48. Манн Томас томас манн

(1875-1955) Манн в статті «Більзе і я» (1906) дуже ємко визначив двоєдиний принцип своєї творчості: «глибоко пізнавати і чудово утілювати».

Пізніше у великому нарисі «Паризький звіт» (1926) він писав про себе: «Я теж “буржуа” - розумники і всезнайки мене щодня цим докоряють. Але розуміння того, як в наші дні йде з історичним буттям буржуазії, вже означає відхід від буржуазної форми існування і, хай збіглий, загляд в нове. Пізнавши себе, ніхто вже не залишиться тим, хто він є».

Пауль Томас Манн народився 6 червня 1875 року в Любеке. Він був другою дитиною в сім’ї Томаса Йохана Генріха Манна - місцевого торговця зерном і власника судноплавної компанії із старовинними ганзейськімі традиціями. Його мати, що походила з креольської, бразильсько-португальської сім’ї, була музично обдарованою людиною. Вона зіграла велику роль у вихованні Томаса і решти чотирьох дітей.

Ще вчившись в гімназії, Томас став творцем і автором літературно-художнього і філософського журналу «Весняна гроза».

В 1891 році помер батько. Ще через два роки сім’я продала фірму і покинула Любек. Разом з матір’ю і сестрами Томас переїхав до Мюнхена, де став працювати клерком в страховому агентстві. У 1895-1896 роках він вчився у Вищій технічній школі.

В 1896 році він відправився разом з своїм старшим братом Генріхом, що пробував тоді свої сили в живописі, до Італії. Там Томас почав писати розповіді, які відправляв німецьким видавцям. Серед них був і С. Фішер, що запропонував об’єднати ці розповіді в невелику збірку. Завдяки Фішеру в 1898 році вийшла в світ перша збірка розповідей Томаса «Маленький пан Фрідеманн».

Повернувшись до Мюнхена в тому ж році, Томас працював редактором гумористичного журналу «Симпліциссимус». Тут він зближувався з кружком німецького поета Ш. Георге. Але досить скоро він зрозумів, що з членами кружка, які проголосили себе спадкоємцями німецької культури і сповідали ідеї декадансу, йому не по дорозі.

В 1899 році Манна призвали на річну військову службу. А в 1901 році у видавництві С. Фишера вийшов його роман «Будденброки», що належить до жанру «сімейного романа». Він приніс Манну усесвітню славу і Нобелівську премію, але, головне, любов і вдячність мільйонів людей.

Р.Г. Секачев пише: «У цьому романі, першому в серії соціальних романів, Томас Манн торкнувся тих проблем, які хвилювали його впродовж всього життя і які продовжують хвилювати людство: життя в своїй матеріальності і духовна, інтелектуальна її сторона, місце художника в життя, його приреченість і самоту, відповідальність таланту, процеси розпаду і переродження буржуазного суспільства».

Узявши за основу історію власної сім’ї і фірми, заснованої в 1760-х рр. його прапрадідом Зігмундом Манному, письменник створив епічну хроніку, показавши типові риси розвитку бюргерства в XIX столітті і створивши тим самим матеріал для творчого осмислення проблем сучасного життя, чому він, власне кажучи, присвятив всі свої подальші твори. Пізніше Томас Манн писав, що в «Будденброках» він «створив широке полотно, художню і людську основу, на яку можна спиратися при створенні нової продукції».

Показуючи чотири покоління Будденброков, письменник зобразив не тільки матеріальний, але і моральний занепад бюргерства. У романі типу бюргера протиставив тип художника, хоча перевага не віддається ні тому, ні іншому.

Ось що пише про роман Би. Сучків: «Якщо старші представники роду Будденброков, що жили за часів розквіту буржуазії, міцно стояли на ногах і рахували свій густо настоєнний на вікових традиціях бюргерський побут непорушною формою існування і успіх супроводив їм в справах, то їх нащадкам доводиться відступати і гинути під ударами спритніших і безсовісних конкурентів. Типові представники буржуазії перестали усвідомлювати себе господарями життя. Під їх буттям час підвів межу, і роман закономірно завершувало сповнене драматизму опис смерті Ганно Будденброка, на якому обірвався старий бюргерський рід і закінчився цикл розвитку цілого історичного періоду. Ця думка є високим досягненням реалізму Томаса Манна. Письменник розумів, що у тих, що прийшли на зміну патріархальному бюргерству нових лицарів дебету і кредиту - в романі цей тип підприємців представлений сімейством Хагенштремов - відсутній творчий початок. Процвітаючий комерсант Хагенштрем відноситься до життя як споживач, прагнучий за всяку ціну і засобами увірвати кус пожирніше. Він і йому подібні за природою своєю ворожі культурі. У своєму романі Томас Манн піднімався до засудження буржуазної практики як аморальною. Легковажний Хрістіан Будденброк одного разу висловив в суспільстві комерсантів не дуже оригінальне, але несподіване у вустах нащадка купецького роду думка: “Власне кажучи, кожен комерсант шахрай”. Ця його репліка викликала напад скаженої люті у Томаса Будденброка, що свято стояв на захисті чесноти власного ремесла. Але коли він відчув порожнечу і беззмістовність своєї діяльності, коли його особисте щастя звалилося і він втратив надію побачити в синові того, що продовжує своєї справи, коли він серйозно задумався про сенс життя, то він зрозумів з приголомшуючою ясністю правду, що стояла за словами його невдахи-брата.

