22. Роман ф.Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель” і традиції народної карнавальної культури

Шістнадцяте століття – це вершина в історії сміху, пік цієї вершини – роман Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”.

Образи рiзноманiтних велетнiв часто зустрiчаються на сторiнках французьких та нiмецьких казок. Там їх зображено злими, жорстокими, пiдступними, часто - людоїдами, яких все ж таки вдається перехитрити звичайним людям.

Франсуа Рабле теж узяв для свого роману сюжет, добре вiдомий у французькiй народнiй творчостi - це комiчнi хронiки (лiтопис) "про великого i здоровезного" велетня Гаргантюа. Та й мова оповiдi про життя та дiяльнiсть трьох поколiнь велетнiв, Гран-гузьє, Гаргантюа, Пантагрюеля, витримана у тонi веселої, грубуватої сатири, висмiюванню всiх порокiв, притаманних тогочасному суспiльству. I хоча Рабле зi смаком описує всi подробицi їхнього тiлесного життя, перераховує, скiльки їжi, одягу їм потрiбно, та головне у романi не це. Завдання письменника - показати доброту, благородство, прагнення до знань, надбань тогочасної культури. Грангузьє - добрий король, що намагається запобiгти вiйнi, кровопролиттю, вважаючи що це бiда для його народу. Та коли ворог все ж таки розв'язує вiйну, Грангузьє чинить вiдчайдушний опiр i перемагає.

В образах Грангузьє i Гаргантюа Рабле втiлює iдеал справедливого монарха, який захищає iнтереси народу i править ним за його згодою. Цi ж риси притаманнi й наймолодшому велетневi - Пантагрюелю. Вiд батька вiн успадкував не тiльки кращi людськi риси, а й гарячу любов до знань, до здобуткiв загальнолюдської культури. Для цього вiн вiдвiдує кiлька навчальних закладiв - Паризьку бiблiотеку, навчається у мiстах Пуатьє, Бордо, Тулузi, Бурже, Орлеанi. Рабле з гумором, iнколи з сатирою змальовує звичаї i методи навчання, що все ж таки не завадили здобути Пантагрюелю ступiнь лiценцiата права.

Дуже цiкаво читати сторiнки, присвяченi життю тогочасних студентiв. Вони нагадують українських бурсакiв своїми веселощами, життєлюбством, бешкетами, та водночас - iнтересом до знань. Характерно, що в рисах образу Пантагрюеля вiдсутнiй суспiльний пафос його батька, короля - реформатора Гаргантюа.

Тогочасна дiйснiсть, iсторiчнi подiї, коли гуманiсти-вольнодумцi опиняються пiд пресом жорстокої релiгiйної нетерпимостi, спричиняються до зображення Пантагрюеля тiльки у приватному життi. Та все ж i роман у цiлому, i образи королiв-велетнiв зокрема, залишають враження в контекстi iсторичної дiйсностi часу європейського Вiдродження - однiєї iз найцiкавiших сторiнок свiтової культури.

Iдеал щасливого суспiльства, яким його уявляв собi Франсуа Рабле, збiгається в часi з найвищим розквiтом мистецтва доби Вiдродження, а разом iз ним - з гуманiстичними прагненнями та пориваннями. Iз бiографiї Рабле ми знаємо, що багато рокiв вiн прожив у Iталiї, де на той час уже сформувалась культура, у центрi якої була людина - жива i водночас "надзвичайна, богоподiбна".

Як нам здається, такi люди не могли жити звичайним життям, у них повинно було бути все iнакшим - високим, iдеальним, щасливим. Таке мудро влаштоване суспiльство i показує Рабле у своєму романi - це телемський монастир, збудований за наказом Гаргантюа для ченця, брата Жана. Це один iз позитивних героїв роману, зовсiм не схожий на тих ченцiв, яких ми звикли бачити у кiнофiльмах чи на сторiнках книжок. Жан - це молода, життєрадiсна, чистосердечна, спритна та смiлива людина. Та i сам телемський монастир побудовано в нагороду за його вiйськовi подвиги.

Сама назва "Телема" грецькою мовою означає "вiльне бажання". Тому тут зовсiм немає аскетичного життя, притаманного таким закладам. Приймають сюди не убогих i калiк, а здорових, красивих, сильних молодих людей, як чоловiкiв, так i жiнок. Незважаючи на те, що спосiб життя тут не пiдпорядковується суворим правилам, усi мешканцi монастиря живуть у повнiй згодi та гармонiї, вiдчувають один до одного повну повагу та взаєморозумiння. Це виявляється навiть у такому фактi, як бажання робити всiм товариством те, що хочеться кому-небудь одному.

Вражає нас також зображення помешкання ченцiв, краса його будiвлi, розумної розкошi побуту, прекрасної бiблiотеки з книгами, виданими на шести мовах. Все це пiдкреслює повноту буття, всебiчне задоволення духовних потреб людини.

