11. Суб’єкти трудових правовідносин.

Суб'єктами трудового права є учасники (що мають трудовийправосубьектностью) суспільних відносин що складаються в процесізастосування праці якими на основі чинного Трудового права визнаютьсяволодарі суб'єктивних прав і суб'єктивних обов'язків.

Коло суб'єктів також дозволяє відокремити трудові відносини від іншихвідносин в інших галузях права.

Суб'єкти трудових відносин:

1. Громадяни (в тому числі громадяни іноземних держав). Тут булоб доречно вжити фізичні особи.

. підприємці (працедавці)

. наймані працівники - особи, які працюютьза наймом

. працюючі власники.

2. Юридичні особи.

. Комерційні

. Некомерційні

Іноді в класифікаціях суб'єктів трудових відносин замість двохвищенаведених пунктів вказують працівники (громадяни) і роботодавці

(підприємства, установи, організації будь-яких форм власності, фірми ...);

3. Трудові колективи підприємств

. первинні трудові колективи - бригади.

. Трудові колективи структурний підрозділів

. Трудові колективи підприємств або об'єднань

4. Правсоюзние органи:

. Первинні

. Структурні

. Підприємств в цілому

5. Адміністрація підприємств.

Окремі автори виділяють також наступних суб'єктів трудовихправовідносин:

6. органи з вирішення трудових спорів (процесуально-трудовихвідносин) (КТС (Комісія по трудових спорах існував при СРСР), суд,примирлива та погоджувальні комісії, трудовий арбітраж, органи наглядуі контролю за охороною праці і трудовим законодавством).

7. соціальні партнери на Республіканському, галузевому, регіональномурівнях в особі представників відповідних об'єднань від працівників

(наприклад, профспілки), об'єднань роботодавців та виконавчих органіввлади.

8. профкоми або інші уповноважені працівниками виборні органи навиробництві

11. Фізична особа як суб’єкт трудових правовідносин.

Найчисельнішою групою суб'єктів трудового права є громадяни. Вони можуть виступати в ролі найманих працівників, підприємців-роботодавців, а також працюючих власників. Як сторони трудових правовідносин вони володіють трудовою правосуб'єктністю, яка включає в себе правоздатність і дієздатність. Трудова правосуб'єктність – це не лише обов'язкова фактична здатність до праці, Це такий рівень розвитку розумових і фізичних здібностей суб'єкта, який за певних умов (досягнення певного віку, відповідність стану здоров'я виконуваній роботі, наявність вольового критерію) визначає його здатність до систематичної, врегульованої нормами права трудової діяльності. Отже, трудова правосуб'єктність є підставою використання суб'єктом його права на працю. Реалізується це право шляхом укладення трудового договору.

Відповідно до законодавства України, трудова правосуб'єктність настає для громадян у загальному порядку з 16 років, це визнаяаэться ст. 118 КЗпП. У виняткових випадках за згодою одного з батьків або особи, що його замінює, на роботу можуть прийматися особи, які досягли 15 років. Закон допускає з метою підготовки молоді до продуктивної праці приймати на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання роботи, яка не завдає шкоди їх здоров'ю, у вільний від навчання час після досягнення ними 14 років за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

Оскільки КУ закріплює право кожного громадянина вільно розпоряджатися своєю здатністю до праці, вільно обирати вид трудової діяльності чи професію (ст. 43 КУ), то обмеження трудової правосуб'єктності може бути встановлене лише в інтересах працівника. Таке обмеження може бути обумовлене захистом здоров'я працівника або оточуючих його громадян і стосуватись віку працівника, стану здоров'я, статі, дієздатності. Наприклад, КЗпП забороняє застосовувати працю осіб, молодших 18 років, на роботах з важкими і шкідливими умовами праці; не дозволяється використання праці жінок на підземних роботах і в гірничодобувній промисловості на будівництві підземних споруд .

Відповідно до ст. 24 КЗпП України забороняється укладання трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров`я. В окремих випадках законодавство передбачає обмеження трудової правоздатності для громадян, яке може полягати в обмеженні права громадянина виконувати певну роботу або обіймати певні посади. Таке обмеження здійснюється в інтересах суспільства у випадках, коли громадянин використовує чи може використати заняття тією чи іншою діяльністю на шкоду суспільства. Наприклад, ст. 25 КЗпП передбачає обмеження спільної роботи родичів. За рішенням суду особу може бути позбавлено права обіймати певні посади чи займатись певним видом діяльності.

Чинне законодавство про працю забороняє необґрунтовану відмову в прийнятті на роботу, надає громадянам право його оскарження в судовому порялку. Згідно із ст. 8 Закону України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. іноземці мають рівні з громадянами України права та обов`язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України і міжнародними договорами за участю України. Так, іноземці не можуть призначатися на окремі посади або займатися певною діяльністю, якщо відповідно до законодавства України призначення на ці посади або зайняття такою діяльністю пов`язане з приналежністю до громадянства України.

Суб`єктами трудового права України є також громадяни, які працюють за її межами. Їхня праця регулюється як нормами трудового права України, так і трудового права іноземних держав.

Гранічний вік для укладення трудового договору за загальним правилом законодавством не передбачається, за вийнятком окремих категорій працівників, наприклад, державних службовців.

Крім того, в інтересах держави і її громадян суд може встановити тимчасове чи часткове обмеження трудової правосуб'єктності для громадян, які вчинили злочин, щодо заняття ними певних посад чи певним видом діяльності .

Крім трудової правосуб'єктності громадян як суб'єктів трудового права характеризує категорія суб'єктних прав і обов'язків, що становлять ядро правового статусу громадянина. В загальних рисах трудові права громадян закріплені в КУ (ст.ст. 43-46) і КЗпП (ст.2). Це право на працю, належну її оплату, право на всі види відпочинку, на безпечні і здорові умови праці, право на професійну підготовку, матеріальне забезпечення у випадку захворювання чи втрати працездатності і самої роботи .До обов'язків відноситься вимога працювати чесно і добросовісно, дотримуватись трудової дисципліни, своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця, дотримуватись технологічної дисципліни і вимог безпеки праці, техніки безпеки і виробничої санітарії, дбайливо ставитись до майна власника підприємства (установи, організації). Будучи найбільш загальними, ці права і обов'язки відносяться до всіх працівників – суб'єктів трудового права. Безпосередні обов'язки будь-якого працівника визначаються трудовим договором (контрактом), який містить вказівку на спеціальність, посаду, яку займе працівник. Вони чітко обумовлені посадовими інструкціями, положеннями, розробленими і затвердженими на даному підприємстві, в установі чи організації. Об'єм і зміст цих прав та обов'язків визначає межі, в яких працівник, виконуючи свою трудову функцію, може діяти .

Фізичні особи як роботодавець можуть бути громадянами України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, здатні створити необхідні умови для роботи працівника, оплачувати його роботу і сплачувати необхідні страхові платежі відповідно до законодавства. Роботодавцем можуть бути як окремі громадяни – суб`єкти підприємницікої діяльності без створення юридичної особи з правлм найму працівників, чи фізичні особи, які використовують найману працю, пов`язану з наданням послуг, так і група громадян ( наприклад, в сільській місцевості група громадян наймає пастуха для випасання громадської худоби, чи власники квартир наймають охоронця, вахтера, прибиральника тощо)