Письменник не приймав нову буржуазну дійсність, що складалася у нього на очах, - ні її мистецтва, ні її ідеології. Всьому комплексу соціальних явищ, пов’язаних з імперіалістичним двадцятим століттям, Манн протиставив, як ідеал і норму, бюргерську культуру. Його описи налагодженого бюргерського побуту, впорядкованого і неметушливого, просочені теплом і нагадують своєю поетичністю толстовські описи побуту російського дворянства. Зрозуміло, Будденброки - Томас Манн це підкреслює - не можуть втілювати всю бюргерську культуру: для цього вони недостатньо інтелектуальні і дуже комерсанти. Але пора розквіту бюргерства, що співпадала з розквітом буржуазної демократії, розглядалася письменником як вершина в духовному розвитку людства, і крах бюргерського устрою життя сприймався Манному як захід всієї культури».

Другим успіхом Манна стала розповідь «Тоніо Крегер», що увійшла разом з сім’ю іншими новелами в збірку під назвою «Тристан» (1903). У нім молодий письменник показав суперечності між мистецтвом і буржуазним життям.

В 1905 році Манн одружувався на дочці мюнхенського професора-математика, Катові Прінсгейм, що пройшла разом з чоловіком весь нелегкий життєвий шлях. У них було шестеро дітей, з яких половина - Еріка, Клаус, і Голо - стали письменниками.

В 1907 році з’являється єдина п’єса Манна «Флоренцію». У вуста героїв п’єси письменник вкладає власні думки про буржуазну дійсність: «Озирніться навколо: все дозволено, ніщо вже не є ганьбою. Немає такого злодійства, від якого у нас тепер ще ставало б волосся дибки». У п’єсі він відстоював етичну цінність естетичного погляду на життя не тільки для художника, але і для людини взагалі.

Цій же темі присвячений і роман «Королівська вищість» (1909). Автор писав про цей твір: «Повний натяків і асоціацій аналіз княжого буття як формального, речового, абстрактного - одним словом, естетського буття і дозвіл від тягаря величності через любов - ось зміст мого романа, який, не чужий симпатії до будь-якого виду “окремих випадків”, проповідує людяність».

Першу світову війну Манн гаряче вітав і відстоював. Він виступив проти пацифізму, суспільних реформ і виявився супротивником свого брата, відомого письменника Генріха Манна, прихильника демократичних змін. Але досить скоро Томас відмовився від своїх помилкових політичних переконань, і брати помирилися.

В 1924 році вийшов роман «Чарівна гора», що став, по виразу Манна, «ключовим і поворотним пунктом» його творчості. Тут письменник дав щонайширшу картину боротьби ідей свого часу. Цей роман Манн справедливо називав книгою «ідейного зречення від багато чого, що було дороге, від багатьох небезпечних симпатій, чарівництва і спокуси, до яких схилялася і схиляється європейська душа.», і підкреслював, що мета його книги - «майбуття».

Пройшло майже тридцять років з дня виходу в світ романа «Будденброки». За весь 1901 рік було продано всього 100 екземплярів романа, проте тиражі росли рік від року, і в 1929 році роман був випущений загальним тиражем в 1 млн. екземплярів.

В цьому ж році Нобелівський комітет виніс ухвалу про присудження Томасу Манну щорічній премії в області літератури. У так званій нагородній формулі значилося: «Перш за все за великий роман “Будденброки”, який став класикою сучасного життя».

В 1933 році Манн здійснює поїздку по країні з читанням лекцій і уривків з власних творів. Після чого влаштувався в швейцарському містечку Кюснахте на березі Цюріхського озера. У цьому ж році вийшов перший том тетралогії «Йосип і його брати» («Минувщина Якова», 1933; «Юний Йосип», 1934; «Йосип в Єгипті», 1936; «Йосип-годувальник», 1943). Це був протест письменника проти антисемітизму і расизму: «Написати роман єврейського духу було своєчасним, оскільки здавалося невчасним».

В 1936 році, після позбавлення німецького громадянства, Манн стає підданим Чехословакії. Ще через два роки письменник емігрував в США. У 1944 році він прийняв американське громадянство. Із-за океану письменник вів антифашистські програми для німецьких радіослухачів.

В 1947 році Манн опублікував роман «Доктор Фаустус. Життя німецького композитора Адріана Льоверкюна, розказане його іншому». У нім він виклав своє розуміння епохи нацизму зовсім не як випадкового явища, але як закономірного етапу в німецькій історії, підготовленого всім її колишнім ходом.

В 1952 році Манн повернувся до Швейцарії і поселився в місті Кильхберге. Через два роки вийшов останній роман письменника - «Пригоди авантюриста Фелікса Круля». Це твір про життєвий шлях людини, що «уміє жити», зумів використовувати сумнівні норми буржуазного суспільства для блискучої кар’єри. Його сумнівна зовнішність стала віддзеркаленням характеру сучасного суспільства.

Помер Манн 12 серпня 1955 року в Цюріху.