Рабле у зображеннi телемського монастиря створив образ унiверсального суспiльства, що створює само себе. Це була спроба не тiльки показати епоху Вiдродження у час її найвищого злету, а й передати майбутнiм поколiнням iдеальну мрiю, що колись повинна здiйснитися.

Раблезіанський роман - це насамперед образчик ренесансного світосприйняття. У французському фольклорі, звідки йдуть корені роману, Пантагрюель - жартівник, пустун, дух моря і солі, що насилає на свої жертви невгамовну спрагу. Рабле трансформував його у велетня, що багаторазово збільшив свою спроможність викликати спрагу. Крім того, етимологія даного антропоніма також підкреслює семантику спраги: «Panta» - значить «всіх», «gruel» - спраглий.

У Рабле були глибинні знання легенд про велетнів. Їм були тривко засвоєні теми, формули, структури популярних казок. Численні епізоди роману навіяні фольклорними мотивами (казкова країна, молочні ріки, кисільні береги). Але велич «Гаргантюа і Пантагрюеля» в тому, що сатира і фантастичні алегорії поступаються місцем поезії (в широкому розумінні) та філософії, що приводить персонажей до відкриття мудрості в земних утіхах.

У своєму вступі до першої книги роману («Гаргантюа») Рабле вказує на приховане значення своєї книги, значення, яке потрібно вміти розгадати. От його слова:

«...у книзі моїй ви знайдете зовсім особливий дух і деяке, доступне лише обраним навчання, що відкриє вам найбільші таїнства і страшні таємниці, що стосуються нашої релігії, так само як політики і домоведення».

Перша ідея історико-алегоричного тлумачення образів Рабле відноситься ще до XVI століття. Відомий історик другої половини цього століття Жак Огюст де Ту в книзі «Про своє життя» висловив наступне судження про Рабле: «Він написав чудову книгу, де з волею воістину демокрітівською і з глузуванням часто блазнівським і їдким і під вигаданими іменами він відтворив, як на театрі, всі умови людського і державного існування і виставив їх на сміх всьому народу».

У цьому судженні характерний ряд моментів: і універсальний народно-святковий характер сміху «над всіма умовами людського і державного існування», і демокрітівська воля цього сміху, і театрально-видовищний характер образів Рабле, і, нарешті, реальні історичні діячі під вигаданими іменами. Усе це судження людини XVI століття, що правильно вловила суть у творчості Рабле. Але в той же час це вже судження людини другої половини століття, для якого сміх Рабле часто звучить занадто по-шутівськи і який шукає під вигаданими іменами зовсім визначених осіб і зовсім визначені події, тобто починає переоцінювати алегоричний елемент творчості Рабле.

Не підлягає сумніву, що вже в XVI столітті склалася традиція підставляти під персонажі Рабле і під різні епізоди його роману визначених історичних облич і визначені події політичного і придворного життя. Традиція ця була передана XVII століттю і була засвоєна історико-алегоричним методом.

У XVII столітті з'являються «ключі» до роману Рабле, тобто конкретна розшифровка імен і подій цього роману. У перший раз такий ключ був прикладений до амстердамського видання творів Рабле в 1659 році. Потім цей ключ модифікувався в різних наступних виданнях, аж до видання А.Сарду в 1874 – 1876 роках (дане видання резюмує всі ці ключі). До амстердамського видання 1663 року прикладені різні розшифровки. Тут дається, наприклад, дуже характерна для історико-алегоричного методу інтерпретація епізоду з гігантською кобилою Гаргантюа: бажаючи позбутися від пренаступних її ґедзів, вона знесла своїм хвостом весь Босский ліс: «Усім відомо, що ця кобила є мадам д'естамп, коханка короля, що саме і наказала вирубати Босский ліс...» Автор посилається на традицію, що йде з XVI століття.

Але справжнім зачинателем історико-алегоричного методу був Пьер Антуан Ле Мотте (Pierre Antoine Le Motteux). Він видав в Англії (куди він емігрував після скасування Нантского едикту) у 1693 році англійський переклад Рабле, зроблений Урквартом, постачивши його біографією, передмовою і коментарями. Він дає тут аналіз різних ключів, запропонованих до нього, а потім викладає власні тлумачення.

У творі Рабле, безумовно, присутньо багато алюзій на історичних осіб і події, але ні в якому разі не можна допустити існування строгої і витриманої протягом усього роману системи визначених алюзій. Не можна шукати визначеного і єдиного ключа до кожного образу. Але і там, де в романі можна припускати визначену алюзію, історико-алегоричний метод у більшості випадків не може дати їй точну розшифровку, тому що традиція суперечлива, а всякі зіставлення і домисли довільні. Нарешті – і це, по суті, вирішує справу – навіть розкрита і доведена алюзія не дає ще нічого істотного для художньо-ідеологічного розуміння образа. Образ завжди і ширше і глибше, він зв'язаний із традицією, у нього своя, незалежна від алюзій художня логіка.

