей та підтримували авангард у мистецтві.

«Місіс Деловей» - роман про 1 день із життя жінки Кларіси.

52. РОМАН-МІФ У ТВОРЧОСТІ ТОМАСА МАННА («ДОКТОР ФАУСТУС», «ЙОСИФ ТА ЙОГО БРАТИ», «ЧАРІВНА ГОРА»). ПРОБЛЕМА ВІДЧУЖЕНОСТІ ЛЮДИНИ ТА АБСУРДНОСТІ СВІТУ В ПРОЗІ ФРАНЦА КАФКИ («ПЕРЕВТІЛЕННЯ», «ЗАМОК», «ПРОЦЕС»).

Томас Манн. Немецкий писатель. Родился 6 июня 1875 в Любеке, в семье состоятельных коммерсанто.

Пожалуй, наиболее важная книга Манна – роман идей «Волшебная гора» (1924). Монументальная тетралогия «Иосиф и его братья» (1934–1944) еще более четко, чем Волшебная гора, ориентирована на «дружелюбие к жизни».

Волшебная гора Роман (1913-1924)

Действие разворачивается в начале XX столетия (в годы, непосредст­венно предшествовавшие началу первой мировой войны) в Швейца­рии, в расположенном близ Давоса туберкулезном санатории. Название романа вызывает ассоциации с горой Герзельберг (Грехов­ная, или Волшебная, гора), где, согласно легенде, миннезингер Тангейзер провел семь лет в плену у богини Венеры.

Герой романа, молодой немец по имени Ганс Касторп, приезжает из Гамбурга в санаторий «Берггоф» навестить своего двоюродного брата Иоахима Цимсена, проходящего там курс лечения. Ганс Кас­торп намерен провести в санатории не более трех недель, но к концу намеченного срока чувствует недомогание, сопровождающееся по­вышением температуры. В результате врачебного осмотра у него об­наруживаются признаки туберкулеза, и по настоянию главного врача Беренса Ганс Касторп остается в санатории на более долгий срок. С самого момента приезда Ганс Касторп обнаруживает, что время в горах течет совсем не так, как на равнине, а потому практически не­возможно определить, сколько дней, недель, месяцев, лег прошло между теми или иными описываемыми событиями и какой срок охватывает действие всего романа. В самом конце романа, правда, говорится, что Ганс Касторп провел в санатории в общей сложности семь лет, но даже эту цифру можно рассматривать как определенную ху­дожественную условность.

Собственно говоря, сюжет и события, случающиеся в романе, со­вершенно не важны для понимания его смысла. Они лишь повод для того, чтобы противопоставить различные жизненные позиции персо­нажей и дать автору возможность высказаться их устами по многим волнующим его проблемам: жизнь, смерть и любовь, болезнь и здоро­вье, прогресс и консерватизм, судьба человеческой цивилизации на пороге XX столетия. В романе чередой проходят несколько десятков персонажей — в основном пациенты, врачи и обслуживающий пер­сонал санатория: кто-то выздоравливает и покидает «Берггоф», кто-то умирает, но на их место постоянно поступают новые.

Среди тех, с кем Гане Касторп знакомится уже в первые дни своего пребывания в санатории, особое место занимает господин Лодовико Сеттембрини — потомок карбонариев, масон, гуманист, убежденный сторонник прогресса. При этом, как истинный италья­нец, он страстно ненавидит Австро-Венгрию. Его необычные, подчас парадоксальные идеи, высказанные к тому же в яркой, часто язви­тельной форме, оказывают огромное влияние на сознание молодого человека, который начинает почитать господина Сетгембрини как своего наставника.

Важную роль в истории жизни Ганса Касторпа сыграла и его лю­бовь к русской пациентке санатория мадам Клавдии Шоша — лю­бовь, которой он в силу полученного им строгого воспитания в кальвинистской семье поначалу противится всеми силами. Проходит много месяцев, прежде чем Ганс Касторп заговаривает со своей воз­любленной — это происходит во время карнавала накануне великого поста и отъезда Клавдии из санатория.