      Світову літературу XX століття неможливо уявити без великого німецького письменника Томаса Манна. Його кращі романи та новели належать до найвищих художніх досягнень.       Критики, відзначаючи недостатню соціальну значимість його творів, писали, наприклад, що у більшості своїх романів ("Чарівна гора", "Йосип і його брати", "Доктор Фаустус") Томас Манн залишається в колі культурно-історичних і психологічних проблем. Філософським і естетичним спорам, що ведуть його герої, письменник прагне надати епічного розмаху, не зважаючи на те, що доля історії формується не тут, не в цьому вузькому світі, де люди не діють, а міркують. Але письменник щиро й чесно прагне розібратися в тому, що відбувається, він болісно шукає відповідей на животрепетні питання сучасності й у першу чергу на питання про долі культури. У цьому цінність його творчих пошуків".       Томас Манн на такі критичні зауваження відповідав: "Соціальне - моя слабка сторона - я це знаю. Знаю я також, що це суперечить художньому жанрові роману, що вимагає соціального... Метафізичне для мене незрівнянно важливіше... адже роман про суспільство сам собою стає соціальним...". Метафізикою при цьому письменник називав аналіз духовних взаємин і духовних якостей людей. Так що його романи не були соціальними в сенсі критичного реалізму чи соціалістичного реалізму, але вони були соціальними по суті - так вони досліджували глибинні стосунки людей у цьому світі.       Томас Манн ввійшов у літературу в ті часи, коли в ній переважав декадентський вплив, коли значне місце посіла антигуманістична проповідь Ніцше, коли оспівували смерть, тримали орієнтацію на реалізм і висували на перший план "чисте мистецтво". Найбільш модним словом було "модерн", тобто - сучасний, новий.       Багато художників ішли від життя в цей світ нібито передового мистецтва і гинули назавжди для мистецтва щирого, глибокого й вічного. Треба було мати талант досить мужній, щоб не спокуситися, не втратити з свого пильного художницького зору реальну дійсність. Томас Манн таким талантом володів. До того ж у його становленні як видатного письменника йому допомогла велика російська література. Він вивчив досвід Гончарова, Тургенєва, Л.Толстого.       Томас Манн народився 6 червня 1875 року в старовинній бюргерській родині. Популярність приніс Майнові вже перший роман "Будденброки" (т. 1-2, 1901) - велика оповідь про долю чотирьох поколінь любекського патриціанського роду. Підзаголовок роману - "Занепад однієї родини" - осмислюється як прояв деяких спільних біологічно-метафізичних закономірностей, але має і соціальну характеристику: несумісність духовно витончених людей із грубою, агресивною дійсністю Німеччини, що вступала в епоху імперіалізму. У більш широкому плані "Будденброки" говорять про загальний занепад буржуазного суспільства, пронизані почуттям вичерпаності колишніх форм життя. У "Будденброках" яскраво проявилася своєрідність Манна-художника: неквапливість і деталізованість описів, сполучення гостро аналітичного й іронічного начала з емоційною теплотою. У романі помітний вплив німецьких реалістів XIX століття, скандинавських і французьких письменників, а також вплив російської літератури (передовсім Л. Толстого).       Критики відзначають особливий зміст, вкладений письменником у поняття "бюргерство". Томас Манн багато писав про велику бюргерську культуру, говорив, що тепер особливо згубно на неї впливає масова культура Америки. Епоху імперіалізму він називав епохою кризи бюргерства. У контексті творів письменника слово "бюргерство" дуже близьке за значенням до слів "шляхетність" та "інтелігентність". Письменник вважав, що російська література уважно аналізує внутрішню інтелігентність, людську шляхетність, що більш високої людяності, аніж у російській літературі, "не було ніде і ніколи".       Найяскравішим представником бюргерської культури Манн вважав великого Гете. Бюргерство породжується, на думку Манна, конкретними сприятливими історичними і навіть побутовими моментами, але сила його така, що негативними обставинами воно не знищується, лише може зникнути разом з загибеллю людства.       Стихія бюргерства була всепоглинаючою людською і письменницькою пристрастю Томаса Манна. Його інтерес до психоаналізу, романтизму, навіть до мистецтва та музики, були окремішніми моментами на тлі його служіння бюргерству. Бюргерство - основна тема його творчості. І якщо часом у його творчості бюргер і художник вступали між собою в конфлікт, кінцева правда для Томаса Манна була на боці бюргера, справжньої інтелігентності. Саме в той рік, коли молодий автор писав перші свої новели (1894), він познайомився з творами Ніцше, і знайомство це виявилось дуже важливим і взагалі для його духовного розвитку, і зокрема для тематики й стилю ранніх його новел. Чим приваблювала юнака філософія Ніцше? Протестуючи проти брехливої моралі буржуазного суспільства та проти немічного, позбавленого значних ідей декадентського мистецтва, вона сама була махровою квіткою декадансу, отруйною, як показав досвід двадцятого століття, квіткою, що була позбавлена позитивної, цілісної ідеї, називаючи істину, справедливість усього лише втішливими ілюзіями людства, убачала єдине виправдання для життя, котре не визнає моралі і є безжалісним, утім, представляючи собою явище естетичне. Чим приваблювала філософія Ніцше? Протестом, але не тільки цим. Людині, котра побачила на прикладі своєї родини, що ланцюг бюргерських чеснот не такий уже й непорушний, імпонувала рішучість, з якою ця філософія протиставляла мораль і життя. А крім того, для юнака, уже, судячи з його перших новел, який зіштовхнувся з жорстокістю життя в сфері, що посідає у свідомості людей його віку особливо велике місце, одкровенням було саме це переконане протиставлення моральності ідеї вищої, безжалісної "правоти буття". Але любов молодого Томаса Манна до філософії Ніцше була, при всій її проникливості, любов'ю без довіри. "Я майже нічого не приймав у нього на віру,- писав він, згадуючи про ті часи,- і саме це надавало моїй любові до нього глибини". Зміст цього визнання, як ми побачимо згодом, яснішає при знайомстві з першими кроками Томаса Манна в літературі - новелами, написаними в дев'яностих роках, хоча імені Ніцше в цих новелах ми не знайдемо. Т. Манн відкрив себе ще раніше, ніж Ніцше, і це відіграло найважливішу роль у формуванні його уявлень про зразок художньої форми.       До кращих творів Томаса Манна належать новели "Трістан" (1903), "Тоніо Крегер" (1903) та ін., у яких з великою психологічною глибиною змальовані взаємини людей мистецтва зі світом буржуазної практики, у них поєднується іронія з проникливою ліричністю. Приступаючи до роботи над оповіданням "Смерть у Венеції" в 1911 році, автор ще не знав, що воно буде підсумковою оцінкою нового, глибокого аналізу проблем. У 1924 році вийшов роман Томаса Манна "Чарівна гора", у ньому подана картина ідейного життя буржуазного суспільства в переддень Першої світової війни 1914-1918 років. Дія розгортається у високогірному швейцарському санаторії, куди потрапляє молодий інженер Ганс Касторп. Стикаючись з мешканцями санаторію, які втілюють різні сторони сучасної буржуазної свідомості, Ганс Касторп проходить ряд етапів внутрішнього розвитку, наближаючись до поглибленого гуманістичного розуміння світу. Йому не до вподоби декаданс і смерть, він з огидою відкидає фрейдизм. "Чарівна гора" - це місце, де раніше, ніж у низині, згустилася нова духовна атмосфера, центром якої стає Ганс. Роман "Чарівна гора" продовжує традиції німецького виховного роману, є також одним з найважливіших філософських романів XX століття. Для роману характерна "симфонічність" - своєрідний ритм розкриття і зміни тем, повернення до безлічі намічених мотивів. Роман завоював світове визнання. Він вважається одним із найбільш значних і складних творів німецької літератури XX століття. У 1929 році Майнові було присуджено Нобелівську премію. Уперше, до речі, його ім'я почали пов'язувати з Нобелівською премією після опублікування новели "Смерть у Венеції", напередодні Першої світової війни, коли більшість його творів цього жанру була вже написана. Усього написав він їх за своє життя близько трьох десятків, і ця збірка, що складається з восьми новел, охоплює, всього лише невелику їхню частину. Але якщо взагалі новели Томаса Манна можуть слугувати для читачів вступом до всієї його складної творчості романіста, публіциста і критика, познайомити їх із середовищем, з якого вийшов цей автор, із проблемами, що його хвилювали, з його стилем, з його манерою письма, ті вісім новел, створені ним на різних етапах життя та історичних етапах, відібрані з урахуванням такої мети. Вони, нам здається, найбільшою мірою відбивають творчу біографію Томаса Манна, весь важкий шлях письменника, який вважав себе кревним сином німецького бюргерства, болісно пережив свій розлад з бюргерством через потяг до "художництва", до мистецтва, побачив, у який антигуманний тупик бюргерство зайшло, і в пошуках виходу з цього тупика постав у перших рядах борців проти фашизму.       