11. Конституція України та закони України як джерела трудового права.

Основним джерелом трудового права є Конституція України від 28 червня 1996 р., що закріплює найважливіші трудові права людини і громадянина та гарантії їх реалізації. Ці положення відображені в статтях 3, 8,19, 21, 22, 23, 24, 36, 43,44, 45, 46, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 64, 68 і деяких інших.

Найважливішим розділом нової Конституції України, що визначає її демократичні засади, є розділ II "Права і свободи людини і громадянина". Невипадково конституційному закріпленню прав, свобод і гарантій приділяється така велика увага, адже в ст. 3 передбачається, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Серед законів, що є джерелами трудового права, основне місце, безперечно, належить Конституції України. Вона визна­чає принципові позиції законодавця з найважливіших питань правового регулювання трудових та тісно пов'язаних з ними суспільних відносин. Відповідні статті Конституції закріплюють основні права громадян як суб'єктів трудового права. В них встановлюються вихідні положення оплати праці, регулювання робочого часу і часу відпочинку, дисципліни праці, охорони праці, соціального забезпечення та інші.

Окрім Конституції, до принципово важливих законодавчих актів, що є джерелами трудового права, можна віднести закони України "Про оплату праці", "Про охорону праці", "Про господарські товариства", а також Закон України від 14 лютого 1992 р. "Про колективне сільськогосподарське підприємство", низку інших. Цими актами законодавець або ж визначає сферу дії трудового законодавства, або ж встановлює деякі особли­вості правового регулювання праці на підприємствах різних форм власності.

Закон "Про колективне сільськогосподарське підприємст­во" встановлює, що сфера застосування трудового законодавс­тва щодо працівників цих формувань обмежується найманими працівниками. Праця ж членів підприємства регулюється ста­тутними положеннями та згаданим законом.

Найвагоміше місце серед законодавчих актів, що є джерелами трудового права, належить, звичайно, КЗпП. Він є основним джерелом трудового права. Чинний КЗпП складається з 18 глав та 265 статей. Деякі із цих статей виключені з Кодексу на підставі відповідних законів. Глави III та XVI доповнені до­датковими главами ІІІ-А і XVI-A. КЗпП регулює найбільш важливі аспекти трудових правовідносин, а саме:

11. Локальні нормативні акти як джерела трудового права.

Система джерел трудового права України відрізняється від джерел інших галузей права тим, що в регулюванні трудових відносин важливе місце займають локальні норми права, які приймаються безпосередньо на підприємствах, в установах власником, уповноваженим органом за погодженням з трудовим колективом чи профспілковим комітетом.

Завдяки локальному регулюванню трудових відносин розвиваються демократичні засади у виробничій діяльності. Співвідношення ж локального і централізованого регулювання є показником демократизму існуючої правової системи суспільства.

Локальна норма в трудовому праві України - правило загальнообов’язкової поведінки, що попередньо санкціоноване державою і прийнято у встановленому законом порядку безпосередньо на підприємстві, в установі, організації, діє в його межах.

Основні локальні документи на підприємствах:

• колективний договір;

• правила внутрішнього трудового розпорядку;

• встановлення систем оплати та матеріального заохочення;

• трудовий договір.

Таким чином, локальні норми, що приймаються власником підприємства або уповноваженим органом спільно із трудовим колективом або за погодженням із профспілковим комітетом, є складовою частиною системи трудового права. Вони повинні бути внутрішньо погодженими з більш загальними правовими нормами, які мають провідне, визначальне місце в ієрархії правових норм.

Чинним трудовим законодавством врегульований порядок розробки й прийняття локальних нормативно-правових актів. Щоправда, не про всі локальні акти це можна сказати. Найбільш детально врегульовано порядок укладення і підписання колективного договору - основного локального акта. Стосовно правил внутрішнього трудового розпорядку, в ч. 1 ст. 142 КЗпП передбачено, що вони затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і профспілкового комітету на основі типових правил, а в ч. 1 ст. 52 КЗпП встановлено, що при 5-денному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації з дотриманням встановленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51).

Звичайно локальні нормативно-правові акти приймаються для розв'язання тих або інших питань регулювання суспільних відносин в сфері праці, якщо в законодавстві не передбачено прямого регулювання. Так приймаються локальні акти з питань робочого часу, часу відпочинку, оплати праці, охорони праці та ін. Багато локальних актів приймаються власником або уповноваженим органом за погодженням з профспілковим органом або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (наприклад, ст. 10 Закону України "Про відпустки" передбачає саме такий порядок затвердження графіка відпусток). Переважно локальні акти містяться в додатках до колективного договору (Положення про преміювання, Положення про винагороду за підсумками роботи за рік, Список професій і посад, на яких може застосовуватися ненормований робочий час і тривалість додаткової відпустки за ненормований робочий день тощо).