Навіть на перший погляд казковий велетень радикально відрізняється від раблезіанського. Схематично їх співставлення можна уявити в вигляді наступної таблиці.

Казковий велетень Раблезіанський велетень

дурний	освічений
ненажера	багато їсть, і любить випити
злий	справедливий, хоча і схильний до карнавальних витівок
герой може його перемогти, відібрати чарівні предмети	переможець в суперечках, змаганнях, битвах
може бути помічником, слугою, шляховказівником	правитель, що претендує на статус ідеального монарха
може бути людожером	захисник слабких і своїх підданих; не з’їв людини навіть випадково разом із салатом
потворний	прекрасно складений, роскішно вдягнений
величезний зріст, порушені пропорції тіла	зріст змінюється (з третьої книги ми його майже не помічаємо)
головна зброя - сила	поєднує в собі фізичну силу і розум (тобто являє собою певну гармонію)

У французському фольклорі, звідки йдуть корені роману, Пантагрюель - жартівник, пустун, дух моря і солі, що насилає на свої жертви невгамовну спрагу. Рабле трансформував його у велетня, що багаторазово збільшив свою спроможність викликати спрагу. Крім того, етимологія даного антропоніма також підкреслює семантику спраги: «Panta» - значить «всіх», «gruel» - спраглий.

Поглибити уявлення про своєрідність раблезіанського миру і його глибинних зв'язків з

Ренесансною культурою учням допоможе наступна таблиця:

Казковий герой Загальні параметри Пантагрюельці

	вирушає в мандри, щоб
знайти когось (мати, дружину) або щось (молодильні яблука; те, не знаю що...); отримати дружину; навчитися якомусь ремеслу; покарати викрадача, тощо; порушена гармонія і герой повинен її відновити; (подорож - необхідність);		отримати освіту; отримати відповідь ( чи одружитись ); з метою розваги і пізнання; жага подорожей, притаманна людині Відродження й пов'язана із його спрагою до знань;
	помічники
чарівні тваринні (близькість з природою);		самі пантагрюельці, можлива лише деяка допомога ззовні (ліхтар освітлює шлях)
природа спрямовує, надає допомогу, підказує (піч, яблунька, ріка...), вона анімістична;		природа не анімістична; буря на морі не допомагає досягти незвіданих земель, а закликана розкрити пантагрюельців в критичних обставинах
присутній	дарувальник (за Проппом)	відсутній
кмітливість (в побутових казках в основному);		розум і винахідливість
	основний герой
в центрі - один герой позитивний; не старіє; немає рівних		в центрі - безліч героїв; з одного боку Рабле намагається дати ідеал, а з іншого (в силу близькості карнавальної стихії) його зруйнувати, тому не можна сказати певно про однозначну позитивність пантагрюельців; однак старості немає; рівних немає
	створення незвичайного героя
чудове народження (з горошини); чудове походження (Шипшинонька);		народження незвичайне, але пояснення цього народження - покликане довести зворотнє; Гаргантюа і Пантагрюель - сини від законних шлюбів
витримка, відсутність страху		не бояться проявів боягузливісті, тому що краще боягузтво, ніж безглузда відвага;
казкові координати (в тридесятому царстві)		реально існуючі міста (Париж); неіснуючі острови, міста
наявність фантастичних істот, не пов’язаних з реальною дійсністю, що є уособленням давніх уявлень про таємничі сили природи;		фантастичні істоти пов’язані з реальним світом часто мають сатиричий напрямок (папефіги, папемани); вони деформовані, іноді тіла складаються з однієї частини, одного фрагменту (Еназіни з носом в формі хрестового туза)
герой іноді буває перевертнем, тобто знову ж зв'язок з природою, тому що герой може стати птахом, рибою, звірем (за Проппом; таким чином в казку введений образ жреця) .		збільшення - зменшення в рамках людського тіла
	результат подорожі
одруження; стає царем; живе заможно, (оновлена гармонія); приглушений голос авантюр (те, що від нього вимагалося, він зробив, за власною ініціативою нічого не зробить, доки гармонія не буде порушеназнову) зло покаране; результат випробувань - нагорода (знання, володіння)		мети подорожі не досягнено, відповідь на поставлене питання не знайдено, складається враження подальшого продовження пригод, а значить і метою подорожі була сама подорож як наслідок - самовдосконалення, що буде тривати все життя

Франсуа Рабле

“Гаргантюа і Пантагрюель”

1. Щоб збороти дипсодів, військо мені не потрібне – я не себе й на друзів своїх покладаюся.

Сама впевненість приховує в собі силу.

Беуві