У другій половині 20-х років Манн активно виступає як критик і публіцист. Подолавши консервативні погляди, висловлені в книзі "Міркування аполітичного", він бореться проти зростаючої небезпеки гітлеризму (статті "Німецька мова. Звернення до розуму", 1930). Антифашистськими ідеями перейнята новела "Маріо і чарівник", 1930), а також історична тетралогія на біблейську тему - "Йосип і його брати".       Тетралогія "Йосип і його брати" (1933-1943) складається з самостійних романів "Історія Якова", "Юність Йосипа", "Йосип у Єгипті" і "Йосип-годувальник". Крім того, цим романам передує передмова автора "Пекельний шлях", що коротко викладає історико-міфологічні та філософські концепції книги.       Манн казав, що в цій тетралогії він прагнув показати мальовничий, ілюзорно-пластичний світ стародавності. Роботу над цими романами він назвав "зухвалою грою". За допомогою арсеналу художніх засобів Манн вирішив оживити стародавність, ґрунтуючись на легендах, міфах, піснях і сказаннях. Для цього письменник у 1930 році вирушив до Палестини та Єгипту, місць, що збирався описати. Гуманізуючи міф і показуючи його конкретні соціально-історичні джерела, Манн виступив тут проти характерних для фашизму спроб возвеличити міф і взагалі інтуїтивний ірраціоналізм за рахунок раціонального людського мислення.       Перехід до широкого зображення історичної та сучасної дійсності і висування масштабних, репрезентативних героїв дозволили авторові більш безпосередньо і повно висловити найсуттєвішу проблематику епохи.       З 1933-го року, після приходу до влади нацистів, Томас Манн жив в еміграції у Швейцарії, з 1938-го у США. Гуманістичні заповіти класичної німецької літератури, пропоставлені фашистському варварству, утверджуються в романі про Й. В. Гете "Лотта у Веймарі" (1939) - підсумкові багаторічних роздумів Манна над творчістю Гете. У романі глибоко трактується співвідношення між мистецтвом і дійсністю, між геніальним художником і навколишнім середовищем.       У 1943 році він почав роботу над романом "Доктор Фаустус" (1947) - найбільш значним твором останнього періоду. Це роман про духовні витоки усього відсталого й реакційного, що призвели до виникнення німецького фашизму.       Для Німеччини цей роман має особливе значення, у ньому Манн показує духовну неспроможність інтелігенції, яка загніває, вплив ідей Шопенгауера, Ніцше, Фрейда. Головний герой роману німецький композитор Адріан Леверкюн, котрий був носієм цих вад західної інтелігенції, прирікає себе на сердечну спустошеність, творче безсилля й апатію.       У цьому романі Томас Манн звертається до древнього міфу про Фауста. Леверкюн теж іде на угоду з дияволом. Він теж знехтував свій духовний дар, перейнявся згубним честолюбством, цим і пояснюється його знущання над талантом, хибне уявлення про цінності світу.       Манн вважає, що саме інтелігенція несе відповідальність за трагічні події XX століття. У романі відчувається сильний вплив Ф. М. Достоєвського.       Останні роки життя Манн провів у Швейцарії, у Цюріху. У 1955 році, під час Шиллеровських ювілейних торжеств, він виступав з промовами в НДР і ФРН. 80-річчя письменника в червні 1955 року відзначалося в усьому світі. Помер письменник 12 серпня 1955 року в Цюріху.       Письменницька спадщина Манна залишається в центрі світового літературного життя. Він класик роману XX століття, який зумів розширити рамки жанру й наситити його новим соціально-філософським змістом. Використовуючи традиційні форми роману, Томас Манн поглиблював і перетворював їх. Він надав оповіданню особливої гармонійної поліфонічності, синтезуючи авторську мову та мову персонажів, сучасність і минуле, різні шари дійсності, різні форми її сприйняття, нарешті, конкретність зображення і філософську глибину проблематики. Саме його твори були сприйняті багатьма німецькими письменниками XX століття і навіть цілими поколіннями письменників за деяку точку відліку, за приклад, що визнавався чи заперечувався, за основну даність, у порівнянні з якою яснішою ставала мета і напрямок власної творчості.              "Маріо і чарівник"       Томас Манн описував зіткнення ідей, а не тих реальних сил, що стояли за ідеями. Наслідок цього - певна умоглядність його художніх творів. Але інший наслідок такого "лабораторного" методу, такої звички розумового художника оперувати ідеями, показувати їх образно, через конкретні ситуації, відкриваючи читачеві глибокі психологічні взаємозв'язки ідей,- це підвищена чутливість Томаса Манна саме до їхніх взаємозв'язків, його уміння побачити часом хитку межу між красою і жорстокістю, мистецтвом і варварством, щирим поривом і низькою демагогією. Школа, що її пройшов письменник, допомогла йому рано, задовго до того, як Гітлер прийшов до влади в Німеччині, побачити, який небезпечний, згубний для Європи, для людства є дурман фашистської ідеології і відстала пасивність, що потурає цій ідеології. У цьому сенсі його "лабораторний метод" загартував письменника для боротьби проти фашизму.       Поясненням і підтвердженням сказаного може слугувати новела "Маріо і чарівник", написана в 1929 році. Перервавши на час літніх канікул роботу над романом "Йосип і його брати", письменник, за його словами, "вирішив зайнятися роботою, що не вимагала ніякого оснащення (тобто допоміжного матеріалу - книг, альбомів, папок з виписками з книг) і котру можна було в повному розумінні слова "черпати з повітря". Так, саме "з повітря", і повітря не тільки італійського, але вже й німецького,- хоча новелу "Маріо і чарівник" заборонили передусім в Італії,- народилася вона, як сказав про неї згодом автор, "дуже насичена політикою історія, внутрішній зміст якої становить психологія фашизму і психологія "волі"". Усе, що описано в новелі "Маріо і чарівник", за деякими винятками, Томас Манн бачив насправді, коли разом із дружиною і дітьми проводив у 1926 році канікули в Італії,- і "ворожнечу національних прапорів", і атмосферу "нервової напруженості", і шпиків у котелках, і горбаня-гіпнотизера, який змусив танцювати під хльоскання свого хлиста якогось "пана з Рима", і офіціанта Маріо, якого цей страхітливий фокусник змусив поцілувати себе, переконавши Маріо, що перед ним його кохана. Відчуваючи наближення якоїсь катастрофи, головний герой зі своєю сім'єю з самого початку твору намагався уникнути можливості потрапити саме туди, куди привела його доля. Спочатку це були залишки проявів коклюшу його дітей, котрі не дали змоги оселитися і залишитися у тому готелі, що був намічений для відпочинку. Доля їхньої родини залежала від примхи якоїсь багатої дами, і обслуга, виконуючи її волю, чомусь навіть у очі не дивилась, коли родина виїздила з готелю. Та й на виставі вони могли не сидіти до самого кінця, діти поснули ще під час першої дії. Але якась сила мовби змушувала їх залишитися і тим самим пройти крізь усе, що було призначено для них долею. Ці події повністю перегукуються з подіями і атмосферою реальної дійсності. "Наскільки я розумію,- говорить оповідач,- римлянина підвела його позиція чистого заперечення. Імовірно, одним небажанням не зміцниш сили духу; не хочеться чогось робити - цього недостатньо, щоб це стало змістом і метою життя; чогось не хотіти, і узагалі вже нічого не хотіти і, отже, усе-таки виконати необхідне,- отут, мабуть, одне так близько межує з іншим, що для волі вже й місця не залишається". У момент видання новели, у 1930 році, коли націонал-соціалістична, гітлерівська партія одержала на виборах до рейхстагу чотири мільйони загіпнотизованих голосів, ці слова великого письменника дійсно звучали як замах на фашистську політику. Вони лунали як пересторога німецькому пануванню, як прогноз наслідків консервативності, як застереження від тієї "угоди з дияволом", котру Т. Манн побачив уже в Італії.              ОСНОВНІ ТВОРИ:       "Чарівна гора", "Йосип і його брати", "Доктор Фаустус", "Будденброки", "Тристан" (1903), "Тоніо Крегер", "Маріо і чарівник".