За время, проведенное в санатории, Ганс Касторп серьезно увлек­ся множеством философских и естественнонаучных идей. Он посеща­ет лекции по психоанализу, серьезно штудирует медицинскую литературу, его занимают вопросы жизни и смерти, он изучает совре­менную музыку, используя для своих целей новейшее достижение техники — грамзапись и т. д. По сути дела, он уже не мыслит своей жизни на равнине, забывает о том, что там его ждет работа, практи­чески порывает связи со своими немногочисленными родственниками

и начинает рассматривать жизнь в санатории как единственно воз­можную форму существования.

С его двоюродным братом Иоахимом дело обстоит как раз наобо­рот. Он давно и упорно готовил себя к карьере военного, и потому рассматривает каждый лишний месяц, проведенный в горах, как до­садное препятствие на пути осуществления жизненной мечты. В какой-то момент он не выдерживает и, не обращая внимания на предостережения врачей, покидает санаторий, поступает на воинскую службу и получает офицерский чин. Однако проходит совсем немного времени, и его болезнь обостряется, так что он вынужден вернуться в горы, но на этот раз лечение ему не помогает, и он вскоре умирает.

Незадолго до этого в круг знакомых Ганса Касторпа попадает новый персонаж — иезуит Нафта, вечный и неизменный оппонент господина Сеттембрини. Нафта идеализирует средневековое прошлое Европы, осуждает само понятие прогресса и всю воплощающуюся в этом понятии современную буржуазную цивилизацию. Ганс Касторп оказывается в некотором смятении — слушая долгие споры Сеттемб­рини и Нафты, он соглашается то с одним, то с другим, потом нахо­дит противоречия и у того, и у другого, так что уже не знает, на чьей стороне правда. Впрочем, влияние Сеттембрини на Ганса Касторпа столь велико, а врожденное недоверие к иезуитам столь высоко, что он всецело стоит на стороне первого.

Меж тем в санаторий на некоторое время возвращается мадам Шоша, но не одна, а в сопровождении своего нового знакомого — богатого голландца Пеперкорна. Почти все обитатели санатория «Берггоф» попадают под магнетическое влияние этой безусловно сильной, загадочной, хотя и несколько косноязычной, личности, а Ганс Касторп чувствует с ним некоторое родство, ведь их объединяет любовь к одной и той же женщине. И эта жизнь обрывается траги­чески. Однажды неизлечимо больной Пеперкорн устраивает прогулку к водопаду, всячески развлекает своих спутников, вечером они с Ган­сом Касторпом пьют на брудершафт и переходят на «ты», несмотря на разницу в возрасте, а ночью Пеперкорн принимает яд и умирает, Вскоре мадам Шоша покидает санаторий — на этот раз, видимо, на­всегда.

С определенного момента в душах обитателей санатория «Берггоф» начинает ощущаться какое-то беспокойство. Это совпадает с приездом новой пациентки — датчанки Элли Бранд, обладающей не­которыми сверхъестественными способностями, в частности умеющей читать мысли на расстоянии и вызывать духов. Пациенты увле­каются спиритизмом, устраивают сеансы, в которые вовлекается и Ганс Касторп, несмотря на язвительные насмешки и предостереже­ния со стороны своего наставника Сеттембрини. Именно после таких сеансов, а может быть, и в результате их былой размеренный ход времени в санатории оказывается нарушенным. Пациенты ссорятся, то и дело возникают конфликты по самому ничтожному поводу.

Во время одного из споров с Нафтой Сеттембрини заявляет, что тот своими идеями развращает юношество. Словесная перепалка приводит к взаимным оскорблениям, а потом и к дуэли. Сеттембри­ни отказывается стрелять, и тогда Нафта пускает пулю себе в голову.

И тут грянул гром мировой войны. Обитатели санатория начина­ют разъезжаться по домам. Ганс Касторп также уезжает на равнину, напутствуемый господином Сеттембрини сражаться там, где близкие ему по крови, хотя сам господин Сеттембрини, похоже, в этой войне поддерживает совсем другую сторону.

В заключительной сцене Ганс Касторп изображен бегущим, ползу­щим, падающим вместе с такими же, как он, молодыми людьми в солдатских шинелях, попавшими в мясорубку мировой войны. Автор сознательно ничего не говорит об окончательной судьбе своего героя — повесть о нем закончена, а его жизнь интересовала автора не сама по себе, а лишь как фон для повествования. Впрочем, как от­мечается в последнем абзаце, надежды выжить у Ганса Касторпа не­большие.