"Волшебная гора"

Действие разворачивается в начале XX столетия (в годы, непосредственно предшествовавшие началу первой мировой войны) в Швейцарии, в расположенном близ Давоса туберкулезном санатории. Название романа вызывает ассоциации с горой Герзельберг (Греховная, или Волшебная, гора), где, согласно легенде, миннезингер Тангейзер провел семь лет в плену у богини Венеры. Герой романа, молодой немец по имени Ганс Касторп, приезжает из Гамбурга в санаторий "Берггоф" навестить своего двоюродного брата Иоахима Цимсена, проходящего там курс лечения. Ганс Касторп намерен провести в санатории не более трех недель, но к концу намеченного срока чувствует недомогание, сопровождающееся повышением температуры. В результате врачебного осмотра у него обнаруживаются признаки туберкулеза, и по настоянию главного врача Беренса Ганс Касторп остается в санатории на более долгий срок. С самого момента приезда Ганс Касторп обнаруживает, что время в горах течет совсем не так, как на равнине, а потому практически невозможно определить, сколько дней, недель, месяцев, лег прошло между теми или иными описываемыми событиями и какой срок охватывает действие всего романа. В самом конце романа, правда, говорится, что Ганс Касторп провел в санатории в общей сложности семь лет, но даже эту цифру можно рассматривать как определенную художественную условность. Собственно говоря, сюжет и события, случающиеся в романе, совершенно не важны для понимания его смысла. Они лишь повод для того, чтобы противопоставить различные жизненные позиции персонажей и дать автору возможность высказаться их устами по многим волнующим его проблемам: жизнь, смерть и любовь, болезнь и здоровье, прогресс и консерватизм, судьба человеческой цивилизации на пороге XX столетия. В романе чередой проходят несколько десятков персонажей - в основном пациенты, врачи и обслуживающий персонал санатория: кто-то выздоравливает и покидает "Берггоф", кто-то умирает, но на их место постоянно поступают новые. Среди тех, с кем Гане Касторп знакомится уже в первые дни своего пребывания в санатории, особое место занимает господин Лодовико Сеттембрини - потомок карбонариев, масон, гуманист, убежденный сторонник прогресса. При этом, как истинный итальянец, он страстно ненавидит Австро-Венгрию. Его необычные, подчас парадоксальные идеи, высказанные к тому же в яркой, часто язвительной форме, оказывают огромное влияние на сознание молодого человека, который начинает почитать господина Сетгембрини как своего наставника. Важную роль в истории жизни Ганса Касторпа сыграла и его любовь к русской пациентке санатория мадам Клавдии Шоша - любовь, которой он в силу полученного им строгого воспитания в кальвинистской семье поначалу противится всеми силами. Проходит много месяцев, прежде чем Ганс Касторп заговаривает со своей возлюбленной - это происходит во время карнавала накануне великого поста и отъезда Клавдии из санатория. За время, проведенное в санатории, Ганс Касторп серьезно увлекся множеством философских и естественнонаучных идей. Он посещает лекции по психоанализу, серьезно штудирует медицинскую литературу, его занимают вопросы жизни и смерти, он изучает современную музыку, используя для своих целей новейшее достижение техники - грамзапись и т. д. По сути дела, он уже не мыслит своей жизни на равнине, забывает о том, что там его ждет работа, практически порывает связи со своими немногочисленными родственниками и начинает рассматривать жизнь в санатории как единственно возможную форму существования. С его двоюродным братом Иоахимом дело обстоит как раз наоборот. Он давно и упорно готовил себя к карьере военного, и потому рассматривает каждый лишний месяц, проведенный в горах, как досадное препятствие на пути осуществления жизненной мечты. В какой-то момент он не выдерживает и, не обращая внимания на предостережения врачей, покидает санаторий, поступает на воинскую службу и получает офицерский чин. Однако проходит совсем немного времени, и его болезнь обостряется, так что он вынужден вернуться в горы, но на этот раз лечение ему не помогает, и он вскоре умирает. Незадолго до этого в круг знакомых Ганса Касторпа попадает новый персонаж - иезуит Нафта, вечный и неизменный оппонент господина Сеттембрини. Нафта идеализирует средневековое прошлое Европы, осуждает само понятие прогресса и всю воплощающуюся в этом понятии современную буржуазную цивилизацию. Ганс Касторп оказывается в некотором смятении - слушая долгие споры Сеттембрини и Нафты, он соглашается то с одним, то с другим, потом находит противоречия и у того, и у другого, так что уже не знает, на чьей стороне правда. Впрочем, влияние Сеттембрини на Ганса Касторпа столь велико, а врожденное недоверие к иезуитам столь высоко, что он всецело стоит на стороне первого. Меж тем в санаторий на некоторое время возвращается мадам Шоша, но не одна, а в сопровождении своего нового знакомого - богатого голландца Пеперкорна. Почти все обитатели санатория "Берггоф" попадают под магнетическое влияние этой безусловно сильной, загадочной, хотя и несколько косноязычной, личности, а Ганс Касторп чувствует с ним некоторое родство, ведь их объединяет любовь к одной и той же женщине. И эта жизнь обрывается трагически. Однажды неизлечимо больной Пеперкорн устраивает прогулку к водопаду, всячески развлекает своих спутников, вечером они с Гансом Касторпом пьют на брудершафт и переходят на "ты", несмотря на разницу в возрасте, а ночью Пеперкорн принимает яд и умирает, Вскоре мадам Шоша покидает санаторий - на этот раз, видимо, навсегда. С определенного момента в душах обитателей санатория "Берггоф" начинает ощущаться какое-то беспокойство. Это совпадает с приездом новой пациентки - датчанки Элли Бранд, обладающей некоторыми сверхъестественными способностями, в частности умею щей читать мысли на расстоянии и вызывать духов. Пациенты увлекаются спиритизмом, устраивают сеансы, в которые вовлекается и Ганс Касторп, несмотря на язвительные насмешки и предостережения со стороны своего наставника Сеттембрини. Именно после таких сеансов, а может быть, и в результате их былой размеренный ход времени в санатории оказывается нарушенным. Пациенты ссорятся, то и дело возникают конфликты по самому ничтожному поводу. Во время одного из споров с Нафтой Сеттембрини заявляет, что тот своими идеями развращает юношество. Словесная перепалка приводит к взаимным оскорблениям, а потом и к дуэли. Сеттембрини отказывается стрелять, и тогда Нафта пускает пулю себе в голову. И тут грянул гром мировой войны. Обитатели санатория начинают разъезжаться по домам. Ганс Касторп также уезжает на равнину, напутствуемый господином Сеттембрини сражаться там, где близкие ему по крови, хотя сам господин Сеттембрини, похоже, в этой войне поддерживает совсем другую сторону. В заключительной сцене Ганс Касторп изображен бегущим, ползущим, падающим вместе с такими же, как он, молодыми людьми в солдатских шинелях, попавшими в мясорубку мировой войны. Автор сознательно ничего не говорит об окончательной судьбе своего героя - повесть о нем закончена, а его жизнь интересовала автора не сама по себе, а лишь как фон для повествования. Впрочем, как отмечается в последнем абзаце, надежды выжить у Ганса Касторпа небольшие.

Сенс бунту Маріо       (за новелою Т. Манна "Маріо її чарівник")                         Ти знаєш, що ти - людина?                         В. Симоненко       Новела Томаса Манна мене вразила. Я розумію, що у світі людей завжди жили і будуть жити поряд правда і кривда, добро і зло, честь і безчестя, смерть і жага життя. Але ж, коли перед тобою так яскраво постають картини зневаги до людей, навіть знущання над ними, неприховане презирство, хочеться кричати, протистояти, будити сонне царство сплячих мізків тих, хто не хоче бачити, як їх відкрито і безсоромно зомбують.       У невеликому творі Т. Манн, німецький письменник, гуманіст XX століття, зумів відтворити тривожну атмосферу передвоєнної епохи - перед початком Другої світової війни.       Події відбуваються в Італії. Саме з цієї країни розпочалося розповзання фашизму, цієї "коричневої чуми", на яку хворіли люди. І не тільки окремі люди, а й нації!       Т. Манн у новелі "Маріо й чарівник" показує гіпнотизера, що вийшов на сцену розважати людей. Під одежею у нього прихована срібна нагайка. Чи люди - звірі, що до них застосовують нагайку? Але на це ніхто не звертає уваги. Маг, чарівник, фокусник, штукар - ось що цікавим, і приваблює людей. Вони чекають розваг і не помічають, як втрачають самих себе.       Гіпнотизер виявляє над залом свою повну владу: якась жінка вже подорож у Індією, хтось весело витанцьовує, хтось корчиться од нестерпною болю - і все це тільки тому, що так звелів, наказав, захотів Чіполло. Пін керує людьми, забирає у них їхню власну волю.       А вони сміються.       Чіполло витяг на сцену офіціанта Маріо, цього простого, щирого, сором'язливого хлопця, і привселюдно проник у таємницю його кохання. Фокусник примусив юнака уявити, що перед ним його кохана дівчин Сільвестра; і Маріо в оманливому щасті цілує потворного горбаня...       Мить блаженства - ляск нагайки - і Маріо "прокинувшись, від нього".       А люди сміються...       Усім весело, чари гіпнотизера густим туманом накривають людей, які навіть не замислюються над тим, що відбувається. їм весело.       Т. Манн так яскраво описав виступ чарівного віртуоза, "майстра розваг", що хочеться втекти з цього вечора, щоб не бачити і не чути, як "високошанована публіка Торре ді Венере" захоплюється "дивовижними" "приголомшливими феноменами".       Добре, що хоч Маріо не дав над собою посміятися. "Уже внизу Маріо зненацька обернувся, на бігу скинув руку вгору, і крізь оплески й сміх прорвалося два короткі оглушливі постріли".       Маріо вбив чарівника. Дехто не розуміє: за що? Та за те, що Чіполло використав його, як якусь річ, за те, що фокусник не зважає на людську гідність, за те, що кожен має право на власну таємницю. Хто дозволяв Чіполло влізати в душу людини? Він мав на це право?       У літературного Маріо був прототип - офіціант, з яким такий фокус дійсно провели на сцені, але реальний "герой дня" ніскільки від цього не страждав. Письменнику ж усе боліло - він хотів достукатися до розуму і сердець людей, розкрити їм очі на ті жахи, які тягне за собою подібне масове "очумлення" людей. Італійців "загіпнотизував" Муссоліні, німців - Гітлер, радянських людей - Сталін, є такі "гіпнотизери" у нашому житті і тепер. У всіх у них була і є символічна нагайка, якою вони керують натовпом.       Але ж якщо ми - вільні люди і хочемо жити в демократичній державі, то маємо навчитися жити без примусу і без нагайок, бачити в людях рівновеликих собі, поважати один одного.       Сенс бунту Маріо якраз у цьому, він ніби говорить: "Люди, схаменіться, бо ви - люди!" Своїм пострілом Маріо збиває пиху "надлюдей", будить сонних, спонукає до активної життєвої позиції тих, хто | ще роздумує.

49. ЗАХІДНОЄВРОПЕЙСЬКА ПОЕЗІЯ В І ПОЛ. ХХ СТ. ТЕЧІЇ ФРАНЦУЗЬКОЇ ПОЕЗІЇ: СИМВОЛІЗМ (ПОЛЬ ВАЛЕРІ), НЕОКЛАСИЦИЗМ (ПОЛЬ КЛОДЕЛЬ), ТЕЧІЇ АВАНГАРДИЗМУ: ДАДАЇЗМ, СЮРРЕАЛІЗМ, ЇХ ЕКСПЕРИМЕНТИ З ФОРМОЮ. КУБОФУТУРИЗМ Г.АПОЛЛІНЕРА.

Дадаїзм – модерні стична течія, яка стала квінтесенцією принципу руйнування образності. За словами Георга Гроса, дадаїсти уявляли собою втілення чистого нігілізму, руйнуючі образність «заради великого Нічого».

У 1916 році у «Кабаре Вольтер» у Цюриху зібрались художники, письменники, емігранти та опозиціонери. Так було покладено початок дадаїзму, художньо-літературній стильовій течії, яка виникла під враженням Першої світової війни. Існувавши приблизно до 1923 року виступали проти життєвих і художніх цінностей буржуазії; дадаїсти прагнули створити антимистецтво і заперечували будь-яку естетичну систему.

Важливими засобами художнього вираження дадаїстів були колажі, монтажі та ассабляжі – розташовані у вільному порядку, взяті з різних сфер об’єкти, які постали у нових структурах – чи у картинах, скульптурах чи звукові вірші.

Що ж означає термін «дадаїзм» не знає ніхто.

Цілковитий нігілізм покоління дадаїстів не був легковажною позою, він виявився спровокованим драматичним історичним контекстом – війною у Європі 1914 – 1918 рр.. На початку 20-х років ще свіжі були спогади про страшну бійню, пристрасті були розпечені. Ален та Одетт Вирмо у своїй енциклопедії «Метри сюрреалізму», згадуючи Дада, пишуть: «Щоб у цій розпеченій атмосфері змогти нав’язати нові ідеї, приходилось гримати якомога гучніше».

Як школа дадаїзм оформилася у 1916 році у нейтральній Швейцарії. Перші дадаїсти: Тристан Цара (поет, Румунія), Рихард Гюльзенбек (поет, Німеччина), Гуго Балл (організатор дадаїстів), Г. Арт (художник, Німеччина), М.Янко (художник, Румунія). «всі вони були кинуті за кордони своєї батьківщини війною і всі вони в одноковій мірі були пройняті ненавистю до правителів своїх країн», - казав Гюльзенбек.

Дадаїзм виник як мистецтво кабаре («Cabaret Voltaire»), потім перейшов у літературу («Publications du Cabaret Voltaire») – «Публікації кабаре Вольтер», 1916 році.

Сюрреали́зм (фр. surréalisme — сверхреализм) — направление в искусстве, философии и культуре, сформировавшееся к началу 1920-х во Франции. Отличается подчёркнуто концептуальным подходом к искусству, использованием аллюзий и парадоксальных сочетаний форм. Основателем и идеологом сюрреализма считается писатель и поэт Андре Бретон. Подзаголовком «сюрреалистическая драма» обозначил в 1917 году одну из своих пьес Гийом Аполлинер. Одними из величайших представителей сюрреализма в живописи стали Сальвадор Дали, Макс Эрнст и Рене Магритт. Наиболее яркими представителями сюрреализма в кинематографе считаются Луис Бунюэль, Ян Шванкмайер и Дэвид Линч. Сюрреализм в фотографии получил признание благодаря пионерским работам Филиппа Халсмана.

Основное понятие сюрреализма, сюрреальность — совмещение сна и реальности. Для этого сюрреалисты предлагали абсурдное, противоречивое сочетание натуралистических образов посредством коллажа и технологии «ready-made». Сюрреалисты были вдохновлены радикальной левой идеологией, однако революцию они предлагали начать со своего сознания. Искусство мыслилось ими основным инструментом освобождения.

Это направление сложилось под большим влиянием теории психоанализа Фрейда (правда, не все сюрреалисты увлекались психоанализом, например, Рене Магритт относился к нему весьма скептически). Первейшей целью сюрреалистов было духовное возвышение и отделение духа от материального. Одними из важнейших ценностей являлись свобода и иррациональность. Сюрреализм коренился в символизме и первоначально был подвержен влиянию таких художников-символистов, как Гюстав Моро (фр. Gustave Moreau) и Одилон Редон. Работы сюрреалистов были выполнены без оглядки на рациональную эстетику, используя фантасмагорические формы. Сюрреалисты работали с такими тематиками, как эротика, ирония, магия и подсознание. Нередко сюрреалисты выполняли свои работы под воздействием гипноза, алкоголя, наркотиков или голода, ради того, чтобы достичь глубин своего подсознания. Они провозглашали неконтролируемое создание текстов — автоматическое письмо.

Однако хаотичность образов порой уступала место их большей продуманности, и сюрреальность становилась не просто самоцелью, но обдуманным методом высказывания идей, стремящихся разорвать обыденные представления (пример тому — зрелые работы классика сюрреализма Рене Магритта). Такая ситуация хорошо видна в кинематографе, продолжившем традиции сюрреализма, потерявшие со временем свежесть в живописи и литературе. Примеры — картины Луиса Бунюэля, Дэвида Линча, Яна Шванкмайера.

Кубізм, кубофутуризм або «група Аполлінера». Представники: Г.Аполлінер, М.Жакоб, А.Сальман. Аполлінер першим переніс техніку кубізму в поезію, зокрема техніку симультанеїзму – розгляд в одно часовій і одно просторовій площині віддалених у часі і просторі мотивів і образів. Техніка поетичного монтажу. Зміна позиції щодо життя і місця поезії в ньому.

Рання лірика Аполлінера перебувала під впливом символізму. Його творчість спиралася на традиції фр. Фольклору, лірику доби Відродження («Рейнські вірші»). Поезія пісенна, музична. Саме Аполлінер увів термін «сюрреалізм» у своїй п’єсі «Груди Тіресія» 1917.

Збірка «Алкоголі» 1913. Перша поезія збірки «Зона» розкриває зміст назви:

І життя, наче спирт полум’яний,

Ти п’єш…

У цій поезії поєднано ліричне та епічне. У Парижі зоною наз. Промислове передмістя, що на думку поета є майбутнім.

Аполлінер чекає від життя оновлення й потрясінь, тому у поемі «Кортеж» виникає почуття єдності зі всім людством, це образ руху поколінь.

«Каліграми» 1918. – збірка поезій-каліграм, що е новацією Аполлінера, це різновид фігурних віршів, які практикувались у пізній античній поезії та поезії бароко. Це синтез вірша й візуального мистецтва. До збірки увійшло багато фронтових поезій, що виражають протест війні, викривають її абсурдність.